Атлантида

30

— Нас дуже засмутила звістка про Пітера Гові.

Моріс Гібермаєр вистрибнув із гелікоптера та, навіть не дивлячись на кам’яне коло, підійшов до Джека й поклав руку йому на плече. Сцена була вельми зворушливою — цей вияв дружби виходив далеко за межі спільної професійної пристрасті.

— Поки що ми не втратили надії.

Джек, Катя та Костас стояли біля підніжжя сходів, що вели до внутрішньої печери вулкана. Цю ніч вони нарешті провели в комфортних умовах на борті «Сі-Венчера», а тепер ніжилися під промінням ранкового сонця, що підіймалося на сході, за кам’яним колом. Синій комбінезон приховував свіжу пов’язку на грудях Джека. З обличчя Костаса знати було, через що йому довелося пройти. Катя ж і досі була пригніченою та майже не розмовляла.

— Зі щирого серця вітаю вас із відкриттям, а також із вдалим подоланням перешкод, що лежали у вас на шляху, — промовив Джеймс Ділен, потискаючи руку Джекові.

Слідом за Діленом із гелікоптера вийшла Айша Фарук, помічниця Гібермаєра, яка знайшла в пустелі папірус із символом Атлантиди і яку Ділен із Гібермаєром запросили полетіти разом із ними. Трохи далі стояв, привітно посміхаючись, Ефрам Якобовіч, мільярдер і комп’ютерний магнат, фінансова допомога якого уможливлювала широкомасштабні дослідження Міжнародного морського університету.

Джек мав відчуття, наче конференція в Александрійській фортеці відбувалася цілу вічність тому, хоча насправді минуло лише чотири дні. Однак дослідники й досі залишалися в одному кроці від своєї мети, від того невідомого, що змушувало жерців упродовж багатьох поколінь охороняти свою таємницю від усіх.

Коли вчені вже збиралися ступити на видовбані в камені сходинки, з-за мегалітів вибіг Мустафа Алькозен. У руках він тримав два водолазні ліхтарі.

— Вибачте за спізнення, — важко дихаючи, промовив він. — У нас була важка ніч. Учора ввечері прилади далекого сповіщення турецької протиповітряної оборони зареєстрували ударну хвилю від вибуху в Абхазії, біля кордону з Грузією. — Він підморгнув Джекові. — Ми вирішили, що це становить загрозу національній безпеці та вислали туди загін швидкого реагування для розслідування обставин справи на місці.

— Що сталося з творами мистецтва? — спитав Джек.

— Більшість із них залишалися в житлових будівлях Асланового комплексу, а ті, що встигли розтягти, перебували за межами району найбільших ушкоджень. Нині гелікоптери військово-морського флоту Туреччини транспортують цінності до Стамбульського археологічного музею для ідентифікації та збереження. Потім їх повернуть законним власникам.

— Шкода, — зауважив Костас. — Вони склали б унікальну пересувну виставку. То є зразки високого мистецтва усіх культур і часів, яких іще ніхто і ніколи не бачив зібраними докупи. Це було б неймовірне шоу.

— Можливо, деякі стривожені колекціонери спершу схочуть побачити свою власність, — сказав Джек.

— І все-таки це просто чудова ідея, — спокійно, але не без ентузіазму промовив Ефрам Якобовіч. — Це було б корисне вкладення коштів, конфіскованих із рахунків Аслана. А наразі скажу, що я знаю одного приватного мецената, який уже тепер може виділити гроші, потрібні для цього проекту.

Джек вдячно посміхнувся й повернувся до Мустафи:

— А як же міжнародна ситуація?

— Ми вже деякий час шукали привід для експедиції до Абхазії, — відповів турок. — Ця країна стала головним перевалочним пунктом для постачання центральноазійських наркотиків. Тепер, коли зв’язок із терористами доведено, уряди Грузії та Росії запевнили нас, що ми повністю можемо розраховувати на їхню підтримку.

Джек відчув у цих словах частку скепсису, але спробував приховати свої почуття. Він знав, що Мустафа змушений дотримуватися офіційної позиції, хоч усі розуміли, що шанси на якісь радикальні зміни мінімальні.

Вони подивилися на низький силует «Казбека» та флотилію турецьких і російських швидкоплавних катерів, яка з’явилася вночі. Усе це свідчило про те, що процес усунення боєголовок уже розпочався, і незабаром підводний човен відбуксують до порту прописки, щоб там знешкодити. Після вилучення реакторного відсіку човен разом із тілами капітана Антонова та членів його екіпажу мусили затопити в морі, зробивши його останнім пам’ятником жертвам холодної війни.

— А як щодо обладнання? — поцікавився Костас.

— Усе придатне для подальшого використання відійде грузинам — їм це найпотрібніше. Я хотів також передати їм «Гриф», але бачу, що тепер це навряд чи можливо. — Мустафа всміхнувся Джекові. — Натомість вони отримають абсолютно новий береговий корабель класу 1154.

— То що станеться з «Грифом»? — тихо спитала Катя.

Усі подивилися в море, на судно, відбуксоване до району підводної западини. Видовище було просто жалюгідним: поранений корабель нагадував пам’ятник жадібності та зарозумілості однієї людини.

Мустафа подивився на годинник:

— Гадаю, невдовзі ви дістанете відповідь.

Наче почувши його слова, у небі над ними з громом пролетіли два F-15 турецьких ВПС. Подвійні форсажні камери викидали червоне полум’я. Літаки, тримаючись зовсім близько один від одного, полетіли до своєї цілі. Коли вони опинилися у двох кілометрах від острова, від лівого винищувача відділився якийсь предмет та вдарився об воду. Літаки рвонули на південь, а над морем здійнялася видовищна вогняна стіна, що поглинула покалічений корабель.

— Термобарична бомба, — спокійно сказав Мустафа. — Уперше використана американцями в Афганістані. Нам потрібна була реальна мішень, щоб перевірити систему бомбометання, встановлену на наших нових F-15.

До них нарешті долетів гуркіт. Мустафа повернувся та жестом указав на прохід у скелі:

— Пропоную увійти.

Прохолодне повітря у проході було надзвичайно приємним після перебування на спекотному сонці, що вже встигло розігріти скелі ззовні. На тих із присутніх, хто ще не бачив зали для аудієнцій, перше її відвідання справило просто незабутнє враження. Всі нагадування про Асланову присутність зникли, і печера знову набула первісної чистоти. Трони були порожні, наче чекали на повернення верховних жерців, які звільнили їх більш як шість тисяч років тому.

Струмінь пари майже зійшов нанівець — залишки дощової води за ніч устигли висохнути. Тепер на цьому місці виблискував стовп сонячних променів, що освітлювали центральне узвишшя, наче театральні юпітери.

Кілька секунд стояла тиша. Навіть звиклий до пишноти давнього Єгипту Гібермаєр, і той зняв свої затемнені окуляри та стояв, наче втратив дар мовлення.

Ділен повернувся обличчям до своїх супутників:

— Леді та джентльмени, не виключено, що ми зможемо заповнити лакуни в тексті. Я впевнений: до ще приголомшливішого відкриття лише один крок.

Джека ненастанно дивувала здатність його наставника відсторонюватися від захвату відкриття. Завжди одягнений у бездоганний білий костюм із краваткою, Ділен наче прийшов з іншої епохи, з часів, коли невимушена елегантність була таким самим невід’ємним атрибутом ученого, як і професійний інструментарій.

— Нам залишився один крок, але зробити його треба дуже обережно, — вів далі Ділен. — Папірус — лише уривок, та й фестський диск залишається складним для розуміння. З напису над входом ми можемо зробити висновок, що «Атлантида» — це фортеця або цитадель, так би мовити, монастир. Для чужинців це слово, мабуть, означало і місто в цілому, але мешканці використовували його на позначення найсвятішого для них місця — скелястих схилів і печер, у яких уперше поселилися їхні пращури.

— Це як афінський Акрополь, — зауважив Костас.

— Саме так. Із тексту диска випливає, що всередині Атлантиди існує місце, назву якого я переклав як «місце всіх богів», а Катя — як «святая святих». Там також згадується і богиня-мати. Наскільки ми бачимо, жодне із ваших відкриттів не відповідає цьому описові.

— Дуже близькою за духом є зала предків — так ми назвали печеру з розписаними стінами, — сказав Джек. — Але вона належить до палеоліту й не містить зображень людей. У святилищі епохи неоліту особисто я сподівався б побачити антропоморфні божества. Це мало би бути величне хатнє святилище, на кшталт того, яке ми бачили у підводному селищі біля Трабзона.

— А це приміщення? Воно було залою для аудієнцій? — спитав Ефрам Якобовіч.

Джек похитав головою:

— Приміщення надто велике. Це місце призначалося для загальних зборів, тобто було чимось на зразок храму. Ми ж шукаємо чогось прихованого від стороннього ока. Що святішим є місце, то обмеженішим є приступ до нього. Либонь, увіходити туди мали право лише жерці, адже це відповідало б їхньому статусові посередників між людьми та богами.

— Молитовня? — промовив Ефрам.

На платформі над ними з’явилися Катя та Айша. Поки інші розмовляли, вони здійснили швидкий огляд дверних проходів, що вели у печеру.

— Гадаю, ми знайшли це! — схвильовано сказала Катя.

Захват від дослідження та відкриття таємниць Атлантиди витіснив із її голови всі страхіття останніх днів.

— Разом тут дванадцять проходів, — вела вона далі. — Двох ми можемо не брати до уваги, бо їх ми вже знаємо: один веде ззовні, а другий знизу. Дев’ять входів — фальшиві: вони або нікуди не ведуть, або ведуть униз. Я вважаю, що нам треба вгору.

— Якщо це дійсно перший взірець усіх вершинних святилищ, — припустив Джек, — то чим вище, тим краще.

Катя вказала на прохід, розташований у західній стіні печери, проти зовнішнього входу:

— Ось цей. Над ним також є знак орла з розпростертими крилами.

Джек, радий, що жінка почала відходити після нещодавніх випробувань, широко всміхнувся до неї та обернувся до Ділена:

— Професоре, може, ви проведете нас туди?

Ділен увічливо кивнув і пліч-о-пліч із Джеком пішов до західної стіни. Вишуканий вигляд професора становив разючий контраст із загрубілою зовнішністю його колишнього студента. За ними попрямували Костас і Катя, потім усі інші. У кінці процесії скромно йшов Ефрам Якобовіч. Коли вони наблизилися до входу, Джек озирнувся на Костаса:

— Так ось воно де! Джин із тоніком уже мають чекати на нас на краю басейну.

Костас лукаво посміхнувся приятелеві:

— Ти це повторюєш мені кожного разу.

Ділан призупинився, щоб оглянути різьблення на перемичці. Це було бездоганне мініатюрне зображення орла з розпростертими крилами, якого дослідники вже бачили в залі предків. Джек і Костас увімкнули свої ліхтарі та спрямували промені в темряву попереду. Як і стіни підводного тунелю, базальт тут був відполірований до ґлянсу. Його плямиста поверхня виблискувала вкрапленнями інших мінералів, що піднялися із земної мантії, коли формувався вулкан.

Джек відступив на крок, надаючи Діленові право пройти першим. Подолавши десять метрів, професор раптом зупинився:

— Маємо проблему.

Джек підійшов і побачив, що шлях перегороджує масивний кам’яний портал. Він майже без шва зливався зі стінами, але зблизу вчені побачили, що його розділено на дві половинки. Джек спрямував промінь на центр і побачив знайомий отвір.

— Гадаю, в мене є ключ, — упевнено промовив він.

Сунувши руку до комбінезона, він витяг пластмасову копію золотого диска, яку Аслан якраз перед своєю раптовою загибеллю поклав на трон. Інші мовчки спостерігали, як Джек вставив диск до схожого на блюдце заглиблення. Щойно він прибрав руку, диск почав обертатися за годинниковою стрілкою. Минуло кілька секунд, і двері відчинилися їм назустріч. Накопичена патина майже не опиралася вазі плит, що повернулися навколо проходу.

— Просто магія якась, — приголомшено похитав головою Костас. — Такий самий механізм застосовано на дверях біля пірамід, і після семи з половиною тисяч років він досі працює! Ці люди могли б уже у бронзовому віці винайти комп’ютерні мікросхеми.

— Тоді б я залишився без роботи, — донеслося позаду хихотіння Ефрама.

Запах, що зустрів їх усередині, нагадував несвіжі випари склепу: потік затхлого повітря наче приніс із собою саму сутність смерті, яка пахла свічковим жиром та ладаном, що курився тут, коли жерці востаннє виконували обряд очищення перед тим, як назавжди полишити священне для них місце. Ефект був подібний до галюциногенного: вчені майже фізично відчули настрахану сквапливість тих прощальних церемоній. Здавалося, двохсот поколінь людської історії як не бувало.

— Тепер я знаю, що відчули Картер і Карнавон, коли розкрили гробницю Тутанхамона, — сказав Гібермаєр.

Катя скулилася, відчувши холод. Як і у гробницях фараонів у Долині Царів, прохід за дверима не був нічим оздоблений і жодним чином не натякав на те, що мало чекати попереду.

— Навряд чи наш шлях буде довгим, — сказав Костас. — Мій альтиметр каже, що ми перебуваємо менш ніж у тридцяти метрах від вершини.

Раптом Ділен зупинився, і Джек наштовхнувся на нього. Промінь ліхтаря шалено застрибав по стінах, але за мить вирівнявся. Те, що здавалося дверним прорізом, насправді виявилося лівим поворотом на дев’яносто градусів. Прохід почав підніматися, і вчені побачили видовбані в підлозі невисокі сходинки.

Ділен пішов уперед, але знову зупинився.

— Я щось бачу попереду. Посвітіть своїми ліхтарями навкруги, — сказав він.

Джек і Костас так і зробили, і їхнім очам відкрилася просто фантастична картина. Обабіч було вирізьблено барельєфні зображення погрудь величезних биків, що дивилися на сходи. Шиї у тварин були довгасті, а роги загнуті високо вгору, через що вони здавалися далеко не такими спокійними, як ті, що їх учені бачили у підводних проходах. Здавалося, бики намагаються вирватися з каменю, щоб помчати у темряву.

Подолавши сходи, вчені почали розрізняти навколо биків зображення інших, менших істот. Деталі цих зображень були достеменно передані на дрібнозернистому базальті.

— Це люди! — прошепотів у захваті Ділен, відразу забувши про свою природну стриманість. — Леді та джентльмени, познайомтеся з населенням Атлантиди!

Зображення випромінювали впевненість, притаманну вартовим цитаделі. Різьблення на обох стінах були дзеркальними відображеннями одне одного. Високі люди, зображені в натуральну величину, випростані, шеренгою йшли кудись. Їхні простягнені руки наче стискали отвори у стінах, куди раніше встромляли смолоскипи. Фігури були вельми подібні до тих величних двовимірних барельєфних образів жерців і царів, що їх археологи неодноразово знаходили на Близькому Сході та в Єгипті, але замість напруженості, зазвичай асоційованої із зображенням у профіль, вони створювали враження пластичності й граціозності та являли собою безпосереднє продовження натуралістичних зображень тварин льодовикового періоду.

Промені по черзі вихоплювали кожну фігуру, і вченим стало зрозуміло, що людей відтворено за принципом «чоловік-жінка». Жінки були з оголеними грудьми, їхній облеглий одяг відкривав пишні, але досить виразні фігури. Як і в чоловіків, у них були великі мигдалеподібні очі, а заплетене в коси волосся спадало їм на спину. Чоловіки мали довгі бороди та були одягнені у вільне вбрання на зразок тунік. Зовнішність людей вченим щось невиразно нагадувала: здавалося, окремі риси можна було розпізнати, але обличчя в цілому були незнайомі.

— Жінки схожі на спортсменок, — зауважила Айша. — Можливо, з биками билися вони, а не чоловіки.

— Ці люди нагадують мені варягів, — сказала Катя. — Це візантійська назва вікінгів, які плавали Дніпром до Чорного моря. У соборі Святої Софії в Києві є фрески високих людей, дуже схожих на цих, за винятком того, що в тих гачкуваті носи та світлі бороди.

— А мені вони швидше нагадують хетів із Анатолії другого тисячоліття до нашої ери, — промовив Мустафа. — Або шумерів та асирійців Месопотамії.

— Або ж мешканців Греції та Криту бронзового віку, — сказав Джек. — Жінки схожі на панночок з оголеними грудьми, зображених на фресках у Кносі. А чоловіки наче зійшли з тих ваз, які ми знайшли минулого року в Мікенах, біля царської могили.

— Це архетипи жінки та чоловіка, — тихо промовив Ділен. — Перші індоєвропейці, наші спільні пращури. Від них пішли майже всі народи Європи та Азії: єгиптяни, семіти, греки, будівники мегалітів із Західної Європи, перші правителі міста Мохенджо-Даро у долині Інду… Іноді вони повністю витісняли населення місцевостей, до яких приходили, іноді їхня кров зливалася з місцевою. У зовнішності всіх індоєвропейських народів можна помітити схожість із предками, засновниками цивілізації.

Учені знову із захватом подивилися на зображення; потім Ділен вирушив далі сходами. Люди на стінах втілювали силу та рішучість, наче вони неухильно крокували до свого місця в історії.

Метрів через десять різьблення чоловіків та жінок скінчилися, поступившись місцем трьом фігурам із кожного боку, які, вочевидь, вели цю процесію. У руках вони мали вигадливі патериці, на головах у них були дивовижні капелюхи з наконечниками, що сягали стелі.

— Верховні жерці, — сказав Джек.

— Вони схожі на чарівників, — зауважив Костас. — Або на друїдів.

— Можливо, зв’язок тут не такий уже й далекий, — промовила Катя. — Слово «друїд» походить від індоєвропейського wid, що означає «знати». Безперечно, це вони зберігали знання неолітичної Атлантиди, тобто співвідносилися з класом жерців у кельтській Європі п’ятитисячолітньої давнини.

— Неймовірно! — вигукнув Гібермаєр, прориваючись до голови процесії. — Ці капелюхи дуже подібні до золотих головних уборів, які було знайдено в шарах ґрунту та віднесено до бронзового віку. Ми знайшли їх торік у Єгипті, коли відкрили потаємні кімнати піраміди Хефрена.

Він наблизився до першої з фігур на лівій стіні, яка, без сумніву, зображувала жінку, та витяг окуляри, щоб краще розглядіти барельєф.

— Я так і думав! — вигукнув він. — Зображення вкрите крихітними символами кола та півмісяця — як і капелюхи бронзового віку. — Гібермаєр протер окуляри та зробив драматичний жест. — Я впевнений, що це логарифмічне зображення циклу Метона.

Учені зібралися біля зображення та почали вглядатися в нього. Джек перехопив погляд Костаса, в якому читалося нерозуміння.

— Метон — афінський астролог, — пояснив він. — Це був сучасник Сократа, наставник Платона. Він перший із греків установив відмінність між сонячним і місячним періодами відліку часу, тобто визначив синодичний цикл. — Джек кивком указав на різьблення. — Саме ці люди розробили календарну систему реєстрації жертвопринесень, співвідносну з «високосними» місяцями, яку ми бачили на стінах проходу внизу.

Тим часом Ділен уже відійшов від групи та стояв перед порталом на вершині сходів, на одній лінії з першими жерцями.

— Це були владарі часу, — заявив він. — За допомогою свого кам’яного кола вони вміли встановлювати зв’язок переміщень сонця з переміщеннями місяця та сузір’їв. Такі знання робили їх пророками в очах свого народу, оракулами, які мали доступ до божественної мудрості, що дозволяла їм зазирнути в майбутнє. Вони прогнозували, коли треба починати сівбу, а коли збирати врожай. Вони панували над землею та небом.

Ділен театральним жестом указав на низький вхід, що лежав перед ними:

— А тепер вони запрошують нас увійти до внутрішнього святилища, або, як сказала Катя, до святая святих цього місця.