Атлантида

31

Учені щільною групою стояли перед порталом і вдивлялися в темний прохід, що лежав далі. Їм в обличчя знову дмухнуло важким повітрям, яке наче несло з собою викристалізовану мудрість століть. У Джека в голові невідомо звідки з’явилися образи Солона Законника та ледь помітного в тіні жерця храму, що в Саїсі. За мить фантастична картина зникла, залишивши Джекові передчуття, що зараз буде відкрито найбільші таємниці людей, які пішли в історію тисячі років тому.

За кілька метрів учені досягли кінця проходу, і Джек спрямував промінь свого ліхтаря вперед. Поруч із ним Ділен заблимав очима, пристосовуючись до яскравого світла, яке вдарило йому в очі.

— Що там? — уже майже не втримував збудження Гібермаєр. — Що ви бачите?

— Це приміщення приблизно в десять метрів завдовжки та шість завширшки, — відповів Джек діловим тоном професійного археолога. — У центрі стоїть кам’яний стіл, а ближче до кінця — переділка. А ще тут золото — товстенні панелі на стінах.

Вони з Діленом, пригнувшись, пройшли до кімнати. Інші обережно вирушили слідом. Щойно всі опинилися всередині, Джек і Костас налаштували свої ліхтарі на далеке світло та широкою дугою висвітлили всю довжину приміщення.

Лаконічний Джеків опис і близько не передавав враження від кімнати. З обох боків стіни оздоблювали масивні плити полірованого золота, кожна з яких була два метри заввишки та метр завдовжки. Вони сяяли в напівтемряві своїми дзеркальними поверхнями, відбиваючи промені в усі кутки кімнати. Разом тут було десять золотих панелей, по п’ять із кожного боку, розташованих на однаковій, приблизно півметровій відстані одна від одної та вкритих значками. Усі присутні миттєво впізнали символіку Атлантиди.

— Ви тільки подивіться на неї, — раптом пролунав шепіт Костаса.

Його ліхтар зупинився на велетенській фігурі, що стояла ближче до віддаленого кінця приміщення. У цій скульптурі ледь можна було впізнати людську істоту, гротескну пародію на жінку з обвислими грудьми, випнутими сідницями та роздутим черевом, яке надавало тулубові майже сферичної форми. Обабіч скульптури стояли бики в половину натуральної величини, які, задерши голови, дивилися на неї. Складалося враження, що це був триптих, відгороджений від решти приміщення.

Джек нарешті відірвав погляд від цього колоса та глянув на Костаса.

— Фахівці з первісного суспільства улесливо називають відповідні форми фігурами Венери, — з посмішкою пояснив приятелеві Джек. — У Європі та Росії було знайдено приблизно вісімдесят таких скульптур, здебільшого невеликих статуеток зі слонової кістки чи каменю. Ця статуя унікальна, єдина з усіх, розміри якої перевищують натуральні.

— Вона зовсім не така, як гарненькі дівчатка у проході, — з жалем зауважив Костас.

— А вона й не була призначена для того, щоб своєю елегантністю тішити зір чоловікам, — із м’яким докором у голосі промовила Катя. — Подивіться: ті, хто її робив, навіть не обтяжували себе створенням ніг та рук, а голова — це просто кам’яна брила без обличчя. До речі, в Росії їх називають кам’яними бабами. Усе навмисно перебільшене, щоб підкреслити плодючість та добре здоров’я. Можливо, вона не відповідає сучасному західному ідеалові жіночої вроди, але для людей, що жили в ненастанному страхові перед голодом, гладкі жінки символізували процвітання та виживання.

— Натяк зрозумів, — посміхнувся Костас. — Цікаво, який вік цієї пані?

— Ранній палеоліт, — відразу відповів Джек. — Усі фігури Венери належать до періоду між сороковим та десятим тисячоліттями до нашої ери, тобто до того самого часу, коли були створені зображення тварин у залі предків.

— Зазвичай ці фігурки вважали за зображення богині-праматері, — задумливо додав Гібермаєр. — Але ніхто не може з упевненістю стверджувати, що в європейських суспільствах кам’яного віку панував матріархат. Можливо, краще трактувати їх як символи плодючості, яких ушановували разом з іншими головними божествами, такими як духи тварин та неживі сили.

Коротке мовчання перервав Джек.

— Упродовж сотень тисяч років, тобто майже цілого кам’яного віку, аж до початку неоліту, людиноподібні істоти існували в незмінних умовах, — сказав він. — Немає нічого дивного, що атланти, які жили трохи пізніше, досі вшановували богів своїх пращурів, мисливців та збирачів плодів, які в льодовиковий період уперше намалювали диких звірів на стінах зали предків.

— Давні євреї часів Старого Завіту вшановували бога родючості, — стиха зауважив Ефрам Якобовіч. — Навіть перші християни з берегів Середземного моря включали до своїх ритуалів ушановування поганських божеств родючості, іноді маскуючи їх обличчями святих або Діви Марії. Либонь, Венера атлантів не така вже й віддалена від наших вірувань, як на перший погляд здається.

Перед статуєю стояв масивний кам’яний стіл. Він займав значну частину довжини приміщення, перед самим входом піднімаючись угору. Його прикрашав неправильний круг діаметром із метр. У світлі, що відбивалося від золота, круг здавався неприродно білим, наче його відполірували дотики безлічі прохачів, що приходили помолитися великій богині.

— Схоже на священний камінь, — розмірковував Джек. — Може, це те, що давні греки називали baetyl, «камінь метеоритного походження», або omphalos, «центр» або «пуп». На Криті бронзового віку «бетили» лежали на вході до священних печер. У Греції класичного періоду найвідоміший «омфалос» лежав перед проваллям, у якому мешкав дельфійський оракул.

— Може, він позначав поріг Божої оселі, так само як чаша зі святою водою позначає вхід до католицької церкви? — припустив Ефрам.

— Можливо, — погодився Джек.

— Безперечно, він має метеоритне походження, — промовив Костас, який уже розглядав пухирчасту поверхню каменя. — Але він дуже незвичайний, швидше схожий на пожолоблений металевий лист, ніж на суцільну масу.

— Таку штукерію мисливці кам’яного віку могли знайти на поверхні криги, — сказав Джек. — Більшість нових метеоритів знаходять на кризі, бо саме там їх легше помітити. Можливо, це був священний предмет, що перейшов до цих людей від їхніх предків, — іще один зв’язок із доісторичним етапом розвитку людства.

Айша пройшла до віддаленого кінця столу та зупинилася, не дійшовши до статуї богині-праматері.

— Ви тільки погляньте на це! — вигукнула вона.

Два промені пробігли поверхнею столу. Вона була вкрита дерев’яними планками. Деякі з них були з’єднані під прямим кутом, наче дошки скрині. Вчені побачили купу теслярських інструментів, більшість із яких нагадувала сучасні долота й терпуги, шила та молотки. Усе це було схоже на обладнання мебляра, поспіхом кинуте, але збережене в захищеній від пилу кімнаті.

— Проте це ще не все, — сказав Ділен, зупиняючись поруч із Айшею та відкидаючи з поверхні якогось предмета стружку. Перед ним була дерев’яна рама, яка нагадувала переносний аналой. Коли Ділен випростався, присутні побачили блиск золота.

— Це стіл копіювальника! — з тріумфом у голосі заявив професор. — А на ньому — лист золота.

Наблизившись до Ділена, вчені побачили, що верхня третина листа вкрита символами атлантичного алфавіту. Деякі з них були нерівними, наче їх наносили поспіхом, але всі поділялися на фрази, як і текст на фестському диску. З шухляди під столом Ділен узяв три кам’яні штампи розміром із сигару, кожен із яких закінчувався печаткою. Присутні відразу впізнали в них ірокезьку голову, сніп кукурудзи та весло від каное. Інший штамп, що лежав на столі, містив символ Атлантиди.

— Вони тотожні з написом на протилежній стіні, — сказала Катя. — Копіювальник відтворював символи на другій панелі ліворуч.

Подивившись туди, куди вказувала жінка, дослідники побачили дванадцять рядків символів — далі послідовність переривалася.

Ефрам Якобовіч єдиний з-поміж присутніх не пішов уздовж стола: вочевидь, заглиблений у роздуми, він стояв і дивився на купу дерев’яних планок. Потім, не підводячи очей, відкашлявся та почав цитувати з пам’яті:

— «І сталося третього дня, коли ранок настав, і знялися громи та блискавки, і густа хмара над горою, і сильний голос сурми! І затремтів увесь народ, що був у таборі… І вивів Мойсей народ із табору назустріч Богові, і вони стали під горою. А гора Синай уся димувала через те, що Господь зійшов на неї в огні! І піднявся дим її, немов дим вапнярки, і сильно затремтіла вся гора…»

Ефрам заплющив очі та продовжив:

— «І зробив Бецаліїл ковчега з акаційного дерева, два лікті й пів довжина його, і лікоть і пів ширина його, і лікоть і пів вишина його. І пообкладав він його щирим золотом зсередини та іззовні. І вінця золотого зробив навколо над ним. І він вилив для нього чотири золоті кільця на чотирьох кутах його, два кільця на одному боці його, і два кільця на другому. І він поробив держаки з акаційного дерева, і пообкладав їх золотом. І він повсовував ці держаки в кільця на боках ковчега, щоб носити ковчега».

Запанувала приголомшена тиша. Ефрам підняв голову та пояснив:

— Це Старий Заповіт, «Вихід». Мої одновірці переконані, що Бог дав Мойсееві Завіт, десять заповідей, і вибив їх на скрижалях, які народ ізраїльський носив у ковчегу. Біблійні посилання на фараонів свідчать, що ці події відбувалися у другій половині другого тисячоліття до нашої ери. Але тепер мені здається, що та історія містить ядро, яке має більш раннє походження, і стосується людей, змушених утікати зі своєї батьківщини, людей, які взяли з собою копії своїх десяти священних текстів, що зберігалися у святилищі біля вершини вулкана.

Джек, який розглядав увесь цей час стос чистих золотих листів, звів очі та вигукнув:

— Та звісно! Кожна з груп мешканців Атлантиди мусила взяти з собою одну копію. Глиняні платівки були б надто ламкими; щоб зробити написи на камені, знадобилося б забагато часу, а мідь піддалася б корозії. На сусідньому Кавказі було чимало золота; цей матеріал був досить міцним і водночас м’яким, щоб записати на нього священні тексти. Кожен набір із десяти табличок зберігався у дерев’яній скрині на кшталт того ковчега. Жерці працювали до останньої хвилини та залишили це місце лише тоді, коли місто затопили води повені.

— Можливо, це дійсно були священні тексти, але вони, напевно, мають небагато спільного з десятьма заповідями, — сказала Катя, яка вже встигла витягти кишеньковий комп’ютер і переглядала список відповідностей між символами алфавітів Атлантиди та мінойського Криту. — На те, щоб остаточно перекласти, знадобиться час, але загальне значення тексту вже маю. У першій табличці ліворуч ідеться про зернові, бобові, навіть виноград, а також про пори року. Друга, та сама, над якою працював наш переписувач, стосується свійських тварин. Третя присвячена обробці міді та золота, а четверта — архітектурі, використанню будівельного каменю. — Катя замовчала та окинула присутніх поглядом. — Якщо не помиляюся, ці таблички — щось подібне до енциклопедії, опис життя неолітичної Атлантиди.

Джек приголомшено похитав головою:

— Аслана б це розчарувало. Ані царського арсеналу, ані великого багатства на зразок мистецьких творів… Лише найцінніші скарби замість усього цього, скарби буквально безцінні: ключі від самої нашої цивілізації.

Поки Катя та Ділен при світлі Джекового ліхтаря перекладали текст, Костас слідом за Айшею наблизився до скульптурної групи богині-праматері з биками. Проміжок між передніми ногами правого бика та величезним стегном богині являв собою низький прохід, відполірований багатьма поколіннями атлантів. Костас став рачки та зник з очей, залишивши по собі тільки світло ліхтаря, що відтіняло силуети биків довкола богині.

— Ідіть за мною, — пролунав його приглушений, але чіткий голос. — Це ще не все.

Дослідники один за одним продерлися проходом та щільною групою стали позаду статуй. Вони опинилися у вузькому рукаві перед нерівною поверхнею скелі.

— Мабуть, це і є святая святих. — Очі Ділена раз по раз оббігали приміщення. — Схоже на целлу у грецькому храмі або святилище у християнській церкві. Але мене дивує те, що тут майже нічого немає.

— За винятком ось цього.

Костас ліхтарем висвітлив ділянку на поверхні скелі.

Тут було зображено три фігури: перша була майже такого самого розміру, як богиня-праматір, а дві інші трохи менші. Здавалося, вони повторюють розташування богині та биків. Колір фарби був тьмяно-червоний, той самий, що й у залі предків, тільки вже вицвілий. Стилістично ці зображення також нагадували мистецтво льодовикового періоду: вчені звернули увагу на характерні мазки, широкі, як в імпресіоністів, але достатньо чіткі, — вони створювали враження, що фігури живі. Але за своєю формою зображення не нагадували нічого з баченого раніше в Атлантиді.

У них можна було впізнати не могутніх тварин і не величних жерців, а швидше земних істот. Це були абстракції, які заледве передавали сутність свого прототипу. У кожної з істот було черевате тіло у формі груші, а кінцівки незграбно стирчали вбік та закінчувалися десятьма чи дванадцятьма пальцями-паличками. Голови здавалися абсолютно непропорційними до тіл. Очі були схожі на велетенські боби, обведені чорною фарбою, що відразу нагадало присутнім відмітини kohl на єгипетських портретних зображеннях. Словом, ці малюнки радше нагадували дитячі, але через схожість усіх трьох чомусь відчувалося, що їх зробили такими навмисно.

— Вони дуже й дуже старі, — промовив Джек. — Це пізній льодовиковий період, імовірно, п’ять тисячоліть до повені. Вони нанесені на голу скелю, як і зображення тварин у залі предків. У різних кінцях світу існує чимало наскельних мінімалістських зображень людей, зокрема вони нерідко зустрічаються серед петрогліфів Африки та Австралії, а також у південно-західній частині США. Але я ще ніколи не бачив доісторичних малюнків такого характеру.

— Хіба можна сприймати їх як серйозні спроби змалювати людину? — недовірливо похитав головою Костас. — Я не можу уявити собі, що мистецтво льодовикового періоду могло бути настільки примітивним. Адже тварини у залі предків напрочуд натуралістичні.

— Вони схожі радше на гуманоїдів, ніж на людей, — заперечив Джек. — Пам’ятайте, що ці картинки на тисячі років старші, ніж зображення атлантів, викарбувані у проході, і більше нагадують шаманів, духів або ж богів, що не мають визначених тілесних обрисів. У деяких суспільствах людська зовнішність була недоторканною, і відтворювати її навіть не намагалися. Кельтські художники залізного віку володіли бездоганною технікою, але якби ви побачили зображення людей, які вони почали створювати під владою Риму, то вирішили б, що ці зображення вкрай примітивні.

Промінь Джека піднявся вгору та освітив символ, викарбуваний над центральною фігурою. Це був овал завдовжки в півметра, що містив два із символів Атлантиди: сидячого орла та вертикальне весло.

— Це зображення нанесене значно пізніше, ніж малюнки, — зауважив Джек. — Поверхня тут гладша, а для того, щоб вирізати символи, знадобилися б металеві інструменти. Цікаво, як це можна перекласти?

Більшість складів Катя вже знала напам’ять, тому вона навіть не стала звертатися до комп’ютера.

— Цього сполучення символів немає у таблиці відповідностей, — упевнено сказала вона. — Схоже на дієслово чи іменник, з якими ми ще не зустрічалися. Але в цьому контексті я 6 сказала, що це, швидше за все, власне ім’я.

— Як воно вимовляється? — спитав із протилежного кутка приміщення Ефрам.

— Кожен із символів у текстах Атлантиди становить собою склад, тобто голосний звук, за яким або перед яким стоїть приголосний, — відповіла Катя. — Сидячий орел — це завжди «йот», а вертикальне весло — «в». Я би сказала, що це слово промовляється як «йе-ве» або «йа-ва», і голосні тут скоріше короткі, ніж довгі.

— Тетраграматон! — ошелешено промовив Ефрам. — Ім’я, промовляти якого не слід. Першопричина всього на світі, володар неба і землі. — Він наче інстинктивно відсунувся від зображення, відвівши очі та шанобливо схиливши голову.

— Ягве, — так само вражено сказав Ділен. — Перше ім’я Бога у давньоєврейському Старому Завіті, божественне ім’я, промовляти яке міг лише верховний жрець у скинії, тобто святая святих, у день спокути. Грецькою це передавали як «слово з чотирьох літер», або «тетраграматон». Ранні християни перекладали його як «Єгова».

— Бог Мойсея та Авраама, — промовив Якобович, поступово заспокоюючись. — Бог синайських племен за часів виходу народу ізраїльського з Єгипту, — але не виключено, що він являвся й набагато раніше. На відміну він інших богів, які спокушали євреїв, він міг на прохання тих, хто його вшановував, робити що завгодно. Саме він вів народ ізраїльський у битву та вигнання, і він дав євреям десять заповідей.

— А також урятував їх від потопу.

Ці слова промовив Костас. Після цього він несподівано почав цитувати уривок із «Буття»:

— «І сказав Бог до Ноя: Це знак заповіту, що Я встановив поміж Мною й поміж кожним тілом, що воно на землі. І були сини Ноєві, що вийшли з ковчега: Сим, і Хам, і Яфет. А Хам він був батько Ханаанів. Оці троє були сини Ноєві, і від них залюднилася вся земля».

Джек знав, що його друг виховувався згідно із заповідями грецької православної церкви, тому не здивувався, а почав розвивати думку:

— Та звичайно! Єврейський бог зробив так, щоб землю затопила вода, а потім, показавши райдугу, дав знак обраним. Усе було саме так, як ми гадали. Будівництво ковчега, добір пар тварин для подальшого розмноження, Ноєві нащадки, що заселили всю землю… Прадавні міфи про потоп повідомляють нам не лише про річні повені та велику відлигу наприкінці льодовикового періоду — вони також сповіщають про інший катаклізм, про повінь, яка сталася у шостому тисячолітті до нашої ери та поглинула перше на землі місто, поклавши кінець ранній цивілізації, рівня якої люди не могли досягнути впродовж іще кількох тисяч років. Відтак, твори Платона — не єдине джерело інформації про Атлантиду. Інші відомості, щоправда, у зашифрованій формі, містяться в найвідомішому літературному творі всіх часів, але це нікому навіть не спало на думку.