Атлантида

Пролог

Старий зупинився й підвів голову, перейнятий тим самим побожним почуттям, що охопило його, коли він опинився біля храму вперше. В рідних йому Афінах ніколи не будували нічого подібного. Високо над головою здіймався монументальний вхід, що, здавалося, тримав усю вагу неба. Колосальні мури кидали далеко в залиту білим місячним сяйвом пустелю чорні тіні. До схожого на печеру переднього приміщення вели ледь помітні в темряві ряди величезних колон, полірована поверхня яких була вкрита мереживом ієрогліфів і обрисами людських постатей, що тьмяно виблискували у світлі смолоскипа. Єдиним натяком на розташоване далі був шепіт прохолодного вітерцю, який ніс із собою несвіжий запах ладану, наче хтось тільки-но відчинив двері давно зачиненої усипальні. Старий мимоволі здригнувся, а його філософське ставлення до життя миттєво змінилося ірраціональним страхом перед невідомим, страхом перед могутністю богів, яких він не міг умилостивити і яких не цікавив людський добробут.

— Заходь, греку, — почувся з темряви приглушений шепіт. Доглядач запалив свій смолоскип від вогню, що горів біля дверей. Танцюючі язики полум’я висвітлили гнучку, жилаву постать людини, одягненої лише в настегенник. Чоловік рушив уперед, тримаючи перед собою тремтливий вогонь. Як завжди, він зупинився біля входу у внутрішнє святилище й нетерпляче чекав на старого, який, човгаючи ногами, повільно йшов за ним від дверей. У ставленні доглядача до «елліна», тобто грека, не було нічого, крім презирства до його лисої голови та неохайної бороди, до нескінченних запитань і непунктуальності, через яку доглядачеві щоночі доводилося тривалий час чекати на грека у призначеному місці. Окрім того, грек щось записував, а в цьому місці робити це мали право лише жерці.

Презирство доглядача вже переросло в ненависть. Цього самого ранку його брат Сет повернувся з Наукратіса, розташованого неподалік жвавого порту, в якому коричнева вода Нілу, що розлився, змішувалася з великим Середземним морем. Сет був пригнічений і сумний. Вони довірили партію тканини з батьківської майстерні у Фаюмі одному грецькому торговцеві, який тепер стверджував, що його корабель зазнав аварії і товар потонув. Брати й до того підозрювали, що ці лихі греки скористаються з їхньої необізнаності в комерції, а тепер їхні погані передчуття викристалізувалися в ненависть. Для них це був останній шанс вирватися з нудного життя у храмі, існування не набагато кращого за те, що вели бабуїни й коти, які ховалися в темряві за колонами.

Доглядач злісно подивився на старого, який наближався до нього. Тутешні люди називали грека Законником.

«Я покажу тобі, греку, що мої боги думають про ваші закони», — сказав він про себе.

Інтер’єр внутрішнього святилища являв собою разючий контраст із загрозливою величчю переднього приміщення. Від керамічних масляних ламп, розставлених у витесаній зі скелі кімнаті, йшли сотні дрібних променів світла, схожих на світлячків уночі. Зі стелі звисали химерні бронзові курильниці ладану, дим з яких нашаровувався, створюючи у приміщенні легкий серпанок. Стіни нагадували поховальні ніші у склепі, тільки вздовж них стояли не урни чи труни з останками, а високі відкриті вази з папірусовими сувоями. Коли чоловіки спустилися сходами, затхлий запах ладану посилився, а тишу порушило якесь бурмотіння, що доносилося здалеку. Попереду стояли дві колони, увінчані орлячими головами: вони служили за одвірок великих бронзових дверей, що були відчинені.

За порогом сиділи рядами, обличчям до прибульців люди. Деякі, одягнені лише в настегенники, сиділи на папірусових матах, схрестивши ноги та схилившись над низькими столами; деякі копіювали щось із сувоїв, що лежали перед ними, інші переписували те, що їм надиктували жерці в чорному вбранні, повторюючи про себе записане. Саме цей монотонний гомін чули прибульці, підходячи до дверей. Це був скрипторій, тобто приміщення для переписування рукописів, — палата мудрості, величезне сховище записаних і завчених знань, що передавалися від жерця до жерця відтоді, коли було зведено перші піраміди, від самого початку.

Доглядач відійшов у затінок сходового колодязя. Йому було заборонено входити до цього приміщення, тож залишалося впродовж багатьох годин чекати на повернення грека. Але сьогодні, замість звичайного занурювання у своє презирство, він почав смакувати заплановане на наступну ніч.

Охоплений нетерпінням, старий пройшов повз доглядача. Це була його остання ніч у храмі, останній шанс розв’язати загадку, що оволоділа його думками після попереднього відвідування цього місця. Наступного дня мало розпочатися свято Тота, тому протягом місяця чужинцям буде заборонено відвідувати храм. Старий також знав, що сторонній людині ніколи не нададуть іще однієї аудієнції у верховного жерця.

Поспішаючи, грек перечепився через поріг приміщення, впустив свій сувій і стило та привернув цим увагу багатьох переписувачів. Щось роздратовано пробурмотівши та винувато окинувши приміщення поглядом, старий зібрав із підлоги свої речі та пішов між рядами переписувачів до бокової кімнати, розташованої у віддаленому кінці храму. Пригнувши голову, він увійшов у низькі двері й сів на папірусову мату. Досвід попередніх відвідувань підказав йому, що в темряві перед ним може сидіти хтось іще.

— Солоне Законнику, я Аменхотеп, верховний жрець.

Голос був ледь чутний, трохи голосніший за шепіт, і здавався старезним, як голос богів. Він продовжив:

— Ти приходиш до мого храму в Саїсі, і я приймаю тебе. Ти шукаєш знань, і я дам тобі те, що перекажуть мені боги.

Закінчивши з формальними вітаннями, грек сквапливо поправив на колінах свій білий хітон і розгорнув сувій. Аменхотеп трохи нахилився вперед, і в світлі смолоскипів із темряви з’явилося його обличчя. Солон уже неодноразово його бачив, але душа грека, як і дотепер, здригнулася. Обличчя верховного жерця, здавалося, плавало в повітрі посеред темряви, наче якась примара, що зачаїлася на межі нижнього світу. Це було обличчя молодої людини, для якої час зупинився, наче її муміфікували. Шкіра була пружною та напівпрозорою, чимось схожою на пергамент, а імлисті очі нагадували незрячого.

Аменхотеп був літнім іще до народження відвідувача. Казали, що за часів Солонового прадіда Гомер відвідував верховного жерця, і саме він розповів поетові про осаду Трої, про Агамемнона, Гектора та Гелену, про подорожі Одіссея. Солонові дуже хотілося розпитати Аменхотепа про це та про інші речі, але тим самим він порушив би домовленість, згідно з якою заборонено докучати старому жерцеві запитаннями.

Грек нахилився вперед і цілком обернувся на увагу, намагаючись не випустити жодної подробиці цього — останнього — відвідування. Через деякий час Аменхотеп знову почав говорити, його голос був ледь гучнішим за звук дихання.

— Законнику, скажи мені, про що я розповідав учора.

Солон сквапливо розгорнув сувій і пробіг очима щільні рядки, а потому поволі почав говорити, перекладаючи свої грецькі записи єгипетською мовою, якою вони зараз розмовляли.

— «Дуже давно більшою частиною світу володіла могутня імперія. — Солон, зіщулившись, вдивлявся в напівтемряву. — Її правителі мешкали у величній фортеці, що здіймалася на березі моря. Ця фортеця — химерний, небачений відтоді величезний лабіринт коридорів. На той час люди вже чудово вміли обробляти золото та слонову кістку й були відважними вояками. За зневажливе ставлення до Посейдона, бога моря, вони були покарані: одного разу море здійнялося і вмить проковтнуло фортецю. Відтоді її мешканців ніхто ніколи не бачив».

Солон зупинився і чекально подивився на жерця:

— Ось тут ти закінчив учора.

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж Аменхотеп почав говорити знову. Його губи майже не рухалися, а голос звучав, як тихе бурмотіння.

— Сьогодні, Законнику, ти почуєш від мене багато цікавого. Але спочатку дозволь мені розповісти про цей загублений світ, про місто пихи, покаране богами, місто, яке називали Атлантидою.

Багато годин минуло, аж доки грек нарешті поклав своє стило і згорнув сувій. Його рука боліла від безперервного писання. Аменхотеп закінчив свою розповідь. Стояла місячна ніч; це означало, що свято Тота вже почалося, і жерці мали підготувати храм до ранкового прибуття прохачів.

— Законнику, те, що я розповів тобі, було лише тут і більше ніде, — промовив Аменхотеп, повільно постукавши себе по голові скорченим пальцем. — Згідно із давнім законом ми, довічні мешканці цього храму, тобто верховні жерці, повинні зберігати цю мудрість як найдорожчий скарб. Тобі дозволили прийти сюди лише за наказом звіздаря, який переповів волю божественного Озіріса. — Старий жрець нахилився вперед, на його губах з’явилася ледь помітна посмішка. — І пам’ятай, греку: на відміну від ваших грецьких оракулів, я не розмовляю загадками, але вони можуть критися в моїх розповідях. Я розповідаю істину, переказану мені попередниками, а не власні вигадки. Ти прийшов сюди востаннє. А тепер іди.

Мертвотне обличчя відступило в темряву. Солон поволі підвівся, на мить завагався, кинув останній погляд у темряву, вийшов до вже спорожнілого скрипторію й рушив до освітленого смолоскипами входу в святилище.

Небо на сході вже забарвлювали рожеві пальці світанку, затьмарюючи місячне сяйво, яке досі танцювало на водах Нілу. Старий грек був сам: доглядач, як зазвичай, залишив його біля виходу з храму. Проходячи повз химерні колони, такі далекі від простих грецьких архітектурних форм, він вдоволено зітхнув і востаннє подивився на Священне озеро з його дивною фалангою монументів, на сфінксів із людськими головами, на колосальні статуї фараонів. Грек був радий, що залишає все це позаду, і спокійно йшов піщаною дорогою до валькового селища, в якому зупинився. У руках він тримав дорогоцінний сувій, а на плечі висіла торба, обтяжена важким гаманцем. Завтра перед від’їздом він запропонує золото богині Нейт, як і пообіцяв Аменхотепові під час їхньої першої зустрічі.

Він і досі лишався здивованим від нещодавно почутого. Золотий вік, ера пишноти, якої не могли уявити собі навіть фараони. Раса, яка вміла робити все, яка опанувала вогонь, камінь і метал. І при тому це були люди, а не велетні, не циклопи, що збудували стародавні мури Акрополя. Вони знайшли божественний плід і зірвали його. Їхня фортеця сяяла, як Олімп. Люди насмілилися кинути виклик богам, і боги покарали їх.

Але вони жили й нині.

Заглиблений у побожні думки, старий не помітив двох темних постатей, що відділилися від стіни, коли він підходив до селища. Удар став для нього повною несподіванкою. Перед очима грека все потемніло, і він осів на землю, наостанок відчувши, як хтось зриває торбу з його плечей. Один із незнайомців вирвав із його пальців сувій і розірвав на шматочки, кинувши їх на засипану сміттям землю. Потім дві постаті зникли так само тихо, як з’явилися, залишивши в багнюці скривавленого та непритомного грека.

Коли він прийде до тями, то не пам’ятатиме нічого про останню ніч у храмі. В останні роки життя він уникатиме спогадів про час, проведений у Саїсі, і ніколи не братиме до рук стила. Мудрість Аменхотепа так і не залишить мурів храму та, здавалося б, загине разом із останнім верховним жерцем під час одного з розливів Нілу, який затопить храм, а з ним і ключ до найбільших загадок минулого, що зберігалися в храмі.