Атлантида

9

«Сі-Венчер», здіймаючи білу піну, летів від затопленої давньої берегової лінії на південь. Небо було чистим, але темні води Чорного моря дуже відрізнялися від глибокої блакиті Середземного, вже знаного дослідникам. Попереду височіли порослі лісом схили гір північної Туреччини, передгір’я Анатолійського плато, масиву, що обіймав собою значну частину Малої Азії.

Піднявши на борт підводний апарат, «Сі-Венчер» із максимальною швидкістю пішов у напрямку бази ММУ у Трабзоні, чорноморському порті, білі будівлі якого видніли на тлі південної берегової лінії. Катя активно використовувала можливість розслабитися, що вперше випадала їй після приїзду до Александрії три дні тому. У відкритому купальнику вона напівлежала в шезлонгу, і її довге волосся тріпотіло на вітрі. Через це видовище Джекові було важко зосередитися на темі їхньої бесіди із Костасом і Маклеодом.

Костас давав Маклеодові поради щодо нанесення на мапу підводного селища епохи неоліту: мабуть, після чудового відкриття мінойського підводного корабля Костас мав право давати подібні поради. Науковці вирішили, що «Сіквест» має якомога швидше приєднатися до «Сі-Венчера» в Чорному морі: з огляду на досвід команди судна та високотехнологічне обладнання на його борті це видавалося вельми доцільним. Із Карфагену вже відплив інший корабель, який мав заступити «Сіквест» у точці затоплення мінойского корабля.

— Після того, як рівень води в Мармуровому морі піднявся вище від дна Босфорської протоки, Чорне море прибувало зі швидкістю сорок сантиметрів на день, — намагаючись перекричати шум вітру, вигукував Костас, — населення узбережжя не могло цього не помітити. За декілька днів люди мали вже зрозуміли невтішні прогнози на найближче майбутнє.

— Це точно, — погодився Маклеод. — Поселення епохи неоліту розташоване на десять метрів вище від колишнього рівня моря. У мешканців був місяць на переселення, що пояснює відсутність хатніх речей в оглянутій нами кімнаті.

— А може, це був той самий описаний у Біблії потоп? — висловив припущення Костас.

— Міфи про потоп має кожна цивілізація, але більшість подій слід пов’язувати з річковими повенями, а не з якимись океанічними катаклізмами, — сказав Джек. — Раніше, коли людство ще не вміло будувати дамб та каналів, щоб у такий спосіб контролювати переміщення води, річкові повені траплялися набагато частіше.

— Завжди вважалося, що ця теорія проливає світло на історію епосу про Гільгамеша, — промовила Катя. — Приблизно у 2000 році до нашої ери оповідь про потоп було записано на двадцятьох глиняних табличках, знайдених під час розкопок в іракському місті Ніневія. Гільгамеш був шумерським царем міста Урук, що на березі Євфрату, — люди прийшли сюди у шостому тисячолітті до нашої ери.

— Не виключено, що джерело біблійного потопу було іншим, — додав Маклеод. — Експедиція ММУ здійснювала дослідження на середземноморському узбережжі Ізраїлю та виявила там докази присутності людей ще наприкінці льодовикового періоду, за часів великої відлиги, що розпочалася дванадцять тисяч років тому. У морі, за п’ять кілометрів від берегової лінії, ми знайшли кам’яні інструменти та інші сліди поселень мисливців і збирачів плодів епохи палеоліту.

— Чи ти вважаєш, що давні євреї зберегли спогади про ці події і відбили їх у Старому Завіті? — спитав його Костас.

— Така інформація може передаватися з вуст у вуста протягом тисячоліть, особливо якщо йдеться про замкнені суспільства. До того ж деякі з наших чорноморських землеробів, вигнаних морем, також могли оселитися в Ізраїлі.

— Згадаймо Ноїв Ковчег, — сказав Джек. — То був великий корабель, збудований після того, як надійшли попередження про близьку повінь. На нього взяли «всякої тварі по парі». Для наших чорноморських землеробів море було найкращим шляхом для втечі, до того ж вони, напевно, взяли з собою якомога більше пар свійських тварин, за допомогою яких сподівалися поновити популяцію тварин.

— А я гадав, що в ті часи люди не вміли будувати таких великих суден, — зауважив Костас.

— Люди епохи неоліту, які мешкали на узбережжі, вміли будувати великі човни, здатні перевозити декілька тонн вантажу, — відповів Джек. — Перші землероби Кіпру утримували велетенських зубрів, предків сьогоднішньої рогатої худоби, а також свиней та оленів. Жоден із цих видів для Кіпру не ендемічний: їх завезли на човнах. Це було приблизно за дев’ять тисяч років до початку нашої ери. Те саме, ймовірно, сталося й на Криті тисячу років потому.

Костас задумливо почухав підборіддя:

— Тож переказ про Ноя міг нести в собі зерно істини, хоча насправді землеробів і худобу з Чорного моря привезло не одне велике судно, а багато малих.

Джек кивнув:

— Це припущення здається мені дуже слушним.

Знизивши швидкість, «Сі-Венчер» увійшов до гавані Трабзона. Біля східного причалу видніли сірі силуети двох швидкоплавних катерів класу «Доган»: Туреччина взяла їх на озброєння після того, як на Чорному морі суттєво зріс обсяг контрабанди. Турків характеризувало надзвичайно безкомпромісне ставлення до порушників: вони негайно починали стріляти на знищення. Побачивши кораблі, Джек відразу відчув полегшення: він знав, що його зв’язки з турецьким військово-морським флотом гарантують швидку реакцію країни на будь-яку загрозу в її територіальних водах.

Дослідники стояли біля леєра на верхній палубі «Сі-Венчера», обличчями до західного причалу. Костас придивлявся до вкритих лісом схилів гір над містом.

— Куди ж вони подалися після потопу? Обробляти землю в горах люди не могли.

— Так, щоб досягти придатних для землеробства районів, їм довелося б подолати чималу відстань, — погодився Джек. — А якщо зважити на показання нашого гідролокатора, населення цих місць було численним, налічувало принаймні декілька десятків тисяч.

— І куди вони поділилися?

— Можливо, це був організований вихід, керований центральною владою та спрямований на пошук нових придатних земель, на яких могло б розміститися все населення. Дехто пішов на південь, через ці гори, дехто — на схід, інші на захід. Малкольм згадував Ізраїль, але існують також інші ймовірні пункти призначення.

Костас схвильовано заговорив:

— Перші цивілізації? Єгипет, Месопотамія, долина Інду… Крит, нарешті!

— Не так усе це й далеко звідси.

Це зауваження належало Каті, яка вже не лежала на своєму шезлонгу, а сиділа, вочевидь, теж захоплена дискусією.

— З історичного мовознавства найбільше, мабуть, вражає те, що більшість сучасних людських мов має спільне коріння, — європейське, західноазійське, індійське…

— Одним словом, індоєвропейське, — нагадав Костас.

— Отже, давня прамова виникла в регіоні Чорного моря — з цим уже погоджується більшість мовознавців. Можна реконструювати її словниковий запас, скориставшись із набору слів, спільних для багатьох мов: санскритське «пітар», латинське «патер», німецьке «фатер» тощо.

— А як щодо слів, уживаних у сільському господарстві? — поцікавився Костас.

— Лексика свідчить, що наші спільні пращури орали землю, носили вовняний одяг та обробляли шкіру. Вони одомашнили биків, свиней та овець. У них була складна суспільна структура та нерівномірний розподіл багатства. Вони поклонялися великій богині-матері.

— До чого ти ведеш?

— Більшість учених переконана, що індоєвропейська експансія йшла пліч-о-пліч із поширенням сільського господарства — поступовим процесом, який тривав чимало століть. Наразі я висловлюю припущення, що все це відбулося внаслідок однієї-єдиної міграції. Прабатьками всіх індоєвропейців були наші чорноморські землероби.

Поклавши на леєр планшет, Джек швидко намалював схематичну мапу давнього світу.

— Ось моя гіпотеза, — сказав він. — Наші індоєвропейці залишають свою прабатьківщину на березі Чорного моря. — Він намалював велику стрілу, спрямовану на схід від того місця, де вони зараз перебували. — Одна група вирушила до Кавказу, на територію сучасної Грузії. Деякі з них перейшли Загроські гори, щоб досягти долини Інду, що в сучасному Пакистані.

— Мабуть, невдовзі після початку подорожі вони побачили гору Арарат, — зауважив Маклеод. — Це видовище мало вразити їх: адже ця гора набагато більша від тих, які вони знали. У їхньому фольклорі засвідчено згадки про неї як про місце порятунку від потопу.

Джек позначив на мапі ще одну стрілу.

— Друга група вирушила на південь, через Анатолійське плато до Месопотамії, та оселилася на берегах Тиґру та Євфрату, — сказав він.

— А ще одна попрямувала на північний захід, до Дунаю, — промовив Костас.

Джек широким жестом намалював на мапі третю стрілу.

— Дехто оселився там, дехто просунувся берегами цієї ріки до центру Європи, — продовжив він думку Костаса.

Маклеод збуджено перервав його:

— Британія стала островом наприкінці льодовикового періоду, коли розлилося Північне море. Але в тих людей були достатні технічні можливості, щоб перетнути протоку. Може, саме вони були першими британськими землеробами, пращурами тих, хто збудував Стоунгендж?

— Кельтська мова також належить до індоєвропейської сім’ї, — додала Катя.

Джек подовжив свою стрілу на схід, потім домалював до неї відгалуження. Тепер схема скидалася на дерево.

— А четверта група, мабуть, найбільша, вирушила на захід до берегів Босфору, щоб перетнути його та випливти до Егейського моря. Деякі з цих людей оселилися на Криті та у Греції, інші — в Ізраїлі, ще інші — в Італії та Іспанії.

— Мабуть, Босфор тих часів являв собою грандіозне видовище, — розмірковував Костас. — Згадка про нього збереглася в колективній пам’яті так само, як і згадка про гору Арарат. Звідси поріг Бос, згаданий на нашому диску.

Катя пильно подивилася на Джека:

— Ця гіпотеза чудово узгоджується з лінгвістичними даними. Існує понад сорок давніх мов із індоєвропейськими коренями.

Джек кивнув і подивився на свою мапу.

— Професор Ділен повідомив мені, що мінойська лінійна А та фестські символи — це найближчі нащадки індоєвропейської прамови. Можливо, початкова індоєвропейська культура найкраще збереглася саме на Криті.

«Сі-Венчер» тим часом повільно рухався гаванню Трабзона. Декілька матросів готували сталеві троси до пришвартування. На причалі зібралася невеличка група турецьких урядників і працівників ММУ, які, напевно, бажали почути розповідь про останні відкриття. Джек упізнав струнку постать Мустафи Алькозена, турецького морського офіцера, який обіймав посаду керівника ММУ в цій країні. Вони з Костасом привітно помахали руками старому приятелеві, з яким познайомилися під час служби на базі в Ізмірі, а потім разом розкопували галери часів Троянської війни.

Костас обернувся та подивився на Маклеода:

— У мене останнє питання.

— Давай.

— Датування.

Маклеод широко всміхнувся та постукав по портфелеві, що його тримав у руках:

— Я вже давно чекаю, коли ж ти нарешті про це спитаєш.

Витягши три великі фотографії, він передав їх Костасові. Знімки було зроблено камерою підводного апарата, причому у правому нижньому кутку зафіксовано географічні координати та глибину точки знімання. На фотографіях було зображено велику дерев’яну конструкцію, оточену купами колод.

— Схоже на будівельний майданчик, — зауважив Костас.

— Ми знайшли його вчора біля будинку з вівтарем. Перед тим як люди залишили селище, до будівлі додавалися нові приміщення. — Маклеод указав на купу колод на дні. — Ми застосували водомет, яким обладнаний підводний апарат, щоб розчистити мул. Ці стовбури було спиляно лише незадовго до затоплення: кора міцно сидить на деревині, а де-не-де можна побачити рослинний сік.

Шотландець знову розкрив свій портфель і витяг прозору пластмасову трубку завдовжки з півметра. Всередині лежала тонка дерев’яна паличка.

— Наш підводний апарат обладнаний порожнистим свердлом, здатним брати з деревини та інших м’яких речовин зразки завдовжки до двох метрів, — сказав він.

Деревина кольору меду збереглася просто чудово: здавалося, вона тільки нещодавно була живою частиною рослини. Маклеод передав трубку Костасові, який відразу зрозумів, до чого веде шотландець.

— А, дендрохронологія! — промовив він.

— Саме так. Науковці уклали для Малої Азії безперервну послідовність річних деревних кілець, які дозволяють встановити час у межах періоду з 8500 року до Різдва Христового і до наших днів. Ми взяли зразок із серцевини колоди та виявили п’ятдесят чотири кільця. Цього цілком достатньо для датування.

— І?

— У лабораторії «Сі-Венчера» є сканер, спроможний за декілька секунд порівняти цю послідовність із базовою.

Джек питально подивився на Маклеода, якого, здавалося, тішила нагода зволікати з відповіддю до останнього.

— Ти ж археолог, — сказав Джекові шотландець. — Які твої припущення?

— Ну що ж, я вважаю, що вік цього дерева сягає завершення льодовикового періоду: воно жило ще до того, як Середземне море сягнуло рівня Босфорської протоки. Я б сказав, восьме чи сьоме тисячоліття до нашої ери.

Маклеод сперся на поруччя та уважно подивися на Джека. Всі інші, затамувавши подих, чекали його відповіді.

— Тепло, але не гаряче. Це дерево спиляли у 5545 році до нашої ери, плюс-мінус рік.

Костас недовірливо вигукнув:

— Неможливо! Це надто пізно!

— Але це датування підтверджене аналізами інших колод із того самого поселення. Здається, визначаючи час, який знадобився Середземному морю для досягнення свого нинішнього рівня, ми помилилися на тисячу років.

— Більшість лінгвістів гадає, що спільна індоєвропейська мова розкололася на окремі приблизно в п’ятому тисячолітті до нашої ери! — промовила Катя. — Це чудово узгоджується з нашими даними.

«Сі-Венчер» нарешті зупинився біля причалу, і Джек із Костасом схопилися за леєр в очікуванні поштовху. Після стількох років спільної роботи вони розуміли один одного навіть не з півслова, а швидше. Тепер обидва не наважувалися повірити в реальність почутого й побаченого: усе здавалося настільки фантастичним, що розум і логіка повставали проти цього.

— Ми вже зустрічалися з цією датою, — тихо сказав Костас.

У голосі Джека, що нахилився до Маклеода, почувалася впевненість:

— Я можу чимало розповісти тобі про цих індоєвропейців. Вони мали величну фортецю на березі моря, сховище знань за великими золотими дверима.

— Ти про що?

Джек помовчав і тихо відповів:

— Про Атлантиду.

— Джеку, друже! Радий тебе бачити, — почувся низький голос.

На причалі стояв темнолиций чоловік у світлих штанях та сорочці білого кольору з вишитою емблемою ММУ.

Джек зійшов з трапа та потиснув Мустафі Алькозенові руку. Слідом те саме зробив і Костас. Чоловіки окинули поглядом місце довкола зруйнованої середньовічної фортеці. Важко було уявити собі, що колись тут була столиця Трапезундського царства, відгалуження Візантії, яке й досі пам’ятають за його декадентську пишноту. Протягом багатьох століть місто процвітало на перехресті торговельних шляхів із заходу на схід. Нині цю традицію продовжували численні напівлегальні торговці, які влаштувалися тут після розпаду Радянського Союзу і підтримували тісні зв’язки зі східними контрабандистами та бандитами.

Малкольм Маклеод пішов уперед, щоб поговорити з юрбою посадовців і журналістів, які чекали на причалі. Йому не треба було нагадувати, що детальний звіт про знайдене поселення епохи неоліту може почекати до пізнішого часу. Усі члени експедиції знали, що зацікавлені особи вже спостерігають за ними через супутник, і розуміли, що інформувати про все журналістів украй небезпечно. На щастя, поселення було розташоване в одинадцятьох морських милях від берега, тобто в межах територіальних вод Туреччини. Швидкоплавному вартовому кораблеві турецьких ВМС, що стояв на протилежному березі гавані, вже віддано наказ на період роботи експедиції постійно бути напоготові, щоб у будь-яку хвилину вирушити на захист місця підводних робіт від можливих зазіхань. Після цього підводному селищу нададуть особливого статусу, і його охоронятиме турецький уряд.

— Мустафо, познайомся з нашою новою колегою, доктором Катею Светлановою.

Катя вже встигла натягти на купальник сукню; в руках вона тримала кишеньковий комп’ютер та валізу з документами. Вона потиснула простягнену руку і приязно всміхнулася до Мустафи.

— Пані доктор Светланова, Джек уже встиг рацією повідомити мені, що ви, мабуть, найкращий у світі експерт із давніх мов. Дуже радий з вами познайомитися.

Джек і Мустафа відділилися від інших і пішли в напрямку складу ММУ, розташованого в кінці причалу. Джек стиха переказував Мустафі події, що сталися з ними після знайдення папіруса. Він заздалегідь вирішив використати час постою «Сі-Венчера», щоб зустрітися з турком і ввести його до вузького кола людей, які знали про папірус і диск: великий досвід Мустафи міг стати їм у пригоді.

Вони увійшли до низької бетонної будівлі. Джек передав Мустафі свій записник, і той біля дверей віддав його секретарці. На аркуші за декілька хвилин до того було записано перелік археологічного та водолазного обладнання, яке Джек уважав за конче потрібне для подальшої роботи і яке сподівавсь отримати від свого приятеля.

Вони зупинилися біля великих сталевих дверей і почекали, поки до них приєднаються Костас і Катя. Мустафа ввів до системи захисту код, і двері розчинилися. Турок супроводжував своїх гостей у лабіринті лабораторій та майстерень. Нарешті вони опинилися в кабінеті, стіни якого були заставлені дерев’яними шафами, а в центрі стояв стіл.

— Наша штурманська рубка, так би мовити, — пояснив Мустафа Каті. — Звідси ми керуємо нашими операціями. Будь ласка, сідайте.

Він відчинив шухляду і витяг звідти мапу Егейського та південної частини Чорного морів. Мапа зображала все турецьке узбережжя аж до східного кордону з Грузією. Розправивши мапу, Мустафа прикріпив її до столу, а з невеличкої шухляди внизу взяв набір навігаційних циркулів і картографічних лінійок. Тим часом Катя наладнала свій комп’ютер.

Жінка підвела очі:

— Я готова.

Вони домовилися, що Катя читатиме переклад папіруса, а всі інші намагатимуться узгодити його зміст із мапою.

Катя повільно почала читати з екрана:

— «Між островами туди, де море звужується».

— Безперечно, з точки зору єгиптянина, це стосується Егейського архіпелагу, — сказав Джек, — бо саме тут на відносно невеликій території розкидані більш ніж півтори тисячі островів. Якщо день сонячний, то пропливти на північ від Криту і не побачити жодного острова просто неможливо.

— Звуження моря — це, найімовірніше, Дарданелли, — припустив Костас.

— Тоді це речення пов’язане з наступним, — сказала Катя. Чоловіки чекально дивилися на неї, й вона читала далі:

— «Повз водоспад Бос».

— Та це ясно, як божий день! — вигукнув Джек. — Босфор — вхід до Чорного моря.

Костас обернувся до Каті та напруженим від хвилювання голосом запитав:

— Чи може слово «Босфор» бути настільки давнім?

— Йому принаймні дві з половиною тисячі років: воно зустрічалося вже в перших грецьких текстах, присвячених географії. Втім, судячи з усього, воно має ще давніше походження. В індоєвропейській прамові «бос» означало «бик».

— Протока Бика, — задумливо сказав Костас. — Можливо, я помиляюся, але мені на думку спадають символи бика в домівці епохи неоліту та на мінойскому Криті. Вони мають доволі дивний вигляд: бичачі роги скидаються на якесь сідло чи японський підголівник. Саме такий вигляд мав би — до повені, звичайно, — Босфор, якщо дивитися на нього з Чорного моря: величезне сідло над морем, видовбане з гірського хребта.

Джек із повагою подивився на свого друга.

— Костасе, ти постійно дивуєш мене. Це найкраща думка, яку я почув від тебе за декілька років.

Костасові ця похвала явно сподобалась.

— Для людей, що поклоняються бику, — став він розвивати тему далі, — побачити таку кількість води, що водоспадом ллється з-проміж бичачих рогів, було все одно що на власні очі побачити знамення Боже.

Джек кивнув і обернувся до Каті:

— Тож ми опинилися в Чорному морі. Що далі?

— «А потім двадцять дромів уздовж західного узбережжя».

Джек нахилився вперед:

— Тут маємо проблему. Ще за часів Стародавнього Риму мореплавці зафіксували, як довго тривають подорожі до різноманітних місць. Один із маршрутів починається ось тут, у місці, що його римляни називали Озером меотів. — Він указав на Азовське море, майже внутрішню водойму, розташовану за Кримським півостровом. — На те, щоб доплисти звідси до Родосу, потрібно було одинадцять днів, причому на перехід через Чорне море мореплавці витрачали лише чотири дні.

Мустафа замислено подивився на мапу.

— Отже, двадцятиденне плавання від Босфору, двадцять дромів, або пробігів, віддалило б нас від чорноморського узбережжя на дуже значну відстань.

Костас із розчаруванням в голосі промовив:

— Можливо, давні кораблі були повільнішими.

— Навпаки, — відповів йому Джек. — Великі веслові човни рухалися швидше за вітрильні судна, адже вони менше залежали від примх погоди.

— А приплив води упродовж повені мав створити потужну східну течію, — похмуро промовив Мустафа. — Достатньо потужну, щоб за декілька днів донести будь-який корабель до найвіддаленішого куточка моря. Боюся, на цій мапі нам Атлантиди не знайти.

Розчарування тягарем упало на всіх присутніх. Атлантида раптом здалася такою самою далекою, якою вона була завжди, міфом чи казкою про те, чого ніколи не було насправді.

— Але розв’язання існує, — сказав Джек. — Розповідь єгиптян ґрунтується не на їхньому особистому досвіді, а на переказі з чужих слів. Якби вони все бачили на власні очі, то ніколи не назвали би Босфор водоспадом чи порогом, адже рівень води в Середземному та Чорному морях зрівнявся задовго до того, як мешканці Єгипту почали досліджувати далеку північ. Вони почули цю історію від чорноморських утікачів, які описували свою подорож від Атлантиди, а не до неї. Єгиптяни просто змінили напрямок на протилежний.

— Ну звичайно! — зрадів Мустафа. — «Від Атлантиди» означає проти води. Описуючи шлях до Атлантиди, єгиптяни використовували ті самі відстані в денних пробігах, про які їм казали прибульці, що пливли з Атлантиди. Їм навіть не спало на думку, що пливти проти води і за течією — це далеко не однакові речі.

— Мустафо, — звернувся до турка Джек, — нам слід у якийсь спосіб з’ясувати швидкість течії і швидкість просування проти неї човна епохи неоліту. Це дозволить приблизно розрахувати, яку відстань човен проходив за день, і порівняти її з відстанню до Босфору.

Мустафа випростав плечі й упевнено промовив:

— Ти звернувся за призначенням.