Чарівне горнятко

ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА[22]

Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.

Одного дня дід каже:

— Звари мені, бабко, бобу на обід.

— Добре, дідику, зварю.

Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.

Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.

Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:

— Лізьмо, дідику, на небо…

І полізла першою.

Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.

— Бабко, ти вже високо?

— Ще тутечки, дідику!

— Ну лізь, лізь…

Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:

— Бабко, ти вже високо?

— На середині, дідику!

— Ну лізь, лізь…

Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.

Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:

— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут… Полізу і я…

Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався, і дід упав на землю. Дивиться, а поруч нього — баба. Полежав трохи, штовхнув її в бік і застогнав:

— Ану подивись, бабко, чи не зварився ще той біб, бо я вже хочу їсти.