Дерева на дахах

двійник вікя

Але найчастіше на роботі я просто дивлюся телевізор, благо, є кабельне й мої улюблені канали: «National geographic channel», «Discovery», «Animal Planet» — мій традиційний набір. Ну, і кулінарні ще, та деякі спортивні також. І мовчазний напарник, мабуть, також найкращий з тих, що могли мені трапитися. Він — майже як я чи, точніше, наче зворотний бік мого «я». Але якби мені зняти років десять, то і сам, швидше за все, був би саме таким. І якби він ще не чіплявся зі своїм нетом, то йому б узагалі ціни не було. «Вікя, — кажу, — відгребися! Мене баби вже не цікавлять», — але він сміється, не вірить. Що ж, у кожного свої бзіки.

У мене — риболовля й чорна кава без цукру, а ще — ум’яти перед сном скибку хліба з салом і цибулею. Без цього я також не можу, й Інка кпинить з мене, і обидві мої дружини сердилися. Моєму напарникові мої запізнілі вечері, мабуть, також не подобаються, але він мовчить. Бо я їм лише у свою зміну, а тоді він у мене в гостях і, отже, не має права голосу. Хоча час від часу я, буває, сам прошу його про заміну, і він ще ні разу не відмовив. Здається, йому тільки того й треба — три доби поспіль у неті! Це для нього свято. Назбирує телефонів, а потім ходить на побачення. Таким чином, мій Вікя на сайті знайомств шукає собі подружок, завів їх уже цілий гарем.

А якось приступ почався, як ніколи, із самого ранку, десь близько дев’ятої. У редакції ще нікого, а мій блідолиций Вікя вже спозаранку у свій нет носа упхав. І, як завжди, ні таблеток, ні фіга. Я схопився й — у двері.

— Ти куди? — підняв голову Вікя.

— Голова!.. — тільки й устиг видихнути у відповідь.

— Ок! Я на місці! — кинув він діловим тоном мені навздогін, і це просто щастя, що його тоді принесло.

Бо ж заступник шефа, пан Ярослав, щоранку забирає у нас ключі, а я, вибігаючи з редакції, що була на третьому поверсі старого триповерхового будинку, стрибаючи униз гвинтовими французькими сходами, навіть не пам’ятав, чи зачинив за собою вхідні двері… Втім, цього разу до аптеки на розі бульвару я добіг швидше, ніж перестала боліти голова, і першу пігулку лиґнув навіть без води. Другу запив склянкою боржомі у «Пінгвіні», де зустрів тимчасово беззубого Орка, який тепер не говорив, а шамкав. Але на розмову все одно не було часу.

— Зуби вже робляться, — вважав за необхідне заспокоїти мене Орко. — То як, на завтра знов?

— Так, на завтра! — Оркові я по–любому не міг відмовити. — Вибач, сьогодні знов щось з головою, — сказав я йому правду.

— Тшимайшя, шувак! — підбадьорив мене Орко.

Ми ще раніше вирішили, а тепер звечора лиш підтвердили домовленість, що завтра зробимо ще одну спробу пошукати тих пацанів, які минулого тижня у темному проході біля Головпошти вибили йому передні зуби. Оркові й раніше найбільше діставалося, але так, щоб із втратою зубів, принаймні на моїй пам’яті, то вперше…

Для третьої таблетки я взяв у маркеті пляшку мінералки, а для напарника півторачку його улюбленої «Коли–лайт» і, начеб нічого не сталося, з «бомбами» попід пахвами, ще встиг до приходу шефа вернутися в редакцію.

— Так скоро? — здивувався Вікя моєму поверненню. — І як, попустило? — це він про голову.

— Перестало, — відповів я йому.

— А може, то від телевізора? — висловив він чергове припущення. — Я, коли довго посиджу за компом, то також, буває, заснути не годен.

— Гоніш, брате? Я ж ледь не здох!

— Ну, але ж урешті–решт є у нас якась медицина?.. Що сестра каже? — згадав про Інку Вікя і раптом сам себе перебив: — Слухай, а як ти до консервованих ананасів? Кружальцями, мені тут спрезентували.

— Консерви? — перепитав я. — Консерви можна. Та воно і не буває, щоб два рази підряд хапало.

Вікя поставив переді мною півбляшанки ананасів «Чемпіон». Під такі ананаси добре йде серіал по «Discovery» про виживання, наприклад, у джунглях із Перлом Грілсом, а ще краще — під манго або манго з ананасами і шматочками кокоса. Спочатку з’їдаєш шматочки, а потім випиваєш компот. Дешево і поживно! Я тут за ці ночі все перепробував… Але на цьому нашу розмову того ранку можна було вважати закінченою, бо у дверях з’явився наш начальник, пан Ярослав, а в коридорі позад нього промайнула тінь «чорної вдови».

Ми побачилися аж увечері, коли я вже сходив додому і відіспався, і Вікя також відіспався й, посьорбуючи ту саму колу, знову до ночі бовванів у неті, а я з пультом у руці — знову біля телека. П’ятдесят один канал, поки всі переклацаєш! Рекламні паузи на «Animal Planet» зазвичай заповнюю або кулінарними програмами, або якоюсь екзотикою на кшталт жіночого боксу. Ну, а вже потім черга нічного трилера по «плюсах».

Коли взимку відлежувався у селі, то без кабельної мережі мусив разом із тіткою Мартохою балдіти від серіалу про Мухтара… Правда, був ще біатлон, тоді якраз транслювали кубки світу. Вболівав не так за наших, бо що від них чекати, як проти москалів, і часом від того отримував неабиякий кайф. Бо «проти москалів» — це, можна сказати, наше сімейне. Ще колись, як у нас тільки–но з’явився перший телевізор і почалися трансляції хокейних матчів, то тато, наприклад, коли москалі грали з чехами, завжди вболівав за чехів. Тато за чехів — це було настільки звично, що я навіть не задумувався чому. І вже значно пізніше, коли не стало тата, а я перебирав у пам’яті все, і ті його вболівання також, то згадав, що у 68–му, під час придушення Празької весни, його ненадовго мобілізували в автобат. Хоча він тоді до Чехії так і не доїхав, обійшлися без нього. А я от доїхав, і навіть назад привезли…

У липні почалися велогонки «Тур де Франс», а ночами повторювали прямі трансляції… І так цілих три тижні, ніби і сам Францією трохи попоїздив. А взимку знову почнеться біатлон. Втім, до зими ще треба дожити. Хоча інколи буває, що й одразу вкладаюся спати. І Вікя зі своїм нетом мені не заважає. Тихо назбирає свіжих телефонів і відвалює. Бідний редактор, чоловік Інчиної колєжанки, навряд чи й здогадується про наше з Вітьком райське життя.

— У нашого редактора одна проблема, — якось ще у перші дні, тільки я прийшов, пожартував Вікя. — З вусами він був схожий на Розенбаума, а тепер, відколи поголив, — на Жванецького!..

— То він що, єврей? — запитав я.

— У тому–то й справа, що ні, — відставивши убік слухавку, відповів мій напарник, бо, розмовляючи зі мною, він час від часу ще щось вуркотав у свою мобілу.

То він уже пізніше мені зізнався, що вечорами йому, трапляється, телефонує одна жіночка з Козови й мастурбує під оте його вуркотання.

— Хіба мені важко допомогти кобіті? — погладжував кінчик свого довгого носа Вікя. — Тим більше, вона мені також приємні речі говорить.

— Слухай, кіно! — такі приколи навіть мене здивували. — А чого не через Інтернет?

— Просто у неї вдома нема Інтернету, тільки на роботі, вона держслужбовець. От вона мене вечорами й видзвонює, — не без задоволення в голосі уточнив Вікя.

А ще зізнався, що одну малу манду із Чорткова уже з півтора місяця через нет позбавляє цноти. Каже, просто розтягує задоволення, описує їй, смакуючи, увесь процес, як буде її взувати, а мала розпусниця десь там, мабуть, аж до підлоги стікає мокротами. Після цього хоч–не–хоч, а почнеш придивлятися. І на початках до «двійника», навіть більше, ніж до редактора. Втім, самого редактора ми й так рідко бачимо, нами керує його заступник — вічно надутий, круглий, як м’ячик, крикливий стариган — пан Ярослав, що зазвичай першим приходить на роботу і лякає нас, мовляв, колись був боксером. Формально, о 9.00 наша служба як би і закінчувалася. Пану Ярославу, подейкують, при всіх режимах було не зле, й редактор тримає його, вочевидь, лише як закінченого трудоголіка.

У заступника також був диван, і його кабінет, на відміну від редакторового, не замикався, і, як правило, саме там я вкладався спати, та й Вікя також. Пан Ярослав про це здогадувався, але впіймати нас не міг, ми ж на ніч замикали редакцію ізсередини на засув, так що зненацька не наскочиш. А ще Вікя деколи і під час мого чергування, звісно, завчасно попередивши, приводив на цей диван своїх інтернет–подруг. А я раз чи два приводив Анжелу. І, звичайно, не лише для того, щоб вона читала мені вірші. Хоча й вірші вона читала також.

На початках Вікя і мене агітував зареєструватися на сайті. Це свого роду гра: вибираєш собі тьолку, вішаєш їй локшину на вуха, а вона — тобі. За вечір у мене назбиралося п’ять телефончиків, з однією навіть зустрічався. На вигляд виявилася коровою. «Коровою — до всього готовою», — як пізніше підсумував мої враження Вікя.

Наступного дня я вибрав собі ще одну 32–річну «неслухняну дівчинку», як вона сама себе назвала. Слово за словом, спершу вона мені, тоді я їй… А тоді я й отримав: «Ти!!! Дядя з трудоднями!!! Яйця ще цілі?..» Що тут скажеш? Мабуть, Вікі ще й не таке пишуть, але він якось те переварює, а мені на хріна воно?..

— Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, — зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. — Дешевий секс рідко буває якісним.

— Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! — заохочував мене Вікя.

— Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, — відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.

А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.

— Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…

— Вагою? — перепитав Вікя.

— Та ні, авторитетом, — відповів я йому.

Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько–українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.

— Так, екзотична штучка! Дитя Африки! — ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. — І де ти її знайшов?

— Сама знайшлася, — постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. — Тьху–тьху–тьху!

— Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, — стенув плечима Вікя. — Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.

— Що, води не було?

— Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…

— Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?

— З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..

— Повір, що не буде.

— А ти що, пробував?

— Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? — Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.

Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару–редактора та пакісного заступника.

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

— Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

— Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, — підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

— Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. — сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

— Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, — сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент–готелі», і ще про якусь фірмачку–дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По–моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.