Дерева на дахах

feroux gens…[3]

Вечорами, коли ми, аби не засвітити себе, знаходимо якусь яму і куримо перед сном, Кусаний часто цитує сам себе, а то й просто бубонить вірші. За зайву цигарку я, буває, кидаю йому кілька приємних слів, щось про влучні метафори й таке інше, — і тоді він відвалює мені навзаєм, що ми однодумці. Це зізнання з не найгірших, хоч у тій сирій ямі воно мені до одного місця. Зрештою, я сприймаю його байдуже. Бо ж зранку ми знову чухаємо в атаку, щоб викурити супротивника з якогось чергового горбаки.

В атаку ми ходимо майже щодня, але ніколи двічі на день. Чомусь у нас саме так. А коли Вусатий, наш сержант, ізвечора забанячить і пожене єдиним справним бетеером у заводське селище до Людусі, то в атаку ми без нього не йдемо. Тоді перед обідом приїздить тачанкою начштабу Дроник, люто лається, лякає трибуналом. Але Вусатий мав його десь, і в атаку ми все одно вже не йдемо. Куцому під хвіст усі наші атаки. Як не крути, а закінчити кампанію до літа навряд чи вийде.

Як на мене, операція розроблена досить тупо, і сержант такої ж думки. Замість того, щоб знайти слабке місце чи бодай охопити з флангів, ми йдемо в лоб і витискуємо, як борсуків, викурюємо тих пуцьвірінків метр за метром. Залишається сподіватися, що набої там у них, на горбках за сосниною, закінчаться швидше, ніж у нас.

Щоранку наших постатей на снігу стає все менше. Багато слабих, кривих, просто шлангів. Але декого таки косить. Позавчора — молдаванина Василя. Був один молдаванин — і тому не пощастило. Вмастило прямо в лисину, мабуть, зовсім не мучився. Але здебільшого воюють українці. Є звіадист Поцхверія, американський професор Ден Гувер, один мовчазний удмурт, кілька поляків, два мадяри, з тих, що я знаю, росіянин Самосвалов, що аж із Москви прибився, але він останнім часом лише хворіє. Сержант взагалі–то вважає його шпійоном, але поки що терпить, щоб іншого не прислали… І ще є у нас навіть один чорношкірий домініканець, просто дивак. Ім’я цікаве — Гамлет. До війни був студентом Одеського політеху. Непоганий солдат. Ми зробили його снайпером.

Втрати у нас усе ж порівняно невеликі. Проти нас, по суті, воює пацанва. Вони й стріляти як слід ще не навчилися. Шкода їх, у них у головах ще вітер. Та що поробиш?

Кусаний якось зізнався, що цілиться тільки по ногах. Сподівається, буде менше гріха. Може, молдаванин Вася також по ногах стріляв, але чи це допомогло йому? Однак якщо ти не наврочений, то на цій війні ще сяк–так можна вберегтися. Сержант теж так вважає. Треба бігати. На ноги вся надія, так було завжди.

Мені спочатку велося трохи легше за інших. Я добре знав цю місцину, приїздив сюди рибалити, та й перед тим мав нагоду пройти певний вишкіл, але й інші поступово втягнулися. Навіть Гамлет, як і всі ми, щоранку перед атакою почав розтирати лице снігом. Нам уже добряче осточортіла і та війна, і те лісове життя. З осені сидимо тут, і кінця не видно. І таке враження, що воюємо лише ми і литовці, котрі окопалися трохи західніше. Про славетний турецький корпус після того, як Анкару окупували курди, вже давно не чути, а окремий батальйон «Лаура», що був сформований винятково з голубих, так і не дочекавшись зміни, у повному складі здався у полон… Ми також чекаємо обіцяної зміни. Начштабу, навчений «Лаурою», обіцяє нам її ледь не щодня.

Якщо таки дочекаємося канікул, то Ден Гувер обіцяє нас із Кусаним завезти до себе в гори Аппалачі. Там у нього є серед лісу власний будинок і басейн, де він розводить форель. Але поки він тут, то та форель уже, мабуть, виздихала. А ще Ден обіцяє нас нагодувати справжньою курятиною, бо в його уявленні справжньою курятиною є лише американські бройлери. Ми йому тут уже всіх можливих курей переловили, але він все одно крутить носом, мовляв, жорсткуваті на смак. Мабуть, тому й жорсткуваті, що без хімії.

Ми саме про це говорили, коли поляк Тишкевич припер від литовців бутлик «сабонісу». Ми пустили його по колу, а потім виставили варту, наклали в буржуйку так, щоб тліло до ранку, й поснули у вагончику, що невідомо звідки взявся у цій соснині, може, слугував колись лісорубам чи дачникам.

Серед ночі якийсь піндос із того боку виярка випустив у наш бік пару мін. Вони профуркотіли над нашими головами, а одна бухнула недалеко від вагончика. По стіні кресонуло осколками, всі попрокидалися. Дехто пішов до вітру, інші — на заміну варти. Заснути я вже не міг. Було холодно, і болів живіт. Усе через кляту бурячанку. Завжди, коли вип’ю, оживає гастрит. Мушу перемучитися. А вже потім, як починається атака, і коли, петляючи між соснами, пускаю перед себе короткі черги, то тієї різі коло пупа вже не чую.

Тільки–но почало сіріти, сержант, що спав у бетеері, загупав по стіні вагончика залізним шворнем…

— Ніколя, а чи не здається тобі, що колись ми забагато спали і забагато їли? — щоранку, вискубуючи з бороди густяки, про одне і те ж запитує мене Гія Поцхверія.

— У вихідні, поки жінка не скаже, що на сніданок, я взагалі не вставав, — одне і те ж відповідаю йому, припасовуючи липучки трофейного, засмальцьованого бронежилета.

— І де тепер твій сніданок?

— Там, де й жінка, — кидаю я йому.

— А де ж тепер твоя жінка?..

— Отож–бо й воно!..

— Тутуник, Тутуник… — буркоче спросоння професор Гувер. Дається взнаки студіювання історії за спрощеним підручником для середніх і молодших класів за редакцією І. Крип’якевича, чим наш професор займається у вільний час регулярно.

— Ден, гальо–у! Атака!.. — кричить Кусаний до професора.

— Єс, сер! — відповідає йому Ден і, як і всі ми, квапливо біжить до вітру, щоб встигнути на коротку ранкову проповідь сержанта, а потім зазвичай одним із перших втоптує стежку у напрямку видолинка.

Взагалі–то Ден прикольний мужик — і схожий на професора хіба окулярами. Перших півкілометра він тюпає, як і всі, але у тому місці, де видолинок починає поступово звужуватися, зістрибує зі стежки й невтомно демонструє нам зразки класичної англосаксонської піхотної атаки. Втім, до тих його вибриків усі вже звикли.

То важка робота — ходити в атаку натщесерце. Але ж саме так і треба йти в атаку, менше мук, якщо влупашить у животяру, бо ж на бронік по–любому слабка надія. Часто наші атаки нагадують звичайнісінький моціон. У цьому лісі не так–то й легко знайти супротивника, а довго нипати — то тільки засвітитися. Трапляється, що й розвідка повертається ні з чим. Мій колишній командир, відставний поліцай Никанорович, який, дбаючи про закуску, у свій час перегодував нас дешевим кокосовим печивом, таку атаку назвав би собачим фокстротом.

— Мій перший командир таку атаку назвав би собачим фокстротом, — якось сказав я Кусаному.

— Я би зара вмолотив навіть «Педіґрі пал», — відповів він. — Навіть у гранулах!..

— …Що вони знають! — пробуджує мене від спогадів поляк Ставінський, що шлапає ліворуч. — Що вони тямлять! — вигукує він і переходить на польську. Згадує щось про краківські кав’ярні і старого мудрого маршала…

— Все ясно, Ставінський на зриві, — кидає Кусаний, що бреде праворуч. — Тра нині йому когось привести.

— Нє хце баби, хце на Казімеж до Кракова, — трясе вусами Ставінський.

— А я хочу смаженої бараболі зі шкірочкою, — ділиться спогадами Кусаний.

— Гей, пісатєлі–художніки, розсіяться! — командує сержант. — Пане Ярославе, гуськом тільки до кнайпи добре заходити, — гукає він Думі, що плентається позаду нас.

Ярослав Дума — відомий художник. Спершу я цьому не вірив, але трапилася нагода поспілкуватися з одним мистецтвознавцем із другої роти, що ото окопалася з того краю лісу, де стара колгоспна ферма, то виявилося, що і в Тернополі, і у Львові пана Ярослава добре знають як книжкового графіка, аквареліста й живописця, автора єдиної у світі риби, що дихає вогнем… Тепер він наш кухар. «Панові Ярославу вже п’ятдесят один, і в атаку з нами йому йти не обов’язково», — так сказав Кусаний. Але він інколи все одно ходить. Бо ж все одно сидимо на «Кнорі», якщо нічого не вполюємо.

— Надько! — оглядаючись, гукає пан Ярослав. — Дебіл Кусаний хоче тобі зрадити. Він хоче… Надько, він хоче другої баби! — світить залізними наш старий кухар.

— Па–па–па! — націливши дуло на пана Ярослава, імітує постріли Кусаний.

Але дівки нас усе одно не чують. Вони йдуть «другим ешелоном», і поки що їхні фігури нам ледь помітні далеко позаду. Вони, як і ми, — добровольці, і також захищають незалежність і демократію, також несуть втрати. В бою ми, як можемо, прикриваємо їх. Їхня присутність додає нам хоробрості. Вони нас підгодовують, інколи з нами п’ють, інколи у них хтось закохується, але, буває, віддаються і без кохання. Дівки як дівки, а на війні як на війні… Вони такі ж дурні, як і ми, а може, навіть іще дурніші, що згодилися добровільно підставлятися під кулі.

Поки ми дибаємо лісом, повертається розвідка. Стефко Кочур і мадяр Товт закутані у маскхалати, що колись були білими, а тепер сірі, як і все навколо, тільки червоні носи стирчать. Розвідники доповідають сержантові, і ми звертаємо ліворуч, ще ліворуч. Дівчата нас майже доганяють, і ми можемо перегукуватися.

Через кілометр ліс рідшає, і розмови у наших нерівних шеренгах враз ущухають.

— З Богом!.. — командує сержант.

Ще метрів сто ми мовчки біжимо узліссям, якщо це можна назвати бігом. За рівчаком на полі — напіврозвалена халабуда, колишній склад міндобрив. З горбка напроти нарешті траскотять перші автоматні черги. Я пробігаю крізь перекошену дверну раму й падаю на сніг, що крізь відсутню половину даху нападав і тут. Біля мене гепається Гувер. Його видовжене англосаксонське обличчя заюшене потом, на кінчику носа піт перемішується зі шмарклями і скапує на сніг. З того боку стріляють довгими чергами, мабуть, з дегтяра, але ми під захистом стіни, яка до половини ще вціліла. Кулі збивають гілля і шишки у соснах над халабудою, вони падають на нас — і ми з Полом вертимо задницями вліво–вправо, струшуючи їх на сніг.

Дівчата, що залягли на узліссі, відкривають вогонь у відповідь, б’ють трасерами, не шкодуючи набоїв, по маківці горба. Вони начебто прикривають нас.

Тим часом Кочур, Кусаний, пан Ярослав і чорношкірий Гамлет уже поминули руїни складу й залягли під самим горбком. Кулі їх уже не дістануть, але можна отримати гранату в пазуху, якщо, звичайно, гранати у тих пуцьвірінків ще є.

Низько нам лісом, мабуть, аби нас полякати, пролітає їхня «чорна акула», потім їхній кулемет замовкає. То Тишкевич вальнув по маківці із базуки. Я піднімаю очі і бачу чорну ворону, що повільно летить у напрямку ворожих позицій. Одиночний постріл — і вона каменем падає вниз. Ми ще хвилин з десять лежимо у снігу. Перебіжками, пригнувшись до землі, падаючи і піднімаючись, повертаємося у ліс. Пана Ярослава вгатило по нозі. Коли лежав, куля зачепила п’яту. З дірки у черевику тече кров.

І все ж цього разу обійшлося без втрат, хоча всі ми однаково ризикували. Але найбільше — чорношкірий, бо ж піт змив з його обличчя крейду і воно чорніло на снігу, як торішня кротовина.

— Виставу закінчено, — кидає Кусаний.

Ми понуро бредемо до табору, але там нас чекає приємна звістка. Нарешті прислали заміну. В цій групі багато киян. Знаходимо знайомих, розпитуємо, як там у столиці, яка нещодавно витримала блокаду, здаємо зброю. Потім вишиковуємося у черзі до намету, де розписуємося про отриману платню, по штуці «гробових» на рило. Дроник каже, що це аванс, і бажає нам щасливої дороги, бо між соснами нас уже чекає старенький «пазик». Ми заїздимо по дівчат (їхні вагончики ближче до траси) і їдемо в місто. Дехто — одразу на вокзал, але більшість по кнайпах, бо ж відпочинку — лише три тижні.

Пол хотів летіти до Америки, але Франкфуртський аеропорт, якщо вірити радіо, два дні тому розбомбили, а через Афіни виходить на день довше, і він ще вагається. Того вечора він залишився з нами.

Автобус витрусив нас біля шостого магазину. Шофер дуже поспішав, бо ж мав ще завантажитися на Дубівецькій продуктами й завидна повернутися на позиції… Кусаний, сержант, Пол, Гамлет і я розпили у пивбарі біля вокзалу пляшку й врешті–решт розбрелися хто куди. Я пішов у редакцію, сподіваючись там ще когось застати. Але в редакції вже нікого не було, а новий охоронець мене не знав і досередини просто не пустив, та я й не наполягав. Від «йоржика» почала боліти голова, але в кишені лежав ключ від майстерні пана Ярослава. Його самого дружина повезла на таксі у першу міську на перев’язку, і я вирішив, що сьогодні переночую серед його картин.

Я не хотів, аби після всього Оксана побачила мене п’яним. Хоча, може, вона зраділа б мені і такому? Яке вона має право не радіти і яке вона має право до мене взагалі? Але самому було незручно ввалюватися таким, яким і поїхав. Тим більше, без попередження. Ще чого доброго міг застати її не саму, а цього мені також не хотілося.

Зранку у барі «Зевс», що через дорогу від майстерні, я одразу взяв сто горілки і каву. Колись, ще до поїздки на війну, тут працювала одна, схожа на популярну в ті часи співачку Ірину Білик, офіціантка. Але бармен сказав, що вона вже розрахувалася. Я попросив у нього телефон і набрав Кусаного, домовилися зустрітися через годину під парасольками «Ольвії». До війни і він, і я заходили туди часто. Але ми тоді ще не були знайомі. Після цього я зателефонував Оксані. Мій дзвінок, мабуть, розбудив її. Вона вже знала, що я у місті, бо ж учора коло вокзалу мене бачило багато людей і хтось їй доніс, що герой і борець за демократію вже приїхав. Вона так і сказала:

— Привіт нашим героям, борцям за демократію… — Голос її звучав спросоння дещо хрипкувато.

Хміль уже вдарив мені в голову, і я хотів їй вірити.

— Я нині хотів би прийти, — сказав я.

— Приходь, — відповіла вона. — Але сьогодні я не можу звільнити тобі помешкання. Щоб підшукати нове, мені треба хоча б кілька днів. — Від її слів повіяло холодом.

— Ти, напевне, думала, мене там замочать?

— Я так не думала. Я рада, що ти приїхав. Що ти живий і здоровий.

— Так, живий, — буркнув я у слухавку, мені справді стало холодно.

— Коли тебе чекати? — поцікавилася вона по–діловому.

— Мене не треба чекати. Коли я прийду — не знаю… У мене тут ще є справи. Може, аж увечері. Залиш ключа під килимком.

— Я буду вдома цілий день, — сказала вона. — Я буду тебе чекати…

У місті зими майже не відчувалося. Дорогою до «Ольвії» я насолоджувався затишком старих вулиць, яких у нашому місті залишилося не так уже й багато, і згадував ту далеку весну, коли ми ходили цими вуличками разом з Оксаною. Вона тоді розлучилася, говорила, що через дурного Кусаного, й тоді ж зробила аборт невідомо від кого: від чоловіка чи від Кусаного? Тоді я був просто другом Кусаного, я заспокоював її і багато пив, і вона пила разом зі мною. І я навіть позичав у неї гроші, щоб разом напиватися.

Тієї весни я раптово почав сивіти і навіть пишався тією першою сивиною… З того часу, з тієї утопленої в горілці весни, сивини явно додалося. Але тоді мені виповнилося лише тридцять три, і я думав, що гірше вже не буде, хоч у душі ще на щось сподівався. Тепер я вже ні на що не сподіваюсь. Тоді для Оксани я був просто другом негідника Кусаного, якого вона, може, й любила, але який відмовився від неї… І зараз ще, варто згадати її, поверталося до мене те дивне відчуття, що його навіть неможливо описати. Самотності і печалі — начеб від доторку чиєїсь руки, раптом протягнутої крізь невидиму у повітрі стіну… Відсахнувся й оглянувся: ні стіни, ні руки. А може, то вже починається «білочка»?..

На Театральному я сполохав зграйку голубів. По той бік тротуару, біля військової комендатури, побачив знайоме обличчя і механічно кивнув. Слава Богу, все повертається на своє коло.

За столиками на терасі було порожньо і вітряно, на першому поверсі у хмарах цигаркового диму Кусаного я також не побачив. Бармен мене вже не пам’ятав. Я замовив каву і п’ятдесят болгарського бренді, знайшов вільне місце в кутку і, поволі цідячи бренді, вже не хотів думати ні про Оксану, ні про Кусаного. Моєю сусідкою виявилася худорлява, коротко стрижена дівчинка, майже підліток. Її увага була прикута до кількох танцюючих пар, що скупчилися на трапецієподібному майданчику між столиками.

— Може, трохи винця? — запитав я у дівчини. — «Ведмежої крові» чи білого? Трохи випити за здоров’я і за майбутню зиму. — Моє багатослів’я не подобалося мені самому.

Дівчина повернула до мене голову, наші погляди зустрілися. В її очах відображалися вогники світломузики, і вона посміхнулася.

— Якщо можна, то трохи коньяку, — сказала вона, і я зрадів її згоді випити зі мною й вирішив, що вона мусить мені сьогодні допомогти.

— Це місто дуже пристосоване для життя, навіть під час війни тут можна непогано проводити час, — сказав я. — За всю війну тут ще не впало жодної бомби.

— Я тут, на жаль, народилася, — сказала дівчина й посміхнулася ще комусь збоку від мене. — А ви хто?

— Хто я? Я цього сам не знаю… — почав був я.

— Ти вибрав невдалий день, щоб напитися, — почувся до болю знайомий голос, я підняв голову, але це був не Кусаний, а мій рідний дядько Гнат.

— О, таки вислідили, — кивнув я старому.

Дядько і раніше був непоганим слідаком. За рік з гаком, що ми не бачилися, він ще більше схуд та згорбатів і взагалі був схожий на висушений стручок квасолі. Він був двоюрідним братом Славкового батька, а оскільки ми із Славком також кузени, то виходить, що він і мені також не чужий. Колись дядько був комедійним актором у нашому театрі, кажуть, непоганим. Це дядько Гнат учив нас із Славком пити пиво, і перше алкогольне сп’яніння, яке ми пережили у дванадцять років, також було під дядьковим керівництвом… Тепер він у Славка при штабі. Дядько завжди шукав собі якусь халяву і, як не дивно, завжди знаходив. Отож так виглядає, що ця війна — начеб наша сімейна справа.

— У цьому паршивому містечку навіть ніде заховатися, — сказав я.

— Підводься, — сказав дядько.

— І все–таки як ви мене знайшли, дядьку Гнате?

— Ми навіть знаємо, що ти вже другий день тиняєшся по кабаках, і було б дивно, якби Славко не хотів тебе побачити.

— Сідайте, дядьку, я візьму вам пива. Вип’ємо і поїдемо…

Дядько слухняно сів поруч із дівчиною.

— А ти ще хочеш пива? — звернувся я до неї.

— Ні, я не хочу більше пива, — сказала вона, і я помітив дірку на її чорних колготках нижче коліна.

— Це мене та коза копнула, — перехопила мій погляд дівчина, послинила пальця і потерла ним ту дірку.

— Знову дощик. Весна обіцяє бути ранньою, — кинув дядько.

— Так, цей рік обіцяє бути чудовим. Якщо закінчиться війна, — мовила дівчина, і її слова були щирими.

— Так, цього року вона обов’язково закінчиться, — відповів я. — Під кінець квітня має виступити Китай. Він буде нашим союзником — і тоді війні кінець. Вся надія на Китай, на вузькооких вся надія. — Хміль потрохи вдаряв мені в голову, і я з сумом подумав, як мало часом треба, щоб сп’яніти.

— Микольцю, поїхали, — вдавав нетерплячого дядько Гнат. — Тебе дуже хочуть бачити.

— Щоб ти знала, мій брат тут найголовніший, а це наш спільний дядько, — показуючи дівчині на дядька, я зачепив рукавом склянку з рештками коньяку.

Це була моя «коронка», рідко обходилося, аби я не перевернув склянки.

— От і добре, — сказав дядько. — З тебе вже досить. Поїхали.

— Поїдеш з нами? — запитав я у дівчини.

Вона мовчки дістала цигарку з моєї пачки, що лежала на столі, й припалила. Уважно подивилася на мене й густою цівкою випустила через ніс дим.

— Правда, у неї гарний ротик? — підморгнув я дядькові й підвівся.

Коли ми порівнялися з трапецією танцмайданчика, я вклинився між танцюючих і вхопив за талію якусь високу, майже врівень із собою, дівулю. Я приклеївся до неї й почав імітувати щось на кшталт довоєнної ламбади. Але дівчина вже не знала цього танцю. І врешті–решт, отримавши ліктем у нирку від якогось амбала, я вирішив, що місцеві телиці не варті моїх зусиль. Дядько Гнат терпеливо очікував мене біля танцмайданчика.

— Гей, зачекайте! — почув я, коли ми вже посунули до виходу.

Стрижена дівчина підвелася з місця і рушила за нами. На вулиці падав дощ, і, поки дядько вовтузився біля дверцят старенького «Пежо», якого я пам’ятав ще з довоєнних виїздів на шашлики, ми встигли змокнути. І ще я вирішив, що, можливо, не дотерплю, а оскільки на війні звик вирішувати такі справи під деревами, то й узяв курс до найближчого каштана. Мені навіть здалося, що під тим крайнім від «Галицького торгового дому» каштаном я вже колись так само відливав, до того ж був з колегою, і якби не моє депутатське посвідчення, нас би пов’язав міліцейський наряд.

Але тепер ніяких ментів і близько не було видно, я спокійно відлив під рідним каштаном і вже навіть устиг защебнути ширіньку, коли до моїх вух донісся звук пострілу, потім ще один. «Ні фіга собі прифронтове місто!» — ще встиг подумати чомусь саме це.

Набутий на війні рефлекс спрацював навіть швидше, ніж я сподівався. Через мить я вже лежав на асфальті, хоч і впав трохи невдало — фейсом у калюжу. Дядьків «Пежо» з виском рвонув з місця. Бахнув ще один постріл — і заднє скло машини розсипалося на друзки, мабуть, куля ще й ковзнула по блясі, бо звук — наче кувалдою по залізній бочці. Але найгірше те, що я не бачив, звідки стріляють. Тим часом задні дверцята машини розчинилися ледь не біля мого носа, і я на ходу заскочив на сідушку.

Десь позаду завила міліцейська сирена, але дядько піддав газу. Через мить ми вилетіли на Руську і повернули праворуч. Із часу, коли я закінчив відливати під каштаном, минуло не більше хвилини.

— От курва! — вичавив крізь зуби дядько і повторив це ще раз, тільки вже голосніше, коли ми пролітали повз Замкову.

— Ні фіга собі прифронтове місто! — озвучував і я свої думки.

— І коли це вже закінчиться? — видихнула дівчина, коли ми вже тряслися бруківкою через дамбу, і було не зовсім зрозуміло, що вона має на увазі: чи цю вибоїсту бруківку, чи стрілянину, чи війну взагалі.

Мені ще потрібно було трохи часу, аби прийти до тями. Вже за озером, біля «Української ночі», дядько дещо скинув газ і покотилися парком, і якби не вибите заднє скло, можна було подумати, що стрілянина нам приснилася. Коли проїздили крізь ворота на територію бази, вартовий, що піднімав шлагбаум, віддав нам честь. Колись тут був піонерський табір, а потім, уже в часи незалежності, квартирували національні гвардійці, поки їх не розформували, а потім сформували знову. До війни, за нєфіг робити, вони патрулювали вулиці разом з нашими ментами. А коли все це почалося, вони були першими і майже всі наклали головами у тому траханому десанті на Африканському Розі.

Тоді глобальне протистояння тільки починалося: Африка, Азія, Південна Америка, нарешті, Європа і навіть Штати… Десятки локальних конфліктів переросли в одне суцільне місиво, коли ні хто з ким воює, ні де тил, а де фронт, не могли зрозуміти навіть ті, хто це почав.

…За шлагбаумом були ще одні ворота. З будки біля них нам назустріч виринув молоденький офіцерик. Дядько Гнат показав йому якогось папірця, офіцерик вернувся у свою будку, й обидві половинки воріт почали зі скрипом роз’їжджатися.

— От і приїхали, — сказав дядько, загальмувавши перед приземкуватою будівлею без вікон біля самого лісу, що нагадувала величезний гараж.

Масивні залізні двері, сходи вниз. Потім — довгий коридор і ще одні сходи, аж поки не опинилися у доволі просторій кімнаті з м’якими кріслами і великим більярдом у центрі. Біля одного з крісел на долівці стояла недопита пляшка коньяку. Я сів саме у це крісло, взяв пляшку і зробив ковток.

— Як тебе звати? — запитав я дівчину, коли дядечко зник за боковими дверима.

— Іра, — відповіла вона, і я нарешті почув, що вона ледь гаркавить.

Двері до сусідньої кімнати залишилися відхиленими, і було видно заставлений комп’ютерами довгий стіл. Звідкись, мовби десь знизу, долинали глухі удари, наче били ломакою по стіні. Втім, удари невдовзі стихли.

— Здоров, п’янице! — обізвався з порога Славко.

У того, хто не знав мого двоюрідного брата, від одного тембру його голосу могли вийти зашпори на дупі. Я підвівся, і він, замість потиску руки, садонув мене кулаком під ребра, але не дуже сильно, і я знову сів у крісло. Що тут казати, коли навіть на моєму власному весіллі, якраз перед тим, як я мав ставати на «рушничок щастя», він ледь не відбив мені нирку. То було його напучування.

— Я чув, на тебе був замах?

— Та ні, то, напевне, на дядька Гната, — відповів я і знову потягнувся до коньяку.

— Кому він на хрін потрібний, твій дядько Гнат…

— Ну, не знаю. — Нутро поволі наповнювалося приємним теплом.

— Кінчай займатися дурницями. Ти потрібен мені для справи. Мав би вже там, у лісі, трохи дурості вивітрити… А ти хто така? — раптом перевів він погляд на дівчину.

— Його наречена, — відповіла вона, анітрохи не знітившись.

— Я б не проти трохи відпочити, — сказав я.

— Не зрозумів. Це що, проститутка? — перепитав у дівчини Славко.

— Ну, ти скажеш! По–перше, на проститутку у мене нема грошей, — заступився я за дівчину. — До речі, на війні нам заборгували… Там, у лісі, як виявилося, ми свою дурість вивітрювали задарма…

— Не перебільшуй і більше не пий. Зараз тобі треба виспатися, а завтра поговоримо. Спати будеш тут, — командував Славко. — Крісла розкладаються, постіль — у кріслах. Душ — по коридору наліво, там же й туалет. Завтра підйом рівно о шостій. А ти — геть звідси! — звернувся він до дівчини.

— Її звати Іра, — сказав я.

— Ну і що?

— Куди ж вона піде?

— Звідки прийшла.

— Тоді і я піду.

— Ну, тоді ми вас обох розстріляємо як зрадників, — кинув Славко і, щось буркочучи собі під ніс, вийшов.

— Не бійся, то він лише з вигляду такий грубіян, а в душі — дитина, — заспокоїв я дівчину. — Він мій двоюрідний брат, і він тут найголовніший.

— Скажи, а коли все це закінчиться?

— Що, наприклад?

— Ну, наприклад, війна.

— Не знаю. Може, завтра. А може, й ніколи.

— Так усі кажуть, — розчаровано зітхнула дівчина.

У розкладних кріслах я і справді знайшов одіяла, підодіяльники, наволочки, простирадла і два махрових рушники.

— Може, потреш мені спинку? — запропонував я Ірі, простягаючи одного з рушників.

Вона мовчки взяла його, але в душовій я її так і не дочекався. Вона зайшла після мене, а коли вернулася, я вже не чув.

Враховуючи кількість випитого та всі катавасії дня попереднього, я проспав майже півдоби. Мучила спрага… Кімнату наповнювало ніжне сяйво, що його може подарувати лише сонце. Я лежав з відкритими очима і не міг зрозуміти, звідки воно тут взялося. Видно, подавалося в бункер знадвору через спеціальну систему дзеркал. У кімнаті досить свіжо, майже прохолодно, і було приємно відчувати своє тіло на чистому, до хрускоту накрохмаленому простирадлі… Пляшка «Боржомі» на тумбочці, здається, вчора її тут не було. Грузини — запеклі союзники!.. Перші ковтки, наче заливання вогню: шипіння і пара вухами…

— Ш–ш–ш! Го–огх–х–х!

Цієї миті я згадав про дівчину, а наступної почув тихе шурхотіння з протилежного кутка кімнати. А звідкись зверху, як і ввечері, знову долинали часті глухі удари, і я навіть подумав, чи то, бува, не вибухи?

— Привіт! Сонька–дрімка… Подивися, у мене з вух пара не йде?

— Це ти сам сонько–дрімко!.. Я вже тобі за пивом ходила, але твій брат дозволив мені взяти тільки «Боржомі».

— Так то ти принесла? А я думаю…

— А то хто ж?

— Чому ж мене не розбудила?

— Твій брат сказав не будити.

Я зробив іще ковток і заплющив очі. «Іди до мене», — сказав я, а може, лише подумав? Але ніхто не прийшов… І я лежав із заплющеними очима і думав про Славка. Він ще дитиною знав, що стане генералом, а я ж до цих пір лише виконую його накази… Бунтую, спотикаюся і знову вертаюся, звідки прийшов, і нічого не доводжу до кінця.

— Ти закінчиш у рові з пляшкою недопитої самогонки, — колись пророкувала мені Оксана.

Але ж це ще далеко не найгірше, і часом така думка мені навіть подобалася — чекати кінця десь у рові з недопитою пляшкою. Я навіть починав звикати до думки, що справді так воно і буде… А може, від того і всі мої проблеми, що мене завжди занадто обходило, що про мене думають і що пророкують мені інші, а тим паче близькі мені люди? І все ж Оксана дещо перебільшувала мою пропащість. Може, через те, що дуже вже хотіла стати моєю рятівницею. Хоча я навряд чи заслуговував на таку самопожертву. І від цієї думки мені чомусь і раніше, і тепер ставало легше.

— А що, пива серйозно нема? — запитав я в дівчини.

Вона підвелася, підійшла і стала поруч з моїм кріслом.

— Якщо хочете, я піду ще раз.

— Ні, не треба, я сам… Тільки де мої бойові штани?

— Бойові? — засміялася дівчина.

— Ну, а які ж іще?..

Я вже встиг її трохи краще роздивитися. Звичайно, не супермодель із довоєнного «Леля», але й на дешеву шлюху з бару також не схожа.

— Ви мені когось нагадуєте, — сказала дівчина, начеб прочитавши мої думки.

— І кого?

— Людину, яка звечора перепила.

— Вибач, може, я занадто міцно спав?.. — Коли я це сказав, двері розчинилися і до кімнати рвучкою ходою зайшов Славко.

Вигляд мав досить стурбований, але збуджений, а враховуючи, що він був у тих самих чоботях і галіфе з підтяжками поверх теніски, у мене склалося враження, що брат узагалі не спав. Слідом дріботів дядько Гнат.

— Так, через п’ятнадцять хвилин — сніданок… Ні, через десять, щоб усе тут було складено і ви були нагорі, дядько проведе, — кинув на ходу Славко і зник у довгому коридорі за боковими дверима.

…Увечері ми з Ірою знову сиділи в «Ольвії». Але вже не на терасі, а в глибині залу, на балконі. Я сів так, аби бачити обидва входи, а в куприк мене муляло дуло браунінга 35–го калібру. Один зі Славкових хлопців з вечірньою газетою в кишені піджака, що посмоктував червоне сухе при вході на балкон, начебто прикривав мене зліва, а ще двоє мали залишатися внизу, але там було надто людно, аби я міг їх бачити.

— Єдине, чого ми доб’ємося, — це того, що я знову нап’юся, — сказав я Славкові, ще коли снідали і він уводив мене в курс справи.

— Що ж, візьми і всіх здивуй, і не напийся, — буркнув він, мої судження його мало цікавили. — А ти, наречена, дивися хоч сьогодні вже не проґав Косого! І переодягнися у щось більш яскраве, може, якесь міні? Бо так ти й справді мало схожа на проститутку…

Те, що Славко мені вчора Іру підсунув як замануху, я зрозумів ще за сніданком, але за таке ображатися на нього було б гріх. Сам винен. А тепер дівчина знову сиділа біля мене у яскраво–червоному платті з декольте на всю спину й у чорних рукавичках, з яскраво наквацьованими губками й смалила цигарку за цигаркою. Звичайно, проститутка. Хто б і сумнівався?.. А я її сутенер, хто ж іще?

Я поволі п’янів і відчував, що знову нікого не здивую. Та я і не збирався нікого дивувати. Дивлячись на Іру, єдине, про що шкодував, — що так бездарно вчора заснув. Ще зранку я це списував на втому попередніх днів, а тепер думаю: хто його знає, що вона там могла мені підсипати?.. Знадвору знову почулися глухі удари, і я знову подумав, що це вибухи. Та це і були вибухи. Дядько Гнат зранку зізнався, що пуцьвірінки десь за Манюками прорвали фронт. Одразу, як ми поїхали, вони й прорвали. Правда, їх одразу ж і зупинили, й погнали назад, ще далі за той ліс.

— Вона мала те, чого не мав він, — молодість та красу, він мав те, чого не мала вона, — гроші. Багато–багато–багато грошей… — хрипів із лазерного диска Зорик Безкоровайний, останній хіт на одвічний мотив.

— То не про нас, — сказав я. — У мене нема багато–багато грошей.

Іра посміхнулась, припалюючи чергову цигарку.

— Скажи, як давно ти працюєш на Славка?

— Це не тема для обговорення. Тим більше, що я працюю завжди лише на себе, — відповіла вона й показала цигаркою у напрямку дверей.

На цьому куплений мною кавалок тексту закінчувався.