Дерева на дахах

харків, кулемет, ріка і місто

Про ту пересувну виставку я потім ще з місяць мав що розказувати. І Сашуня, й Орко, і навіть мовчазний Вікя інколи самі просили, щоб я згадав ще якісь приколи. Джон уже тоді говорив про кіно, я їм розповів і про кіно. І навіть жартома ролі роздавав. Джон — мені, а я — їм. Сашуня обов’язково хотів зіграти боса мафії, а Орко бідкався, що тра швидше вставляти зуби, а то хто ж його без зубів у кадр пустить. Орко знав Джона і, крім моєї, сподівався ще й на його протекцію. І лише Вікя про кіно мовчав, удаючи глухого, як він це вміє. Хоча після безсонної ночі воно й не дивно, і лише коли мова заходила про жінок, дещо оживав, але вистачало його ненадовго. Бо він, хоч і «двійник», але все–таки бігун на короткі дистанції.

Найбільше хлопці любили слухати про козу з Козятина, але скільки можна одне і те саме! Раз, два посміялися, і досить… Взагалі–то там і смішного мало. Варто лише згадати запухлу Йосипову пику, й Пашу у соломі, й Джона з тією нещасною козою, і мені вже не до сміху… Вважай, всі молоді роки пішли на таку фігню. Бо з того всього найприємніше — це перший день, момент зустрічі зі старими друзяками, а потім, коли все це переростає у банальну пиятику, то вже починається просто випробування нервів, особливо коли сам не п’єш. А тут цілий тиждень разом, і щодня кір без міри.

Добре, що хоч тепер воно у нас якось по половині виходить: троє п’є, троє не п’є. Якщо не рахувати Вершенка, який не приїхав, і тієї дівки, яку Паша одразу після тієї безсонної ночі у Києві сплавив назад до Кам’янця, то непитущих навіть на одного більше.

Але спочатку все–таки був Харків, цього разу саме він. А могла бути й Одеса, і Ужгород, і Сімферополь, і Яремне, а чи й навіть Джанкой або Зачепилівка… А халявний пансіон та сякий–такий гонорар Джон завжди забезпечить, ще й грошей на дорогу дасть. Для кожного — це просто причина вирватися, щоб попиячити, погусарити, можливо, якусь дівку зняти, словом, кілька днів фестивалю — веселого, безтурботного життя.

І той фестиваль зазвичай починався десь за тиждень до поїздки, і ще добрий тиждень, а то й два після фестивалю, доки не закінчаться бабки… Принаймні у мене було саме так, і в інших приблизно так само. Траплялося, мене взагалі вантажили у поїзд, як дрова, і так я їхав, й інші так їхали. Вершенко якось двічі поспіль не на той поїзд сідав, але врешті таки добрався, і потім Джон його ще з тиждень лікував. Проте останнім часом ми по одному стали випадати. Хоча розмови все ті ж — про курвів, і про гроші, і ще невідомо про що… А коли, як кажуть поляки, невідомо, о цо ходзі, то ходзі знову ж таки о пєньонзах.

Бо коли за пляшкою збираються заробітчани десь на задвірках чи то Варшави, а чи Рима — цієї розмови не минути. Коли речі розпаковані, і хтось уже навіть встиг збігати на «біржу» за останніми новинами, й дістаються ще домашні кури й ковбаси, і горілка також ще своя з дому, то перша балачка — про те, хто, де і на чому може більше заробити. Професійні «фотографи» у цьому сенсі мало чим відмінні від тих заробітчан, просто для цих розмов їм зовсім необов’язково виїжджати за межі рідної країни.

І коли ми всілися (ще до виставки) у харківській піцерії з претензійною назвочкою «Кулемет», то також своє розклали, але горілку пили тільки Джон, Паша і його дівка. Йосип розв’язав уже в Києві, у Харкові він ще тримався. Настовбурчував свої колоритні вуса у стилі останнього цісаря Австро–Угорської імперії, що переходили у густі сивіючі бакенбарди, й посмоктував через трубочку сочок із сицилійських апельсинів. У «Кулеметі» Паша нас жартома називав клубом анонімних алкоголіків, а його дівка пирскала у жменю. А якщо халява, то чому б ще й дівки не взяти, та ще й такої литкастої. Пашец, як завжди, думав, що найхитріший, а потім не мав її де подіти.

— І що там у вас, скільки за весілля береш? — першим почав тему Карлсон, коли я повернувся з інтернет–вагончика, все ще повторюючи подумки листа, що відправив просто Марії.

— Не знаю, я тепер після травми не ходжу… Слухайте, а у парку жодної вільної лавки! — підморгнув я Пашиній дівці, і вона знову пирснула у жменю.

— А у вас, у Станіславі, скільки? — втрутився Джон, він того ранку був усім незадоволений, але то швидше просто гра така, я–то його добре знаю.

— Триста баксів, і то ще яка конкуренція!

— Ну, а сіті–лайти? Я от маю замовлення до кінця року, — похвалився Йосип. — А ще корпоративи, особливо ігрові, не менше, як за твоє гуцульське весілля…

— А чо’ одразу гуцульське?.. Може, бойківське?..

— От ти, наприклад, уявляєш мене клоуном або піратом? — продовжував огрядний Йосип, він з нас усіх мав найбільшу масу.

— Клоуном — льогко! — кинув Карлсон, і Пашина дівка знову пирснула.

Цього разу я не стримався і кишнув під стіл: «А–киць!» — я ж після контузії, мені можна.

— А ти не Анька часом? — запитав я у дівки (я тоді ще помилково думав, що це Анька Потапенко).

— Сам ти Пєтька! — відрубав Паша, перш ніж вона встигла відкрити рота.

— То я за такий корпоратив в образі клоуна також маю триста «паперів» — і не треба весілля!.. — тим часом хвалився наш товстун.

Йосип — молодець, він колись стибрив у мене ідею і непогано на тому підлатався. Маю на увазі наш спільний політ до Західної Африки, де, замість наших миротворців, він, як потім виявилося, нафоткав собі кілька десятків сюжетів — від доїння овець до голопузих африканочок під пальмами з цицьочками, як кулачки… А потім на рідному Закарпатті також наклацав купу сюжетів: і також доїння овець, і також танці під бубон таких же юних дівчаток — і зробив з того кльову виставку, яку потім виставляв по офісах деяких банків. З одного боку — Західна Африка, з іншого — Закарпаття. Тут біля якогось напіврозваленого хліва у бур’янах вріс у землю старий «Москвич», а у Сьєрра–Леоне — іржавий «Б’юїк» аналогічно…

— Ну, у нас, вибач, провінція: або доярки, або весілля, — театрально розводив руками Карлсон. — Колись найбільш прибутковими були колективні портрети доярок, тепер — весілля.

— Скільки за весілля у вас беруть?.. — поцікавився Йосип, але Ростик вдав, що не почув.

— Весілля або похорон, — вставив Паша.

Вони з Джоном наливали собі та дівці й теревенили про щось своє, начеб нас і не слухали. Виявляється, таки слухали.

— А–киц–ць! — знову жартома нагнувся я під стіл, про всяк випадок, на випередження.

— Ти чого?.. — зиркнув з–під лоба Паша. — Забембав уже своїм «кицьом»!

— До речі, ви ще не бачили Шона, шотландець! Інка нового кота завела, чи то їй подарували, — звернувся я до Джона. — Каже, щоб я навчив Джона–молодшого фоткати.

Я вже давно помітив, що коли я згадував про Інку, Джон ніколи нічого не запитував, начеб і не слухав.

— Тобі не позаздриш! — кривив носа Карлсон, бо ж мої котячі історії у нашій компанії були новиною хіба що для дівки.

— Ну добре–добре, — буркнув мій колишній шваґер, мовляв, про це в іншому місці, він налив Паші і його дівці. — Ну що, будьмо!

— Будьмо, гей! — підхопив Йосип зі склянкою сицилійського апельсина. — За нас! Бо ми того варті!.. — У Харкові він ще тримався.

Ми втиснулися зліва за боковим столиком недалеко від входу, і майже всі, хто заходив, з цікавістю витріщалися на нас, вочевидь, і через нашу голосну українську також. Харків у цьому сенсі — цілина. Але те витріщання лише додавало нам куражу, а добрязі Йосипу (я давно його таким не бачив) майже екстазу.

У Йосипа раптом з’явилася ідея сфоткатися біля знаменитого будинку «Слово», де у 30–х жили українські письменники, яких потім майже всіх розстріляли. Виявилося, що це зовсім недалеко від центру… Ми досить просто його знайшли, і Пашка, якому якраз приспічило, в кайф відлив за гаражами напроти будинку. А поки ми фотографувалися під старим кленом у самому центрі літери «С», що її цей будинок і нагадує, в одному з освітлених зсередини гаражів за нашими спинами весь цей час безперестанку стукали залізом й гиркалися якихось двоє місцевих алкашів.

День був похмурий і, як для початку літа, холодний, але для зйомок цілком придатний, коли ми разом — нам ніщо не перешкода! Я пробував уявити, як ті покидьки–чекісти виводили наших письменників з цих під’їздів, з цих тепер уже потемнілих від часу цегляних стін. Як перед тим піднімали з ліжок, нишпорили по всіх закутках.

— Мене давно мучить, чому ніхто не повстав, не відстрілювався, як упівці у 40–х, — почав було Йосип.

— А Хвильовий? — кинув Карлсон.

— Та ні, Хвильовий сам собі… Начебто сам собі…

— А цікаво, чи їм дозволяли перед посадкою у «воронок» посцяти? Спросоння ж воно завжди кортить, — подав голос Паша.

— Слухайте, чуваки, а цікаво, чи є у них тут пляж? До фуршету ще купа часу, — хотів усе за один день встигнути мудрий Карлсон.

Ми ще трохи посиділи, як охлялі горобці, на якомусь спертому на цеглини обламку грубої дошки, слухали, як гиркаються ті мужички в гаражі, й наче по черзі фоткали кущики чистотілу під почорнілими чи то від часу, чи від смутку за українськими письменниками стінами «Слова».

Йосип назвав якусь станцію метро, здається, «Героїв праці», й сказав, що там є пляжі, але Джон заперечив, що це до чорта далеко. Вони обоє вже не раз тут бували і врешті–решт разом і повели нас до ріки. Але за Сусаніна все ж був Йосип, а Джон байдуже плентався позаду й лише час від часу вставляв свої п’ять копійок на кшталт: «О, стоп! Нам наліво…» Виявилося, що Харків, принаймні його центральна частина, не такий уже й великий, як може здаватися. Менше ніж за півгодини ми вийшли на набережну, і ріка називалася Лопань, потім ще трохи пройшли якимось запущеним парком й опинилися при її злитті з річкою Харків.

Спочатку ми купалися у Лопані, на сходах, при злитті її з Харковом, потім, перебігши по траві, — у Харкові, при злитті його з Лопанню, вже й забувши, що з них куди впадає. По парку ходили натовпи молоді, і майже у кожного в руці, незалежно — хлопець чи дівчина, була пляшка пива.

— Напевне, у них тут струя така, — висловив припущення Карлсон. — Хто без пляшки, той не формат.

Проте порожніх пляшок ми ніде не бачили, і було для нас загадкою, де ж вони їх дівають, поки над нашими головами раптом не просвистіла використана тара. І одразу ж кожен з нас почав мацати у воді ногами, і майже одразу ми почали наступати на пляшки, на щастя, серед них не виявилося побитих.

Місцева молодь, вочевидь, вважала нас просто старими придурками, що надумали у таку холоднечу й на такому місці купатися. Але згодом найсміливіші з тих хлопців із пивом у руках, якого вони не випускали навіть у воді, слідом за нами й собі полізли спершу у Лопань, а потім і в Харків. Після чого найсміливіший із найсміливіших, чуючи нашу розмову, вигуки й жарти, навіть запитав українською: «Котра година?» — і якраз вчасно, бо нагадав про фуршет у «4–му блоці», який ми на радощах спілкування ледь не проґавили.

А Джон мене цього разу за весь вечір так про сина і не запитав, хоч я, знаючи його, особливо й не сподівався. Джон не любив, коли хтось ліз у його сімейні справи, навіть я…

А я так і не доцілувався з тією п’яною місцевою тіпа акварелісткою. Невдовзі після фуршету нас повантажили у бус і крізь ніч повезли на Київ.

Крізь сон десь уже за Полтавою над вершечками тополь з’явився ясний серпик місяця, що мелькотів у гіллі й заважав спати майже до самого Миргорода. Але коли у Миргороді загальмували на заправці, його на небі вже не було, начеб раптово кудись зник. Наче й справді той гоголівський чорт виліз із Солошиного комина й заховав його собі в мішок. Або хтось замість чорта. Ну, або мені просто все це приснилося.