Дерева на дахах

стара дорога. woodland

Коли закінчилися густі кущі, я спочатку побачив машину, а вже потім — людей. А вони побачили мене… Я зупинився й видихнув, і знову вдихнув і видихнув, і повторив це ще кілька разів, як це зазвичай роблять бігуни після фінішу. «Тепер ще треба знайти дуба», — майнуло в голові. Я піднімав угору руки і повільно йшов лісовою стежкою в обхід Старих ставків ще одного озерця — «лісового ока», що тулилося до великого озера, і враз несподівано почув голоси, а потім побачив людей. Саме у такій послідовності: спочатку почув, а тоді вже побачив їх, у лісі найчастіше саме так. Я вже почав упізнавати і Джона, і Йосипа, й інших, коли раптом до моїх вух долинуло скандування хором:

— Дов–га–ань! Дов–га–ань! Дов–га–ань!.. — Вони також мене впізнали.

Всі свої, і всі були тут! А я ще й думав, де вони поділися.

— Яшо! — ще прорізалося одиноке Джонове волання, і наступної миті все стихло: ні гомону, ні сміху. Було враження, що лише на ті вигуки їх і вистачило.

Бо коли я підійшов ближче, то побачив якісь жалюгідні недобитки, а не веселу армаду. Понурі, заюшені потом, у болоті з голови до п’ят, розляглися на траві біля верхнього джерела, де розходилися дороги. Джон, Йосип, Паша і ще якась дебела жінка років п’ятдесяти, у джинсах і босоніж, з давно немитим волоссям і великим животом. Десь я її вже бачив. Вона єдина була не в болоті і єдина курила, тримаючи між товстими чоловічими пальцями довгу тоненьку цигарку.

— Ну у вас тут і дороги, — першою озвалася жінка.

— Дов–га–ань! — подав голос Йосип, коли я підходив до них, і це було більше схоже на скигління.

— А де Карлсон? — запитав я замість привітання, про всяк випадок лівою рукою обмацуючи власну голову.

— У машині, — відповів Джон, що з усіх був найбільше замазаний болотом.

— А де машина?

Там, — показав рукою Йосип на дорогу позад себе у напрямку просіки й високовольтної лінії, що ховалася на горбі, за деревами.

— Що, не дали ради?

— Ще трохи, — видихнув із себе Джон.

— Ой, хлопці, ви як хочете, а я більше не можу, — подала голос дебела. — Треба якогось трактора на підмогу.

— Знайомся: це — Аня Потапенко! — буркнув Джон. — Анька! Київська школа. Нова класика… А це — наш Яша, про якого ми всі тут уже третій день згадуємо, — кивнув він їй на мене.

«О, ще одна на «а» знайшлася! — подумав я про цю Аньку. — Щось вони вже зовсім докотилися», — подумав я про хлопців.

— Приємно. А я вас ще у Харкові виглядав! — кинув я їй.

— На жаль, у Харків мені не вийшло, — якось наче приречено зітхнула вона. — Зате тут он засіли… Скажіть, як нам тепер виїхати? — Останнє речення прозвучало майже як звернення до офіційної особи.

— Це її машина, — уточнив Джон.

— А як вас сюди занесло, на цю дорогу?

— Там же був проїзд, я точно пам’ятаю, — розвів руками Джон.

— То стара дорога. Нею вже давно ніхто не їздить, — пояснив я.

— Я там знаю, стара чи не стара? Але ж ми колись звідти заїздили.

— Коли то ще було? І чим — велосипедами?..

Цієї миті позад мене почувся якийсь рух. Бо ж у лісі майже завжди так: спершу чуєш. Я оглянувся і побачив на стежці позад себе Сашуню, а за ним — і всю нашу бригаду. Очолював ходу схвильований і прямий, як струна, Сашуня, за ним дріботіла Анжелка з моїм «Ніконом» на шиї, потім — Вікя і Куля, що виглядав найбільш переляканим, а замикав ходу Орко у мокрих штанах.

— А це мої, — сказав я, перестав триматися за голову і зробив кілька кроків їм назустріч. — Знайомтеся…

— Ну ти й налякав нас, слухай! — першим подав голос «двійник». — Як твоя голова?..

— О, Яшко, то що таке, не шуткуй, ти так рвонув!.. — дивився на мене круглими очима Куля.

— А що таке? — здивувався Джон.

— Т–с–с! — я приклав вказівного пальця до рота. — Тихо. Все в нормі…

— Ого! Як у Сенегалі, — подав голос Йосип, і я здогадувався, що викликало його здивування.

— А чого ж ти так побіг? — не вгавав Вікя.

— І ми за тобою, — додав Сашуня.

— Я просто сцяти захотів, а ви чого?..

Хоч я намагався говорити майже пошепки, Анжелка все чула й також дивилася на мене великими очима, повними тривоги. Я підморгнув їй:

— Все нормально.

— Ну, диви! — відповів замість неї Вікя.

— Хлопці, давайте знайомитися! — подав голос Паша. — О, а цього я вже знаю, — кивнув він на Орка. — Колись під одним дубом напроти Верховної Ради стояли.

Орко також зрадів, вони обнялися. Потім він ухопив за руку Аньку, нагнувся поцілувати, але послизнувся на траві й з розгону сів на гепу, і вже Анька нагнулася над ним, почала підводити. А коли Орко нарешті встав, то якось ніжно, майже по–материнськи, почала обтрушувати йому спину.

— А чого ви такі, наче після побоїща? — звернувся я до Йосипа.

— А о — Сусанін! — показав він на Джона. — Завів нас у ліс і каже, що так має бути… Там машина, і бідний Ростик у ній. Ну, ти ж розумієш, Ростик… — Йосип почухав себе нігтем по шиї.

Коли черга дійшла до Анжелки, а зацікавлені погляди й до того кидали на неї і Йосип, і Паша, і Аня, і сам Джон (коли вона тільки з’явилася у супроводі моїх хлопців, Джон підвівся й почав обтрушувати з болота джинси), я сказав:

— А це — Анжелка, гарна дівчина!

Друга частина фрази була, очевидно, зайвою, але ж уже вилетіло… Анжелка знітилася, хоч і намагалася не показати цього. Пізніше, коли всі уже перезнайомилися і гуртом подалися лісовою дорогою до високовольтної «колисати Ростика» (вирішили назвати це саме так), я нарешті знайшов можливість обмінятися кількома фразами зі своїм шоколадним щастям.

— Дякую, ше–м так ніколи не відпочивала… У тебе такі прикольні друзі!

— Та ти що? Ти називаєш це приколом? Наробилась тільки, понагиналася як–не–як.

— Та скільки того нагинання. Така робота в радість! Правда! Не можу тобі сі надякувати, — Анжелка торкнулася носиком мого плеча й нишком ущипнула за литку.

Гаряча кров мулатки. Я мимохідь почав оглядатися.

— А видиш, я цілий день мовчала–м! — нагадала Анжелка про свій найбільший подвиг.

— Ти також молодчина.

— Молодчина сі втішила! — відповіла вона начеб скоромовкою.

Старенький «Форд–ескорт» з київськими номерами брудно–сірого кольору, і завдяки болоту також, яким він був густо заляпаний, сидів по саме пузо разом із задніми колесами у ямі на виїзді з просіки, по якій тягнулася високовольтна. Анька сіла за кермо, і ми почали штовхати. І вливання свіжих сил у лави випихачів одразу далося взнаки, й «колисання Ростика» тривало не більше трьох хвилин. Піднатужилися, і на: «Раз–два–три!» — ще раз піднатужилися, і ще раз… І «фордяка» завищав, обволік нас ядучим димом і вже був на сухому.

— Сідайте, рятувальники! — гукала Анька з–за керма. — Не бійтеся, посуньте Ростика.

— Та всі не вліземо.

— Мала, сідай хоч ти! — звернулася вона до Анжелки, й моє шоколадне щастя, не вагаючись, заскочило на переднє сидіння. — Па–па! — зробила нам ручкою Анька.

— Все, па–па! — повторила вслід за нею Анжелка.

— Хлопчики, щасливо залишатися! — ще раз зробила нам ручкою Анька й, легенько рушивши, покотилася старою лісовою дорогою вниз, до ставків.

— Оце леді — оце я, хлопці, признав. Ньо–ньо! — помахав їм услід пальцем Джон.