Дерева на дахах

бульвар шевченка, люди і дерева

Того дня на бульварі взагалі було багато води: працювали фонтани, а потім пішов дощ, і під час дощу вони працювали також. Це була засторога на місяць наперед, але тоді я ще цього не міг знати. Спочатку я ховався під каштаном якраз навпроти входу у «Пінгвін», — під другим із шести, якщо рахувати від рогу вулиці Сагайдачного, а потім вернувся назад, у бар, узяв каву і вже дивився на дощ, перехожих та каштани через скляні двері.

Колись я мав нагоду перерахувати усі ці каштани. І по цей бік бульвару, і по той також. Але по той — це вже було по п’яній і нецікаво. Це вже було як повторення того перформенсу, що його якось влаштував Грицько Глюк. Грицька з деякою натяжкою також можна зарахувати до невизнаних геніїв цього міста. Він ще з одним кентом начепив квадрат із номером на кожне дерево, а я з іще старим своїм широкоформатним «Києвом» лазив усе це фоткати. Що ці цифри на деревах мали означати, я й досі не знаю. Та й сам Грицько, мабуть, також здогадувався про це вельми приблизно… Але на те він і геній, хоч і невизнаний.

Отож, якщо врахувати, що наш сквер на бульварі Тараса Шевченка, з клумбами і фонтаном у центрі й смугами газонів по боках, умовно складається з трьох розділених поперечними доріжками частин, то, якщо йти від театру, до першої доріжки буде сім каштанів, між першою і другою — шість, ну, і далі, в напрямку універмагу, — ще одинадцять. І плюс одна липа на самому початку, де ріг скверу виходить на Руську. Ця липа є початком іншої алеї, що йде вздовж Руської повз аптеки, «Пензу–Роксолану» і далі, але їх Грицько під час своєї акції не нумерував. Інші дерева: липи, клени, особливо живописні восени, якісь ялини й туї, розлогі екзотичні кущі, та ще акації, що ростуть другим рядом ближче до фонтанів, — нас тоді не цікавили. Їх за густим рядом каштанів з «Пінгвіна» майже не видно.

За тими каштанами, на найближчих лавках, часто тусуються і наші назавше втрачені брати — «синяки», бомжі та інший пропащий елемент. Хоч останнім часом вони вподобали собі Привокзальну, зсунуті докупи лавки на зупинці під липами, на яких вони і випивають, і сплять, та критий прохід, у якому завжди можна заховатися від дощу. Не те що на бульварі, де порядному бомжеві й заховатися ніде…

Я дивився на дощ, на перехожих, на ці каштани–красені і думав, скількох уже нема з тих, що під ними стояли. А ті, що є, де вони тепер? Сюди я приводив і Кі, і просто Марію, та й крім них також вистачало, а тепер ще й Анжелка. Я і їй призначаю тут побачення.

Тут, на бульварі, мене не раз несло на любов, тут ту любов і проносило. І перша тернопільська повія, все воно відбувалося тут, на бульварі… Ця мала зняла мене на лавці під плетивом дикого винограду, коли підійшла припалити цигарку… Двадцять п’ять крислатих каштанів — з одного боку, і приблизно стільки ж — з іншого, а в сумі — «стометрівка». Стараюсь не згадувати, просто дощ за вікном завжди наганяє трохи жури. І час від часу вся ця лажа спливає.

Ці каштани на бульварі, їм також не позаздриш. Сумна доля міських дерев. Чим старіше дерево, тим частіше його обсцикують і люди, й собаки… А взимку вони, ці старі, репані каштани, ще схожі на чудернацькі ієрогліфи, хоч деколи й притрушені снігом. Око не втомлюється, навіть коли дивитися на них і півгодини, й довше, наприклад, із–за крайнього від входу столика крізь скляні двері «Пінгвіна».

…Ми домовлялися під каштанами, але Анжелка, звісно, здогадалася, де я ще міг від неї ховатися. Коли вона зайшла у «Пінгвін» і відкинула на плечі капюшон, я подумав, що це краплинки дощу у неї на лиці, але очі також були мокрими.

— Що сталося? Ти чого?..

— Банкомат картку ззів, — мовила вона, шморгаючи носом, з повними очима сліз.

І хоч я й намагався відігнати це, але цієї миті Анжелка справді нагадала мені маленьку нещасну милу мавпочку.

— І це все? І ти?.. Тю–ю! — видав я цей, запозичений у просто Марії, черкасько–полтавський вигук щирого здивування. — Просто треба піти у відділення банку.

— Я знаю, я вже там була.

— І що там сказали?

— Шо нову карточку дадут аж через тиждень.

— От бачиш?..

— Думала–м, шо зніму, — шморгнула носиком Анжела.

— Але ж із паспортом можна гроші взяти й без картки.

— Знаю, але я паспорт також забула на квартирі.

— То, може, чаю? Міцного–преміцного?..

— Ти сі смієш?

— Двом без грошей значно веселіше, ніж одному, — підморгнув я їй, і вона ще крізь сльози, але посміхнулася мені тією своєю щирою дитячою посмішкою, яка так мені подобалася, блиснувши рівним рядом сліпучо–білих зубів.

— Ти сі смієш з мене! — повторила вона.

— Але на чай у мене наразі ще є, навіть на два чаї!.. А післязавтра сестра із племінником від’їжджають у санаторій, так що, коли будеш чемною, можеш приходити до мене на обід, і я не дам тобі померти з голоду.

— Шо, знов буде риба на молоці? — уже без сліз засміялася Анжела, бо ж я сам розповідав їй про свої кулінарні експерименти.

— Ні–ні–ні!.. Це пройдений етап. Для тебе я придумаю щось іще цікавіше. Наприклад, тушкований восьминіг. —

Моє монотонне бубніння під шурхіт дощу на бульварі її остаточно заспокоїло.

— Ти шо! І де ти взєв того восьминіга? — Від недавніх сліз уже й сліду не було.

— Упіймаю на спінінг у нашому озері… Ну, у крайньому випадку куплю замороженого у «Подолянах».

— А, то ти ше його не злапав? — удала розчарування Анжелка.

— Та ні, ще тільки збираюся.

— А я хтіла–м зробити зачіску.

— Цікаво. Що, знову дреди? А я завжди думав, що чорненьким дівчатам не дуже потрібні зачіски.

— Ти такої ше не видів, кажу ті!

Я мимохіть уявив, чого б такого я ще не бачив, що можна зробити з її густих негроїдних кучериків. Може, щось накласти зверху, а чи заплести сто косичок, як вони це уміють… А коли нам принесли чай, то й дощ перестав, і, поки ми його допили, на каштани впали золоті промені призахідного світила, що прорвалися крізь хмари.

Ми вийшли з «Пінгвіна» й спершу зробили коло довкруг бульвару, а потім по Сагайдачного — на захід, у напрямку до озера, веселі і щасливі. Підстаркуватий кретин з хвостом сивого волосся за плечима і чорношкіра дівчина, кругленька, повненька мулатка–щебетушка; здається, до нашої дивної пари всі уже давно звикли. Продавці картин на фонтані, продавці морозива і навіть завсідники «Картопляної хати» на розі Валової вже не звертають на нас такої уваги, як на початках, коли ми тільки почали тут ходити. Хіба ще якась бабуся біля катедри нишком перехреститься нам услід.