Дерева на дахах

сага про мансарди

Завдяки сестрі та її стоматкабінету останнім часом у мене з’явилося багато корисних знайомств, а завдяки мені до сестри посунула за пломбами вся ця наша недорізана богема: художники там, архітектори, актори, навіть наш місцевий композитор і драматург Вася Паньків раз чи два світив лисинкою, приходив виривати свої пеньки. Це вже точно: якщо хочеш образити людину, то назви її Вася, і це саме той випадок. Колись ми вже з ним перетиналися. Були молоді, дурні, навіть ледь не побилися в «Україні» біля гардероба, змагаючись за пальтечко однієї дурепи, і врешті–решт повідривали їй на тому пальті половину ґудзиків.

А тепер Васі не сподобалися мої роботи зі старого циклу «Нічне місто», які я розвісив у передпокої Інчиного кабінету. І той Вася щось там бовкав Інці, що, мовляв, наганяють на хворих нудьгу. Звісно, вичитав там моє прізвище — і через це й почав гнати, а Інка тепер уже ж не Довгань. Але коли вона сказала йому, що я її брат, Вася, звичайно, вмовк. А Інка, звичайно, ще й вирвала йому всі його гнилі пеньки.

Проте я помічаю, що з часом тих моїх робіт у передпокої сестриного кабінету стає все менше. Спершу Інка не хотіла казати, але потім все ж зізналася, що вона таки знімає їх на подарунки. Але я не гніваюсь: якщо треба, то чому б і ні?.. У мене ж є негативи. І час від часу я заповнюю ті прогалини на стінах новими роботами. Хоча з тих робіт, що зараз у Інки в передпокої, колись на вернісажі у львівському Палаці мистецтв навіть сам Кирило Горішній, відомий французький фотохудожник і фотожурналіст українського походження, щось там таке помітив, що хотів, аби ми у Парижі зробили спільну виставку.

— Бачив твоїх котиків, — сказав він мені. — А ти чув про такого Луї Родрігеса, він фотографує вовків?..

— Вовків? Я сам як вовк, — відповів я йому тоді, і моя відповідь йому сподобалася.

Кирило тепер живе у Львові більше, ніж у Парижі, й у нього самого є схожий фотографічний проект «Інший Львів». Мої ж роботи тоді стосувалися переважно Варшави і трохи — Києва, бо ж саме у той період, коли я все це робив, хоч ще мешкав у Варшаві, але вже почав розриватися між двома столицями… Звісно, все це було освячене львівським дощем.

Під дощем ми побрели на «Віденську каву», і Кирило дорогою ще відшивав якогось бугая із значком народного депутата, що прив’язався до нас на виході з Палацу. А на каві він запропонував мені спільну виставку — інтимний портрет міста через естетику ночі і тому подібне… Через столик від нас сиділи Проскурня з Кауфманом, і, пригадую, Кирило обох їх назвав геніальними. У Львові геніїв завжди трохи більше, ніж деінде! А я після тітчиного Мартошиного городу, де цілий день перед тим смикав і обрізав кормові буряки, — свіжий, обвітрений, випити міг хоч діжку!..

Десь за місяць Кирило надіслав мені проект анотації до каталогу, це вже коли я поїхав дофотографовувати Київ, а він — Париж, а наша перша спільна виставка (продумувалися й інші) мала відбутися у Ліоні. Просто там у Кирила приятель із власною виставковою залою. «Коли місто засинає, воно оберігає свої таємниці, і лише мерехтіння різнобарвних ліхтарів порушує морок ночі. У тінях його вулиць і потрісканих фасадах відчувається його душа й легенди…» — я позичив з того невиданого каталогу ці слова, й тепер це також у сестри в передпокої поряд з фотками. Мені подобається, і людям також.

Тоді ж у Львові Кирило познайомив мене з якимось Метью, ірландцем, координатором відомого фотоагентства «Collektifest» у Східній Європі, й обіцяв скласти протекцію в OstFoto й LeMonde, щоб, мовляв, мої світлини з’являлися і там. І для чого все це було йому потрібно, важко сказати! Але якби я був стовідсотковим галичанином чи мав хоч дрібку того, що Орко називає «жидівським розумом», то, вочевидь, скористався б із пропозиції… Але ж я галичанин лише наполовину, і тому все закінчилося прозаїчніше, як завжди, банальною пиятикою — і тільки. Так само раптово закінчилося, як і почалося. Зате тепер я знаю, як п’ють ірландці, майже так само, як і українці. Як каже у таких випадках Орко, все пішло якось вже дуже по–дурному.

Врешті–решт я знову полаявся з Кі, й у мого янголятка просто опустилися крила. І зі Львова вона поїхала до Варшави сама.

Я зчинив ґвалт про ті мої роботи, які вона начебто собі присвоїла. А вона ж тоді просто не дозволила мені їх пропивати, насправді вона їх просто врятувала… Почавши пити у Львові, я продовжив і у Варшаві, а потім і в Берліні, де врешті–решт прострочив візу й опинився нелегалом, і навіть пробував працювати на будові… А якось, коли під дощем ми бігли із нашого гуртожитку до якихось знайомих кацапів за горілкою на пару ще з одним безпритульним абхазьким грузином, колишнім жителем Сухумського ботанічного саду, то, зрізуючи кут до Фрідріхштрасе, випадково натрапили на поліцію.

Через того Гію із Сухумі вони і до мене причепилися. Тоді, на перший раз, це закінчилося просто депортацією. А коли я потрапив до них вдруге, і вже не фотохудожником, а звичайним нелегалом, що вже без ніяких хотів просто підзаробити на будові, то — просто в буцегарню… Але якби тоді, тієї львівської весни, я знайшов у собі сили зупинитися, то, мабуть, і виставка у Ліоні відбулася б, і все інше було б інакше. І моя Анна–Марія Кі досі водила б мене обнімати дуби у Лазєнках Крулєвських, а я хирячив би на якесь OstFoto, ганяв би понти й забив на всі ці містечкові пристрасті.

Коли я на прохання Джона думав, де б то знайти підходящу мансарду, то перше, що прийшло в голову, — це той новобуд з віконцями під дахом на розі Валової і Гетьмана Сагайдачного. Мансарди мене люблять. Коли пішов від Кі, то найдешевший номер у «Металувці» на Длугій, куди я переніс речі, також виявився мансардою!..

У ці дні після розриву з Кі я зранку похмелявся біля Барбакану, а тоді йшов чатувати свою милу Кі в бібліотеку Варшавського університету, де вона тоді мала якісь студії, або у Музей сучасного мистецтва, бо знав усі її маршрути. І все з однією метою: щоб вона віддала мені якусь із робіт, аби я міг залишити її у барі в обмін за випивку. Все це тривало доти, поки Кі не викликала поліцію… А потім у мене закінчилися гроші. Ніч без пам’яті у кущах під мостом Понятовського, ніч на Варшаві–Центральній і… потяг на Берлін. Ну, а звідти мене, нелегала, що «косив» під поляка, той перший раз німці просто депортували, відома історія… Напевне, у них просто не було виходу. Якби вони мене не депортували, то, мабуть, по голові я отримав би ще тоді.

Джонове завдання щодо ролі мансард у майбутньому кіно я про себе назвав «сагою про мансарди» і для початку переглянув власні архіви. Там дещо було, але ж за останні роки центр настільки змінився. І я кілька днів поспіль ходив центром і приглядався до верхніх поверхів. Але де б не ходив, знову вертався до Валової. На ріг Валової і Сагайдачного, де раніше стояв павільйон «Сніжинка» і де колись я вже лазив по дахах. Тепер замість павільйону — чотириповерхова піцерія «Челентано» з «Картопляною хатою» на додачу, колись я навіть прізвище архітектора пам’ятав.

У «Челентано» адміністратором — мій земляк і далекий родич Степан, і я попросив його впустити мене для колекції ще й на цей дах, аби мати Валову згори, ще й із цього ракурсу, і Степан два дні це з кимсь узгоджував. Тим часом я дещо знайшов і в архівах, а потім, коли нарешті опинився на даху, то зрозумів, що місце обрав дуже правильне, далі можна було вже й не лазити.