Дерева на дахах

скажена корова

Своє авто сестра купила на ті гроші, що залишилися після облаштування квартири і стоматкабінету, ще й у кредит залізла. Вистачило на «Матіz Daewoo», що, як для жінки, непоганий варіант. Машинка й сама нагадує туфельку, а тут ще й на задньому склі туфелька… Для мене трохи стидно у таку сідати, але ж що поробиш? Інка одразу оформила на мене доручення, і хоч–не–хоч, а порозвозити її колєжанок з бару — то тепер моя робота.

Але коли мені самому треба чи на рибалку, чи ще десь, то ключі — також без проблем. Точніше, не було проблем, поки не з’явилася та скажена корова. Тоді мама по телефону проговорилася Інці, що, мовляв, сусідський Семен щодня повз наш город рибу відрами носить. І я відклав усе, попросив Вікю про заміну і поїхав… Навіть до мами не зайшов, а одразу на канал, на широке, де ми колись ще з татом рибалили. І тільки–но закинув, як одразу й почалося!.. Всі коропи — як на підбір, від чотирьохсот і більше, один за одним… Давно вже не відчував від риболовлі такого кайфу — тема майбутніх сновидінь, їй–бо! Поки на березі не з’явилася та корова.

— Дивися! Ця корова їсть усе підряд! — гукав з того берега мій старий приятель Вася Чук. — Усе, що лежить на дамбі, усе може з’їсти.

Колись Чук любив розповідати старі анекдоти, а тепер працює десь у лісі. Був до нього ще й Гек — як з того оповідання нашого дитинства, але хто був Геком, уже не пам’ятаю.

— Скажена — то й скажена! — я тоді пропустив це повз вуха.

Бо ж такий кльов, а він про якусь корову!

На мене й справді дивилася глива корова із світлими боками, гострими, загнутими догори рогами й жовтою кліпсою у вусі. Принаймні тоді її ще можна було б відігнати. І все ж Чукове попередження я пропустив тоді повз вуха, хоч дивний блиск у баньках тієї гливої красуні важко було не помітити. А вже коли після всього я гнався за нею через вигін аж попід людські городи, то якби догнав, то б таки точно прибив.

Але спочатку я побачив, як вона нахилилася над моєю вудкою, понюхала й лизнула те місце, де я зазвичай тримаю рукою, коли закидаю, і де, напевне, лишилося трохи горохової каші з моїх пальців, якою я перед тим заліплював пружину. Та не встиг я навіть крикнути на неї, як вона взяла й гризнула її — раз, вдруге… І вже як я почув хрускіт, аж тоді кинувся, але поролонову обшивку на держаку вудки вона таки встигла перекусити.

— А я що казав! Вона їсть усе, що бачить!.. — гукав з того берега друзяка Чук.

— А чия то така паскуда? — поцікавився я.

— Панахова… Така й корова! Хіба не ясно?..

— Якого то Панахи?

— Ти що, не знаєш, кривенького?..

Проте я так і не зміг пригадати, якого то Панаху має на увазі друзяка Чук, а корова тим часом почвалакала дамбою у напрямку Інчиного «Матіса». І я ще навіть деякий час просто проводжав її поглядом. Але засмикався поплавок, а я відвернувся від корови і згадав про неї вже тоді, як почув вищання сигналізації. Сигналізація і корову злякала, але що з того? Знову було пізно, як потім виявилося, це вона так діставала траву з–під машини. Навкруги повно трави, а та скажена раптом захотіла скубнути з–під сестриної «туфельки» і, піднімаючи голову, провела рогом по дверцятах.

— А я що казав!.. — гукав Чук. — То така зараза!..

І ось — рогові нічого, а дверцята трохи вгнулися. Лажа, якої не придумаєш! Якщо не придивлятися, то майже не видно, зовсім маленька вм’ятинка, але Інка помітила. Чи то Джон–молодший, мала єхида? Знову було багато крику, навіть більше, ніж коли я палив чайники… Після того випадку з коровою сестра не давала мені ключів аж дотепер, коли вже треба їхати на картоплю.

Якби я упіймав тоді ту корову, то б точно вбив. Хоча насправді корова була і є для мене наймилішим створінням.