Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

2. Безглютеновий цивільний шлюб

Джон Бернем раніше ніколи не бував у поліамурних громадах. Виростаючи на Східному узбережжі, він завжди думав, що певні речі не тільки «не роблять», а й навіть не обговорюють. Він приїхав на територію Затоки Сан-Франциско влітку 2011 року і мав небагато друзів і обмежене коло соціальних контактів. Тож почав проводити якийсь час зі своїм наставником Патрі Фрідменом. Він також з’їздив на фестиваль Burning Man, де побачив сексуальні конфігурації, про існування яких ніколи не чув.

Бернем винаймав будинок з басейном в Атертоні, до якого приблизно півгодини пішки від найближчої крамниці. Кілька інших стипендіатів Тіля мешкали неподалік. Вони трималися одне одного. А Бернему бракувало спілкування. Він зателефонував Деніел Стречмен, яка організовувала культурні заходи для стипендіатів.

Деніел зі своїм хлопцем жили з Фрідменом у полі­амурній комуні під назвою Тортуґа за кілька кілометрів на південь у Маунтін-В’ю. Фрідмен вів поліамурний спосіб життя, як і більшість інших восьми мешканців у двох спарених будинках, що складали Тортуґу. Фрідмен мав партнерку Шеннон, з якою вони виховували двох дітей. Однак у Шеннон також були стосунки з одним їхнім співмешканцем Уїллом. А Патрі час від часу спав із подружкою Уїлла Дівією. Усі вони могли робити все, що заманеться. Вони могли мінятися кімнатами, людьми, будинками, а потім повертатися до своїх партнерів — принаймні все це було в межах закону.

Цей спосіб життя здивував Бернема, та він не мав моральних упереджень. Його здебільшого вражало те, як люди знаходять собі одну прийнятну партнерку для спільного життя, вже не кажучи про багатьох. Більшість стипендіатів були чоловіками, і хоч він, як і майже кожен інший стипендіат, закохався в Лору Демінґ, нікому з них не вдалося знайти шлях до її серця. Йому не завадила б бодай якась допомога.

Люди, як Бернем, яким не надто добре велося у школі, вирушали до Кремнієвої долини, бо хотіли якомога швидше зробити щось інноваційне, а тут цей настрій мав властивість перетікати у сферу сексуальності. Ті, хто не мав щасливих стосунків удома, знаходили надію тут. Вони знаходили друзів, готових бути такими ж експериментаторами в ліжку, якими були в лабораторії. Ті, хто, можливо, не переживав тріумфів на футбольному полі або в групах чірлідерок, потрапили в місце, де можна було розслабитися і відірватися.

Поліамурність заінтригувала Бернема. Фрідмен також. Щиро кажучи, він був у захваті не так від Фрідменового Seasteading Institute, як від його сексуальної поведінки. Бернем пригадує, що подумав «я трохи розчарований», коли побачив, чим сістейдинґ[12] є насправді. Його конструкція складалася з бетонної платформи з імпровізованим металевим укриттям, розташованим десь в океані.

Бернем жив на Східному узбережжі й походив з родини моряків. «Однією з рис моєї родини є любов до океану, мрії про човен і плавання. Це частина поетики родини Бернемів, — скрушно промовив Джонатан. — Одна з речей, яка глибоко розчарувала мене в сістейдинґу, пов’язана з тим, що я не побачив, до чого там море». Сістейдинґ передбачає існування морських спільнот — досить близьких до суходолу заради комунікації і досить далеких, щоб уникнути урядового контролю. Він вважає, що вони відкинули велич і дух свободи мореплавства.

У Бернема мав значно ширше бачення свободи включно зі свободою сексуальною. Поліамурність не мала нічого спільного з тим, що він уявляв як печери Х’ю Хефнера з журналу Playboy. Ні, для нього ця структура більшою мірою схожа на гуртожиток школи-інтернату без постійних радників, що наглядають за порядком. Та все ж таки Фрідмен довго був героєм Бернема і йому цікаво було побачити сенс у цьому новому житті.

Хоч Фрідмен і не був типовим улюбленцем жінок зі своїми 160 сантиметрами зросту і 50 кілограмами ваги, він добре проводив час, фліртуючи з колегами-айтішницями, яких завойовував своєю дотепністю та байдужою неповагою до авторитетів, що стало справжньою валютою в Кремнієвій долині — і в сексуальній, і в будь-якій іншій сфері. Останнім часом він мав проблеми зі своєю дружиною, яка віднедавна проводила більше часу зі співмешканцем, аніж з ним. «Я також маю потреби!» — вигукував він. Проте Шеннон не хотіла розривати стосунки з Уїллом і задовольняти «потреби» Патрі, як він наполягав.

Однак щоранку Фрідмен і його співмешканці ходили до кафе Hobee в Саннівейлі. Там на сніданок збиралися парочки айтішників під тридцять і за тридцять. Вони замовляли такоси Pollo Supremo і омлет із куряче-яблучною ковбасою зі спеціального безглютенового меню, а потім розмовляли про лібертаріанські ідеї, наприклад, проведення заходів на ставках і озерах з рафтінгом, що могло б підготувати їх до існування в рухомих острівних спільнотах посеред океану.

Наступного ранку вони знову приходили і повторювали все знову, та деякі пари могли змінюватися. Дехто в тій групі хотів бути «полі» або мати одного «головного» партнера з правом на інших. Певна річ, вони писали про це у блоґах. Вони називали це усвідомленим життям.

Це було дітищем Фрідмена, але Стречмен зі своїм хлопцем і близько десятка інших айтішників Затоки також жили тут. Новий хлопець Шеннон Фрідмен, «раціоналіст» Уїлл Раян і його головна дівчина Дівія Мелвані також жили тут. Дівія працювала консультанткою у Advantage Testing та інструкторкою в Інституті сингулярності — дослідницькому центрі, зосередженому на проблемі штучного інтелекту.

Окрім спільного проживання й обміну партнерами, більшість членів групи вельми переймалися своєю дієтою. Усі пробували безвуглеводневу, м’ясну палео-дієту, а також короткотермінове голодування. Вживання безглютенових продуктів було аксіомою. У пості про свої нові курси з йоги Фрідмен писав: «Регулярні гімнастичні вправи — основний складник мого самодогляду» — звична тема його плідного, уже закритого, блоґу patrissimo. Фрідмен зупинився на версії палео-дієти, дотримуючись якої, він носив із собою масло і кокосову олію, щоб додавати їх до страв у ресторані, задовольняючись, у такий спосіб, меншою кількістю їжі.

Вони з Шеннон були поліамурними понад десять років. З такою домовленістю вони прожили у шлюбі шість років. У профілях їхніх фейсбук-акаунтів вказано статус «у вільних стосунках». Минулого літа Фрідмен розсердився на свою дружину за любовні зустрічі з їхнім співмешканцем Уїллом, тому Раян виїхав. Однак потім Шеннон сумувала за ним, тож пара вдалася до пробного розлучення. «Я сказав їй, що на схилі літ я захочу іншу родину, тож думаю, вона завжди боялася, що не буде моєю головною партнеркою завжди, — жалівся він. — Були часи, коли я почувався погано, типу, «поліамурність мала би бути чимсь простішим — ми заплуталися», та кілька друзів сказали: «Жартуєш? Ви дивовижні!» — писав він у своєму блозі. Друзі залишали коментарі, згадуючи типові для них моделі: «Хлопець і дівчина у серйозних стосунках вирішують мати відкриті стосунки. Хлопець постійно зустрічається з різними дівчатами на стороні, дівчині не трапляються жодні сторонні можливості, але їй це підходить. Зрештою, дів­чина зустрічає стороннього хлопця, з яким має стосунки. Хлопець психує, і все накривається мідним тазом».

Схильність до експериментів, звісно, не обмежувалася Долиною. У травні 2014 року порожній паркий склад десь у районі Мішн заповнили чоловіки середнього віку, чимало з яких також мали відкриті стосунки і брали участь у поліамурних групах на кшталт OneTaste, у яких жінки сідають колом, а їх сексуально збуджують за гроші анонімні користувачі під виглядом терапії та новомодного філософсько-сексуального пробудження.

А вечеря була «Смертю за вечерею». Відбувалася вона за ініціативою Майкла Гебба — колишнього шеф-кухаря, який перетворився на апологета цивільного шлюбу. Підірвавши уявлення про шлюб, він планував «переступити межу» смерті. Цей прорив відбувався за розмовами на цю тему під час серії вечерь, які він влаштовував із науковим журналістом Дейвидом Евінґом Данкеном. Розчарований нестачею перспектив для заробітку в медіа, Данкен щойно почав бізнес із планування івентів під назвою Arc Programs і організовуватиме конференції про штучний інтелект та перетворення людей на машиноподібних істот.

У величезному затемненому приміщенні столи розставили літерою Х (із натяком на хромосому, певна річ), попри те, що з п’ятдесяти присутніх тільки троє мали дві Х-хромосоми. Хоча смерть і тривалість життя були центральними темами заходу, вечеря була лише прелюдією перед афтепаті, де відкидають традиційні сексуальні ролі. Для розігріву перед «проривною трансгресією» гості отримали карти з варіантами a, b, c і d для посилення готовності завантажити свої мізки та тіла на чіп і наважитися на занурення у штучний інтелект. (Ідея полягала в тому, що в майбутньому можна створити чіп або нанобот, на який можна скопіювати всю інформацію в мозку). Данкен і Гебб оголосили, що розміщення цього вечора ґрунтуватиметься на тому, як кожен заповнить свої картки, даючи зрозуміти: що більше про себе ви заповните, то більше ваше тіло довіриться штучному інтелекту, а що сміливіше, то більш просвітленими ви станете.

За іронією долі, аудиторії запропонували найорганічнішу, найдомашнішу, просто-з-куща їжу з усіх можливих, тимчасом як зі сцени прославлявся образ людини як машини. Пущена по колу у глиняних мисках, ця їжа виглядала як кульки з землі та каші. Кожна веганська кулька мала земляний смак — не тварини, рослини або мінералу, а осаду. Голодні чоловіки озиралися, ганяючи по тарілках кульки, і натомість припали до вина, яке попри свою домашність і органічність принаймні залишалося алкогольним. Зголоднілі, вони приготувалися до решти вечора, що передбачала прогулянку порожньою автостоянкою перед супермаркетом Walmart до ряду покинутих будівель поруч із підземним переходом через трасу.

Проте це сталося добрих півгодини потому. Після закінчення обіду 65-річний венчурний капіталіст Ріс Джонз, один із засновників Університету сингулярності, сів у центрі кола прихильників посеред приміщення і пояснив філософію OneTaste, «оргазмічної спільноти», якій Джонз допоміг з фінансуванням. Він пояснив, як жінкам розміщуватися колом зі схрещеними ногами і ковдрами на колінах, а чоловікам, що вмощуються позаду них, доводити їх до оргазму, але самим оргазму не переживати. Вдягнений у прасоване хакі та застебнуту на всі ґудзики білу сорочку, Джонз зі своїм білим густим волоссям і сивою бородою більше скидався на задрипаного професора, ніж на сексуального новатора. Однак коли він назвав свою практику не лише проривом, а й просвітленням, його обличчя прибрало запалу хтивого підлітка під час перегляду порно-сайту. Його друзі, які сиділи поруч, — інші венчурні капіталісти, професори Університету сингулярності і наставники стипендіатів Тіля, — погодилися. Усі вони прагнули досягти нового рівня просвітлення. Вони відвідували російські лазні на півночі Сан-Франциско, де парилися гуртом голими й почувалися «абсолютно живими».

Те, що Кремнієва долина змогла зробити для суспільної моралі, де не мають значення ні ієрархії, ні прізвища, чи навчання в університетах Ліги плюща, вона може зробити для сексу. У світі стартапів ухвалення дикого, нахабного і поганого рішення, навіть якщо воно призводить до катастрофічної невдачі, використовують для резюме.

Чи здатна Кремнієва долина хакнути також сферу моралі? Релігія у Кремнієвій долині — формалізоване хобі. Йога у Кремнієвій долині перестала були йогою. Інженери перекодували йогу в «релігійний, медитативний, трансформаційний, проривний, трансгресивний» досвід. Гуру йоги рівня Тоні Роббінса очолили цю нову релігійну систему. Інструктори з йоги стали боді-інженерами. Програмістами гнучкості. Ментальними лідерами. Гуру не лише з’являється і зникає недільного ранку, а й також тягне вас на ретрити або надає гостроти вашому подружньому життю. Це більше не вправи, а життєва хореографія, духовність і психіатрія — три в одному.

Того вечора афтепаті відбувалося у необлаштованому, практично закинутому приміщенні, на кшталт Гаффменових перероблених гаражів, що вдень виконує роль робочого простору, а вночі — дискотеки. Молекулярний біолог і ще один наставник стипендіатів Тіля Тодд Гаффмен зі своєю дружиною Кеті працювали над створенням кращого і швидшого способу отримання зображень у мікроскопі. Вони працювали з різними стипендіатами в їхніх біологічних проектах і запрошували їх на свої нетрадиційні збіговиська.

В обох рожеве волосся і відповідний одяг — зазвичай сірі футболки і чорні штани. Обоє хваляться, що у вихідні використовують дар зваблення жінок серед айтішників для участі в їхній поліамурній спільноті. «Мешканці Сан-Франциско мають безліч слів на позначення стосунків, як-от ескімоси на позначення снігу, — жартував Тодд. — І Langton Labs є показовим зрізом цієї спільноти». У робочі дні вони працюють у підвалі заснованої Гаффменом спільноти під назвою Langton Laboratories. Однак створене ними виявилося чимось набагато більшим. Langton Labs — альтернативна інституція, що служить житловим простором із двоярусними ліжками або матрацами, які тісно заповнили нички й закамарки старого таунхаусу на Ленґтон-стрит у районі Мішн, і майже цілорічною студією сценографії для Burning Man.

Burning Man — фестиваль із 30-річною історією, який відбувається посеред пустелі Невада. Починався він як невеличкий культовий наметовий табір для альтернативних митців і розрісся до масштабного експериментального майданчика для всіх, хто хотів на короткий час пожити у стані, що вважався «найоголенішим». Це включало в себе розмальовування оголених тіл лискучою золотою фарбою, одягання страшних рогів і катання на велосипеді, вкритому флюоресцентними стрічками. Останніми роками Кремнієву долину притягував цей фестиваль, особливо через його символічне розривання соціальних кодів.

Тут, у Langton Labs, Гаффмен сподівався поглибити це почуття. Він із Кеті нібито не ганялися за великими грішми. Їхні прагнення були амбітнішими: вони хотіли хакнути спосіб життя. Неподалік розшатована їхня робоча майстерня, де всі полиці, столи й шафи переповнено приладдям інших стартапів. Тут працювала головна група. Спільнота, яка так чи інак була пов’язана з цим місцем, налічувала чи не триста осіб. Гаффмен не знав цифри. Він оголосив, що прийме кожного, хто хоче «зламати власні кордони».

Для більшості молодих людей у Кремнієвій долині — великою мірою саме чоловіків — ламання кордонів означає навіювання сміливості, навіть у розмові зі своєю пасією. Це місце чимало молодих людей уявляли «технічною пустелею», де потенційних партнерок вкрай мало. Як і у випадку з навчанням в університеті, тут ботани раптово потрапляли у світ, де не було батьківського нагляду, де трансгресивність у роботі заохочувалася так само як трансгресивність у житті. Щиро кажучи, не всі у Кремнієвій долині були поліамурними, не всі пари були у відкритому шлюбі, але ті, які були, почувалися більш ніж комфортно, з гордістю про це розповідаючи. Щось на кшталт безглютенового жарту: «Як ти дізнаєшся, що хтось безглютеновий?» Відповідь: «Вони тобі скажуть».

Звабливу Лору Демінґ завжди запрошували до таких розваг. Люди завжди намагалися «відкрити їй очі» на нові способи мислення та життя. Вона мрія кожного ґіка Кремнієвої долини.

Певна річ, Долина відрізнялася від Сан-Франциско. У Пало-Альто кількість чоловіків перевищувала кількість жінок. Ті, хто затримуються тут, часто паруються якомога швидше, ніби ведмеді, які шукають собі пару для довгої та холодної зими. Програмування весь день залишає небагато часу на розваги, крім того, бари в Пало-Альто зазвичай зачиняються близько десятої вечора. А ті, хто шукає сильних вражень (або побачень експромтом), їдуть до міста — переважно в Мішн, що колись був неблагополучним районом Сан-Франциско, а тепер став домівкою для багатьох технологічних компаній. Там доступні всі види експериментування.

Бернем, спочатку зависнувши у приміському Атертоні, де жінки у його околицях здебільшого заміжні і за сорок, учащав до міста. Наприкінці квітня 2014 року вже будь-яка вечірка була класною вечіркою. Навіть якщо стиль Тодда Гаффмена не надто відповідав йому — ніхто в морському таборі на Східному узбережжі не наважився б одягнути рожеву перуку або кретинський чорно-сірий костюм.

Вони також не вживляли би собі сенсори під шкіру для сигналізування кріогенним службам, на той випадок, якщо раптом з ними щось трапилося. З іншого боку, Гаффмен не лише мав сенсори у своєму тілі, а й також витатуйовану на торсі інструкцію про те, як його слід заморозити в термосах кріогенної організації Alcor Life Extension Foundation у разі його смерті.

37-річний Гаффмен виріс у Лос-Анджелесі. Він заснував Langton Labs чотири з половиною роки тому, коли знайшов старий склад. За кілька років він долучив будівлю лабораторії на тій самій вулиці і спромігся заробити гроші на оренді від десятків людей, які там мешкали та працювали. Шістнадцятеро осіб мешкали в житловій секції поза межами відкритих кімнат у коридорах і на танцювальних майданчиках та велосипедній парковці Burning Man.

Наступного ранку після однієї з їхніх знаменитих вечірок, вони сиділи внизу в лабораторії, тестуючи свій новий мікроскоп. Дослідницькі лабораторії університетів надсилали Гаффменам матеріали, щоб ті знімали зображення і обробляли дані. Вони запевняли, що їхні машини здатні створити зображення втричі швидше за людину і зробити стільки зображень за один день, скільки один інженер робить за цілий рік.

Способи, в які технології здатні революціонізувати науку, захопили Гаффмена. Вони також демонстрували можливості машин випереджати нас, думав він. Це підштовхнуло його до питання, чому ми дотримуємося власних дріб’язкових людських правил, маючи такі можливості. Його цікавило, чи не існувало чогось більшого? І тут він міг це довести.

За словами Гаффмена, троє з його співмешканців-підприємців кинули аспірантуру: «Жодна з команд засновників не має захищеної докторської. Як на мене, академічна наука потрібна світові, проте академічна наука — це проторена дорога, і з часом ця дорога закінчується».

Там, де ця дорога закінчується, починається шлях до Сан-Франциско. Тут існував такий рівень енергії та терпимості до ризику, що його поки що неможливо уявити в інших місцях. «Можна знайти чимало чудово організованих інституцій на кшталт лабораторій національного рівня в університетах. Вони виробили шлях до знання, та не мають терпимості до ризику і традицій радикальної незалежності». Тут були ці традиції, що визначили нову категорію людей, які експериментували з життям із релігійною пристрастю. З групою людей, які не знали кордонів, ці псевдооргії, дискотеки та новомодні салони створили фантастичну, перекручену версію звичайного життя з ширшим поглядом на нормальність. Інституції та практика повсякденного життя, наприклад, квартплата, оренда, іпотека і шлюб ставали так само нелінійними, змінними і гнучкими, як й індустрії під впливом підривних технологій.

Гаффмен вбачав свою мету набагато вищою за стиль чи культуру. Він уявляв себе в ролі творця нового Zeitgeist для невгамовної спільноти Кремнієвої долини. «Тут спостерігається висока концентрація розумних, добре освічених людей, — сказав він. — Цей поштовий індекс має найвищий рівень освіченості у світі». З цієї причини технологічно можливо все. Він вказав на нічим не примітні скляні двері старого складу з протилежного боку вулиці, де, спершись об стіну, парочка попивала лате. «Ось там конструюють супутники, — сказав він. — Вони запустили двадцять вісім супутників».

Він погодився, що, крім Кремнієвої долини, існують місця, де намагаються робити схожі речі, але там немає такої інтерактивності. У Media Lab Массачусетського технологічного інституту або в Innovation Lab Гарвардського університету люди не сплять на сусідньому поверсі зі своїми мікроскопами. Вони не влаштовують вечірок у коридорах між перекладацькими конференц-залами. Ніде в цих «традиційних інституціях», чи то пак університетах, немає так багато автономії, і набагато більше бюрократії.

Там, на думку Гаффмена, люди не здатні були настільки ж легко змінювати рамки — не кажучи вже про ліжка. Таланти були більш ізольовані. Тут суспільне життя стало відображенням роботи: креативності й методу спроб і помилок. Коли його співмешканці конструюють роботів, що збирають електроніку, створюють схемні плати і розширюють можливості машин, вони стають, як він вважає, «абсолютно живими».

За його оцінкою, все Східне узбережжя зависло в зазомбованому стані, а молоді стипендіати, для яких він виконує роль наставника, як-от Бернем, Демінґ і Прауд, можуть відбутися у Кремнієвій долині, якщо лише залишать позаду звичні структури.

А між тим інший наставник Бернема, Патрі Фрідмен, наживав усе більше проблем у своїй експериментальній спільноті. Його дружина попросила про пробне розлучення. Фрідмен не знав, що це значило і для його родини, і для його віри в поліамурність. Йому це не принесло щастя.