Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

6. Альфа-дівчатка й бета-хлопчики

Майже наприкінці року стипендіальної програми Тіля, навесні 2012 року, Лорі Демінґ дещо пощастило з мобілізацією коштів для її молодого Фонду довголіття. Вона не повернулася до школи, а відвідувала університетський кампус Стенфорда, де досліджувала лабораторних мишей, щоб з’ясувати способи подовжити їхнє життя. Лабораторія наштовхнула її на ідею знайти молоді таланти. Там вона шукала перспективних молодих науковців і компанії, що в них її венчурна фірма могла б інвестувати. Близькість до Стенфорда стала для неї полегшенням, дарма, що студенткою вона фактично не була.

Демінґ подобалося жити серед інших стипендіатів у Пало-Альто, проте вона ще не зовсім зрозуміла, у який спосіб пропонувати нові ідеї в лабораторії й зустрічатися з потенційними донорами, які б інвестували в її фонд, — і водночас купувати нові біотехнології для подовження людського життя. Тоді ж настав час непокоїтися про суспільне життя. А воно було карколомне. Лора вирішила стати фрукторіанкою.

У колах дослідників довголіття вона зустрічалася з науковцями, які повсякчас вносили зміни до свого харчування, перевіряючи, як при цьому почуватимуться. Лора натрапляла на людей, які практикували обмеження калорій, а також більш типові види дієт з обмеженням вуглеводнів або жирів. Деякі з її друзів-айтішників ставилися до своїх тіл як до машин, постійно додаючи чи усуваючи з раціону певні види їжі для тестування змін у продуктивності. Наша героїня намагалася споживати лише фрукти. Тому для підвищення енергійності вона відмовилася від м’яса, хліба й молочних продуктів на шість місяців етапу фандрейзинґу. Її витончене тіло стало ще субтильнішим, щоночі вона спала дедалі менше. Проте зросли зосередженість і чіткість мислення, і вона виявила, що здатна протягом дня зробити набагато більше. Демінґ також з’ясувала, що її нова дієта допомогла їй вписатися в дивний соціальний ландшафт — відмінний від того, що вона трохи бачила в Массачусетському технологічному інституті, де почала працювати в 14-річному віці. Там їй було комфортно з науковцями в окулярах і білих лабораторних халатах. Асистенти-дослідники вважали її трохи курйозом. Вона була крихітною дівчинкою-вундеркіндом, одержимою випробуванням довголіття мишей.

Проте в Кремнієвій долині кожен був своєрідною версією крихітного вундеркінда. І всі вони діяли так, немовби їхні тіла, як витончені машини, потребували спеціального режиму, що передбачало грамотний раціон, спортивний спосіб життя, або систему спарювання — все, щоб ліпше функціонувати й швидше кодувати. Фрукторіанство допомогло їй потрапити в місце, де недостатньо бути просто задротом у базовій версії. Треба було бути диваками в особливо складний спосіб, який водночас збільшував продуктивність.

Демінґ вписалася в це правило. Так само, як Нур Сіддікі — принаймні для Джона Бернема. Нур таємно подала аплікацію на стипендію Тіля 2012 року, через рік після Бернема. Вона не хотіла розповідати про це своїм батькам або ще комусь. Її мама й тато, народжені в Пакистані, переїхали до Сполучених Штатів заради ліпшої освіти й сподівалися, що діти матимуть таку саму можливість. Вони приїхали до Вашинґтона навчатися в Університеті Джорджа Вашинґтона. Батьки Нур хотіли, щоби вона не тільки пішла до коледжу, а й також вступила до магістратури. Нур намагалася порушити питання стипендії, коли прочитала про неї в інтернеті, однак батьки були проти й заборонили подавати заявку.

Її батько особливо був переконаний у тому, що підлітки мусять вчитися. Вони не знатимуть, що робити із сотнею тисяч доларів, а в цьому віці не можуть знати, що робити зі своїм життям. Але Сіддікі знала, чого хоче. Живучи в Пакистані, вона бачила, якою є бідність у цій частині світу, — а потім могла порівняти із життям на Заході. Вона хотіла знайти спосіб з’єднати бідних людей Сходу із заможними роботодавцями. Ця ідея припала до душі організаторам стипендіальної програми Тіля, які вивели Сіддікі до фіналу.

Вона була в такому захваті, що батьки їй дозволили. «Якщо вже вона отримала цю стипендію, це дасть їй змогу вступити, куди вона схоче», — сказав її батько. Однак він не був у захваті від нового способу життя своєї доньки, що виявився навіть вільнішим у соціальному плані, ніж він собі уявляв. Йому не подобалося, наскільки близько вона житиме й працюватиме з хлопцями. Нур розглядала варіант проживання в Glint разом із деякими стипендіатами Тіля, але батько не дозволив[15].

На час стипендіальної програми нею мали опікуватися стипендіати попереднього набору — ось так вона познайомилася з Бернемом. Він запропонував їй допомогти з програмою. Незабаром вони почали зустрічатися. Проте часу для соціалізації було небагато. Сіддікі мусила працювати над своєю ідеєю. Втілювала її переважно з дому, сидячи в кімнаті, яку називала «печерою». Вона обклеїла її вирізками з журналів і надихаючими цитатами Авраама Лінкольна, Пауло Коельйо, Джорджа Бернарда Шоу та Коко Шанель[16].

Стосунки з Бернемом допомогли їй облаштуватися попервах, але вона намагалася тримати їх у секреті, адже формально той був її наставником. Незабаром їй пощастило зійтися з кимсь зі стипендіатів. Мало хто тут зустрічався одне з одним. Навіть Демінґ впадала у відчай через нестачу гідних джентльменів, і це попри всю увагу, яку вона отримувала, а також нібито сприятливе співвідношення чоловіків і жінок — 10 до 1.

Незабаром Демінґ усвідомила, що бути жінкою у Кремнієвій долині й на Східному узбережжі — це різні статуси. Навіть розмови, які жінки провадили одна з одною і з чоловіками, відрізнялися з самого початку, як і одяг, який вони носили, й суспільні кола, в які вони прагнули потрапити. У Пало-Альто мало дівчат носили взуття на підборах, сукні чи спіднички. А на Юніверсіті-авеню дуже непросто знайти бодай одну крамничку зі спідньою білизною. Готовий одяг здебільшого призначався для туризму. Забудьте про шаль чи хустку. Коли заходить сонце, на плечі накидають фліс.

Вона виявила, що вийти в сукні в Маунтін-В’ю, Саннівейл або Пало-Альто було чимось на кшталт вечірнього вбрання опівдні: або ж це означить жінку як відвідувачку зі Східного узбережжя, або ж як гостю костюмованої вечірки. Джинси були уніформою обох статей. Чоловікам ліпше було носити улюблену модель кросівок Стіва Джобса, щоб показати, що в них є дещо спільне з великим магістром айтішників: його спадщина продовжувала жити в курсі акцій та інтерфейсі користувачів.

Жіночі джинси можуть бути вільні чи обтислі, але саме штани є суттєвим чинником для демонстрації відмінності від культури Східного узбережжя. Істотне значення для жінок має доведення того, що ти не невільниця стереотипів сексуальності. Що більше логотипів компаній приходить на зміну логотипам брендів, то ліпше. Замість хизування брендами Coach, Gucci та Polo — Боже збав! — кожен логотип або гасло повинні асоціюватися зі стартапом (а стартапи були, відповідно до банківських рахунків, більшими за бренди, які вони витіснили, як-от Facebook, Google та Apple). Що раніше футболка вписується в історію компанії, то ліпше, адже це може натякати на розмір вашої частки в компанії й непрямо вказувати на ваші статки. Скажімо, 2005 рік був початковою стадією. Одягнути футболку з логотипом Facebook у 2007 році було потужнішим символом, аніж їздити на Ferrari, позаяк Ferrari коштує 150 тисяч доларів, а працівники Facebook після виходу компанії на IPO могли заробити десятки мільйонів доларів.

Демінґ усвідомила, що для жінок «у пошуку» найбажанішими чоловіками Кремнієвої долини були не привабливі атлети або витончені бізнесмени, натомість працівники великих компаній під номерами п’ять, шість і сім. Якось, сидячи за комп’ютером в University Cafe, вона почула, як одна дівчина, показавши на рудого коротуна попереду, зойкнула: «Він — номер п’ять!»

Жінки не носять одяг у морському стилі курортних містечок Східного узбережжя. Сукні «морячки» або візерунки у формі якоря сигналізують про пасажирку авіаліній Virgin America. Що менш кокетливий, жіночний і строкатий вигляд у тебе в Кремнієвій долині, то ліпше. Певна річ, усім жінкам хочеться мати привабливий вигляд, що, власне, вітається, лише якщо цей вигляд досягається підтягнутим тілом, а не дорогим одягом. Спіднички прийнятні, якщо в них є кишені, як у джинсах, або якщо вони дещо нагадують вбрання в конструктивістському стилі, що демонструє крутизну. Демінґ усвідомила, їй треба намагатися довести, що вона спроможна діяти як чоловік. Усе делікатне, мереживне або ошатне видає слабкість. Берці, навіть із міні-спідничкою, як елемент вечірнього вбрання мають істотне значення.

У Сан-Франциско все трохи по-іншому. Хоча Twitter і мобільна платіжна компанія Square захопили район Мішн, там залишилися типажі старого світу. Одяг у Сан-Франциско більш нюансований. З рівномірнішим співвідношенням статей і ширшими можливостями для соціалізації, а також прагненням спільноти Сан-Франциско виступати контрастом до нових айтішних тенденцій, трансгресивне й підривне там часто-густо втілюється у костюмованих вечірках.

На вершині другого технологічного буму — приблизно від 2010 до 2015 року — технологічні компанії, зокрема Facebook і Alibaba, вийшли на IPO й були оцінені в сотні мільярдів доларів, світське товариство Сан-Франциско опинилось у дивному становищі. Ті, хто колись очолювали ради музеїв і опер, тепер і близько не могли жертвувати стільки, як очільники технологічних компаній. По суті, вони навіть не могли втримати на плаву свої старі інституції. Їм годилося подружитися з цими парами айтішників для підтримання життєздатності організацій. Водночас айтішники були готові до кумівства зі старою гвардією заради самоутвердження. У гаражах своїх батьків вони й не мріяли про спонсорування музейного балу або лікарень. Однак тепер вони досягнули цього.

У Сан-Франциско могли залишатися пережитки у сприйнятті гендерних відмінностей, але на півострові вже була інша історія. Там одяг у стилі унісекс поширився на інтимні стосунки. Чоловіки надто переймалися програмуванням для того, аби бути чоловіками. Коли вони справді працювали — у «потоці», — розробляючи програму, поспішаючи якнайшвидше створити щось одразу після зробленого, їхні фізичні риси загалом значення не мали. Вони поводилися зовсім не так, як розпалювані тестостероном банкіри Східного узбережжя. Вони були спокійні. Їхнє сексуальне шаленство проявлялося не на бучних вечірках біля басейну, а на нічних «побаченнях» онлайн — якщо пощастить. Кремнієва долина — сексуальна пустеля, у цьому програмісти переконуються одразу.

Хоча Демінґ радше було до вподоби компліментарне співвідношення — вона зізналася, що ніколи не відчувала дискомфорту, коли була єдиною жінкою на вечірці або навіть у своєму домі, — незабаром вона усвідомила, що багатьох жінок навколо неї обурювало нерівномірне гендерне співвідношення в Кремнієвій долині, яке обраховувалося 60% чоловічого й 40% жіночого населення. Воно й відчувалося як переважно чоловіче. Жінки скаржилися, що чоловіки були «бета», тоді як жінки — «альфа», особливо ті, що наслідували принципи, викладені в книжці генеральної операційної директорки Facebook Шерил Сендберґ «Включайся». Цей рух був інспірований її бестселером, що заохочував жінок включатися й перебирати контроль над своїми кар’єрами.

Однак Сендберґ одягалася як столична бюрократка і, на думку багатьох, такою й прагнула бути. Це підштовхувало решту жінок до думки, що їм потрібно діяти так, ніби вони спроможні тягатися з хлопцями й не повинні одягатися, щоби їм сподобатися. Демінґ прислухалася до Сендберґ. У Кремнієвій долині вона з’ясувала, що жінки зазвичай сходяться з молодшими чоловіками через соціальну демографію. Юні чоловіки — заможні, вони дорослішали, коли були працівниками великих компаній на ранніх етапах їхнього існування. Самотні жінки полювали на них у місцях на кшталт готелю Rosewood.

Чимало з одружених жінок не надто розводилися про своїх чоловіків. Їм не хотілося бути «дружиною ім’ярека». Одна з цих успішних жінок Кремнієвої долини, Айлін Лі, заявила, що інвестуватиме передусім у проекти жінок. Демінґ ще з нею не бачилася, проте знала про Лі та її новий фонд із промовистою назвою Cowboy Ventures. Її це заінтригувало.

Лі жила у Кремнієвій долині кілька десятиліть і була частиною закритої тусовки серед жіноцтва Кремнієвої долини. «Я, безумовно, багато думаю про статеву ідентичність, — визнавала вона, сидячи по-турецькому на терасі готелю Rosewood. — Люди чутливі до проблем раси та людей з особливими потребами, але залишаються байдужими до проблем статі. Ну от як у випадку тієї дівчини з Tinder».

Вона мала на увазі Уїтні Вулф, співзасновницю Tinder, яка нещодавно покинула компанію й заснувала Bumble — конкурентний додаток для знайомств. Потім про Елен Пао — партнерку KPCB, яка також звинуватила венчурну компанію у переслідуваннях. Пао казала, що нею регулярно нехтували на користь партнерів-чоловіків, виключали із суто чоловічих лижних походів і що вона зазнала домагань з боку партнера-чоловіка, та програла справу й мала сплатити колишньому роботодавцю понад 200 тисяч доларів судових витрат. Зрештою, вона розпочала дискусію про гендерну рівність у Кремнієвій долині. У центрі скандалу були хлопці зі Snapchat — користувачі мобільного додатка для обміну зображеннями, — що обернувся справжнім покладом коротких повідомлень сексуального характеру: витік їхніх сексистських чоловічих балачок якимось чином дійшов до TechCrunch.

Лі взялася до заснування власної фірми Cowboy Ventures 2012 року. Її місія полягала в посівних інвестиціях у компанії-початківці, що поліпшують щоденне життя за допомогою технологій. Це був дивний вибір назви для адвоката підсилення жіноцтва, який допомагав у фінансуванні дружніх до жінок компаній, зокрема One Kings Lane та Gilt Groupe. Знову-таки, схилившись над барним столом між нами, вона сказала, що стала жорсткішою до жінок, тому що вважає, що в цьому світі їм самим треба бути жорсткішими.

«Усі такі: “хлопці — то хлопці, хай там як”. І жодних зрушень у суспільстві не відбувається», — скаржилася Лі. Вона вважала, що люди повинні бойкотувати компанії, які погано ставляться до жінок, так само, як колись люди бойкотували південноафриканські бізнеси під час епохи апартеїду.

Лі стверджувала, що жінки здійснюють більшість онлайн-покупок. Вони були рушієм успіху багатьох компаній у сфері інтернет-торгівлі. Жінки частіше за чоловіків грають у соціальні та казуальні ігри онлайн. Лі вважала, що багато технологічних компаній завдячують їм своїм успіхом. У популярній статті на TechCrunch вона написала, що жінки використовують найбільше інтернет-трафіку й роблять багато компаній успішними — і цей їхній подвиг залишається невизнаним:

Якщо ви вже зосереджуєтеся на жіночій частині клієнтської бази, у вашій компанії працюють чудові жінки й ви спостерігаєте потужний комерційний і соціальний ефект — вітання! Найімовірніше, ви просто зараз намагаєтеся з’ясувати, що робити з цим гіперзростанням. До того ж у вашому офісі, певно, добре пахне. Жінки рухають і примножують соціальні зв’язки. Вони є ракетним паливом інтернет-торгівлі. Поточні дискусії про жінок у технологічних бізнесах не зауважують найважливіше відкриття. Той, хто зрозуміє, як опанувати потугу споживачів-жінок, пануватиме над світом.

Утім, два роки потому в Кремнієвій долині справи в царині гендерної рівності пішли, на її думку, трохи ліпше, і, почасти через скандал з Пао, компанії стали обережнішими в гендерних питаннях. «Кількість жінок у венчурних інвестиціях, загалом, зменшилася впродовж останнього десятиліття, — казала вона восени 2016 року, — проте рівень свідомості та уважність за минулі п’ять років поліпшилися. Подивіться на технологічні компанії: вони починають публічно оголошувати свою статистику розмаїття. Однак ми як індустрія ще далеко не є відображенням нашої країни, зокрема населення з вищою освітою».

На шляху до цього хлопчики залишаються хлопчиками й дівчатка залишаються хлопчиками. Тут зазвичай не беруть прізвища чоловіків, а дівчата тримаються купи — відповідно до своїх щаблів, аж до рівня таких бджолиних маток технологічного світу, як Сендберґ.

До того ж кола, що й Лі, належала дружина Андріс-сена — Лора Арріллаґа-Андріссен. Вона також мешкала й працювала неподалік Стенфорду. Її батько був забудовником на землях навколо університету. Хоч їхні з Андріссеном статки сягали мільярдів доларів, смаки Арріллаґи відповідали іншим історіям успіху людей її кола. Наприклад, вона, не вагаючись, висловлювала свою прихильність каві Taster’s Choice[17].

Лора не хизувалася вимогливим смаком і не надавала значення жодним ознакам заможності. Єдине, чим вона, як і багато людей Кремнієвої долини, хвалилася, була зайнятість. Їхніми понтами були нарікання на брак вільного часу й надмірний ентузіазм щодо невідпочинкової діяльності, як-от робота. Арріллаґа-Андріссен була професоркою філантропії в Стенфорді майже двадцять років, а нещодавно запустила онлайн-курс і вебсайт пожертв. «Я от думаю: все це повне взаємопроникнення філантропії та технологій настільки захоплює, я не можу! І це причина, через яку я, здається, ніколи не сплю і, здається, завжди п’ю Taster’s Choice та кричу, коли розмовляю», — каже вона.

Сорокашестирічна Арріллаґа-Андріссен стала першою викладачкою філантропії в Стенфордській бізнес-школі, коли з’явилася на факультеті в 2000 році. 2014 року вона заснувала Laura Arrillagga-Adreessen Foundation — організацію, що, за її словами, працює як благодійна інноваційна лабораторія. Її мета — демократизувати пожертви за допомогою онлайн-ресурсів і програм, щоби зробити благодійність доступнішою для людей різних рівнів достатку. Із поступовим переходом її сфери в онлайн, Лора теж не пасла задніх: восени 2014 року вона запустила свій масовий відкритий онлайн-курс і створила безкоштовну шеститижневу онлайн-програму в співпраці зі Стенфордом.

Нині Арріллаґа-Андріссен намагається знайти більше способів для заохочення людей робити пожертви, присвячуючи сім днів на тиждень благодійності. Вона дотримується впорядкованого режиму, прокидаючись о сьомій ранку на сніданок і зарядку, а потім працює від 8:30 до 19:00, доки не зробить перерву на вечерю з чоловіком — за її словами, це зазвичай розігріте в мікрохвильовці їдло на пластикових тацях з Costco. Потім вони працюють наступні три години разом — «пліч-о-пліч». Після роботи вона почитає книжку для одного зі своїх трьох книжкових клубів. А також знімає навантаження робочого дня щоденними танцювальними вечірками в офісі своєї фундації. «Однією з переваг керування організацією є обов’язкові танці раз на день».

Арріллаґа-Андріссен знала Тіля й знала про стипендіальну програму. Демінґ була під враженням її досягнень і можливостей Долини. Їй подобалося, як жили жінки, про яких вона чула.

Люди, яких вона зустріла, — точно фріки, сенсом їхнього існування було ламати всі правила й підривати всі інституції: автомобільну — електромобілями й додатками для спільних поїздок, шлюб — спільними дружинами й чоловіками, політику — всепроникним лібертаріанством. Лора думала, що тут вона зможе робити все, що захоче. І якщо все вдасться з фондом, житиме вічно.