Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

3. Хіппі-комуни програмістів

Наприкінці літа 2011 року Джонатан Бернем почав розуміти, що йому слід відмовитися від ідеї буріння астероїдів — принаймні поки що. Йому розбила серце та обставина, що засновник XPrize Foundation Пітер Діамандіс кілька років тому вже розпочинав роботу над цим проектом, маючи набагато більший об’єм коштів і знань. Джон також був пригнічений самотністю в Атертоні. Крім Патрі Фрідмена і час від часу кількох інших стипендіатів, він ніколи не бачився ні з ким зі своїх знайомих.

Він ходив на кілька заходів Тіля, де зустрічався з іншими потенційними менторами. З деякими під час п’ятничних ланчів у Пало-Альто, а з рештою — на ретритах організаторів Фундації Тіля. «Із деякими з них я знайшов спільну мову. Декому я подобався, дехто просто не терпів мене, декому я по-справжньому не подобався, а мені треба було це прийняти», — згадує він. Хоча здебільшого його товариське життя виглядало жалюгідно.

Він боявся, що Діамандіс і його компанія з буріння астероїдів затьмарить будь-які його зусилля. «Вони насправді мають непоганий шанс для втілення цієї мети, — погодився він. — Я досліджував буріння планет з 16-річного віку, та у них є капітал». Тож натомість Бернем відмовився від своєї ідеї і почав працювати в Moon Express — компанії, що досліджує видобуток мінералів на Місяці. Там він працював у відділі розвитку бізнесу, переважно роздруковуючи маркетингові матеріали. Через кілька місяців від подався на стажування до Cosmogia (яка тепер називається Planet Labs) — ще однієї компанії з розвитку космічної індустрії, про яку він відмовився розповідати. «Я підписав зобов’язання про нерозголошення», — пояснив він.

Ця робота протривала недовго, позаяк Бернему знадобилося небагато часу, щоб усвідомити, що робота штатним офісним працівником не для нього. «Я непогано граю роль екстраверта, та не можу вчитися з людьми в одному приміщенні». Звичне працевлаштування просто не працювало в його випадку. «Закінчувалося все тим, що я залишався на ніч і робив усю роботу, потім йшов в офіс з настроєм “що мені тепер робити?” — розповідав він. — Це був чудовий досвід, але я просто — нікудишній працівник».

Тому Бернем вирішив спробувати один із нових колівінґів, про які чув. У них не буде надто самотньо, а, можливо, вони і непогане місце для пошуків наступної великої ідеї. Це був новий спосіб життя, і водночас відголосок епохи хіппі 1960-х років, коли молоді люди жили разом у комунах. Однак велика відмінність полягала в тому, що колівінґи не були місцями, де можна розслабитися і відключитися. У сучасних колівінґових комунах люди тяжко працюють, часто-густо цілу ніч. Кодування і програмування в передсвітанкові години — майже правило дому.

У Кремнієвій долині спільна робота та спільні розваги були не просто студентським гаслом. Двадцяти- і тридцятирічні мешканці дали друге дихання культурі студентського кампусу і розвинули її до рівня, який став би неможливим у справжньому кампусі.

Замість колишньої послідовності, коли людина вступала до університету, де жила серед студентів, потім переїздила з кампусу до великого міста з двома чи трьома співмешканцями і, зрештою, поселялася сама, на території Затоки ця модель часто видозмінювалася з точністю до навпаки. Замість дорослої траєкторії, в якій кожне нове місце проживання дедалі більше нагадує життя дорослої людини з кар’єрою та родиною, стадії проживання йдуть у протилежному напрямку: що більш продвинутим і освіченим ти стаєш, то божевільнішими робляться твої ідеї і в більш «революційній» житловій ситуації ти можеш опинитися.

Останнім часом ці унікальні житлові об’єднання почали поширюватися Долиною. Колівінґи утвердилися як явище: приблизно так само, як перший гараж Hewlett-Packard спричинив зародження тисяч інших компаній у гаражах, цьому допоміг образ колівінґу, в якому десятки інженерів-фріків працювали над створенням Facebook, доки Джастин Тимберлейк у ролі Шона Паркера не перетворив їхню програмістську діяльність на великі перегони з фільму «Соцмережа». Метою було не співіснування мешканців в одному просторі із собі подібними або зі старшими колегами заради співпричетності до справи. Це все ще було способом економії грошей, та вже з айтішним шиком. Так само, як не видавалося ганебним працювати в гаражі, якщо ти будував наступний Google, та й в ночівлі на антресолях будинку з басейном, якщо маєш божевільну ідею стартапу, що компенсує відсутність спальні, теж нічого ганебного немає.

Двоє інших стипендіатів з набору Бернема — Алекс Кіселев і Джеффрі Лім — мешкали із півдюжиною інших місцевих підприємців у колівінґовому особняку в Сан-Франциско, який вони назвали Glint (на письмі — TheGlint). Алекс працював над розробкою спектрометру з відкритим кодом — приладу для вимірювання спектрів, тимчасом як Джеффрі спробував чимало ідей для стартапів, але зупинився на роботі розробника софта у Ripple Labs. Завдяки TheGlint Бернем тепер мав достатньо можливостей познайомитися з потрібними людьми. Вечорами венчурні капіталісти влаштовували тут розмови за вечерею. Так, були Бінґ Ґордон з KPCB, Сенем Діїчі та Mavi Yol Quartet («на вечорах музики та експериментів»), Синтія Онґ, засновниця LEAP (Land Empowerment Animals People), яка проводила «короткі фандрейзинґові події» для допомоги населенню малайзійського штату Саравак на острові Борнео, що, на думку співмешканців, став жертвою «винищення лісів, що супроводжувалося масштабним захопленням тубільних земель для посадки плантацій олійної пальми».

У TheGlint були й шляхетніші прагнення. Кіселев і кілька його друзів орендували приміщення для облаштування чогось середнього між житловим простором і салоном ідей. Вони назвали його «прискорювачем героїзму». «Героїзм» став ще одним модним слівцем у Кремнієвій долині — майже так само популярним, як «підривати», «трансґресія» і «суперприкольний». Воно навіть стало іменем нового університету, заснованого в Пало-Альто венчурним капіталістом Тимом Дрейпером. В Університеті Дрейпера студенти жили в гуртожитку з назвою «Місто-герой», де замість вивчення англійської мови та математики запроваджено курси «Візія і майбутнє» і «Особливі навички». Роком пізніше Дрейпер опиниться серед невдах-інвесторів, які вклали гроші в Theranos, компанію Елізабет Холмс, чий гучно розрекламований прилад для аналізу крові згодом виявиться не надто ефективним.

У TheGlint стипендіати працювали над власними проектами, але мешкали разом. Від початку стипендії Кіселев самовіддано працював над створенням «недорогої високоефективної системи рідинної хроматографії» — приладом, який мав полегшити науковцям аналіз лабораторних зразків. Упродовж минулого року він і деякі інші стипендіати Тіля час від часу мешкали тут. З чотириповерхового сучасного будинку, розташованого на пагорбах Твін-Пікс у Сан-Франциско, відкривалася панорама міста. З білим мінімалістичним дизайном, гвинтовими сходами, шкіряними кушетками Spartan, електрокаміном, штабелями кедів у коридорі та гобеленами в гуртожитському стилі, він здавався декорацією фільму «Один удома». Однак замість влаштовувати студентські вечірки співмешканці TheGlint розважалися філософствуванням.

У той час разом із Бернемом, Кіселевим і Лімом мешкав 20-річний Том Карр’єр, який отримав стипендію Тіля за перетворення батькового порше на електромобіль. Тепер він керував власною компанією під назвою Black Swan Solar, де розробив геліостат або «бластер», що збирав сонячне світло в одній точці і міг використовуватися як альтернативне джерело енергії.

TheGlint відіграв роль головного об’єднувача для стипендіатів, особливо для Бернема. Там він зустрівся з Ґреґом Раяном, який переконав відмовитися від планів буріння астероїдів і натомість допомогти йому в заснуванні компанії, що конвертуватиме готівку в предмети споживання і дасть споживачам змогу купувати товари за золото.

Це було першим «півотом» Джона. «Півот» — термін зі світу технологічних компаній, що означає відбракування поточної ідеї перевантаження бізнес-моделі, тобто відмову від буріння астероїдів на користь створення застосунку для розрахунків золотом. «Космічна індустрія не найкраще надається для підприємницької діяльності, а я не здатен втілити цю ідею».

Бернем казав, що за допомогою цього застосунку для придбання товарів, вони з Раяном зроблять гроші непотрібними. «Ви реально зможете купувати каву за золото, — пояснив він, коли вони починали роботу над застосунком, який отримав ім’я Daric. — А робиш це тому, що не хочеш зберігати кошти у паперових грошах, беручи до уваги актуальну монетарну політику». Джонові кілька місяців тому виповнилося дев’ятнадцять років. Це цілком відповідає його лібертаріанським переконанням. «Зберігати свої гроші в доларах насправді дуже небезпечно». Компанія Бернема випустить для своїх клієнтів дебетові картки для їхніх банківських рахунків у Daric. Продавцям платитимуть готівкою, а Daric списуватиме кошти в золотому еквіваленті з рахунку клієнта. Сформована база клієнтів торгуватиме золотом одне з одним.

Бернем каже, що довго цікавився ринком сировини. «У перший рік старшої школи я сидів за комп’ютером на батьковій фірмі, — згадує він. — Моє зацікавлення бурінням астероїдів походить від мого зацікавлення фінансами». Стівен Бернем керував Marco Polo Securities — онлайн-біржею прямих інвестицій у нові ринки. «Батькова версія домашньої освіти виглядала так: “Ти працюватимеш у моїй компанії, вивчатимеш математику й читатимеш багато книжок”, — сказав Бернем. — Думаю, за перший рік середньої школи я пройшов три з половиної роки програми з математики». До початку наступного року юний Джон проглянув підручник з економіки для університетів і подумав: «Це відстій; тут ти не знайдеш нічого крутого». У TheGlint він знайшов споріднену душу в Раяні.

TheGlint аж ніяк не був єдиним колівінґовим будинком у Кремнієвій долині, створеним, щоби заохочувати ідеї й поєднувати роботу й життя. Ці спільні псевдогуртожитки — певна річ, без нагляду дорослих — стали такими популярними у Кремнієвій долині, що деякі компанії пропонували неформальні вечори, що включали «тури інноваційними особняками». Компанія хмарних комунікацій Tropo пропонує своїм клієнтам «прогресивний» тур — цей термін зазвичай вживають для опису прогресії вечірок від одного виду напоїв до іншого в різних кімнатах гуртожитку — трьома місцевими особняками. Окрім TheGlint, ще був Factory Zero, таунхаус у Сан-Франциско, де жили члени Memento — молодої компанії венчурного капіталу; і Villa — особняк площею 930 квадратних метрів у районі Ной-Веллі.

«Стартаперський прохід особняками Кремнієвої долини» починався з барбекю і вечірки в басейні у Villa. Звідти екскурсанти автобусом вирушали до TheGlint на напої і десерт, а потім завершували у Factory Zero вином і сиром.

У Пало-Альто інша група стипендіатів Тіля експериментувала зі своїм будинком. Неподалік від будинку покійного президента Apple Стіва Джобса, за особняком засновника Google Леррі Пейджа, збудованого в каліфорнійському стилі «мистецтва та ремесла» і вартістю 7,95 мільйонів доларів, розташовано зарослий виноградом будинок в англійському стилі Тюдорів площею 1580 квадратних метрів, з басейном, оточеним квітником із фуксією. Самотній сірий SUV запарковано біля входу. Час від часу підлітки в окулярах із наплічниками виходять з аркових дверей, сідають на велосипед або скутер та їдуть, минаючи матерів і батьків, які вигулюють собак, або парочки, які їдуть з роботи або на роботу. Однак у цьому кутовому будинку батьки не живуть.

У перше літо стипендіальної програми Тіля семеро стипендіатів мешкали в цих колівінґових будинках на перетині Санта-Ріта-авеню та Коупер-стрит. Після місяців пошуків доступного житла на сайті оголошень Craigslist вони натрапили на цей п’ятиспальневий будинок 1920-х років з усіма його історичними атрибутами — від заґратованих дверей до кухонного підйомника. Усі вони працювали з ідеями різних компаній. Четверо хлопців — Себастьєн Зейні, Деррен Чжу, Дейвид Мерфілд і Нік Каммарата — приїхали сюди з Лорою Демінґ, новозеландкою, яка «прагнула збільшити тривалість людського життя бодай на кілька століть». Бен Юй приєднався до них кількома місяцями потому. Дехто зі стипендіатів поселився у спальнях на другому поверсі, тоді як інші втиснулися у гараж і гардероб. Вони платили разом 5500 доларів оренди до травня 2012 року, доки власникові не захотілося виставити його на продаж за п’ять мільйонів доларів.

Станом на жовтень 2011 року вони все ще не закінчили його вмебльовувати. Замість цього вони частково і дещо недбало заповнили перший поверх ноутбуками та білими дошками, перетворивши будинок більшою мірою на офіс, ніж на дім. На підставці навпроти м’якого куточка стояв не телевізор, а великий комп’ютерний монітор.

«Це сприяє нашій зосередженості», — каже Чжу про відсутність телевізора. Далі по коридору — їдальня, де стоїть довгий обідній стіл для зустрічей. Чжу і Луань, співзасновники Dextro — робототехнічної компанії, яка конструюватиме роботів для автоматизації біотехнічної індустрії — в окулярах, одягнені в джинси та смугасті теніски. Ці двоє вперше зустрілися на другому курсі Єльського університету, а працювати разом вирішили після зарахування на стипендіальну програму.

Вони завісили одну стіну маркерними дошками, які заповнили алгоритмічними схемами для створення роботів і планами для стратегій розвитку бізнесу.

Семеро з них сформували міні-родину і хваляться життям, яке вони збудували разом. Ми пройшли на кухню, де вони відкрили холодильник, вщерть забитий ковбасками, овочами, макаронами, фруктами і буханками хліба з Whole Foods. Вечорами стипендіати частіше готували самі, ніж вечеряли в ресторанах чи замовляли готову їжу. «Ми намагаємося максимально економити гроші», — сказав Луань.

З кухні був вихід до обкладеного кахлями патіо, що виходило на прибудову біля басейну, де жив Зейні. «У Себастьєна тут апартаменти!» — вигукнув Чжу. Зейні незабаром зашпаклює стіни матеріалами з Home Depot і розклеїть постери та шпалери, перетворивши невеличку комірчину на простору кімнату. Наступним був гараж, де зберігалися велосипеди, скутери і рояль. Коли наставник перед зміною житла залишив їм рояль, стипендіати не могли в таке повірити. «Мало того, що він подарував нам рояль, то ще й сам привіз його!» — захоплено вигукнув Чжу.

На другому поверсі у своїй спальні мешкали та працювали Мерфілд і Каммарата. Луань і Чжу зайняли простору спальню посередині поверху. Хоч вони прожили в будинку більше місяця, Дейвид лише щойно виявив, що в його спальні площею 37 квадратних метрів є балкон і він ще жодного разу на ньому не бував. «Чудово. У цьому будинку ми постійно знаходимо речі, про які й не здогадувалися».

Як у єдиної дівчини, у Демінґ власна кімната. Лора, яка неповний робочий день працює в лабораторії, мала клопіт із фінансуванням для запропонованого інвестиційного фонду довголіття. Вона не відчувала нестачі уваги з боку наставників, однак не мала бізнес-партнера, який міг би допомогти в пошуках фінансування для компанії. Вона з великою охотою проводила час із мишами в лабораторії і встигла відшити більшість чоловіків, які пробували залицятися до неї під приводом інвестування. Демінґ, як і інші стипендіати, мала компетенцію у своїй сфері, небачену для її віку та статі, вже не кажучи про несамовиту перейнятість нею. Лора добре адаптувалася до багатьох неформальних зустрічей у Кремнієвій долині, де компанії влаштовували тусовки для працівників після роботи регулярніше за самостійну соціалізацію персоналу. Коли власник будинку Тіля оголосив про бажання його продати, Демінґ почала бувати в товаристві частіше, щоб зрозуміти, чи зможе вона знайти нове житло.

На одному з таких зібрань — тусовці венчурної компанії Innovation Endeavors колишнього керівника Google Еріка Шмідта — вона познайомилася з Джулією Ліптон. Та спиралася на балконні перила і попивала воду San Pellegrino. Весела й мініатюрна 22-річна Ліптон дивилася на Пало-Альто, де прожила рік, працюючи в Quixey — пошуковій системі для застосунків. Вона була на одному з багатьох збіговиськ, які відвідувала щотижня зі своїми співмешканцями-стартаперами для нетворкінгу. Наступного вечора її шеф, засновник Quixey, Лірон Шапіра влаштовував тусовку для молодих студентів, щоби заохотити їх призупинити навчання в унівеситеті і працювати в нього. «Принаймні такий привід», — сказала Ліптон. Шапіра покинув навчання заради заснування власної компанії та «закликав людей вивчати комп’ютерну науку не в аудиторії, а за допомогою заснування стартапу», — пояснила вона.

Як і для багатьох молодих людей віком 20+, які переїхали до Кремнієвої долини, робота і товариське життя Ліптон злилися воєдино. Вона проводила більшу частину часу в одноповерховій будівлі Quixeyplex у Пало-Альто, де кольоровими стікерами YouTube, Skype і Twitter, було заліплено всі стіни та сходи. Ліптон опинилася там після закінчення Університету Південної Каліфорнії та стажування в Merrill Lynch і Accenture, і з її спогадів, це було «досить стандартною роботою». В університеті Ліптон навчалася з інженерами і здавалося, що і вона, і вони більшою мірою захоплені програмуванням, ніж розвагами. Отже, на весняних канікулах останнього курсу замість їхати з друзями до Канкуна в Мексику, Ліптон полетіла до Кремнієвої долини і домовилася про зустрічі з цікавими людьми, яких знайшла на LinkedIn. Там вона зустрілася з підприємцем Адамом Ріфкіним, і той запропонував їй посаду в піарі й маркетингу, яку вона обіймає дотепер. У березні Ліптон перебралася до Пало-Альто разом з іще одним працівником стартапу і незабаром прилаш­тувалася до айтішного режиму.

Того вечора Ліптон не пила. Вона, зрештою, мала повертатися на роботу. Проте вона скуштувала один зі зразків стартаперської дієтичної кухні — кілька кавалків сиру манчеґо з мигдалем маркона. Усе придбано в Whole Foods. У полі зору, а, можливо, навіть і в цілому будинку, не було ні краплі рафінованих вуглеводнів. Натуральна, органічна їжа від фастфуду Lyfe Kitchen захопила нижній поверх і стала офіційною кухнею для тех-офісів Юніверсіті-авеню. Гастрономічно вибагливий інженер став настільки поширеним типажем, що місцеві ресторани на кшталт Frache або мережі ресторанів Hobee’s присвятили цілі сторінки свого меню цим новим дієтичним звичкам стартаперів.

В особняках ці звички — дієтичні й інші — посилювалися. Villa стала тлом для реаліті-шоу «Кремнієва долина». Сестра Марка Цукерберга Ренді Цукерберг продюсувала це шоу разом з тією ж командою, яка робила «Вертеп розбійників», MTV Video Music Awards. «Кремнієва долина» відстежує життя п’яти мешканців особняка, які намагаються збудувати компанії на мільярд доларів, їхні вечірки і наради, звичні для Затоки. Двоє учасників проекту, брат і сестра Бенджамін і Герміона Уей, жили у Villa, де працювали над своїм медіа-стартапом. Герміона, яка називає себе влоґером, або відео-блоґером, писала для тех-вебсайту The Next Web. Її брат у 15-річному віці заснував компанію, яка заробила 50 мільйонів. Це шоу стало попередником однойменного комедійного серіалу компанії HBO. Хоч і не реаліті-шоу, та проект виглядав саме так. Через те, що персонажі нагадували Тіля, Сєрґєя Бріна і Майкла Аррінґтона з конференції Tech Crunch Disrupt, багатьом мешканцям Кремнієвої долини здавалося, що він міг би зійти і за документальний фільм.

Їхній будинок імітував будинок Цукерберга в Пало-Альто з фільму «Соціальна мережа». Однак інші будинки на кшталт цього існували раніше в тій чи іншій формі. Одним із перших був Rainbow Mansion, організований спіробітниками NASA 2006 року, які намагалися розділити між собою витрати на життя. Просторий будинок став домівкою приблизно для п’ятдесяти айтішників упродовж останніх кількох років. Хоча перші мешканці особняка були з NASA, за кілька місяців вони почали заохочувати людей з Apple, Google, Стенфордського університету та німецької міжнародної софтової компанії SAP. Він став першим із колівінґових будинків зі спільною орендою, в якому мешканці разом працювали, їли та розважалися. Тодішній технічний директор NASA Кріс Кемп організував один із перших таких будинків 2006 року.

«Ми розуміли, що територія Затоки рясніє гігантськими особняками, і подумали, що знайдемо такий в крейґлисті», — згадує Кемп, худорлявий 33-річний чоловік із колючим волоссям, світло-блакитними очима і окулярами з тонкою оправою. Мало хто мав автомобілі, тому вони зрозуміли, що спільне проживання ефективніше для роботи. Коли вони знайшли достатньо великий будинок у відповідному місці — 18-кімнатний, вкритий черепицею особняк на Рейнбоу-драйв у Пало-Альто, — він уже був дизайнований у стилі 1990-х років, з роялем і персональним кінотеатром. П’ятеро учасників групи з восьми осіб, які мешкали там, об’єднали кошти для гарантійного депозиту першого й останнього місяця — загалом 50 тисяч доларів. Єдиний недолік перебування великої кількості людей у такому великому будинку те, що вони оплачували електроенергію і воду за найвищими тарифами. Крім того, сусідам були не до вподоби вечірки, які регулярно влаштовували в будинку для сотень працівників компанії. Однак співмешканці залишилися. Їм подобалася можливість влаштовувати спонтанні тусовки, на яких обговорювали роботу й ідеї.

Селестін Джонсон також мешкала в Rainbow Mansion, коли вперше з’явилася в цих околицях. Нині вона обертається на орбіті Еріка Шмідта. Для багатьох новачків тяжіння до визнаних постатей було правильним шляхом уперед. Він став її визнаною постаттю, і Селестін проникла у світ Innovation Endeavors — почасти через її колівінґові комуни.

Джонсон працювала у команді Соціальної корпоративної відповідальності в Apple, якщо конкретніше — відповідальністю у сфері прав людини та охорони навколишнього середовища. Коли вона приїхала до Rainbow Mansion, то застала вісьмох співмешканців-чоловіків, які дивилися документальний серіал «Планета Земля» під чотиригранником 1,5 на 1,5 метра, змайстрованим з рулонів туалетного паперу, що звисав зі стелі. Там і тут у вітальні валялися телескопи, що належали кільком хлопцям, які працювали на NASA. А ще там був діджеріду — інструмент, зроблений одним із них із цукрової тростини.

Джонсон знайшла цю колівінґову комуну в Купер­тіно, відповівши на оголошення з каталогу крейґлиста, у якому шукали співмешканку в «інтелектуальній спільноті, яка змінюватиме світ». Після низки телефонних інтерв’ю з мешканцями, які запитали її про те, що вона робить, щоб змінити світ, як і чому вона планує це здійснити, а потім і особистого інтерв’ю, Джонсон запропонували власну кімнату з лискучою дерев’яною підлогою. Будинок був переповнений, але шум не завдавав клопоту. Її сусід перетворив свою кімнату на залу для медитації, обладнавши її фальшпідлогою і матами татамі. «Я подумала, що потрапила в кімнату для обслуги, — згадує вона. — Однак це була кімната виправданого розміру» — особливо порівняно із найбільшою спальнею, в якій одного разу мешкало четверо людей, включно з іще одним у туалеті.

Вік мешканців коливався від пізнього підліткового до 35-річного віку, а будинки за п’ять мільйонів доларів, забиті телескопами, терміналами й іншими хайтеківськими іграшками і всякою всячиною — від більярда й датчиків до ставка із золотими рибками — немовби походили з програми «Реальний світ» на MTV, от тільки замість плазмових телевізорів були білі дошки. Співвідношення чоловіків до жінок було у пропорції 10 до 1.

Ця нова хвиля спільного проживання посилилася, коли у середині нульових почалося зростання Facebook і Google, а компанії Кремнієвої долини і венчурні компанії заохочували своїх працівників жити і програмувати разом. Інкубатор Пола Ґрема Y Combinator дав підприємцям початковий капітал з умовою, що працівники житимуть неподалік роботи, а Долина щороку притягуватиме нових юних талантів. Спираючись на цю модель, інвестори та технологічні компанії почали використовувати житло як місце не лише для спання, а й для мозкових штурмів.

На сьогодні Google, Innovation Endeavors і низка венчурних компаній на Сенд-Хілл-роуд мають своїх інженерів у таких колівінґових комунах, як Blackbox Mansion — напозір традиційний сімейний будинок, вкритий черепицею, у якому можна зарезервувати місце лише через Airbnb, онлайн-ресурс для оренди нерухомості під житло і на час відпустки, і DevHouse — івент-компанію, названу на честь цього феномену, яка організовує заходи для нетворкінгу серед айтішників. UpWest Labs — ізраїльський інвестиційний фонд — і Innovation Endeavors організовували свої приміщення для життя і роботи як інкубатори для бізнес-ідей.

Правила бізнесу суворі («Бери участь у зустрічах, на які ти підписаний. Повідом персонал, якщо не можеш бути присутнім»), тимчасом як правила міжособистісного спілкування часто написано звичним університетським жаргоном («Мешканці не можуть заходити до кімнат одне одного, якщо їх не запросив мешканець тієї кімнати»).

Лідерство і розподіл обов’язків щодо приготування їжі часто залишаються на власний розсуд. Щовечора після великого походу до Costco за продуктами, щоб забити холодильник Sub-Zero, який із заповненням будинку незабаром збільшиться, підприємці позмінно виконують кухонні обов’язки. Колишній працівник NASA Кемп каже, що це завдання зазвичай доручають співмешканцям-веганам або вегетаріанцям, які хочуть упевнитися, що «ніхто не кине шматок корови на гриль». У перші кілька років Кемп був лідером комуни, але потім гору почали брати нові люди. «Найцікавіші люди останні, кому тобі хочеться нагадувати про вчасну сплату оренди, — згадує він. — Тому як найвідповідальніша особа, я насправді був найменш цікавим».

Після перетворення медіа-зали на другому поверсі на хостел, вони дозволили друзям друзів і місцевим стажерам використовувати цей простір, тоді як підприємці, неспроможні заплатити місячну оренду, могли опинитися на матрацах або двоярусних ліжках. «Економіка не була головним чинником для цього будинку», — розповідає Кемп. Якщо гості були креативні і робили внесок у культуру будинку, вони могли й не платити багато. Замість запитання, чи спроможні вони на це, запитання Кемпа завжди були такими: «Чи роб­лять ці люди щось важливе?» та «Чи хочуть вони додати щось до характеру та життя цього будинку?»

Кемп розумів, що якщо ідея багатородинного будинку не спрацює, він спробує створити будинок для персоналу, який працюватиме тут раз на кілька тижнів. Він сподівався створити щось на кшталт тимчасової комуни підприємців, які змінюватимуть один одного, такий собі гігантський будинок, де різні люди матимуть приватні кімнати і де зможуть залишити свої речі. «Тоді б вони мали відчуття спільноти, а також більше приватності й культурно багатший простір», — сказав Кемп.

Хоча досі влада справі не сприяла. Коли Google спробував побудувати поблизу свого кампусу спонсоровану компанією спільноту, створену на засадах співпраці колег, цей задум «був вщент розбитий владою міста», — розповідає Кемп. «Влада міста Маунтін-В’ю сказала: “Це схоже на Китай. Ніби трудовий табір для працівників Google». Однак навіть попри те, що ідею поселення для персоналу Google занедбала місцева влада, місто нічого не могло вдіяти з працівниками, які самі у такий спосіб вирішували облаштувати своєї життя. Для підприємців, які йшли на ризик, пов’язаний із заснуванням компанії — часто-густо за низьку плату і з великою вірою — життя разом служило посиленням їхньої відданості справі компанії, що вона, якщо мислити тверезо, могла так ніколи і не постати. Довгі години, проведені на роботі, з коротким відпочинком у формі соціальної активності, майже змушують розглядати роботу як розвагу.

Позаяк готовність жити разом вже була в цих околицях очевидною, на думку Кемпа, йому вдасться розширити те, що він збудував у Rainbow Mansion. А між тим його оригінальна візія породила новий статус-кво Кремнієвої долини: тепер першою зупинкою після влаштування на роботу часто була колівінґова спільнота. Проте для співмешканців усіх цих особняків реалії колівінґів могли виявитися занадто альтернативними. 2009 року, проживши в Rainbow Mansion півтора року, Селестін Джонсон переїхала в будинок життя та праці у Вудсайді, де, на її думку, мешкало багато інженерів і фізиків, а також сади, власні кури і домашнє пиво, — і все. Зрештою, вона переїхала до Сан-Франциско з причини того, що там ці особняки існують: «Усе, що ми зробили в Купертіно, було Rainbow Mansion. Існували обмежені можливості для приїзду молодих людей до Кремнієвої долини».

А між тим концепція життя-роботи й далі розвивалася. Джонсон і Кріс Кемп вирішили працювати над розробкою місць ночівлі в Пало-Альто для венчурних капіталістів, працівників компаній і засновників, щоби вони, надто втомлені, могли не повертатися до Сан-Франциско, а залишатися там. І одна з їхніх співмешканок, Джессі Шлінґер — жінка, яка переїхала до Rainbow Mansion на кілька місяців під час перебування там Джонсон, — тепер заснувала нову мережу особняків для підприємців під назвою Embassy Network. Langton Labs Тодда Гаффмена скеровували до її будинків людей, якщо ті не вписувалися в товариство його власного простору. «У сфері спільного проживання вона одна з тих, хто вміє все розрулити», — каже Джонсон. Шлінґер взяла старий монастир у Сан-Франциско і встановила боулінґ у підвалі.

Певним чином ці спільні будинки були просто пізнішою стадією традицій життя хіппі, якими довго славилася територія Затоки. Проте цього разу капітани індустрії не зупинялися на досягнутому. Якщо у 1960-ті роки людей занурювали у колективний транс психоделіки, то тепер вставляло ефемерне гасло «змінювати світ». У перекладі мовою Східного узбережжя це означає «зміну гаманця» — тобто перетворення його на грубший у якомога коротший час.

Станом на 2012 рік гаманець Бернема був порожнім. Він витратив практично всі свої грантові кошти за кілька перших місяці, а тому мусив повертатися до Кремнієвої долини — до невеличкої студії в Маунтін-В’ю за десять хвилин на південь від будинку стипендіатів Тіля у Санта-Ріті.

Утім він сказав, що робить успіхи у своїй новій компанії Daric, працюючи на неї віддалено — пише алгоритми для бек-енду проекту в своєму будинку в Маунтін-В’ю. Іноді він подорожував на схід зустрітися з радниками компанії (коли батьки купували йому квиток на літак додому). Він каже, що переконав таких бізнес-лідерів, як Дженніфер Джонсон, співпрезидента і виконавчу директорку компанії управління інвестиціями Franklin Templeton, і Кена Чено, генерального директора American Express, стати радниками його компанії.

«Ми зустрілися з керівниками всіх чільних компаній кредитних карток, — гордо проголосив Бернем. — Керівник Visa Джон Коупленд хоче інвестувати в нас, а науковий керівник BlackRock є членом нашої ради». Він зробив паузу. «Я в курсі, да?» Він зробив великий ковток кави. «Ми маємо просто фантастичні зв’язки, да?» — запитав він риторично. Якоюсь мірою це прозвучало, ніби він намагався переконати самого себе. Послаблений і виснажений стресами дорослого життя, як-от оренда, планування витрат, прання і транспорт, він намагався тримати себе в руках. «Ми не лохи», — наполягав він.

Проте Бернем знову і цього разу постав перед великими проблемами, особливо соціального плану. Йому хотілося мати поруч більше друзів і пережити набагато більше емоцій. Тому він вирушив до Патрі Фрідмена і Даніел Стречмен з Фундації Тіля і запитав, як йому тісніше зійтися з іншими стипендіатами. Вони вже самовіддано працювали, набираючи наступний клас стипендіатів, і дали йому шанс у пошуках нових кандидатів. Коли він консультував підшефних, одна особа впала йому в око. Її звали Нур Сіддікі.