Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

1. Асперґерський шик[7]

Джон Бернем мріяв видобувати корисні копалини на астероїдах. Він завжди був трохи інакшим. Замість шкільних підручників або книжок зі списку для читання влітку, він студіював Платона, Арістотеля і сучасного мислителя-неореакціонера Кертіса Ярвіна, який виступає під творчим псевдонімом «Менціус Молдбаґ». Самопроголошений лібертаріанець і «самостійний учень», самомотивований до навчання Бернем вважав, що не потребує вчителів, які б вказували йому, що робити. Він був жахливим учнем.

У 2011 році, впродовж весняного семестру останнього класу середньої школи, Джонові відмовили усі десять коледжів, куди він подав документи, крім Університету Массачусетсу, розташованого приблизно за 15 кіломет­рів від міста Ньютон, штат Массачусетс, де він мешкав. Насправді йому було байдуже, хоча ідея терпіти ще чотири роки тупих лекцій і нудних тестів видавалася менш ніж привабливою. Це відволікало його від того, що він завжди хотів робити, а саме — літати в космос і заробляти трильйони доларів на коштовних мінералах, що існують на астероїдах.

Бернем не був божевільним. Він знав, про що говорить. Доки його однокурсники читали «Тесс із роду д’Ербервіллів» і «Великого Гетсбі», він досліджував нікель, кобальт і платину на астероїдах типу S (силікатних). Зі світло-блакитними очима, білявим волоссям і, здавалося б, вічною самовдоволеною посмішкою, він зажив успіху в дівчат і відволікався на короткі шкільні флірти, однак більшу частину часу Джон і далі витрачав на своє небуденне зацікавлення. Прокрастинуючи під час виконання домашнього завдання, на його думку безглуздого, він прочісував інтернет, наштовхуючись на блоґерів, чиї ідеї були принаймні цікавіші за ідеї викладачів.

Його улюбленим блоґом став Unqualified Reservations, автором яких був блоґер-неореакціонер Менціус Молдбаґ, чиє справжнє ім’я — Кертіс Ярвін. Інженер із Кремнієвої долини, Ярвін описав себе в розділі «Про мене» словами «непоступливість і неповага». Бернем упіймався на гачок.

Одного вечора, читаючи блоґ Патрі Фрідмена, Джон натрапив на новий пост із оголошенням про подачу анкет на стипендіальну програму «20 Under 20». Фінансована Thiel Foundation програма надавала двадцятьом студентам до двадцяти років 100 тисяч доларів, щоби вони покинули школу, відмовилися від навчання в коледжі на період програми і започаткували власний стартап. Покинути навчання? Бернем вагався. Він не був переконаний у тому, що мама й тато — унітаріанська пасторка та фінансовий інвестор відповідно — подумають про цю ідею, проте йому було цікаво дізнатися більше.

Thiel Foundation[8] виявилася благодійним підрозділом імперії Пітера Тіля — засновника і голови Founders Fund, чільної венчурної компанії Кремнієвої долини, що інвестувала в такі компанії, як абонентський сервіс Spotify, який стрімив музику, і райдшеринговий сервіс Lyft. Бернем клікав зі статті на статтю — від матеріалу журналу Forbes про кухаря і мажордома Тіля до статті у Fortune, в якій його назвали одним із найкращих інвесторів країни.

У 2011 році Тіль був енергійним 43-річним чоловіком. Восени 2010 року на конференції під назвою TechCrunch Disrupt він саме оголосив про стипендіальну програму. Конференцію спонсорував TechCrunch — вебсайт новин і пліток про життя Долини, яким також користуються як довідником технологічних компаній, бази даних засновників, інвесторів і фінансових кіл. Оголошення Тіля насамперед було способом привернути увагу до того, що він вважав освіту в коледжі марною тратою часу та грошей. Він також виступав проти політичної коректності, що її, на його думку, пропагували універистети. Вибираючи групу випускників шкіл, які інакше вступили б на чотирирічне навчання до вишів, він сподівався довести, що університетська модель — застаріла. Бернем уже був знайомий із деякими проектами і нерідко екстравагантними ідеями Тіля. Хай на роботі він керував своїм хедж-фондом Clarum або інвестував в актуальні стартапи Кремнієвої долини у Founders Fund, Тіль мав також пристрасть до оригінальних проектів, хоч якими божевільними вони були.

Одним із них був Seasteading Institute — проект створення лібертаріанської громади в морі, де люди могли б придбати острів і самостійно ним управляти. Головою Seasteading Institute був на той час 34-річний колишній інженер Google на ім’я Патрі Фрідмен, онук економіста Мілтона Фрідмена. Ідеї Патрі регулярно з’являлися у блозі Молдбаґа — і навпаки. Бернем часто читав лібертаріанські роздуми Фрідмена, а побачивши рекламу стипендіальної програми також і на його сайті, 17-річний хлопець зрозумів, що мусить подати заявку.

В аплікації були запитання на кшталт «Чи є щось таке, у чому ви переконані, але більше ніхто?», на яке Бернем мав готову відповідь: практично все. Зовні типовий старшокласник із веселим і товариським характером, він неначе жив в іншій площині, недоступній для його ровесників. Розумом він літав у небесах.

Бернем вважав цю заявку не лише перепусткою до Кремнієвої долини, а також і способом дістатися до віддаленішої сфери — космосу. Якщо хтось і міг допомогти йому дістатися до нього, то тільки сам Тіль — з його великими ідеями, неординарним світоглядом і готовністю підтримувати божевільні концепції. Здобуття стипендії дарувало б йому можливість виходу з довгих років прищеплення освітнього канону, в якому він ніколи не бачив сенсу, а також шанс повністю зосередитися на важливіших проблемах, які незабаром він чутиме постійним рефреном у Кремнієвій долині у вигляді формули «змінити світ». Джон не просто хотів бути стипендіатом Тіля. Він мусив ним стати. Сама думка про інший варіант заганяла в депресію.

Він думав, що люди у Кремнієвій долині зможуть серйозно сприйняти те, з чого насміхалися його друзі та викладачі в Бостоні. Там здатні повірити в те, що настане день і на Марсі житимуть люди. На обітованій землі Заходу вони не дивитимуться на нього як на божевільного, коли він розповідатиме, що можна заробити на бурінні астероїдів.

Отже, він почав відповідати на запитання. Чому нам потрібно виходити в космос? «В ядрі Землі міститься неймовірне джерело важких елементів, — пояснив він, та проблема в тому, як до них дістатися. — Важкі елементи упродовж мільярдів років проникають у глибини Землі». Бернем довго хотів винайти спосіб дістатися бодай до якихось із них. Він не розумів, чому ще ніхто цього не зробив.

Він багато думав про перше запитання аплікаційної форми. Тимчасом як більшість людей не замислювалися над невідкладною потребою вийти в космос, вони ж також вірили в набір засадничих аксіом, у які не вірив Бернем. Візьмімо, наприклад, демократію. Він дивувався, чому всі вірять у неї так сліпо? Джонатан вважав, що демократія є насправді олігархією — владою небагатьох обраних. Він запозичив цю ідею з блоґу Молдбаґа, а потім шукав схожу ідею в Платона. «Платон — дивовижний», — сказав він безапеляційно.

Деякі його політичні погляди він запозичив із текстів про історію Французької революції та творів Едмунда Берка — політичного мислителя ірландського походження і члена британського парламенту у ХVIII столітті. Він намагався розібратися з ідеєю, наскільки схожі монархія і демократія, у який спосіб вони є владою багатьох, здійснюваною небагатьма.

Бернем дивувався, чому ніхто з його друзів не ставив подібні запитання і чому його вчителі завжди дорікали йому, мовляв, його розпитування надокучливі. Він вважав, що не відрізняється від людей, яких читав, натомість відрізняється від людей, які йому зустрічалися. Чи не занадто на нього вплинули ті блоґи та погляди інших?

Наступне запитання належало до категорії тих, про які Джон замислювався, скільки себе пам’ятав: «Як ти змінив би світ?»

Бернем дослідив чимало астероїдів. Він не розумів, чому, наприклад, так багато людей налаштовані проти того, що NASA витратила понад 224 мільйонів доларів на безпілотний політ до астероїда Ерос 433 у 1996 році, тимчасом як він був переконаний, що знайдені в цьому астероїді платина й золото коштуватимуть трильйони. Космічному кораблю знадобилося чотири роки, щоб дістатися до поверхні космічного тіла, упродовж наступних дванадцяти місяців вийти на його орбіту і зібрати необхідні дані.

«Чому технології не вдосконалилися? — дивувався Джонатан. — Чому вантаж мінералів вагою 487 кілограмів не можна зберігати на Еросі 433 за менше, ніж сотні мільйонів доларів?» Він вивчив усі аспекти цього астероїда, зокрема дію сонячного вітру. Схил пологий, а вітер сильний. «Тож чому вони не могли використати сонячне вітрило для транспортування?» — запитував він.

Бернем вирахував лише затратну частину реалізації проекту. Принаймні його підбадьорило те, що засновник Virgin Group Ричард Бренсон збирається відправляти людей у космос за посередництва своєї космічної компанії Virgin Galactic. А ще підліток покладав великі надії на SpaceX — компанію-виробника космічної техніки, заснованої Ілоном Маском, другом Тіля і співзасновником PayPal, а також на Blue Origin — компанію, що досліджує космічний простір, в яку інвестує засновник Amazon Джефф Безос.

Якщо уряд нічого не робив у цій сфері, принаймні є надія на цих хлопців, вважав Бернем. Однак ніхто з них не переймався проектуванням робота для буріння астероїда. Бернему захотілося втілити цей проект. «Я не думаю, що це насправді буде аж так складно реалізувати», — написав він в аплікаційній формі. Копати — це все, щодоведеться робити цьому роботу. Роботи видобуватимуть мінерали, а потім доправлятимуть їх на Землю для переробки. З часом їх можна переробляти в космосі, та він подумав, що, можливо, це слід робити на Землі, навіть якщо спочатку деякі мінерали знищаться у процесі. Він уже розмірковував над тим, як доправити ці брили породи з орбіти Землі на її поверхню. «Можливо, для цього підійдуть судна на підводних крилах, парашути або аеростати», — міркував він. Брили будуть достатньо малі, щоби згоріти в атмосфері, і тоді вони впадуть в океан. «Мені б не хотілося спричинити ще одне падіння Тунґуського метеорита на велике або й навіть на мале місто», — написав він у своїй аплікаційній формі. «Погана реклама». Він мав на увазі катастрофу, яка сталася у Сибіру 1908 року, коли великий астероїд, що начебто важив 100 мільйонів кілограмів і летів зі швидкістю майже 54 тисячі кілометрів на годину, розпавшись на висоті восьми кілометрів у небі, спричинив вибух, у 185 разів потужніший за вибух атомної бомби, згодом скинутої на Хіросіму.

Мабуть, десь уже цю ідею обмірковували, подумав Бернем. Може, у SpaceX? Він хотів би зустрітися, хай ким не були б ці люди, і взяти участь у цьому дослід­женні або, можливо, у перегонах, якщо багато людей вже досліджують цю проблему. «Перший з них стане новим Standard Oil, — подумав він. — У будь-якому разі, на мою думку, це найлегший спосіб для здійснення мрій останніх сорока років дослідження космосу — зробити космос прибутковим».

Проте для Джона найзахопливішою частиною космосу є ідея нового кордону або «наступного фронтиру», як він висловився. «Космос великий. Я переконаний, що він достатньо великий, і якщо якась група людей хоче створити суспільство, що абсолютно йде врозріз із усіма законами та моральними принципами Сполучених Штатів, вона зможе знайти для цього місце». Це місце буле новим Плімутом зі штату Массачусетс, або новим Джеймстауном зі штату Вірджинія, або Солт-Лейк-Сіті, або Сан-Франциско. «Космос дає людям змогу реалізувати свій первісний потяг до нового», — написав він.

Коли Бернем розповів батькам про своє бажання подати заявку на участь у стипендіальній програмі Тіля, на його подив вони не вигнали його з дому і не покарали. А підтримали сина. Вони довго міркували, що робити зі своїм безкомпромісним генієм. Теми та ідеї, які його цікавили — і які далеко випереджали зацікавлення його ровесників — годі було узгодити з традиційним науковим шляхом.

Батьки Бернема вважали, що він міг би навчатися й у коледжі, але він навчиться більшого поза межами системи. Його батько Стівен Бернем прокоментував New York Times: «Я би сказав, що ціна потенційно втрачених за чотири роки шансів завелика, щоби втрачати нагоду розпочинати кар’єру з чогось, що може підважити статус-кво».

Джона не захоплювала жодна освітня інституція для його віку, яку могли запропонувати батьки, та йому не хотілося би залишати освіту на відкуп своїх інтернет-героїв на кшталт Фрідмена або Молдбаґа. І тут з’являється стипендіальна програма від людини з реальними здобутками. Певним чином це, здається, узгоджується з дивакуватими роздумами їхнього сина і захоплює його. Він міг бути провісником нового типу обдарованої особистості: самостійного учня, чий високий рівень кваліфікації потребував би нового навчального плану, якого ще не існує в університетах Ліги плюща на Східному узбережжі. Попри яскраво виражені здібності їхнього сина, спеціалізація приватної школи і школи-інтернату не спрацювала для коледжу. Нарешті трапився прийнятний варіант.

Кілька місяців потому серед листів-відмов від коледжу прийшло підтвердження участі Бернема у фінальному раунді конкурсу Фундації Тіля. Він опинився найближче до своєї мрії — космосу. Для Бернемів це було вже якимось напрямком, до того ж протилежним тому, що чекав би його в Університеті Массачусетсу: нудитися ще більше, ніж у середній школі.

Бернема вже двічі опитували по телефону. Спочатку його герой-блоґер Патрі Фрідмен, який допомагав Тілю організувати стипендіальну програму і вибрати фіналістів. «Ми доволі довго розмовляли про буріння астероїда», — захопливо згадує Бернем. Потім він розмовляв із Деніел Стречмен, працівницею Фундації Тіля, відповідальною за забезпечення структури того, що стипендіати робитимуть по приїзді до Каліфорнії.

На той момент і Бернем, і його батьки вважали можливість здобути стипендію навіть почеснішою, ніж вступ до університету Ліги плюща. Коли вони зустрілися з рештою фіналістів, більшість із них вже було прийнято до таких престижних університетів, як-от Гарвард, Єль і Принстон. Натомість вони вибрали стипендіальну програму. Розголошення списку фіналістів раптово зробило їх об’єктами жвавого зацікавлення медій усієї країни. Як сказав Джон виданню Times: «[Ця стипендія] надає їм таку можливість, попри те, що їхні особистості та характери зовсім не відповідають університетському шаблону».

Фінальні раунди відбулися навесні 2011 року в Hyatt Regency Hotel у Сан-Франциско. Перш ніж потрапити до конференц-зали, схованої на нижньому поверсі гігантської споруди, батьки й фіналісти тинялися в замкненому просторі з проханням до персоналу показати їм, де відбувається захід Фундації Тіля. Коли вони нарешті знайшли невеличке приміщення, то зустріли Бернема і близько сорока інших фіналістів, які нерво­во по­ходжали туди-сюди вузькою залою всередині при­міщення, де незабаром робили короткі презентації. Вони пошепки запитували у зграйки людей назовні, чи хтось уже заходив.

Після кількох напружених хвилин вони зайшли до приміщення, де побачили самого Тіля, що стояв на подіумі, і слухачів, одягнених у своєму звичному стилі айтішників із Сан-Франциско, які будуть їхніми наставниками в разі перемоги. Того березневого дня відбувався останній раунд конкурсу. Після презентації кандидатів усі взяли участь у заході в будинку Тіля. Пізніше слухачі заповнять форми з рейтингом стипендіатів. А через кілька тижнів переможну двадцятку буде обрано.

У Пітера Тіля різкі риси обличчя, жвава міміка та невимушені манери. Того дня, як і більшість днів, він був одягнений у пошиті на замовлення джинси, теніску та кеди. Він звик до публічних промов, тому говорить упевнено і виразно, не акцентуючи на багатьох супереч­ливих моментах. Він вважає відмову від університетської освіти цілком логічним кроком.

Його, як і багатьох людей у кімнаті — від айтішників-керівників до честолюбних стипендіатів — ви не знайдете серед пліткарів на коктейль-вечірках Манхеттена. Вони не почуваються вільно в товаристві і не полюбляють ввічливі беззмістовні балачки. Дехто з них сором’язливий. Марк Цукерберг, наприклад, насправді не в захваті від порожніх розмов. Навіть якщо він і приходить на вечірку, то охоче розмовляє з давнім другом або з людиною, яку вважає унікальною чи дуже розумною. Соціальні барометри насправді не означають нічого.

Після промов Тіля іноді запитували, чи вважає він, що в Кремнієвій долині високий відсоток людей із синдромом Асперґера. Він назвав цей розлад і його ознаки чи не єдиним способом, яким красномовні й соціально адаптовані типи спромоглися описати людей, яких не здатні зрозуміти. Він навіть не вірить в аутичний спектр або низку розладів, що можуть бути варіаціями соціальних відхилень, симптоматичних для аутизму та Асперґера. Фактично, згідно з DSM-5[9], синдром Асперґера та розлади аутичного спектру показано більшою мірою як розлади соціального штибу, що можуть спричинити, серед інших хвороб, проблеми в навчанні, розумову відсталість, синдром загальної тривожності і синдром Туретта.

Проте в Кремнієвій долині така поведінка була Асперґерським шиком. Обираючи між двома інженерами з однаковим набором навичок, роботодавці часто без роздумів надають перевагу тому, хто затинається, аніж красномовному. Деякі роботодавці неофіційно шукають працівників, сором’язливих у товаристві. Рекрутери вважають, що вони схильні до вищої продуктивності.

Тіль ніколи не був прихильником культури коктейльних вечірок. Він не любить говорити на світські теми, як-от погода чи відпустка, просто щоб підтримати розмову. Його нехіть до цього спонукала людей думати, що він сором’язливий. Тіль явно спроможний розмовляти про погоду. Він просто не розуміє, чому має витрачати у такий спосіб свій час. Розмовляючи на теми, які його цікавлять, Тіль проявляє неабияку харизматичність, як і Джон Бернем. У перші кілька хвилин підліток комунікабельний та енергійний, але вже через десять хвилин стає зрозуміло, що він, зрештою, не надто бажає змінювати теми або розмовляти про те, як хтось провів свій день.

Ця особливість характеру могла б завадити майбутньому програмісту чи інженеру потрапити до престижного гарвардського клубу на кшталт Fly Club або Spee Club — організацій для еліти, що були університетськими варіантами братств, але що до них програ­містам? Який сенс у вмінні поводити себе в товаристві, якщо воно не може допомогти у вирішенні технічної проблеми або написанні коду для нової компанії? Вони мали ідеалістичне переконання, що певне відчуття соціальної доладності можна певним чином урізати. Наприклад, насміхаючись з того, про що ці інші мусять говорити: цих балаболів, що запитують про погоду і не розуміють складності необмеженого мислення.

Того пополудня Тіль натхненно пояснював, що молодим людям краще навчатися самостійно, а не платити за право чотири роки навчатися в коледжі. «Усі великі підприємці мають пристрасть до освіти й само­освіти, — промовляв він до групи приблизно п’ятдесяти професорів, підприємців, інвесторів і друзів у конференц-залі готелю Hyatt. — Ніколи не зарано почати». Він сказав, що вища освіта відволікає від роздумів про актуальне в житті. «Ви втрачаєте бачення плану та мети майбутнього», — додав він.

Інвесторів у залі вже не треба було переконувати. Більшість із них досягли успіху завдяки оригінальному мисленню й відхиленням від одного або іншого курсу — чи то через відмову від написання докторської дисертації, чи то через відмову від роботи в банку або консалтинговій компанії. Ніхто не виявляв ознак, що колись доводилося працювати на великі корпорації на кшталт Goldman Sachs або Morgan Stanley. Що ж до аплікантів, то вони просто були щасливі слухати Тіля. У цей момент вони насправді не думали, що передбачає цей новий план, де вони мешкатимуть, як туди по­траплять і навіть що саме робитимуть.

Потім Тіль розповів анекдот про початки Facebook: коли у 2006 році Марку Цукербергу запропонували продати компанію за мільярд доларів, її засновник і керівник відмовився через те, що мав плани на компанію в майбутньому. На сьогоднішній день Facebook оцінюють у понад 100 мільярдів доларів. Якби він продав його передчасно, то був би просто ще одним інженером, нехай навіть із двома чи трьома будинками.

«Ви не повинні бути догматиками, але мусите мати план», — наголосив Тіль, додавши, що сучасні студенти розглядають вступ до коледжу як шлях до кар’єрних можливостей. Однак після рецесії ці можливості істотно скоротилися. І це було замкнене коло. Вважалося, що вступ до коледжу дає студентам більше можливостей, доки вони не стануть на кар’єрний шлях, наприклад, у банківській чи консалтинговій сфері. Проте ці місця роботи не були кінцевою метою. Вони просто були наступними кроками до ще більших можливостей, хай якими вони виявилися б. Можливо, одного дня вони змогли би вступити до магістратури, що своєю чергою відкривало би ще більше можливостей. Однак рецесія обрізала дерево можливостей і залишила студентів без планів, хіба з надіями на оптимізацію безперервного збільшення альтернатив, що часто повертало назад до батьківської оселі. «Будь-який план кращий за відсутність плану», — казав Тіль.

Здавалося, що слухачі вже засвоїли його пораду. Від доктора Обрі де Ґрея, професора Кембриджського університету з півметровою бородою, до Патрі Фрідмена у кедах Fives і козлиною борідкою, ніхто не виглядав так, немовби досі пов’язаний з якоюсь інституцією, близькою до елітарних закладів Східного узбережжя. Професор де Ґрей, одержимий «лікуванням» старіння, прибув для того, щоб допомогти з вибором фінальної двадцятки, тимчасом як групу інших наставників уже було задіяно у відборі заявок. Невдовзі стане зрозумілим їхній вплив: принаймні половина студентів на сцені виявляли зацікавлення в науці або у сфері біотехнологій, як-от Лора Демінґ, вундеркінд з Нової Зеландії, яка приєдналася до дослідницької лабораторії з до­сліджень довголіття в Массачусетському технологічному інституті у 12-річному віці, та британець Джеймс Прауд, який завершив свою презентацію з біотехнологій словами: «Навіть ті, кому хочеться потрапити в рай, не хочуть вмирати, щоби туди потрапити». Решта мали більш трендові ідеї, наприклад у сфері соціальних медій або інтернет-торгівлі, зокрема Пол Ґу, який згодом перейшов у стартап із персонального кредитування.

Коли подавали свої заявки у грудні 2010 року, фундація дала зрозуміти, що не хоче ще однієї соцмережі. «Можливо, ще один блоґ Tumblr змінить світ. Але він точно не доправить людину на Марс», — сказав ботан Джонатан Кейн, президент Фундації Тіля. Кейн — випускник Єльського університету, який колись працював спічрайтером Джорджа Буша, доки не побачив світло Кремнієвої долини. Він почав працювати для Тіля з донорами у політичній сфері — переважно для лібертаріанських і республіканських проектів, — поки не перейшов у своїй філантропійній іпостасі до спонсорства незвичайних проектів, що траплялися у світі благодійності. Він не мав наміру підтримувати зоопарки великих міст, або музеї, або влаштовувати акції на захист полярних ведмедів чи порятунок Венеції. Натомість він шукав те, що вже було вдалим або багато­обіцяючим, і робив пожертви, щоби підсилити, наприклад талановитих науковців, які працювали над швидшими способами секвенування ДНК.

«Ми шукаємо не новий Facebook, ми шукаємо людей, які іноді на два, а іноді на десять років випереджають уявлення решти світу про те, що можливе на сьогодні», — сказав Кейн. Це було важке завдання, настільки недосяжне, що навіть підлітки, більшість з яких досі вчилися у школах, заповнюючи аплікаційні форми, взагалі вагалися пропонувати свої ідеї. Однак потім сталося так, як на початках багатьох стартапів Кремнієвої долини. Фундація вибрала цих сорок фіналістів із чотирьохсот аплікантів, з огляду на те, як оригінально й амбіційно вони відповідали, наприклад, на питання про найбільші проблеми світу або чому їхня ідея «просто не може чекати». Сорок аплікантів запропонували ідеї, які фундація визнала парадоксальними. Ті, кого відсіяли, пропонували банальні ідеї соціальних мереж або копії вже наявних проектів. По суті, сорок обраних були оригіналами. Інакше кажучи, вони зловили хвилю.

Невдовзі після промови Тіля фіналісти розпочали свої презентації і один за одним підходили до трибуни. Дехто з них ледь досягали її зростом. Джон Бернем був серед перших. Кілька перших фіналістів бризкали слиною і затиналися, пропонуючи презентації, пересипані жаргонними слівцями й езотеричними технічними термінами, натомість презентацію Бернема неможливо було не зрозуміти. Від моменту, коли він підійшов до трибуни, підняв погляд на аудитрію і почав говорити, здавалося ніби він грає роль дружнього Говарда Рорка — безкомпромісного молодого персонажа роману Айн Ренд «Джерело» (1943). Джон, здавалося, не усвідомлював, до якої міри нестандартною була його ідея, аж сказав майже невимушено: «Я хочу бурити астероїди». З його чіткої, як у Тіля, вимови стало зрозуміло, що він не жартує. Ніхто не засміявся. Потім Бернем пояснив, що його мета — розвинути космічні технології, щоб можна було бурити астероїди й інші космічні тіла, наприклад комети, й добувати з них золото і платину. Він детально перелічив сполуки й елементи, які він сподівається знайти там. «Там, у космосі, сотні мільярдів доларів, — сказав він, — і я планую їх знайти». Бернема проводжали практично оваціями.

Яскрава 17-річна дівчина-вундеркінд Лора Демінґ мала вигляд шкільної хуліганки, але говорила скоромовкою і несамовито жестикулювала, тож під час виступу більше скидалася на божевільну вчену. Хвилі розкуйовдженого, довгого, чорного волосся обрамляли її порцелянове напівазійське обличчя. Струнка і гнучка, вона була вбрана в оксфордську сорочку на випуск, чорну міні-спідничку та панчохи, а пара масивних чорних берців прикривала елегантні литки. Її крихітна фігурка і ляльковий ротик робили її серйозний, беземоційний голос незвичайним. Зовсім не манірна і не сумирна, Демінґ розмахувала тендітними ручками, як незадоволений своїм оркестром диригент.

Провівши останні чотири роки (з 12-річного віку) у геронтологічних лабораторіях, вона сказала, що засмучена браком достатнього фінансування досліджень безсмертя. За допомогою стипендії Тіля вона створить власну приватну інвестиційну компанію для фінансування винаходів у сфері омолодження. «Я хочу підірвати теперішню дослідницьку парадигму, змінивши стимули, впроваджені в сучасні традиційні структури фінансування», — сказала вона. Це було не найбожевільнішою річчю, яку вона зробила. Здобувши домашню освіту в Новій Зеландії, Демінґ закінчила середню школу в 14 років, і її зарахували до Массачусетського технологічного інституту одразу на другий курс — відтак вона стала наймолодшою другокурсницею MIT.

Джеймс Прауд — приземкуватий, круглолиций 18-річний школяр-недоук із Південного Лондона — також вирізнявся серед натовпу. З вигляду йому було приблизно 10 років, але коли заговорив, його глибокий голос і британський акцент створювали враження, ніби Прауду п’ятдесят. Його презентація була пізніше. Він переїхав до Пало-Альто ще перед зарахуванням на програму. Джеймс, який займався програмуванням, не виходячи зі своєї спальні більшу частину навчання у школі, повідомив батькам, що не хоче йти до коледжу задовго до того, як з’явився варіант зі стипендіальною програмою Тіля. Прауд любив ходити на музичні концерти, та не міг знайти жодного вебсайту, де зазначали б усі шоу, які він хотів відвідати. Тож його ідеєю було створення GigLocator, що об’єднає всі велики й малі шоу на єдиному застосунку.

Після презентацій стипендіати та їхні батьки рушили до Тілевого великого будинку, що виходив на морську бухту в районі Маріна в Сан-Франциско. Інвестори, які сподівалися стати наставниками Бернема, оточили юного фіналіста. Він розкошував увагою і пітчив ідею одному венчурному капіталісту за другим з апломбом досвідченого актора на червоному килимі. Чимало з присутніх уже інвестували у приватну ракетну компанію SpaceX, дітище Ілона Маска, тому хотіли дізнатися, чи теорія Бернема насправді спрацює. Барні Пелл — засновник Powerset, а згодом співзасновник і віце-президент Moon Express — засипав підлітка запитаннями. Хоча Джон жваво включився в розмову, він, як і чимало вже успішних підприємців на цьому заході, сам не ставив багато запитань про інших. Це було його шоу, і він був щасливий перебувати в центрі уваги.

«Ви маєте астероїд, який посилаєте на орбіту, так? — пояснював він уважній групі. — Ви мусите бути пильним, посилаючи його на орбіту».

«Як ти збираєшся послати його на орбіту?» — запитав батько Лори Демінґ Джон.

«Ну, я маю послати його на ту орбіту, на яку хочу», — відповів він.

«Але досі не відповів на запитання, — сказав містер Демінґ. — Коли це насправді може відбутися?»

«Коли світ не готовий до вашої ідеї, існує легке рішення, — сказав Бернем. — Заждіть». Цю відповідь він уже давав, і вона водночас комічна та обережна. Він самовдоволено всміхнувся їм, позаяк вони не мають відповіді або кращої ідеї.

Сивочолий наставник, що стояв поруч, запитав Джона, що той думає про SpaceX. «Я чув, що Ілон Маск проти буріння астероїдів, — сказав чоловік. — Чув, він ігнорує питання астероїдів і зосереджується на висадці на Місяць».

«Я не знаю, чого б Ілону Маску бути проти астероїдів, — відповів Бернем. — Адже їхня місія — потрапити на Марс, а для того, щоби потрапити на Марс, потрібні астероїди». Ніхто не сперечався з ним. Він знав так багато езотеричних фраз про космос, і загальновідомими фактами їх неможливо було спростувати.

«Повірте, це буде щось на кшталт золотої лихоманки, — захопливо нахвалював Бернем ідею буріння астероїдів заради цінних металів. — Існує астероїд під назвою Ерос, — пояснював він товариству довкола. — Золото та платина варті щонайменше сотні мільярдів доларів. Це як ракетне паливо».

«Буріння астероїдів не лише відкриє космос, а буде ще й прибутковим», — вів далі Бернем, мовби було не­зрозуміло, що ніхто досі ніколи не думав про це. Яки­мось чином пафосні заяви 18-річного підлітка здавалися привабливими. Було в ньому щось, що підштовхувало його підтримувати. Дивлячись в його осяйні блакитні очі, спостерігаючи енергійну експресію та постійну усмішку і слухаючи, як добре він розуміється на матеріалі, можна було б уявити, як одного дня ви читаєте його ім’я на перших шпальтах газет і думаєте: «Я знав його ще молодим».

Компанія на мільярд доларів, що «змінить світ», була в Кремнієвій долині версією уоллстритівської «цифри» — цифри, яку банкіри кидали в розмовах про те, скільки грошей планують заробити. Однак тут така пристрасть була шляхетним прагненням. Ідея створення чогось, що завоює індустрію або вплине на майбутнє, була чимось, що гості в тій кімнаті вже зробили, наприклад Люк Носек, який допоміг у заснуванні PayPal, або Шон Паркер, який заснував Napster. Їм було легко говорити про вплив на майбутнє в буквальному сенсі слова.

Зрештою, коли Тіль проголосив у 1998 році: «Я збираюся створити віртуальні гроші», тобто PayPal, йому це вдалося. Заява в цих стінах, що ви зупините старіння або займетеся бурінням астероїдів, давала зелену вулицю. Фіналісти — усі розумні над свої роки і маніакально зосереджені на проектах — несамовито вірили у свої ідеї. Спитай хай кого з них про обід або вечерю, і, як у випадку з Тілем, відповідь буде односкладовою, та якщо запитати їх про те, яку компанію вони сподіваються заснувати, почнеться монолог. Залежно від слухача промова оберталася або чотиригодинною дискусією і, можливо, новим стартапом, або пошуками найближчого виходу.

Через кілька тижнів Бернем і його батьки їхали до Нью-Йорка. Вони збиралися на обід в Aureole — величезний тризірковий ресторан, що здебільшого був нагадуванням про чистоплюйську розкіш Східного узбережжя, великою мірою підупалу через фінансову кризу.

Бернем щойно довідався, що здобув стипендію, і був збуджений. Обід влаштували для стипендіатів з цього регіону, обраних, але ще не прийнятих. Це була кампанія Фундації Тіля із заспокоєння їхніх батьків.

Якраз перед полуднем бадьорої весняної суботи завсідники ресторану Aureole із подивом побачили зграйку підлітків, що заповнили окрему кімнату за стійкою адміністратора. Це був порожній, офіційний простір, з вигляду як бенкетна зала, де завершувалися оборудки й святкували підвищення по службі. Фундація Тіля організувала для переможців та їхніх батьків зустріч за обідом, коли вони вирішили, чи приймати пропозиції. Тепер, після перемоги дітей у конкурсі, деякі батьки непокоїлися щодо їхнього переїзду на Західне узбережжя, заснування компаній і пошук житла.

Фундація Тіля не могла їх поселити, але взялася щотижня забезпечувати суспільно-культурні заходи, обіди та лекції, а також допомогу з фінансовою логістикою. Співголова Фундації Тіля та директор-розпорядник Clarium Capital Джеймс О’Нілл разом зі своєю командою взявся організовувати ознайомчі курси та семінари.

Високий і худорлявий чоловік трохи за тридцять, О’Нілл мав стиль вченого-ґіка, характерною особливістю якого були ексцентричні краватки-метелики, поверх двох сорочок з комірцями. На вечірки він часто вдягав червоний штруксовий піджак. Того дня він представився і сказав, що він і його тодішня дружина живуть в окрузі Марін із трьома дітьми, яких навчають вдома.

Батьки Джона Бернема — Стівен і Крися Бернем — схвалили цю ідею, сказавши, що їхній син більше навчався поза школою, ніж у школі. Після того, як Стівен випустився з Дартмутського коледжу, а Крися — зі Сміт-коледжу, вони зустрілися у Нью-Йорку, де Стівен працював біржевим брокером, а Крися — асистенткою в журналі Elle. Тепер мешканці Ньютона, штат Массачусетс, вони прилетіли вранці на ланч. Стівен і Крися випромінюють усмішки під час знайомства з батьком фіналіста Дейвида Мерфілда. Він щойно прилетів із Сінгапура.

«Джон завжди влаштовував сцени у школі, — похвалився Стівен, додавши з усмішкою, — він міг також витягнути стілець із кабінету директора». Стівен вважав бунтарство сина ознакою креативності й додатковим доказом того, що стипендіальна програма йому підходить. «У Китаї творчі люди — не ті, що добре вчаться у школі, а ті, що засновують компанії, — сказав він. — Школа просто не для Джона. Він на чотири роки випереджає решту дітей»

Бернеми пояснили, що тепер вони вважають стипендію Тіля новим статусним символом. Для них це означає, що їхній син міг вступити до Гарварду, але відмовився від нього заради чогось кращого — навіть попри те, що не вступив. Те, що він став стипендіатом, було додатковим доказом його потенційної геніальності і ще одним поясненням, чому відмова від типового шляху вартувала всіх цих років його витівок. А нині, освячений історією успіху Кремнієвої долини, Джон став на новий шлях, від якого його батьки сподіваються більших результатів, ніж від коледжу.

Решта батьків багатозначно кивнули, тим часом Джим О’Нілл жестом запросив усіх сідати за довгий обідній стіл.

З одного краю сиділи Джон Марбак і Шеррі Прес-слер — батьки фіналіста Джонатана Марбака, Правін і Тану Тайл — батьки іншого фіналіста Суджая Тайла. Марбак з усіх стипендіатів найбільше походив на дорослого чоловіка. Схоже, що високий і атлетичний старшокласник із русим волоссям, великими круглими очима та кирпатим носом, зажив успіху в дівчат. Йому, більш компанійському та говіркому за решту, явно важило, подобається він комусь чи ні. Решта поводилися так, наче їм байдуже. Джон-молодший ставив запитання й уважно слухав. Він легко знаходив друзів серед інших потенційних стипендіатів.

«Кумедно, але як батькам нам дуже дивно, що таке відбувається, — сказала Шеррі, мама Марбака, — адже ми повністю присвятили своє життя тому, щоби Джонатан вступив до коледжу, та він не вступає». Вона зробила паузу. «Та, схоже, вже саме потрапляння дає достатній статус, тож отримати стипендію Тіля насправді краще, аніж вступити до коледжу». Вона промовила це скрушно, ніби не до кінця змирилася з ідеєю, що її син збирався вступати у коледж, а потім вирішив не вступати.

«Еге ж, це так, ніби ти цураєшся Гарварду, бо не мусиш туди вступати», — сказав її чоловік. «Ми завжди відкладали гроші на це, завжди, і от настав день — а він цим не користується!» — додав він. Вони засміялися. «Мабуть, нам тепер варто просто подорожувати!»

Після того, як батьки і студенти за столом представилися, їхні діти одне до одному несміливо помахали. О’Нілл підвівся зробити оголошення.

«Пітерова теорія полягає в тому, що за останні п’ятдесят років усі ми звикли до сталого економічного зростання і постійного потоку інновацій і продуктивності, і що темпи інновацій та економічного зростання вповільнюються, — сказав О’Нілл. — Він дуже хвилюється, що інновації пробуксовують і намагається зробити все від нього залежне для прискорення темпу».

О’Нілл пояснив, що задля прибутків Тіль інвестуватиме в компанії, що втілюють це завдання, у сфері неприбутковій — у молодих інноваторів, тому й заснував Фундацію Тіля. «Він має чудовий досвід у технологічних інвестиціях для молоді», — додав О’Нілл, навівши приклад Уїльяма та Майкла Андреґґів, двох братів, які покинули коледж і заснували Halcyon Molecular. Хоча компанії, що займалася скануванням геному, вже не існує, її вартість сягала 100 мільйонів. «А одного разу до нього прийшов пацан із пропозицією інвестувати в соціальну мережу під назвою Facebook, — усміхнувся О’Нілл, — і він інвестував».

Чимало фіналістів боялися, що, позаяк вони стали стипендіатами, їхні ідеї захочуть змінити, тож О’Нілл намагався заспокоїти їх, пояснивши, як Тіль і його співзасновники кардинально змінили ідею PayPal до її реалізації. По-перше, Тіль хотів, щоб PayPal проводив платежі через Palm Pilots з мейлом як додатковою функцією. Один із його співзасновників Ілон Маск заснував альтернативну X.com, яка була фінансовою компанією з імейловими платежами як основною функцією. Зрештою, вони поєднали свої зусилля і втілили PayPal у його сучасному вигляді, перетворивши вторинну функцію на засадничу ідею.

У літаку із Сан-Франциско, коли О’Нілл, Тіль і Люк Носек обговорювали потребу в інноваціях, їхньою першою думкою було сформувати групу 25-річних молодих людей, які пропонували б їм ідеї для подальшого інвестування. Проте згодом вони усвідомили, що у віці 25 років більшість людей обтяжені боргами за навчання, або вже стали заручниками визначеного кар’єрного шляху. Крім того, вони подумали, що талановиті люди в цьому місці вже самі мають соціальну мережу з доступом до інвесторів.

«Однак світова економіка потребує людей на відповідному етапі життя, з мінімальними фінансовими можливостями підтримати свої ініціативи, — пояснив О’Нілл. — Тому ми придумали стипендіальну програму для людей до двадцяти років, яку назвали “20 Under 20” — це хороша і зручна цифра». Фундація покликана допомогати їм у пошуках кадрів та інвесторів, а також давати поради щодо бізнес-планів. «Настав час для щирого зізнання, — сказав він. — Ми вже взяли зобов’язання перед вами. Ми не будемо акціонерами у ваших проектах, але маємо зацікавлення в їхньому успіху». Насамкінець він пояснив: «Ви знаєте, що маєте призупинити, а не покинути навчання, — заспокоював він їх. — Через два роки ви знову можете повернутися в університети». Насамкінець він згадав ще одну можливість: «Чимало людей заснували компанії та покинули навчання, і більше не хотіли до нього повертатися. І це працює».

О’Нілл також запропонував їм стажуватися в існуючій компанії або вчитися працювати в лабораторії чи в офісі у Затоці. Хоча Тіль і Founders Fund не матимуть частки в компаніях стипендіатів, О’Нілл не приховував ідеї, що вони можуть найматися на роботу в компанії Тіля. Або вони зможуть працювати зі своїми наставниками. Проте він заохочував їх усіх поїхати до Пало-Альто, де більшу частину часу живуть Тіль і решта засновників.

Деякі фіналісти хотіли вступити до коледжу лише на осінній семестр, щоб мати змогу повернутися туди за бажання згодом. Фіналіст Марбак відвідуватиме Університет Уейк-Форест тестувати свій освітній стартап, що забезпечить студентам онлайн-курси, а віртуальним викладачам — реальних викладачів і студентів, хоча його співзасновники мали почати одразу. Він би теж так хотів. Самі готові покинути навчання наприкінці року, вони вважали Марбака ненадійним і боялися, що відійшовши один раз, йому потім важко буде включитися й бути з усіма на одній хвилі.

Марбакова родина щойно прилетіла з Північної Кароліни, де ще вчора вони відвідували Уейк-Форест. Витративши 600 доларів на одну людину лише за переліт, його батько, здається, відчув полегшення, що не доведеться платити більше, ніж за семестр.

«Люди витрачають двісті тисяч доларів на коледж. Потім, після випуску в травні або червні, всі повертаються до своїх батьків, — каже Джон Марбак. — Порожні гнізда чекають своїх пташенят із мандрів».

Приблизно половина родин були іммігрантами. Тайли, що походили з Індії, були вдягнені строго: вона — у консервативну сукню стриманих кольорів, а він — у темного кольору костюм. Вони переїхали до Америки заради освітніх перспектив. Тану вступила на магістерську програму з архітектури в Університеті Вашинґтона, а Правін здобув докторський ступінь з фармакології. Проте з роками вона розчарувалася в американській системі виховання та освіти.

«В Індії люди вміють виживати, — каже вона. — А тут їх виховують з позитивною підтримкою та в ізоляції, тож вони виростають по-справжньому невинними й наївними». В Індії також панує «зловживання освітою», припускає вона, але там вона принаймні «дешева, тому великої біди немає. А тут є ризик».

Тану дійшла висновку, що американські діти не уявляють реального життя, доки не закінчать навчання. «Перед вступом до коледжу завжди мають бути передумови життєвого досвіду», — каже вона: спеціалізована освіта й кар’єра американців є лінійними, та їм бракує покликання й скерування, а стипендіальна програма Тіля вирішила цю проблему. «Такі речі потребують сміливості. Тіль підтримує це, змушуючи дітей вирватися з цих пут».

За словами Тану, вона хотіла, щоб і її старший син Шіл узяв участь у конкурсі. Натомість він вступив до Стенфордського університету, хоч і працював три дні на тиждень з новими компаніями у Bessemer Venture Partners — фірми, що займається венчурними інвестиціями у Кремнієвій долині. «Я йому кажу: “Ти мусиш побачити це збудження, цю енергію!”»

Її інший син, фіналіст Суджай, з восьмирічного віку займався дослідженнями етанолу з професором Рочестерського університету в передмісті Нью-Йорка. «Навіть професор здався, а Суджай був наполегливим», — розповіла Тану.

Не схоже, щоби професори та декани країни з усім цим погоджувалися. У 2011 році Вівек Вадгва, запрошений викладач університетів Дюка й Еморі, написав фейлетон для TechCrunch під назвою «Хороший друг не порадить дослухатися до освітніх рекомендацій Пітера Тіля», в якій він розкритикував стипендіальну програму. Під час панельної дискусії на конференції в Амерканському товаристві інженерної освіти Вадгва порушив тему поглядів Пітера Тіля на освіту. Як він написав, «більшість деканів серед аудиторії були вражені. Вони не могли повірити, що такі дебати відбуваються у Кремнієвій долині. Я сказав їм, що більше десятка студентів підходили до мене за останні кілька місяців із проханнями про пораду, чи варто їм залишати навчання. Ті студенти сприймають людей на кшталт Тіля дуже серйозно». Вадгва опитав трьох запрошених деканів. Один із них, Джим Пламмер зі Стенфордської інженерної школи, порівняв ідею Тіля із принципом навчання унверситетських спортсменів, які не записуються на наукові дисципліни, а просто займаються спортом, доки їх не заберуть у професійний спорт. Декан інженерної школи Пратта при Університеті Дюка Том Кацулеас сказав: «Ще одна причина не дослухатися до порад Пітера Тіля полягає в тому, що вартість навчання є об’єктивною і навчання є самоціллю, а не чимсь, що вимірюється фінансовою віддачею подальшої кар’єри».

Парадокс у тому, що сам Тіль має ступені бакалавра і доктора Стенфордського університету. І звик до запитань про цю суперечність. Він вважає, що коледж має сенс для деяких людей — таких, як він, та для більшості — ні. Він сказав, що не змінив би нічого, але якби йому тоді трапилася велика ідея, зосередився б на ній.

Під час ланчу батьки розцінили скарги деканів як дешеві прийоми, вважаючи, що їхня ідентичність надто сильно пов’язана з академічним світом. Розмова повернулася до обговорення слів декана Гарвардської бізнес-школи, яка схвалила стипендіальну програму. На їхню думку, хоч пані декан й не була цілком у захваті від ідеї, проте готова прийняти на навчання студентів, які побували на стипендіальній програмі, та вирішать повернутися до університету.

«Вона готова підтримати — і в цьому вся суть», — сказала Тану. Утім, Джон Марбак планував, що інші його діти підуть протореним шляхом. Джон-молодший — один із трійні. Його сестра Мелані восени піде до Університету Фейрфілда на медичний факультет, а сестра Меґан вчитиметься в Університеті Лойола в Меріленді. Немовби однієї плати за один коледж було недостатньо, Марбаки мусили давати собі раду одразу з трьома.

Зрештою, лише одна фіналістка, яка здобула стипендію того року, відмовилася від неї. Тесса Ґрін — випускниця школи з міста Уестпорт, штат Коннек­тикут — вагалася між стипендією та навчанням у MIT, де, як вважали її батьки, вона мусить навчатися. О’Ніл запросив її на ланч у Нью-Йорку через тиждень. Щоби переконати Тессу, він запросив на допомогу Іден Фулл, оптимістично налаштовану фіналістку, яка розвинула свій шкільний проект сонячних батарей для кенійських селищ у компанію SunSaluter[10]. Двох дівчат поселили в одному номері в готелі Hyatt.

Проте коли Ґрін з’явилася у Fig & Olive на розі 52-ї вулиці та Медісон-авеню на Манхеттені по дорозі на вікенд для новачків у Принстоні, вона боялася навіть починати дискусію. Її хвилясте темно-коричневе волосся куйовдилося на всі боки, доки вона не зібрала його у хвостик. Вона зняла рюкзак з плеча і присунула на ніс окуляри. Останні два тижні вона провела в суперечках з батьками на тему, погоджуватися їй на стипендіальну програму чи навчатися в університеті, і все сказане ними підштовхувало її у другому напрямку. Що ще гірше, батько, корпоративний юрист, закидав її запитаннями про те, як вона планує заснувати компанію, де вона мешкатиме і де знайде фінансування.

За останні кілька днів вона дізналася про пропозицію взяти участь у стипендіальній програмі та прийом до Массачусетського технологічного університету і Принстона. Здавалося, все, що їй хотілося зробити, це сісти в потяг і опинитися в безпечному просторі університетського містечка і повернутися до того, що, на її думку, вона мусить робити.

«А якби я зателефонував твоїм батькам і обговорив деталі, це допомогло б?» — запитав О’Нілл.

«Так, але я не знаю, що вони скажуть, — невпевнено відповіла дівчина. — Можливо, вони заспокоїлися б, якби дізналися, що програма проходитиме під наглядом?» — припустила вона, хоча, здавалося, хоче, щоб він припинив переконувати її. Тесса вагалася з рішенням весь наступний тиждень і, попри спроби переконати її з боку цілої групи фіналістів у чаті Facebook, відмовилася.

А от Бернем практично спакував валізи. Він пережив похмурий весняний семестр після перелому руки взимку, що не дало йому змоги займатися спортом. Секція боротьби — мабуть, єдина частина шкільного життя, яка йому подобалася. Ніхто з його друзів не здивувався, що він обрав стипендіальну програму. «Люди довкола насправді підтримали цей вибір», — сказав Джон. Він рано покинув школу, вирішивши останні класи відбути дистанційно з Пало-Альто.

А тим часом далеко на півдні вздовж низки портових терміналів у Порту Маямі, круїзного причалу в кінці Норф Круїз-драйв гриміла хауз-музика. Перед ним армія молодих чоловіків і жінок у флюоресцентній зеленій уніформі припрошувала новоприбулих, перекрикуючи баси. Звуки долітали з Терміналу «Д», де персонал на вході скеровував гостей ескалатором на справжній технорейв. Там, у схожій на печеру зоні посадки, черга, довша за чергу в Аеропорту Джона Ф. Кеннеді на Різдво, повзла по сантиметру, так довго, що музика відчувалася ще прискоренішою, занурюючи натовп у відчайдушну нетерплячку. У капелюхах-федорах, бавовняних сорочках у «морську» смужку, грайливих неонових сарафанах, група молодих людей щонайменше дві години чекала у черзі на те, щоби дістатися входу.

Вони не проходили проби на реаліті-шоу, натомість були відвідувачами Summit at Sea («Самміту на Морі»), щорічної конференції Summit Series, яка виросла з 19 хлопців на лижному курорті до феєрії на 800 осіб у Вашинґтоні, а згодом — у цілий курорт та спільноту постійних резидентів у Едені, штат Юта, залучаючи спікерів на кшталт Білла Клинтона і Теда Тернера. Її чергове втілення становило тисячу ретельно відібраних підприємців та знаменитостей на борту круїзного корабля Celebrity Century, який саме вирушав з порту Маямі на Багами. Серед них був Тоні Шей із Zappos, хіп-хоп імпресаріо Рассел Сіммонз, донька колиш­нього президента Барбара Буш й акторка Крістен Белл. Засновник Virgin Group Ричард Бренсон уже був на борту: згідно з розкладом того дня, він мав виголошувати промову на відкритті. Тіль мав прибути ввечері. Подія була задумкою п’яти хіпстерів двадцяти з чимось років, незмінно вбраних в обтислі футболки, джинси з низькою посадкою і модні кросівки з вивернутими язичками, із нарочито, стильно розкуйовдженим волоссям. То був перший день триденної нетворкінгової вечірки на кораблі й одна з перших зустрічей деяких учасників Тілевої нової команди «Двадцятьох до двадцяти». Стипендіатів було обрано, і тепер їхнє рішення залишити інституції вищої освіти заслуговувало на справжню увагу. Патрі Фрідмен брав участь під приводом вивчення можливостей для свого сістейдингового «круїзу», проте провів більшу частину подорожі міркуючи, як привезти стипендіатів Тіля на захід у найдраматичніший спосіб. Він походжав палубою без сорочки або вбраний у пурпурову розлітайку і паперову корону з Burger King. Проте крім Фрідмена та його друзів-ґіків з Кремнієвої долини, на кораблі були переважно чоловіки, чия метросексуальність закінчувалася на спортзалі. Жінки на борту, хай і становили лише чверть зібрання, мали невимушений вигляд згідно з модою Західного узбережжя: у бавовняних сукнях і вільних, простих футболках брендів Східного узбережжя. Послідовники одного з гостей — Тіма Ферріса, автора книжок «Працюй чотири години на добу» і «Тіло за чотири години», і хлопці, і дівчата, приїхали на супернетворкінг із мільйонерами-засновниками компаній, тож їм хотілося мати добрий вигляд впродовж подорожі. «Давос для молодшого покоління», як називали конференцію Summit Series, насправді був прикладом чогось набагато більшого. Її засновники, уродженці Вашинґтона Джастін Коен, Еліот Бісноу і Джефф Розенталь, видобули новий суспільний код, майже цілком новий поколіннєвий тип особистості, під який підпадали сотні 20- і 30-з-чимось-річних: вони само­впевнено ходили кораблем із «контактними» прикрасами на шиї — пластиковими білими кулонами у формі мультяшних ручок із Bluetooth-ом і вшитими контакт­ними даними користувача. Замість обмінюватися візитками, вони могли просто доторкнутися прикрасами та обмінятися інформацією, а потім під’єднати свій кулон до комп’ютера через USB-порт, залогінитися у внутрішню соціальну мережу корабля під назвою «The Collective» («Колектив») і завантажити контактну інформацію усіх, з ким познайомилися протягом розпланованих для цього активностей — як-от «прискорений нетворкінг», уроки покера і сесії з лайф-коучинга на палубі або під час єдиної зупинки на острові «Imagine Nation» («Уявний народ»). «Уявний народ», відомий також під офіційною назвою риф Коко, — рукотворний острів із кіосками з морозивом, водяними гірками, розкладними пляжними кріслами, каяками, уроками скелелазання та пляжним волейболом, — спеціально побудували для круїзних кораблів. У дорозі учасники Summit at Sea прокидатимуться для «обов’язкових вправ із тімбілдингу», відомих також як навчальна пожежна тривога, медитуватимуть під проводом Преподобного Лами Тензіна Дхондена, відвідуватимуть лекції успішних підприємців у сфері технологій, як-от Тіля, та розважатимуться на вечірках із шведським діджеєм DJ Axwell, англійською музиканткою Імоджен Хіп і хіп-хоп групою The Roots.

Зійшовши на борт корабля, кожен з них, уся тисяча, здобули. Прощавай снобістська-і-старанно-невимушена зверхність колишньої крутизни.

Учасники були новими задротами, гібридом уїльямсбурзького[11] гіпстера, егоцентричного автосексуала, який обчитався Тіма Ферріса, і, звісно, його (автосексуала) попередника — метросексуала. Під час лекцій підприємці товклися у проходах, перестрибуючи з місця на місце, привантажуючи своїм «пітчем для ліфту» будь-кого, хто сидів сам. «Звідки ти?» — запитували вони, тільки щоби перейти до опису та історії про заснування своєї компанії. Вони увінчували міні-зустріч поцілунком прикрас із Bluetooth, який тримали напоготові перед прикрасою співрозмовника. Потім вони поверталися до своїх нових друзів у мережі The Collective, цій суміші фейсбука і match.com для учасників круїзу.

Промову Пітера Тіля чекали найбільше, і Фрідмен обрав місце у першому ряду і, усміхаючись, усівся по-турецькому у своїх пурпурових шортах, білій майці та піратському капелюсі.

Упродовж круїзу Фрідмен просунувся у підготовці їхнього з Тілем плану: посадити стипендіатів в автобус і провезти через країну. Навмисно наслідуючи приклад автобусної подорожі Кена Кізі і його банди «Веселих бешкетників» з околиць Пало-Альто до Нью-Йорка у 1964 році, Тіль і його партнери планували автобусний тур у протилежному напрямку. Кізі переконував молодь Америки, що потрібно «зійти з мертвої точки» (приблизно так Тімоті Лірі пізніше закликатиме молодих людей «включатися, налаштуватися і відпасти») і знайти себе у дивокраї ЛСД, псилоцибіна, гашишу і трави, щоби «прочинити двері сприйняття» (перефразовуючи Олдоса Гакслі). Ідея Тіля полягала в тому, що автобусна подорож змусить американську молодь «випасти» і відпасти від коматозної американської системи освіти і порозумнішати, включити свою винахідливість, налаштуватися на мільярди доларів до 30 (в ідеалі — до 20) і відновити статус Америки як світового центру інновацій.

Фрідмена і його друга Джеймса Хоґена, засновника Ephemerisle, щорічного з’їзду стареньких човнів, пов’язаних разом як плавучий попередник власне сістейдингу, було призначено лідерами, і тут же на кораблі Фрідмен накидав бюджет.

«Давайте, я вам покажу!» — сказав він, і злетів центральними спіральними сходами в каюту, в якій жив разом із двома колегами. Фрідмен відкрив лептоп з екселівським аркушем — місячним розкладом зібрань, концертів, лекцій та подій від Гарварду до Єлю по всій країні аж до Стенфорда. Було дві версії, одна з них під назвою «епічна». Бюджет: 1,7 мільйонів доларів.

Команда Тіля — Фрідмен, Хоґен і кілька працівників Founders Fund — хотіли, щоби автобус кардинально відрізнявся від шкільного автобуса, яким «Веселі бешкетники» їхали з Каліфорнії на Східне узбережжя, сповідуючи культ психоделіків і закликаючи послідовників прийняти свою внутрішню неупокорену дитину, «бути, ким ти є і не вибачатися за це», — навіть коли це означало валятися у болоті або стрибати голяка при дорозі. Цей новий автобус мусив мати особливе призначення і скерування. Якщо подорож «Веселих бешкетників» країною була «суперпранком», який у Нью-Йорку завершився глибоким шоком для обивателів, кінцевою метою нового туру було, щоб блискучі розуми запрацювали.

Замість суцільного прийняття, потрібна була атмосфера винятковості, а стилістика мала бути хайтеківською і глянцевою, а не ретро-флюоресцентною. Тур мав би розпочатися у Гарварді, найпотужнішому бастіоні плекання елітизму Східного узбережжя, який, на їхню думку, був дуже інтелектуальним. Знамениті «втікачі» з університету, як-от Дастін Московіц мав би виступати по кампусах країни, переконуючи молодих людей йти за найбожевільнішими ідеями, які спадатимуть їм на думку, а не ховати їх в убезпеченому від ризиків, самозаспокійливому порядку денному. Подорож була би закликом національного масштабу, закликом відкинути слабку, розманіжену атмосферу, що вразила американську систему вищої освіти, створену почасти інтелектуальними послідовниками того таки Кізі.

Проте через кілька місяців ідея автобусного туру провалилася. Партнери Founders Fund, які на початках зголосилися взяти участь, невдовзі усвідомили, що вони насправді не хочуть провести цілий місяць в автобусі з двадцятьма підлітками, особливо маючи купу роботи вдома. Восени 2011 року вони відкинули цей план, і стипендіати почали підтягуватися у Пало-Альто по одному.