Долина богів. Історії з Кремнієвої долини

4. Нескінченна школа

Навесні 2012 року Джонатан Бернем мешкав у Маунтін-В’ю, проводячи час за читанням романів, які прочитав би, якби навчався в університеті: зокрема, «Прощавай, зброє» Гемінґвея та «Енеїду» давньоримського поета Вергілія. Він почув, що Пітер Тіль збирався читати гостьовий курс у Стенфордському університеті. Курс Тіля під назвою «Стартап» запропонував факультет комп’ютерних наук. Він був доступним майже всім, хто знайде парковочне місце в кампусі й виявиться достатньо гнучким, щоби висидіти, схрестивши ноги, поруч з іншою парою схрещених ніг в аудиторії.

На першій же лекції аудиторію переповнили відвідувачі, не всі з них — студенти. Лише 250 осіб могли поміститися в цій аудиторії, тому за десять хвилин до лекції Тіля про «Секрети», що згодом стане назвою розділу його книжки 2014 року «Від нуля до одиниці: Нотатки про стартапи, або як створити майбутнє», заповнили також коридор. Студенти і дорослі, які на вигляд були студентами кілька десятиліть тому, та й досі одягалися за студентською модою, стояли під стінами і в проходах, що вели до сцени.

Зрештою, після всіх цих приготувань Тіль пройшов на сцену перед екраном, на якому з кінематографічним розмахом було висвітлено назву його курсу. Глядачі притихли, а він заходився розповідати, як неможливо знайти секрет і як більшість успішних компаній було започатковано через те, що хтось натрапляв на нього випадково. Аудиторія уважно слухала, нотуючи поради Тіля так, немовби підприємець ділився власним секретом. Якби вони прийшли з достатньо доброю ідеєю компанії, можливо, він її і фінансував би, точнісінько як інвестор Пітер Ґреґорі, персонаж популярного серіалу «Кремнієва долина» на HBO, явно списаний з нього.

У першому ряду, прямо перед очима свого доброчинця, сидів Бернем. Можливо, він один із небагатьох присутніх в аудиторії не робив записів. Адже він прийшов лише заради особистого спілкування, а тези вже були в інтернеті. Один із учнів Тіля, студент юридичного факультету Стенфордського університету, Блейк Мастерс розшифрував і прокоментував усі його лекції, що незабаром стали книжкою «Від нуля до одиниці». Ця книжка конкурувала з книгою книг Кремнієвої долини, містком від невеличкої комірки в керівництві технологічної компанії до всезагального успіху — бестселером Шерил Сендберґ «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою». І не тільки тому, що дійшла до вершини влади у Затоці, а й тому що досягла вершини влади як жінка, письменниця, а також філософ у деяких колах і, можливо, одного дня й політик, як припускало багато людей. Однак Тіль хотів написати іншу книжку — не таку політкоректну. Його книжка була повстанням проти цього всього.

Та, повертаючись до аудиторії: цей курс був просто курсом, а серед його слухачів було кілька стипендіатів Тіля. Парадоксально, як попри те, що Тіль отримав диплом Стенфорду, викладав там і фінансував його студентів, він також ініціював програму, що підважувала все, на чому університ тримався. Йдеться про запитання, яке часто ставили в інтерв’ю: чи шкодує він, що вступив до Стенфорду, отримав там університетську освіту і ступінь з права. Він завжди відповідає, що зовсім про це не шкодує і що для такої людини, як він — з рівнем його інтелекту і варіантами, які він мав на ту пору, — він зробив би точнісінько те саме. Хоча тепер світ інший. І можливо, він зробив би інший вибір.

Стипендіати в тій залі вже обрали новий варіант, попри те, що потрапили до університетської аудиторії. І це було подією тижня для Бернема. Він ходив на стенфордські вечірки і намагався знайти друзів зі Стендфорду. Наступні студенти працюватимуть у Stanford Entrepreneur Center. Зрештою, усе це почалося в цьому університеті, він великою мірою допоміг Кремнієвій долині стати тим, чим вона є сьогодні. Тієї весни Тіль був не єдиною знаменитістю в університеті. Біля його лекційної аудиторії на третьому поверсі святкуватимуть 25-ту річницю своєї бакалаврської програми «Символічні системи» президент Yahoo Марісса Маєр, співзасновник LinkedIn Рід Хоффмен, співзасновник Instagram Майк Кріґер і співзасновник Quora Чарлі Чівер. Ця програма випустила приблизно п’ятдесять підприємців, чиї компанії наблизилися до мільярдної позначки. Відтоді з такими організаціями, як Stanford Computer Forum, що підтримує місцеві технологічні компанії дослідженнями, чи університетський Інститут дизайну (відомий як d.school), чи курси підприємців для людей віком 40+ і різноманітними венчурними, інвестиційними й iPhone-app-клубами, Стенфорд став якщо не локомотивом, то справжнім двигуном стартапоманії.

Через кілька місяців після Тілевого семінару «Секрети» відбулася справжня секретна подія, без натовпів студентів. Йдеться про другий день конференції «Символічних систем», де студенти програми та її випускники вшановували спеціальну стенфордську програму досліджень когнітивістики, штучного інтелекту і взаємодії людини та комп’ютера. Це була гуманітарна відповідь точних наук гуманітарним: студенти «Символічних систем» слухали курси з цілої низки дисциплін, зокрема комп’ютерних наук, лінгвістики, філософії та психології. Упродовж 25 років існування цієї програми багато з її 700 випускників стали знаменитостями у сфері технологій, а тепер керівники науспішніших компаній Кремнієвої долини (вартість компаній серед їхніх представників тільки в цьому приміщенні коливається від одного до 200 мільярдів доларів) віддавали їй шану з трибуни.

Нечисленна аудиторія мала скромний вигляд, не було ні відеокамер, ні спалахів фотоапаратів. Один із наставників стипендіатів Тіля, засновник Cheever і Powerset, сидів біля Хоффмена. Вони дивилися, як їхні колеги розповідають, чим вони зобов’язані цій програмі. Перший віце-президент Apple Скотт Форстолл відзначив, що його навчання на «Символічних системах» «переконало мене, що ми здатні створити просту сенсорну клавіатуру, яка добре працюватиме». Він завершив свою промову такими словами: «Думаю, ця багатослівна репліка — подяка “Символічним системам” за створення iPhone і iPad».

Маєр, яка на той час була віце-президентом Google з локалізації та локальних сервісів і ще не очолила Yahoo, незабаром підвелася і сказала, що її вибрали працювати на юзер-інтерфейсі компанії з єдиної причини: бос побачив, що вона вивчала психологію в межах програми «Символічні системи». А ще вона сказала, що інший предмет — надзвичайно важкий курс філософії 160А — «приніс мені чимало впевненості, коли в нас була гаряча пора» на початку існування Google.

У той самий день Майкл Кріґер вийшов на подіум і проголосив, що всій роботі, яка будь-коли у нього була, включно із заснуванням Instagram, він завдячує своєму навчанню у Стенфорді. Тут він зустрів свого майбутнього співзасновника Кевина Систрома. Вони разом стали стипендіатами стипендії Мейфілда, частини селекційної навчально-робочої програми, адміністрованої Technology Ventures Program Стенфордського університету. Вони налагодили зв’язки з індустрією, а отже, могли отримати вирішальний венчурний капітал. «Думаю, “Символічні системи” — ідеальна освіта для підприємця», — сказав він.

Твердження Кріґера, здається, дедалі підтверджують і ті, хто закінчив університет, і ті, хто ні. Чи це Стенфорд посприяв технологічному буму, а чи індустрія зробила Стенфорд більш значущим — питання понад столітньої історії, з категорії, що з’явилося раніше: курка чи яйце. Першу велику технологічну компанію в цих околицях — Federal Telegraph — було засновано випускником Стенфордського університету 1909 року, і вона вивела регіон у лідери в розробці електронно-променевих трубок. Згодом, у 1937 році, стенфордські випускники Білл Х’юлетт і Дейвид Паккард заснували Hewlett-Packard, а їхній успіх породив десятки інших технологічних компаній у наступні роки. У 1950-ті роки винахідник напівпровідника Уїльям Шоклі приїхав сюди на пошуки інженерів для роботи з новим транзистором, а члени його персоналу заснували Fairchild Semiconductor.

У той час, як більшість університетів змінила регіональну славу на загальнонаціональний престиж завдяки своїм непереможним спортивним командам, одним із найбільших результатів зусиль Стенфорду був, вочевидь, його факультет комп’ютерних наук. Заснований 1965 року почесним професором і колишнім ректором Уїльямом Міллером, він став першою програмою університету, в межах якої відбувалася тісна співпраця з промисловістю. У 1968 році Міллер створив Стенфордський комп’ютерний форум, що давав змогу таким компаніям, як Cisco, Sun Microsystems і General Electric, першими знайомитися з дослідженнями студентів Стенфорду. «Це був початок тісних взаємин між факультетом комп’ютерних наук та індустрією, — міркує Міллер. — Відтоді вони стали набагато інтенсивніші, особливо за останні п’ятнадцять років».

З появою перших веб-браузерів на початку 1990-х років інтернет пережив і перший бум Кремнієвої долини. Двоє аспірантів Стенфордського факультету комп’ютерних наук Сєрґєй Брін і Леррі Пейдж заснували одну з найуспішніших і найзначущіших компаній епохи інтернету — Google.

Потім стався крах доткомів 1999 року — спекулятивної бульбашки, коли ціни багатьох нових технологічних компаній неймовірно завищували та зрештою вибухнули. Саме в перші роки після цього краху, коли світ поставив хрест на технологіях, було закладено фундамент для стартапоманії. Нові технології з відкритим кодом зробили створення вебсайту доступним. На середину 2000-х років завдяки сукупності чинників середня вартість заснування інтернет-компанії впала з п’яти мільйонів до 500 тисяч доларів. По-перше, більші компанії, як-от Yahoo та Google, відкрили свої інтер­фейси програмування для інших. По-друге, революція зовнішніх інтерфейс-клієнтів зробила веб-сторінки менш статичними. І, по-третє, стрімко збільшилася пропускна здатність з’єднання. Заснування однієї лише блоґерської платформи WordPress.com запустило мільйони нових вебсайтів упродовж кількох років.

Рушійною силою значної частини цих стрімко вдосконалюваних технологій були стенфордські інженери. «Стенфорд насправді є одним із двигунів, що рухає індустрію технологій, — каже Тоні Шнайдер, президент Automatic, компанії, що володіє WordPress. — Завдяки йому постійно вливаються нові люди й нові ідеї та тривають дослідження». Водночас Стенфорд дозволяє «тех-трансфер», що виводить на ринок компанії, створені в університеті, наприклад Google. «Він виконав роль першопрохідця для університетів, відкритих до комерціалізації ідей», — каже Шнайдер.

Деякі найуспішніші прискорювачі стартапів Кремнієвої долини, включно із власне стенфордським StartX, винайшли студенти. Y Combinator — компанія ранньої стадії фінансування, що виношувала Dropbox і Airbnb, — була способом венчурного капіталіста Пола Ґрема заохотити студентів до заснування компаній, а не до стажування під час університетських канікул. Венчурний фонд і акселератор 500 стартапів мецената-інвестора Дейва МакКлюра виріс із дисципліни «розробка застосунків», яку він вивчав у Стенфорді.

Студенти, які засновували компанії у Стенфорді, були схильні залишатися у Кремнієвій долині, підсилюючи взаємне підживлення між кампусом і громадою. У місці, де ставки на колосальну поразку і на експонентний успіх настільки безмежні, що нівелюють одна одну, лінія розподілу між ними визначає бар’єр доступу. Колишній ректор Міллер каже, що Стенфорд вирізняється, адже навчає своїх студентів, що пробувати й помилятися — це норма. «Люди готові до експерименту, а він створює атмосферу відкритості», — зазначає ректор.

Саме ця атмосфера, за словами Тима Вестерґрена, спонукала його співзаснувати сервіс музичних рекомендацій Pandora Radio, що нині оцінюється в 3,5 мільярда доларів. Після випуску зі Стенфордського університету Вестерґрен влаштувався нянькою, щоб мати час продюсувати і писати музику на стороні. Це було найкраще рішення його життя, згадував він, дякуючи стенфордському курсу з організаційного ухвалення рішень і лідерства, який навчив триматися того, що він любить робити. «Метою цих занять було вироблення самостійного підходу до життя», — міркував він. Вестерґрен також захоплювався технічним ухилом, який президент Стенфорду Джон Хеннессі приніс у спільноту. «Нині покоління підприємців, які вже можуть вивільнити близько половини свого робочого часу, шукають спосіб повернутися до Стенфорду і викладати», — сказав він.

Відколи Ерік Шмідт пішов з посади президента Google 2011 року, він саме так і зробив. А коли зустрів на своєму курсі з венчурного підприємництва молодого й талановитого ізраїльського студента, то наприкінці семестру запросив його на роботу. У 2010 році 33-річний Дрор Берман очолив фірму Шмідта Innovation Endeavors. «Усі мої однокурсники стали підприємцями», — розповідає Берман. На цей момент він профінансував п’ятдесят компаній, чимало з яких було засновано його стендфордськими колегами.

В університеті усвідомлювали, якою можливістю для нетворкінгу він став. У 1997 році професор Том Баєрс розпочав програму Stanford Technology Ventures Program — підприємницький центр, який включає ресурси, семінари, організацію конференцій і престижну стипендіальну програму Mayfield Fellows Program. Співзасновники Instagram Кріґер і Систром були серед небагатьох обраних. «Це справжні “морські котики” підприємництва», — казав Баєрс про нижній поверх інженерної школи, де розташовано Entrepreneurship Center.

Коли Кріґер завершив свою презентацію на конференції «Символічних систем», перехожі зрозуміли, що того дня тут були знаменитості Кремнієвої долини. Незабаром приміщення заповнили люди, спраглі до його порад. Увесь час виникало одне запитання: чи продаж його застосунку за мільярд доларів не є ознакою наближення ще однієї бульбашки, яка захопить весь кампус Стенфорду. Проте в місці, де підприємництво заохочують, а поразки приймають, чимало студентів натомість запитували, що найгірше може статися, якщо вони покинуть навчання заради заснування компанії, яка зазнає краху? Відповідь проста: вони можуть повернутися і закінчити навчання.

Чимало професорів університету сподівалися, що саме так і ставатиметься. Вони захищали не поразку як таку, а радше потребу в університетській освіті та ідею, що отримання диплому не повинно бути чимось само собою зрозумілим. У перші роки стипендіальної програми Тіля одним із найпринциповіших критиків Пітера був стенфордський професор Вівек Вадгва. Він отримав широкий розголос у чільних медіа своїми фейлетонами у Washington Post і Bloomberg Businessweek, де часто шпетив Тіля. Одного разу в Чикаґо Вадгва дискутував із ним і письменником Чарлзом Мюрреєм, співавтором контроверсійної книжки 1994 року «Дзвоноподібна крива: інтелект і класова структура в американському житті», виступаючи проти ідеї «Забагато людей вступають у коледжі».

Вадгва — кремезний і веселий підприємець, який став викладачем у Стенфорді, в Університеті Дюка та Університеті Сингулярності. Зокрема в останньому чимало наставників стипендіальної програми Тіля займаються дослідженнями штучного інтелекту і проблемами довголіття, а також іншими зосередженими на технологіях темами. Професор також є автором книжки під назвою «Вихід іммігрантів: чому Америка програє у глобальних перегонах за талановитими підприємцями». Головна причина, на його думку, полягає у зниженні наших освітніх стандартів.

Його колонки у Washington Post разом із текстами Джейкоба Вайсберґа у Slate є найрадикальнішими зразками критики Тіля та його стипендіальної програми «20 Under 20» у медіа. Веселий і всміхнений під час чиказької дискусії Вадгва прагнув любові аудиторії. «Я досліджував глобальні події і чинники нашої міжнародної конкурентоспроможності, — казав він, простягаючи руки до юрби. — Ці люди в Америці абсолютно, зовсім не свідомі того, що ми сидимо у власній бульбашці, відірвані від решти світу — і ми цього не доганяємо». Вадгва пояснював, що позаяк освіта у Сполучених Штатах була найліпшою у світі, інші країни намагалися наслідувати її, а студенти приїздили до Америки вчитися бути такими, як ми. Він цитував китайців та індійців, які, на його думку, фактично навчилися перемагати своїх учителів за допомогою американської освіти.

«Я зіткнувся зі стереотипами, — розповідав він. — Спочатку мій народ вважали жебраками і заклиначами змій, потім ми стали інженерами, а тепер ми — круті керівники». Нині, на його думку, індійці більш вмотивовані, ніж будь-коли, підняти всіх на цей же рівень за допомогою американської освіти. «В Індії та Китаї вже готові з’їсти наш обід».

Тіль відстрілювався. «40% громадян США вступають у коледжі, — парирував він. —У Китаї їх 20%, а в Індії — 10%, а отже, це жорстко вибіркова система. Тож якщо вам хочеться бути більш схожими на них, до коледжів має вступати набагато менше людей». Тіль стверджував, що аргумент Вадгви переконливо працював на його користь.

Однак Вадгва лише всміхнувся до натовпу і відвів погляд від столу, де сидів Тіль поруч зі своїм партнером по дискусії Чарлзом Мюрреєм. Він простягнув руки до аудиторії. Потім усміхнувся і сказав: «Я дав би освіту кожній людині у світі, тому що це піднімає рівень суспільства».

Вадгва продовжував свої публічні перепалки з Тілем наступні кілька місяців. Він навіть влаштував «двобій» із стипендіатом Тіля Дейлом Стівенсом на технологічному конкурсі South, організованому Southwest Conference & Festivals у Остіні, штат Техас. Там Стівенс відстоював переваги своєї програми UnCollege — системи самоосвіти, що перетворилася на книжку «Хакадемічний табір». У межах цієї програми Стівенс організував тижневий табір, де учасники дізнавалися і перевіряли на практиці, чому їм варто займатися самоосвітою, а не вступати до університетів.

Станом на літо 2012 року рух Стівенса UnCollege набув майже такої самої популярності, як і стипендіальна програма Тіля. У серпні 20-річний студент-недоук сидів на чолі двох довгих столів у садовому патіо п’ятикімнатного таунхаусу в районі Гай-Ешбері в Сан-Франциско. Він орендував цей будинок на Airbnb для свого «Хакадемічного табору», на якому зібрав амбітних підприємців для проведення тижневих семінарів і ворк­шопів про те, як покинути навчання в університеті. На вигляд вони були як молоді студенти, одягнені у джинси, шорти і футболки, тягали ноутбуки і були слухняними учнями, але прибули сюди перевірити, як це воно — не ходити до коледжу. Стівенс ходив від групки до групки, з ентузіазмом вожатого запитуючи, чи якось просунулися вони на своєму шляху до самоосвіти. Він влаштовував дискусійні панелі та відвідини компаній і запрошував лекторів надихати своїх слухачів.

До появи нового спікера було п’ять хвилин, тож вони почали спорожняти коробки з вегетаріанськими чіпсами і крекерами з кіноа та робити останні ковтки чаю комбуча. Стівенс в обтислих блідо-сірих джинсах і вільній жовтій футболці з матроським комірцем, повів групу тих, кому ледь за двадцять, униз сходами на нижчий поверх будинку, де навколо саморобного столу для нарад розкидано наплічники. Сліди минулої ночі було видно крізь двері в кінці кімнати, де біля стіни валялися надувні матраци та зім’яті простирадла.

Першим спікером пополудні був програміст і колишній працівник Facebook Тодд Перрі в уніформі Кремнієвої долини — окулярах у чорній роговій оправі, джинсах і сірій футболці. Він не надто відрізнявся від своєї аудиторії, вбраної так само, тільки у дещо більш хіпові версії, з різними зачісками і пірсинґом: чоловіки — у рваних джинсових шортах, жінки — у безрукавках із глибоким вирізом.

Блакитні портьєри, що затуляли огляд патіо, мали такий вигляд, немовби їх приклеїли до вікон клеєм Елмера, і вони ось-ось упадуть. Проте Перрі не використовував проектор, тож не переймався світлом. Він говорив групі, що слід забути про навчання в коледжі і натомість вчитися програмувати. Перрі опинився у Facebook, тому що зустрів Марка Цукерберга в Академії Філліпса в Ексетері, штат Нью-Гемпшир, — школі-інтернаті, де він був асистентом викладача Цукерберга. У слухачів, що попивали блакитні енергетичні напої і газовану воду з вмістом кофеїну і щось клацали на своїх ноутбуках, перехопило подих.

Перрі, який покинув компанію за два роки перед її виходом на IPO, почав з запитання: що вони думають про значущість відомої соцмережі. «Facebook замінив візитну картку, — сказав молодий чоловік на ім’я Саймон. — Усе, що вам потрібно, — це ім’я». Наступною була Селін, яка сказала: «Ми користуємося Facebook здебільшого для балачок, — Перрі всміхнувся. — Ми постимо відповіді в групах». Перрі був особливо зацікавлений у людині, яка скаже, що Facebook — це вже минуле. Беручи до уваги, що він звільнився, не встигши отримати свій дохід мільйон доларів, Перрі здавався дещо засмученим. З’ясувалося, що звільнився він, щоб стати ресторанною співачкою на ім’я Сьюзі. Хай видавався гетеросексуалом, він, відповідно до сучасної моди на асперґерський шик, вечорами переодягався у своє альтер-еґо в білій перуці.

Далі Перрі описував свій шлях до Кремнієвої долини. Його зацікавлення Nintendo, а згодом і Final Fantasy — відеогрою за мотивами наукової фантастики, на якій, здається, виростали всі нормальні інженери — було звичною стежкою до програмування. Він передав по колу свої ранні щоденники, щоб показати, як він вчився програмувати. Він задокументував, як уперше займався самоосвітою, вирахувавши, як створено відеогру Super Mario Bros. Дійшовши до роботи у Facebook, Перрі зосередився на своєму захваті Марком Цукербергом і на рисах, що допомогли стати йому таким, яким він є сьогодні. «Марк вивчав у середній школі “Lean Startup”[13], — пояснив він, маючи на увазі програму підприємця Еріка Ріса з побудови стартапу без великих затрат і постійних кружлянь навколо своєї ідеї, аж доки не втілиш її як слід. Він пояснив, що всі факти про засновника і президента Facebook — від бар-міцви в декораціях «Зоряних воєн» до його участі у фехтувальній команді і у змаганнях математичного клубу — демонструють ітеративний спосіб його розумової діяльності. Потім Перрі розповів, як його улюблений вчитель математики в Ексетері колись заборонив учням користуватися калькуляторами і кожного, хто ним користувався, примушував відтискатися від підлоги. Цукерберг вирішив написати програми для виконання домашнього завдання, а відтискався просто так. «Він усе одно вступив до Гарварду», — сказав Перрі, сміючись.

Інженерам, які відмовчуються у великих групах, доки їм не ставлять специфічні, пов’язані з їхньою професійною компетенцією, запитання, здатність програмувати дає впевненість, що вони просунутіші за решту людей. Вони мають самовпевненість, якої не очікуєш від комп’ютерних фріків. Якщо ти не здатен програмувати, то не володієш їхньою мовою. У цьому сенсі фільм «Соціальна мережа», на думку Перрі, є точним портретом дійсності, особливо в частині змагання комп’ютерного фріка з братчиками. У 2005 році, коли близнюки-веслувальники та красунчики Кемерон і Тайлер Уїнклвосси намагалися вирватися вперед у технологічно вигадливому змаганні навколо Facebook, вони написали програму для зведення докупи всіх електронних адрес, приєднаних до Facebook. Цукерберг сприйняв цю програму як напад і провів цілу ніч, пишучи JavaScript-обфускатор, щоб зламати код Уїнклеві (так персонаж Марк Цукерберґ жартома називає близнюків, ніби це множина їхнього прізвища латиною). Він запустив його о третій ранку, а потім пішов до Jack in the Box за гамбургерами. Цю рису Цукерберга у фільмі, номінованому на премію Оскар, на думку Перрі, не врахували, бо в ньому Цукерберг цілком поглинутий своєю справою. «У фільмі не врахували особливість, яка зробила його успішним, — його здатність віднаходити гумор у програмуванні».

Як лідер Цукерберг не був упевнений у роботі Facebook до 2006 року, коли відмовився продати його за мільярд доларів, пояснював Перрі. «Він не був мотиваційним лідером, а слугував зразком для наслідування. Тоді 2006 року Viacom запропонував йому можливість будь-яких авіарейсів, і він взяв участь у всіх можливих зустрічах, засмутив усіх співрозмовників і паралельно запустив ньюзфід — стрічку фейсбука» — безперервний потік оновлень, що його спочатку користувачі вважали суперечливим. Однак всередині Facebook це створило прецедент. «Відтоді він став лідером Facebook», — сказав Перрі.

Коли настав час запитань і відповідей, слухачі, ретельно перевіряючи, чим для них може обернутися «хакання» їхньої освіти, хотіли дізнатися, що їм зробити, щоби стати як Цукерберг, якщо вони не почали програмувати у десятирічному віці. Перрі сказав, що це ніколи не пізно і що нині, з розвитком цифрових медій, «навіть гуманітаріям слід навчитися програмуванню. Програмування робить тебе крутішим і віддаляє старість та закостенілість. Нині більше схоже на літературну творчість».

Після виступу Перрі група пішла на п’ятихвилинну перерву перед другою сесією. Слухачі перевіряли пошту, а потім побігли на другий поверх зробити кави і сходити до вкритої мармуром вбиральні на нижньому поверсі, обладнаної величезною ванною-джакузі.

Наступним пунктом плану були відвідини IGN Entertainment Games — компанії з виробництва ігор, яка організувала їм вечірку з піцою у своєму офісі в районі СоМа, або ж Саут-оф-Маркет, у Сан-Франциско. Група розділилася по чотирьох різних машинах. Дехто застрибнув у світло-блакитний пріус, який підібрав їх за алюмінієвою загорожею парковки City CarShare.

Попри кілька неправильних поворотів, вони доїхали до Бреннан-стрит і потрапили до IGN. Ліфти доправили їх до манекенів «Чужого проти Хижака» в натуральну величину й інших персонажів відеоігор. Після того, як група «Хакадемічного табору» вичекала у лаунж-зоні, заповненій іграми-атракціонами та торговельними автоматами, що продавали здорову їжу (печену, а не смажену) лише за 25 центів, відбулася зустріч із командою Code Foo. Переважно азійського походження стажисти пояснили суть свого вахтового шеститижневого навчального курсу з програмування для компанії. А тим часом слухачі, включно зі студентами таких престижних вишів, як Берклі та Єль, роззиралися на відеоігри на стіні і прикіпали поглядами до вхідних дверей в очікуванні доставки піци. У Code Foo брали навіть тих, хто припинив навчання у вишах, а також усіх, хто міг вразити IGN своїми інженерними талантами. В оголошенні про набір працівників було написано таке: «У тебе низькоплачувана робота і ти не можеш нашкребти грошенят на Portal 2? Винеси нам мозок — і ми візьмемо тебе на роботу». Прийняті на роботу мали пройти шеститижневі курси програмування, а в наступні шість місяців засвоїти кваліфікаційні вимоги, потрібні для роботи на повний робочий день. Якщо вони продемонструють готовність до виконання цього завдання, IGN візьме їх на роботу.

Перш ніж дві сторони — персонал IGN і слухачі табору — наче на шкільній дискотеці ввійшли в близький контакт, прибіг менеджер і побачив, як вони викотили діжки з пивом, хоча більшість слухачів не досягли 21-річного віку. Вони швидко забрали їх.