Енн із Інглсайду

30

— Я знаю щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… — протяжно бубоніла Дові Джонсон, розгойдуючись на самому краю містка.

Надійшла черга Нен опинитися в сяйві прожектора — черга Нен додати історію до низки інглсайдських спогадів. Хоч до самої смерті вона червоніла на згадку про це. Яка ж вона була дурна!

Серце в Нен завмирало, коли вона дивилася, як гойдається Дові — і все ж то було таке чарівливе видовище! Вона була певна, що в якусь мить Дові впаде — і що тоді? Але Дові не падала. Удача сприяла їй.

Нен заворожувало все, що робила Дові — а чи запевняла, буцім робила, що, імовірно, було не одне й те саме; хоча Нен, вихована в Інглсайді, де всі казали тільки правду, навіть жартома, була надто довірлива й наївна, щоб осягнути це. Дові, яка мала одинадцять років і все життя прожила в Шарлоттауні, знала набагато більше за восьмилітню Нен. Шарлоттаун, казала Дові, — єдине місце, де люди щось знають. А що можна знати в такій глушині як Глен Святої Марії?

Дові приїхала на канікули в Глен до своєї тітки Елли, і в них із Нен, попри різницю у віці, склалися досить близькі стосунки. Можливо, це сталося тому, що Нен поглядала на Дові, котра видавалася їй майже дорослою, із захватом, який так лестив душі старшої дівчинки. Добі подобалася її скромна маленька прихильниця.

— Нен Блайт нешкідлива — хіба трошечки простодушна, — казала вона тітці Еллі.

Пильні мешканці Інглсайду не бачили нічого підозрілого в Дові — хоч її мати, як знала Енн, доводилася кузиною ейвонлійським Паям — і не заперечували проти її дружби з Нен. Сьюзен, утім, не довіряла її аґрусово-зеленим очам із рудуватими віями. Причин тому не було: Дові, гарно вбрана, охайна дівчинка, шанобливо розмовляла зі старшими й не говорила забагато. Сьюзен нічим не могла пояснити свою недовіру, тому спостерігала мовчки. Після канікул Дові поїде додому, а поки що не було потреби шукати густий гребінець.

Дові й Нен проводили вільний час здебільшого вдвох на пристані, де щодня стояло на якорі два-три кораблі зі складеними вітрилами, і того серпня Нен зрідка бувала в Долині Райдуг. Решта інглсайдських дітлахів не любили Дові, та й вона не прагнула їхнього товариства. Якось Дові була обдурила Волтера, і Ді, розлютившись, висловила їй усе, що думала. Дові, вочевидь, любила дурити інших — саме тому жодна із гленських дівчат не змагалася з Нен за її прихильність.

— Скажи мені, будь ласка, — просила Нен.

Проте Дові лише хитро бликнула на неї й сказала, що Нен іще надто мала, щоби звіряти їй такі речі. Нен була скривджена й розчарована.

— Скажи мені, будь ласка, Дові.

— Не можу. Мені розповіла тітка Кейт, а вона вже померла. Тепер я єдина в усьому світі, хто знає цю таємницю. А я пообіцяла, що ніколи не скажу про це жодній живій душі. Ти не втримаєшся — розповіси комусь…

— Не розповім. Я вмію мовчати! — вигукнула Нен.

— Кажуть, ви там, в Інглсайді, усе розповідаєте одне одному. Сьюзен ураз витягне з тебе таємницю.

— Не витягне. Я багато чого не казала Сьюзен. Різних таємниць. Я розкажу тобі свої, якщо ти розкажеш свої.

— Мені нецікаві таємниці таких малявок як ти, — відрубала Дові.

Яка гірка образа! Нен була певна, що її маленькі таємниці дуже милі — квітуча вишня, яку вона відшукала в сосняку за повіткою пана Тейлора… уявна крихітна біла фея, що спить на болоті в лілейнім листку… вимріяний човник, який заводять у гавань лебеді, прикуті до нього срібними ланцюгами… і романтична історія, яку вона почала вигадувати — про загадкову красуню, що живе в старому домі Мак-Алістерів. Усі ці таємниці здавалися Нен дивовижними й чарівними і, поміркувавши, вона навіть зраділа, що все ж не мусить звіряти їх Дові.

Але що ж знала Дові про неї, чого не знала й вона сама? Це питання мучило Нен, мов дзижчання комара.

Наступного дня Дові знов завела розмову про свою таємницю.

— Нен, я все обміркувала: можливо, тобі таки слід знати те, що стосується саме тебе. Тітка Кейт, очевидно, казала, що я не повинна розповідати таємницю нікому, окрім тієї, про кого йдеться. Якщо віддаси мені свого порцелянового оленя, я скажу, що знаю про тебе.

— Ні, Дові, я не можу віддати оленя. Це дарунок від Сьюзен на день народження. Я не можу так скривдити її почуття.

— Гаразд. Якщо той дурний олень тобі важливіший за таємницю — не треба. Мені байдуже. Я й не хочу нічого розповідати. Мені завжди подобалося знати те, чого не знають інші. Це робить мене такою значущою. У неділю в церкві я дивитимуся на тебе й думатиму: «Якби ж ти бодай уявляла, що я знаю про тебе, Нен Блайт». Це буде кумедно.

— А те, що ти знаєш про мене — хороше? — спитала Нен.

— О, дуже романтичне — таке, як буває в книжках. Але що ж — тобі нецікаво, а я знаю те, що я знаю.

Нен навісніла від цікавості. Не варто й жити, коли вона не довідається, що ж то за таємницю знає про неї Дові. Зненацька їй стрельнула думка.

— Дові, я не можу віддати тобі свого оленя, та якщо ти розкажеш мені таємницю, я подарую тобі червону парасольку.

Аґрусові очі Дові блиснули цікавістю. Вона давно вже задивлялась на ту парасольку.

— Нову червону парасольку, що мама привезла тобі з Шарлоттауна тиждень тому? — запитала вона.

Нен кивнула головою. Серце її забилося частіше. Невже… о, невже Дові все ж розкаже їй те, що знає?

— А мама тобі дозволить? — поцікавилася Дові.

Нен знову кивнула, хоча й не так упевнено. Насправді вона мала в тому великий сумнів. Дові помітила це.

— Принесеш парасольку сюди, — несхитно звеліла вона, — тоді я розкажу тобі. Таємниця — за парасольку.

— Я принесу її завтра, — хапливо пообіцяла Нен. Вона за будь-яку ціну повинна вивідати таємницю Дові.

— Але я ще подумаю, — вдала нерішучість Дові. — Тож надто не сподівайся. Мабуть, я все ж нічого тобі не скажу. Ти ще замала — я й учора це стверджувала.

— Нині я вже старша, ніж була вчора, — благала Нен. — Дові, прошу тебе, розкажи.

— Певно, я маю право розповідати те, що мені відомо, чи ні, — безапеляційно відрізала Дові. — Ти перекажеш Енн… тобто мамі.

— Я знаю, як звуть мою рідну маму, — із гідністю мовила Нен. Таємниці таємницями, але всьому є межа. — Я вже сказала, що не розповім нікому в Інглсайді.

— Ти можеш присягнутися?

— Присягнутися?

— Не будь папугою. Я мала на увазі — врочисто пообіцяти.

— Я урочисто обіцяю.

— Ще урочистіше.

Нен не розуміла, як можна пообіцяти урочистіше. Її лице спотворила б судома, якби вона спробувала.

— Скажи, поклавши руку на серці:

Не прохоплюся до самої смерті, — звеліла Дові.

Нен пройшла крізь цей ритуал.

— Завтра принесеш парасольку й подивимося, — мовила Дові. — А що робила твоя мама, доки вийшла заміж?

— Вона була вчителькою — чудовою вчителькою, — відповіла Нен.

— Я просто так запитала. Моя мама каже — дарма твій тато женився з нею. Адже про її родину ніхто нічого не знав. Та й у нього довкруж було безліч інших дівчат. Ну, мені час іти. Орвуар.

Нен знала, що це означає «до зустрічі», і пишалася подругою, яка так добре вміла говорити французькою.

Коли Дові пішла, Нен іще довго сиділа на пристані. Вона любила дивитися на рибальські човни, що линули вздовж затоки, а вряди-годи й на кораблі, які виходили з гавані й прямували в казкові незнані краї. Їй, як Джемові, часто хотілося попливти далеко-далеко — у синє море, попри тінисту гряду дюн, мис, де щоночі маяк Чотирьох Вітрів пильнував таємниці, — і далі, далі, до синіх туманів, що повивали літню затоку, та зачарованих островів у золотих досвітніх морях. Нен, сидячи навпочіпки на старій перехнябленій пристані, літала довкруж світу на крилах уяви.

Але того дня Нен могла думати тільки про таємницю Дові. Чи справді вона скаже їй те, що знає? І що то за таємниця — що то може бути за таємниця? А що то за безліч інших дівчат, із якими міг одружитися тато? Невже одна з них могла стати їй мамою? — перестрашено міркувала Нен. Ні, то було б так жахливо. Ніхто не міг стати їй мамою, окрім мами. Таке й уявити годі.

— Я думаю, Дові Джонсон хоче розповісти мені таємницю, — мовила Нен, коли мама прийшла поцілувати її на добраніч. — Але я не зможу сказати її навіть вам, бо обіцяла, що не розповім нікому. Ви ж не заперечуєте, мамо?

— Анітрохи, — мовила Енн, силкуючись не всміхнутися.

Наступного дня Нен вирушила до пристані, узявши із собою парасольку. Авжеж, то її парасолька, — втішала вона себе, — отже, їй вільно робити з нею все, що заманеться. Приспавши власне сумління цією софістикою, Нен вислизнула на вулицю, доки ніхто її не помітив. Їй боліла сама думка, що доведеться віддавати свою барвисту, гарну парасольку, проте бажання дізнатися таємницю Дові стало таке нестерпне, що опиратися йому не було жодних сил.

— Ось парасолька, Дові, — мовила Нен, затамувавши подих. — Розкажи мені таємницю.

Дові була заскочена. Вона й гадки не мала, що все зайде так далеко — вона не думала, що Нен дозволять подарувати їй парасольку. Дові міцно стисла вуста.

— Не знаю, чи буде мені до лиця цей відтінок червоного, — проказала вона. — Він надто кричущий. Мабуть, я все-таки не скажу.

Утім, Нен мала сильний дух, якого Дові не встигла притлумити до сліпої покори. Ніщо не збурювало його сильніше за несправедливість.

— Угода — це угода, Дові Джонсон! Ти сказала: таємниця за парасольку. Ось парасолька, і ти мусиш дотримати слова.

— Гаразд, — знуджено мовила Дові.

Зненацька все завмерло. Вітер ущух, і вода біля паль пристані стишила плюскіт. Нен охопив благоговійний трепет. Нарешті Дові звірить їй таємницю!

— Знаєш сім’ю Джиммі Томаса, із рибальського селища? — запитала Дові. — Шестипалого Джиммі Томаса?

Нен мовчки кивнула головою. Авжеж, вона знала Томасів — принаймні чула про них. Шестипалий Джиммі продавав рибу й деколи заходив зі своїм кошиком в Інглсайд. Сьюзен, утім, ніколи не мала певності, що риба в нього свіжа. Нен не подобався його вигляд — біляві кучері обабіч лисої маківки й гачкуватий червоний ніс. Але до чого тут був Шестипалий Джиммі?

— А Кассі Томас ти знаєш? — вела далі Дові.

Нен бачила Кассі Томас, коли Шестипалий Джиммі привіз був її з собою на гарбі. Кассі була того ж віку, що й Нен, із густими вогненно-рудими косами й зухвалими сіро-зеленими очима. Вона показала Нен язика.

— Ну от, — протяжно зітхнула Дові. — От і вся правда про тебе. Ти — це вона, а вона — це ти.

Нен мовчки втупилася в Дові. Їй геть невтямки було, що вона каже. Усе це здавалося нісенітницею.

— Я… я… що ти хочеш сказати?

— Гадаю, усе цілком зрозуміло, — Дові глипнула на неї зі співчутливою посмішкою. Коли вже її змусили розповісти таємницю, Дові воліла зробити її вартою оповіді. — Ви з нею народилися одної ночі. Томаси тоді ще мешкали в Глені. Нянька віднесла сестру Ді до Томасів і поклала в колиску, а тебе підкинула матері Ді. Вона не зважилася взяти й Ді, але хотіла це зробити, щоб поквитатися з її матір’ю. Отак і вийшло, що ти — Кассі Томас і мусиш жити в рибальському селищі, а бідолашна Кассі мала би мешкати в Інглсайді, а не з лихою мачухою, що так часто дає їй лупня. Мені щоразу шкода її.

Нен вірила кожному слову цієї бридні. Їй ніколи в житті не брехали, тож вона ні на мить не сумнівалася в чесності Дові. Їй і на думку не могло спасти, що хтось — а надто її люба приятелька — може вигадати таке. Вона дивилася на Дові страдницьким, розчарованим поглядом.

— Як… як твоя тітка Кейт дізналася про це? — пролопотіла Нен пошерхлими вустами.

— Нянька розповіла їй на смертнім ложі, — пишно відказала Дові. — Мабуть, її таки гризло сумління. Тітка Кейт переказала мені єдиній. Коли я приїхала до Глена й побачила Кассі Томас — тобто Нен Блайт — я пильно придивилася до неї. Вона має коси руді, а очі достоту такі, як у твоєї мами. Ось чому ви з Ді не схожі між собою — двійнята ж завжди повинні бути як викапані. А вуха в Кассі, як у твого тата — гарні й щільно туляться до голови. Тепер уже, мабуть, нічого не вдієш. Але я думаю, що це несправедливо — тобі живеться так легко, і плаття в тебе, наче в лялечки, а бідна Кассі — тобто Нен — ходить у дранті й часто сидить голодна. І Шестипалий лупцює її, як приходить додому п’яний. Чого ти на мене вирячилася?

Нен відчувала, що не може знести цю муку. Тепер усе було так страхітливо ясно! Люди завжди дивувалися, що вона й Ді нітрохи не схожі між собою. Ось чому це так!

— Я ненавиджу тебе за те, що ти розповіла мені, Дові Джонсон!

Дові стенула пухкими плечима.

— Я ж не казала, що таємниця буде приємна, правда? Але ти змусила мене розповісти. Куди це ти?

Нен, ледь жива й пополотніла, звелася на рівні ноги.

— Додому… сказати мамі… — ледь чутно відповіла вона.

— Ні, не смій! Ти обіцяла, що нікому не розкажеш! — крикнула Дові.

Нен утупилася в неї. Так, вона справді обіцяла — а мама ж казала, що обіцянок не можна порушувати.

— Я, мабуть, і собі піду, — стривожено мовила Дові, якій не подобався вигляд Нен.

Вона схопила парасольку й чкурнула навтьоки; її гладкі голі литки майнули вздовж пристані. Позаду Дові лишила нещасну дитину поміж руїн її маленького світу, але їй було байдуже. Простачка Нен — та самого цього слова замало! І дурити її було геть нецікаво. Звісно, вона все скаже матері, щойно прийде додому, і збагне, що її ошукали.

«Добре, що я в неділю вже їду геть», — міркувала Дові.

Нен іще довго сиділа на пристані — їй здавалося, що минуло кілька годин — сиділа вражена, зневірена, невидюща від сліз. Вона не була маминою донькою! Вона була донькою Шестипалого Джиммі — того, кого потай завжди боялася, просто тому, що на одній нозі він мав шість пальців. Вона не мала права мешкати в Інглсайді, не мала права на любов мами й тата. «Ох!» — розпачливо зітхнула Нен. Мама й тато більше не любитимуть її, коли дізнаються. Уся їхня любов належатиме Кассі Томас.

Нен поклала руку на чоло.

— Мені від цього в голові крутиться, — проказала вона.