Енн із Інглсайду

29

Після вечері стало ще гірше. Досі вони із Дженні бодай були самі. Тепер довкола юрмилися інші діти. Джордж-Ендрю схопив її за руку й учвал протягнув через калюжу, перш ніж вона змогла видертися. Ще ніхто й ніколи в житті так не поводився з Ді. Джем, Волтер і Кен Форд вряди-годи дражнили її, та вона й гадки не мала, що існують і такі хлопці.

Керт запропонував їй жуйку, яку щойно витягнув з рота, і розлютився, коли Ді відмовилася.

— Я кину на тебе живу мишу! — репетував він. — Що, думаєш, така розумна? Принда! А твій брат — тютя!

— Волтер не тютя! — утяла Ді. Вона вмирала від страху, проте не могла дозволити нікому ганити Волтера.

— Тютя — він пише вірші! Знаєш, що я зробив би, якби мій брат писав вірші? Я втопив би його, так, як топлять кошенят!

— До речі, у повітці повно приблудних кошенят, — мовила Дженні. — Ходімо їх знайдемо!

Ді не хотіла йти шукати кошенят із цими жахливими хлопцями й знову відмовилася.

— У нас удома й так аж одинадцятеро кошенят, — гордо сказала вона.

— Не вірю! — крикнула Дженні. — Ні в кого не може бути одинадцятьох кошенят! Так не буває!

— В одної кицьки п’ять, а в іншої шість. І я не піду в повітку. Торік я впала з копиці в повітці Емі Тейлор, і розбилася б, якби там на підлозі не лежала купа соломи.

— Я теж одного разу впала би з копиці, якби Керт не вспів мене зловити, — набурмосилася Дженні. Ніхто, окрім неї, не мав права падати з копиць. У Ді Блайт була пригода! Яке нахабство!

— Треба казати не «вспів», а «встиг», — мовила Ді й відтоді між ними з Дженні все було скінчено.

Утім, попереду їх очікувала ціла ніч. Спати вони вирушили, коли вже геть споночіло, бо ніхто з Пенні не мав звички вкладатися рано. У великій спальні, куди привела її Дженні о пів на одинадцяту, стояло два ліжка; на одному з них мостилися Терті й Аннабел. Ді глипнула на друге. Подушки були страшенно засмальцьовані й ковдра давно потребувала прання. Шпалери — славнозвісні шпалери з папугами — були всі в брудних патьоках і навіть папуги не вельми скидалися на папуг. На вмивальнику побіля ліжка стояв червонястий глек і бляшана миска із брудною водою. Ді нізащо не могла б умитися в такому. Що ж, нині вона ляже спати невмита. Добре, хоч нічна сорочка, яку лишила їй на бильці тітка Ліна, була чиста.

Коли Ді, проказавши молитву, підвелася з колін, Дженні зареготала.

— Яка ти старомодна. У тебе такий кумедний святенницький вигляд, коли ти проказуєш молитву. Хіба тепер хтось іще так робить? Молитви — то дурне діло. І нащо це їх казати?

— Я повинна рятувати свою душу, — мовила Ді, пригадуючи слова Сьюзен.

— У мене немає душі, — скривилася Дженні.

— Можливо, та в мене є, — випросталася Ді.

Дженні глянула на неї, проте чари її очей здиміли. Ніколи більше Ді не зазнає чаклунського їхнього впливу.

— Ти не та, ким я вважала тебе, Ді Блайт, — розчаровано мовила Дженні.

Та перш ніж Ді встигла відповісти, у кімнату влетіли Джордж-Ендрю й Керт. На обличчі Джорджа-Ендрю була бридка маска з велетенським носом. Ді скрикнула.

— Чого вищиш, як недорізане порося? — огризнувся Джордж-Ендрю. — Ану поцілуй нас на добраніч.

— Не поцілуєш — то ми замкнемо тебе в коморі, а там повно щурів, — докинув Керт.

Джордж-Ендрю ступив назустріч Ді, що знову закричала й відсахнулася. Маска жахала її. Діана знала, що то всього-на-всього Джордж-Ендрю, і не боялася його; але ж вона помре, якщо ця жахлива маска підсунеться ближче… Аж ось, у ту мить, коли страшний довгий ніс ледь не торкнувся її обличчя, Ді перечепилася через ніжку стільця й упала горілиць на підлогу, торохнувшись головою об гострий кут ліжка Герті й Аннабел. Кілька хвилин вона лежала непритомна з міцно заплющеними очима.

— Вона вмерла… вона вмерла! — шморгнув носом Керт, готовий заплакати.

— Ох, і відшмагають тебе, Джордже-Ендрю, якщо ти вбив її, — мовила Аннабел.

— А може, вона тільки прикидається, — відповів Керт. — Посадовіть на неї черв’яка. У мене є отут, у бляшанці. Якщо вона лише прикидається, то оживе.

Ді чула це, хоч і боялася розплющитись. (Може, вони підуть і покинуть її саму, коли бояться, що вона вмерла. Та якщо вони посадовлять на неї черв’яка…)

— Штрикни її голкою. Якщо потече кров, то вона не мертва, — запропонував Керт.

(Краще вже голка, ніж черв’як!)

— Вона не вмерла… не може бути, щоб вона вмерла, — прошепотіла Дженні. — Ти просто налякав її й вона зомліла. Але якщо вона очуняє, то розверещиться на ввесь дім і дядько Бен дасть нам хльости. Дарма я запросила її, цю полохливу гуску.

— Може, віднесемо її додому, поки вона очуняє? — озвався Джордж-Ендрю.

(О, хай лиш вони віднесуть!)

— Ні — це надто далеко, — мовила Дженні.

— Недалеко — усього чверть милі коротшим шляхом. Візьмемо її за руки й ноги — ми з тобою, Керт і Аннабел.

Ні в кого, крім Пенні, не міг зринути такий задум, і ніхто, окрім них, не взявся б утілювати його навсправжки. Проте вони звикли робити все, що заманеться, а гніву й прокльонів голови сімейства слід було щонайпильніше уникати. Батько до певної міри не переймався їхнім вихованням, та коли вже вони передавали куті меду, тоді… начувайся!

— Якщо вона очуняє, доки ми будемо нести її — покинемо її й утечемо, — мовив Джордж Ендрю.

Утім, найменшої ймовірності, що Ді очуняє, все ж не було. Щасливий трепет охопив її, коли вона відчула, як її взяли за руки й за ноги. Четверо Пенні тихцем вислизнули надвір і рушили крізь луку, порослу конюшиною, попри гай і долу схилом пагорба. Двічі вони мусили покласти її на землю, щоб відпочити. Тепер вони не мали сумніву, що Ді мертва й воліли тільки віднести її додому так, щоб ніхто не бачив. Досі Дженні Пенні ані разу не проказала молитви, але в цю мить вона щиро молилася, щоб усі односельці спали. Якщо вони таки віднесуть Ді в Інглсайд, то потім зможуть присягнутися, що вона просто захотіла додому й пішла; а що сталося з нею далі — то вже не їхній клопіт.

Одної миті, доки Пенні снували цю змову, Ді наважилася розплющити очі. Сонний світ довкола здався їй чужим. Чорні потойбічні сосни височіли довкруж. Зорі глузували з неї.

(«Не подобається мені таке велетенське небо. Та коли я протримаюся ще трішечки, то буду вдома. А якщо вони дізнаються, що я жива, то просто кинуть мене тут, і я ніколи не дістануся додому сама й потемки»).

Поклавши Ді на інглсайдськім ґанку, Пенні дременули геть. Ді боялася очуняти надто рано, та врешті-решт непевно звела повіки. Так, вона була вдома — аж не йняла віри, що це правда. Вона повелася дуже, дуже нечемно, хоч мала несхитну певність, що віднині завжди слухатиме маминих настанов. Ді сіла, і сходами до неї нечутно підступив Миршавко, муркочучи й намагаючись потертись об її ногу. Вона вхопила його в обійми й пригорнула — він був такий теплий, живий і дружній. Потрапити в спальню їй, очевидно, не вдасться — без тата Сьюзен замикала всі двері, а будити її о такій порі Ді не насмілилася. Та їй було байдуже. Червнева ніч була холодна, проте Ді не зважала: авжеж, вона скулиться в гамаку, пригорнувши Миршавка й знаючи, що тут, зовсім поряд із нею, Сьюзен, хлопці, Нен і рідний дім.

Який незвичний цей світ уночі! Невже всі в ньому сплять, окрім неї? Великі білі троянди на кущі попід ґанком у темряві здавалися людськими личками. Дружньо й затишно пахла м’ята. У саду мерехтіли вогники світляків. Що ж, тепер і вона зможе похвалитися, що спала надворі всю ніч.

Але цьому не судилося статися. Дві темні фігури зайшли у ворота й наблизилися стежкою до будинку. Гілберт поліз у кухонне вікно, щоб відімкнути двері зсередини, Енн піднялася на ґанок і спантеличено втупилася в горопашну дитину, що сиділа там з Миршавком в обнімку.

— Мамо… о, мамо! — Ді кинулася до неї, у рідні й безпечні обійми.

— Ді, мила, що сталося?

— О, мамо… я була нечемна… але мені дуже прикро… а ви були праві… Ба така жахлива… та я гадала, що ви повернетеся тільки завтра…

— Татові зателефонували з Лобриджа — завтра оперуватимуть пані Паркер, і лікар Паркер попросив його приїхати. Отож ми сіли на вечірній поїзд і прийшли пішки зі станції. А тепер розкажи мені все.

Ді, плачучи, переказала всю історію, доки Гілберт заліз у будинок і відімкнув вхідні двері. Він був певен, що зробив це надзвичайно тихо, проте Сьюзен, яка, пильнуючи безпеку Інглсайду, могла почути писк кажана, уже спускалася вниз, кульгаючи, у халаті поверх нічної сорочки.

Вигуки й виправдання ринули зливою, та Енн урвала їх.

— Ніхто не винуватить вас, люба Сьюзен. Ді повелася дуже нечемно, але вона це знає, і, безсумнівно, уже покарана. Даруйте, що ми розбудили вас. Негайно ляжте знову в ліжко, а лікар Блайт огляне вашу ногу.

— Що ви, пані Блайт, дорогенька — хіба ж я могла заснути, знаючи, куди пішло це сердешне дитя? І, попри всяку ногу, зараз я заварю вам по чашці чаю.

— Мамо, — озвалася Ді зі своєї власної білої подушки, — тато колись був із вами жорстокий?

— Жорстокий? Зі мною? Та що ти, Ді…

— Пенні сказали… сказали, що він лупцював вас…

— Доню, ти вже збагнула, що за люди ці Пенні, тож викинь із голови все, що вони сказали. Дурні плітки трапляються, і то незрідка — їх вигадують такі, як Пенні. Не журися цими думками, маленька.

— Ви будете сварити мене вранці, мамо?

— Ні. Я думаю, ти вже мала собі науку. А тепер спи, моє золотко.

«Мама така мудра», — думала Ді, засинаючи. Проте Сьюзен, мирно вклавшись у ліжко й зручно вмостивши перебинтовану ногу, сказала собі:

— Уранці треба буде розшукати густий гребінець; а щойно я стріну прекрасну панночку Дженні Пенні — так її відшмагаю, що до скону затямить.

Дженні уникла обіцяної кари, бо ж відтоді більше не з’являлася в гленській школі. Натомість вона перейшла до школи в Мобрей-Нерровзі разом із іншими юними Пенні — утім, до Глена долинали чутки про її оповідки. Поміж них одна була про Ді Блайт, котра жила у «великім будинку» в Глені Святої Марії, але завжди приходила до неї ночувати, а якось була зомліла, і Дженні Пенні сама, без жодної допомоги, опівночі тягла її на спині додому. Удячні мешканці Інглсайду вклякнули й цілували їй руки, а сам лікар Блайт запріг у бричку, із верхом, прикрашеним китицями, пару своїх славетних гнідих коней і відвіз її, Дженні, назад.

«І коли я бодай щось можу зробити для вас, панно Пенні — тільки скажіть! Усієї моєї крові забракне, щоб віддячити вам за турботу про мою любу доньку. Я поїхав би до Екваторіальної Африки, щоб висловити вам свою подяку», — буцімто присягався лікар Блайт.