Енн із Інглсайду

4

— У жодному разі, — сказав лікар Блайт, і з його тону Джем зрозумів усе.

Дарма й сподіватися, що тато змінить думку чи мамі вдасться переконати його. Безперечно було, що в цьому вони одностайні. Горіхові очі Джема потемніли від гніву й розчарування, коли він утупив лютий погляд у своїх жорстоких батьків — тим лютіший, що вони спокійно собі вечеряли, наче нічого страшного й не сталося, із дратівною байдужістю до його сердитого виразу. Звісно, тітонька Мері-Марія помітила цей вираз — ніщо не могло сховатися від її понурих блякло-синіх очей, — але її це, здається, хіба потішило.

Усе пообіддя Джем бавився з Берті-Шекспіром Дрю — Волтер пішов у старий Дім Мрії в гості до Кеннета й Персіс Форд — і Берті-Шекспір сказав йому, що всі хлопчаки з Глена підуть надвечір до старого капітана Білла Тейлора, дивитися, як той зробить на руці його кузена Джо Дрю татуювання у формі змії. Він, Берті-Шекспір, також піде, і чи не хоче Джем із ними? Буде смерть як цікаво. Джем негайно захотів долучитися, і ось тепер йому кажуть, що про це не може бути й мови.

— Уже бодай тому, — пояснив тато, — що до гавані звідси дуже далеко. Хлопці повернуться пізно, а ти маєш лягати о восьмій.

— Коли я була мала, мене щодня вкладали спати о сьомій, — докинула тітонька Мері-Марія.

— Ти мусиш вирости, Джеме, щоб так далеко ходити вечорами, — сказала мама.

— Але ж ви самі казали минулого тижня, що я вже великий! — обурено вигукнув Джем. — А відтоді я ще трохи виріс! Чи ви гадаєте, я немовля? Берті-Шекспір теж іде, а він мій одноліток.

— Так багато дітей хворіє на кір, — похмуро озвалася тітонька Мері-Марія. — Якби ти пішов із ними, Джеймсе, то теж міг би заразитися.

Джем ненавидів, коли його кликали Джеймсом. А вона робила це постійно.

— Я хочу заразитися! — сердито заперечив він, але вмовк, перехопивши татів погляд. Тато нікому не дозволяв грубіянити тітоньці Мері-Марії. Джем ненавидів тітоньку Мері-Марію. Тітонька Діана й тітонька Марілла були дуже милими тітоньками, але тітонька Мері-Марія виявилася чимось зовсім новим для Джема.

— Добре, — сказав він розлючено, поглядаючи на маму, щоб ніхто не здогадався, що він звертається до тітоньки Мері-Марії, — якщо не хочете мене любити — ви не мусите. Але як вам це сподобається, коли я поїду геть, полювати на тигрів в Африці?

— В Африці немає тигрів, синку, — лагідно відказала мама.

— Тоді на левів! — закричав Джем. Вони заповзялися довіку тицяти його носом у кожну найменшу помилку? Вони хочуть довіку глузувати з нього? Ну, то він їм покаже! — Чи скажете, що в Африці немає левів? В Африці повно левів! Цілі мільйони левів!

Мама й тато знову лише всміхнулися, на превелике обурення тітоньки Мері-Марії. Дитячим грубощам нізащо не слід потурати.

— Ти краще поїж, — мовила Сьюзен, розриваючись між співчуттям до Джема й усвідомленням, що лікар і пані Блайт цілком слушно забороняють синові йти з ватагою сільських хлопчаків до капітана Білла Тейлора, старого п’яниці, який мав у Глені надзвичайно кепську репутацію. — Ось твоє імбирне печиво з вершками, Джеме, дорогенький.

Імбирне печиво з вершками було найулюбленішим Джемовим наїдком. Але того дня навіть печиво не мало чарівної сили, здатної вгамувати бентежну душу.

— Не хочу! — відказав набурмосений Джем, а тоді підвівся й вийшов із-за столу, озирнувшись побіля дверей, щоб кинути останній виклик батькам. — Я все одно не ляжу спати до дев’ятої! А коли виросту, то взагалі спати не ляжу, ніколи! Цілу ніч гулятиму, кожної ночі… весь розмалююся татуюваннями… і буду такий поганий… препоганючий. От побачите!

— «Щоночі» звучить краще, ніж «кожної ночі», синку, — відповіла мама.

Невже вони нічого не розуміють?

— Вочевидь, нікого тут не цікавить моя думка, Енні, та якби я в дитинстві так розмовляла з батьками, мені б дали березової каші, — озвалася тітонька Мері-Марія. — Шкода, що різку так недооцінюють у деяких теперішніх домах.

— Маленький Джем не винен, — відрубала Сьюзен, бачачи, що лікар і пані Блайт не збираються відповідати. Та якщо вже вони подарують Мері-Марії Блайт навіть це, вона, Сьюзен, принаймні воліла би знати причину. — То все Берті-Шекспір його підбурював — казав, що цікаво буде подивитися, як Джо Дрю робитимуть татуювання. Берті вештався тут увесь день. Поцупив найкращу алюмінієву каструлю з кухні — сказав, що вони бавляться в солдатів і йому потрібен шолом. Потім вони робили човники з ґонту, пускали їх за водою в струмку й геть промокли. А тоді ще годину стрибали надворі з такими химерними звуками — то вони бавилися в жаб. У жаб! Не дивно, що маленький Джем утомлений і сам не свій. Це найчемніше дитя на світі, коли тільки не виснажене вкрай — будьте певні!

Тітонька Мері-Марія не принизила себе відповіддю. Вона ніколи не розмовляла зі Сьюзен Бейкер за столом, висловлюючи в такий спосіб обурення, що тій узагалі дозволяють їсти разом із сім’єю.

Енн і Сьюзен обговорили це питання ще до приїзду тітоньки Мері-Марії. Сьюзен, котра «знала своє місце», ніколи не сідала до столу з усіма, коли в Інглсайді були гості.

— Але тітонька Мері-Марія не гостя, — заперечила Енн. — Вона член сім’ї — так само, як ви, Сьюзен.

Урешті-решт Сьюзен поступилася — не без потаємного вдоволення, що Мері-Марія Блайт побачить, що вона — не звичайна служниця. Сьюзен ніколи не зустрічалася з Мері-Марією Блайт, проте її небога, донька її сестри Матильди, колись працювала в тітоньки Мері-Марії й переказувала Сьюзен усе про свою господиню.

— Я не вдаватиму, що мене неймовірно тішить візит тітоньки Мері-Марії, тим паче тепер, — відверто мовила Енн. — Та вона написала Гілбертові, запитала, чи може приїхати на кілька тижнів… а ви знаєте, Сьюзен, як він до цього ставиться…

— Авжеж, він має на це право, — заявила Сьюзен. — Що ж іще робити чоловікові, як не підтримувати рідних? Та щодо кількох тижнів… я прагну бачити в усьому світлий бік, пані Блайт, дорогенька… але зовиця моєї сестри Матильди теж приїхала до неї в гості на кілька тижнів, а прожила двадцять літ.

— Навряд чи нам слід боятися такого, Сьюзен, — усміхнулася Енн. — У тітоньки Мері-Марії є власний чудовий будинок у Шарлоттауні. Але їй тепер у ньому так самотньо й порожньо: два роки тому померла її мати, їй було вісімдесят п’ять років; тітонька Мері-Марія дуже її любила й досі тяжко побивається за нею. Ми мусимо зробити її перебування тут якнайприємнішим для неї, Сьюзен.

— Я зроблю все, що зможу, пані Блайт, дорогенька. Звісно, нам доведеться прибити до столу дошку, але, хай там як, завжди краще видовжувати стіл, ніж укорочувати.

— Ми не повинні ставити на стіл квіти, Сьюзен, бо вони можуть викликати в неї напад астми. А від перцю вона чхає, тож нам краще не додавати його в їжу. Іще в неї часто трапляються мігрені, тож ми не повинні галасувати.

— Боже правий! Я й не пригадую, щоб ви з паном лікарем якось галасували. А коли мені захочеться покричати, то я можу піти до кленового гаю. Та якщо нашим сердешним дітям доведеться нишкнути постійно через мігрені Мері-Марії Блайт… то ви пробачте мені, пані Блайт, дорогенька, але я вважаю, що це вже занадто.

— Це ж лише на кілька тижнів, Сьюзен.

— Сподіваймося, що так. Зрештою, у кожній діжці меду є своя ложка дьогтю, — таке було останнє слово Сьюзен.

І тітонька Мері-Марія з’явилася в Інглсайді, негайно по приїзді запитавши, чи давно в будинку чистили комини. Вона, вочевидь, страшенно боялася пожеж.

— Я завжди казала, що комини тут занизькі. Сподіваюся, ти провітрила мою постіль, Енні. Немає гіршого жахіття, ніж вологі простирадла.

Отак вона зайняла гостьову кімнату… а згодом — усі інші кімнати в будинку, окрім спальні Сьюзен. Її візиту не зрадів ніхто. Джем, лише поглянувши на неї, прослизнув на кухню й зашепотів: «Сьюзен, а нам можна сміятися, доки вона буде тут?» Волтера довелося ганебно випроваджувати з кімнати, бо від одного тільки погляду на тітоньку Мері-Марію очі його сповнилися слізьми. Двійнята, не чекаючи, доки їх також виведуть, утекли самі. Навіть Миршавко, як запевняла Сьюзен, сховався на заднім подвір’ї, де його знудило. І тільки Ширлі відважно поглядав на гостю круглими карими очима з безпечного прихистку в обіймах Сьюзен. Відтак тітонька Мері-Марія дійшла висновку, що інглсайдські діти надзвичайно кепсько виховані. Та чого ж іще сподіватися, коли в них мати, яка «пише для газет», батько, що вважає їх бездоганними тільки тому, що вони його діти, і нахабна служниця, яка геть не знає правил поведінки в домі? Але вона, Мері-Марія Блайт, зробить усе для внуків бідолашного кузена Джона, доки житиме в Інглсайді.

— Твоя передобідня молитва закоротка, Гілберте, — несхвально мовила вона, вперше сівши за стіл з усіма. — Хочеш, я казатиму молитву замість тебе, доки я тут? Твоя сім’я матиме кращий приклад.

На превеликий жах Сьюзен, Гілберт погодився, і ввечері молитву проказувала тітонька Мері-Марія.

— Ціла проповідь, а не молитва, — пирхнула Сьюзен, заходячись мити брудні тарілки. Потай вона була згодна з характеристикою, яку її небога дала Мері-Марії Блайт: «Вона немовби завжди відчуває сморід, тітко Сьюзен. Не просто неприємний запах, а сморід». Гледіс, на думку Сьюзен, уміла добирати влучні слова й описувати ними суть речей. Утім, будь-хто менш упереджений, аніж Сьюзен, не міг би не визнати, що Мері-Марія Блайт мала непоганий вигляд, як на свої п’ятдесят п’ять років. Її обличчя, яке вона сама називала «аристократичним», обрамляли гарно вкладені сиві буклі, що мовби кидали зверхній виклик тугій дульці на потилиці Сьюзен. Мері-Марія Блайт завжди була елегантно вбрана, носила довгі сережки з гагату й модний високий комірець, який закривав її худу шию.

«Що ж, ми бодай не мусимо соромитися її зовнішності», — міркувала Сьюзен. Та що би сказала тітонька Мері-Марія, дізнавшись, якими думками втішає себе Сьюзен Бейкер, можна лише припускати.