Енн із Інглсайду

12

Гілберт провів два тижні в Новій Шотландії, полюючи бекасів — навіть Енн не спромоглася вмовити його на місячну відпустку, — і в Інглсайді настав листопад. Вечорами на тлі темних пагорбів похмуро маячіли темні сосни, проте дім сяяв вогнями й веселощами, хоча вітри, що летіли з Атлантики, співали тужливих пісень.

— Чому вітер сумує, мамо? — запитав одного разу Волтер.

— Тому що він пригадує усі печалі світу від найдавніших часів, — мовила Енн.

— Він просто гуде, бо повітря страшенно вогке, — пирхнула тітонька Мері-Марія, — а моя спина мене вбиває.

Та часом бували дні, коли вітер весело шугав у сріблясто-сірім кленовім гаю, і дні, коли він ущухав, принишклий, а у світі панували ніжні промені пізньоосіннього сонця, мовчазні тіні голих дерев, що лягали вздовж і впоперек долини, і морозно-суворі надвечір’я.

— Погляньте на ту білу вечірню зорю понад осокором, — проказала якось Енн. — Коли я бачу таку красу, я вдячна за те, що просто живу на світі.

— Ти таке дивне кажеш, Енні. Зорі — звичайнісінька річ на Острові Принца Едварда, — мовила тітонька Мері-Марія, думаючи про себе: «Зорі! Наче ніхто ніколи не бачив зірок! А хіба Енні не знає, яке страшне марнотратство коїться в неї під носом, на кухні? Як нерозважливо Сьюзен Бейкер тринькає яйця й додає смалець туди, де цілком стало б і жиру, злитого після смажіння? Чи їй то геть байдуже? Ох, бідолашний Гілберт! Не дивно, що він мусить так багато працювати».

Листопад відійшов у коричнево-сірих тонах, проте зранку сніг витворив своє одвічне біле диво, і Джем, поспішаючи вниз на сніданок, утішено закричав:

— О, мамо, тепер уже скоро Різдво, і до нас прийде Санта-Клаус!

— Невже ти досі віриш у Санта-Клауса? — запитала тітонька Мері-Марія.

Енн насторожено перезирнулася з Гілбертом, який серйозно відказав:

— Тітонько, ми хочемо, щоб наші діти якнайдовше володіли спадком казкового краю.

На щастя, Джем не звернув уваги на тітоньку Мері-Марію. Їм із Волтером так кортіло негайно вибігти в новий звабливий світ, який зима огорнула власною чарівною пишнотою. Енн завжди журилася, що світлий чар неторканого снігу швидко нищать людські сліди — та це було неминуче і, зрештою, їй залишалася щедра краса надвечірніх годин, коли небо на заході багряніло над посивілими долинами й темно-бузковими хмарами, а сама Енн сиділа у вітальні перед каміном, у якім весело палахкотіли кленові дрова. Вона думала про те, яке затишне й гарне сяйво камінного полум’я. Часом воно пустотливо осявало якийсь закуток кімнати, а тоді знову тікало геть. Дивовижні картини з’являлися й зникали тут і там, скрадливі тіні наближалися й відстрибували. Зовні, за великим незаштореним вікном, уся кімната віддзеркалювалася, неначе в мареві, і тітонька Мері-Марія немовби сиділа виструнчившись — вона ніколи не дозволяла собі «розвалюватися» на стільці — надворі попід сосною.

Гілберт сидів, «розвалившись» на канапі, намагаючись не думати про те, що один із його пацієнтів помер того дня від запалення легень. Маленька Рілла гризла власні кулачки у своєму кошичку, і навіть Миршавко, підгорнувши під себе лапи, зважився замуркотіти на килимку побіля каміна — на превелике обурення тітоньки Мері-Марії.

— До речі, про котів, — озвалася вона жалібним тоном, хоча ніхто й не казав про них. — Невже сюди щоночі сходяться всі коти з цілого Глена? Не збагну, як бодай хтось міг спати під учорашні котячі завивання. Ну, та це ж моя спальня виходить вікнами на задній двір, тож, мабуть, я єдина, хто до ранку безкоштовно тішився концертом.

Та перш ніж хтось устиг відповісти, до кімнати зайшла Сьюзен, повідомляючи, що в крамниці Картера Флегга зустріла пані Еліот, яка обіцяла дорогою додому навідатися в Інглсайд. Одначе Сьюзен не сказала, що пані Еліот стривожено додала:

— Сьюзен, що це сталося з пані Блайт? У неділю в церкві вона була геть виснажена й мовби сама не своя. Я досі ще не бачила її такою.

— Я скажу вам, що сталося з пані Блайт, — невдоволено буркнула Сьюзен. — У неї серйозний напад тітоньки Мері-Марії. А пан лікар ніби й зовсім не помічає цього, хоч і обожнює саму землю в неї попід ногами.

— Хіба не типовий чоловік? — зітхнула пані Еліот.

— Як добре, — сказала Енн, підхоплюючись, щоб запалити лампу. — Ми вже давно не бачили панни Корнелії — тепер нарешті почуємо всі найсвіжіші новини.

— Безсумнівно, — сухо відповів Гілберт.

— Ця жінка — злостива плетуха, — суворо докинула тітонька Мері-Марія.

Але тут, очевидно, уперше в житті, на захист панни Корнелії виступила сама Сьюзен.

— Неправда, панно Блайт! І Сьюзен Бейкер ніколи не буде спокійно стояти й слухати, як пані Еліот оббріхують і ганять! Злостива — треба ж таке! Чия б казала, панно Блайт, а чия б…

— Сьюзен! Сьюзен! — благально скрикнула Енн.

— Так, пані Блайт, дорогенька, пробачте, — я знаю, що забула своє місце. Але деяких речей терпіти не годиться.

І двері за спиною Сьюзен хряснули так, як то рідко траплялося в Інглсайді.

— Бачиш, Енні? — значущо сказала тітонька Мері-Марія. — Утім, якщо ти й далі потуратимеш нахабству своєї служниці, тут ніхто нічого не вдіє.

Гілберт підвівся й рушив до бібліотеки, де знесилений чоловік міг знайти хоч якийсь відпочинок. Тітонька Мері-Марія, що не любила панни Корнелії, подалася нагору. Отак і вийшло, що панна Корнелія застала Енн у вітальні саму, втомлено схилену над колискою Рілли. Панна Корнелія не стала, як зазвичай, переказувати гленські плітки; натомість вона відклала шаль, сіла побіля Енн і взяла її за руку.

— Енн, рибонько, що з вами? Я ж бачу — коїться щось недобре. Вас мучить ця смертельно мила стара душа — Мері-Марія Блайт?

Енн кволо всміхнулася.

— Ох, панно Корнеліє, я знаю, як нерозумно зважати на це… але нині — один із тих днів, коли я просто не можу зносити її в домі. Вона… вона труїть наше життя…

— То чом би вам не попросити її поїхати?

— Ми не можемо, панно Корнеліє… я не можу, а Гілберт нізащо цього не зробить. Він каже, що більше не поважатиме сам себе, якщо вижене з дому родичку.

— Дурниці, — рішучо втяла панна Корнелія. — У неї купа грошей і власний чудовий будинок. Просто сказати, що їй слід поїхати й мешкати там — хіба це означає «вигнати з дому»?

— Ні, але Гілберт… бачте, він навряд чи усвідомлює… він так багато працює… і, бігме, це такі дрібниці… мені навіть соромно…

— Я знаю, рибонько. Та деколи ці дрібниці стають такі нездоланно великі. Чоловік не зрозуміє цього, звісно. Одна моя приятелька із Шарлоттауна добре знає Мері-Марію Блайт — вона й каже, що тітонька Мері-Марія ніколи не мала жодного друга. Хтось навіть дав був їй прізвисько «Кислий Оцет». Вам слід, рибонько, таки наважитися й заявити, що більше ви не будете миритися з її присутністю.

— Я почуваюся, мовби в одному з тих снів, коли намагаєшся бігти, а можеш лише спроквола пересувати ноги, — зітхнула Енн. — Якби то було час від часу… але щодня… Сніданки, обіди й вечері стали для нас жахіттям. Гілберт каже, що більше не здатен спокійно розрізати птицю.

— Це він помітив, — пирхнула панна Корнелія.

— Ми тепер не можемо поговорити за обідом — щойно хтось промовить бодай слово, вона неодмінно осудить його. Вона постійно сварить дітей і наголошує на їхніх вадах щоразу, коли в нас гості. Колись нам було так приємно сісти всім разом за стіл, а тепер..! Її дратує сміх, а ви знаєте, як ми всі любимо посміятися… розповісти кумедну історію… чи то радше, любили колись. Вона завжди помічає все найнеприємніше. Сьогодні вона сказала: «Не дмися, Гілберте. Ти посварився з Енні?» — а все тому, що ми сиділи мовчки. Ви знаєте, Гілберт гнітиться, коли не може врятувати пацієнта, який, на його думку, мусив вижити. А тоді вона прочитала нам нотацію й застерегла, щоб сонце не заходило над нашим гнівом. Звісно, ми посміялися з цього потім — але в ту мить..! Вона та Сьюзен не ладнають між собою… і ми не можемо заборонити Сьюзен бурмотіти собі під носа нітрохи не чемні вислови. І то було вже геть не бурмотіння, коли тітонька Мері-Марія сказала, що в житті не бачила такого брехуна як Волтер. Бачте, вона почула, як він розповідав Ді казку про свою зустріч із Місячним Чоловіком, і надумала промити йому рот водою з милом. Того дня Сьюзен розгромила її на всіх фронтах. І вона забиває дітям голови щонайбридкішими уявленнями. Так, вона сказала Нен, що одна дівчинка померла вві сні через те, що була нечемна, і Нен тепер боїться лягати спати. А Ді вона заявила, що, коли та завжди буде хороша й добра, батьки полюблять її так само, як люблять Нен, попри її руді коси. Гілберт страшенно розгнівався й поговорив із нею дуже різко. Я сподівалася, що вона врешті-решт образиться й поїде, хоч мені й було б неприємно знати, що хтось покинув мій дім ображений. Проте вона лише сказала, що не хотіла нікого скривдити, і її великі сині очі налилися слізьми. Вона, мовляв, чула, що жодні батьки ніколи не люблять двійнят однаково; їй здалося, що ми більше любимо Нен і що сердешна Ді це відчуває. Вона проплакала цілу ніч… і Гілберт вирішив, що був із нею надто грубий… і перепросив її.

— Хіба не типовий чоловік? — мовила панна Корнелія.

— Ох, панно Корнеліє, звісно, я не повинна такого казати. Коли я згадую про всі милості, даровані мені Господом, то відчуваю, як це ницо з мого боку — зважати на такі дрібні кривди… хай навіть вони затьмарюють радість життя. Та й тітонька Мері-Марія не завжди така нестерпна… часом навіть доволі мила.

— Невже? — саркастично озвалася панна Корнелія.

— Так… і добра. Одного разу почула, що я хочу новий чайний сервіз, і замовила мені його в Торонто… поштою! Ох, панно Корнеліє, який він незугарний!

Енн силувано засміялася й схлипнула. Потім вона засміялася знову.

— Не говорімо про неї більше. Мені вже не так тяжко — тепер, коли я пожалілася вам, мов дитина. Погляньте на маленьку Ріллу, панно Корнеліє! Які гарні в неї війки, коли вона спить. А ми з вами потеревеньмо на славу.

За час розмови з панною Корнелією Енн повеселішала, проте, коли гостя пішла, вона ще сиділа, замислена, перед каміном. Вона не все розповіла панні Корнелії. Вона нічого не розповідала Гілберту. Їх було так багато, цих незначущих дрібниць…

«Таких незначущих, що не годиться й казати, — думала Енн. — А проте… це ті самі дрібниці, що прогризають діри в тканині життя… наче міль… і сточують її безслідно».

Тітонька Мері-Марія, що поводилася в Інглсайді, мов господиня… Тітонька Мері-Марія, що запрошувала гостей, не попереджаючи про це, аж доки вони з’являлися у дверях… «Через неї я стала чужою у власному домі». Тітонька Мері-Марія, що переставляла меблі за час відсутності Енн: «Не сердься, Енні; мені здалося, що стіл тут потрібніший, аніж у бібліотеці». Тітонька Мері-Марія, по-дитячому спрагло цікава до всього, із безсоромно відвертими запитаннями щодо найделікатніших сфер життя. «...постійно заходить до моєї спальні, не постукавши… постійно нюшить, чи ніде не чути диму… постійно розрівнює подушки, варто мені їх підбити… постійно дорікає мені за розмови зі Сьюзен… постійно присікується до дітей. Ми мусимо невпинно стежити за їхньою поведінкою, та нам це не завжди вдається».

— Погана тітка Маїя, — виразно промовив Ширлі одного жахливого дня. Гілберт хотів був його покарати, але йому завадила Сьюзен, повставши на захист дитини в усій своїй скривдженій величі.

«Ми залякані, — мовила собі Енн. — Наше життя починає крутитися довкола думки, чи вдовольнить воно тітоньку Мері-Марію. Ми не визнаємо цього — але це правда. Ми згодні на все, аби тільки вона не втирала сліз із великодушним обличчям. Так не може тривати далі».

Зненацька Енн пригадала слова панни Корнелії про те, що Мері-Марія Блайт ніколи не мала жодного друга. Як це страшно! І, щедро обдарована дружбою й друзями, Енн раптом відчула приплив співчуття до самотньої жінки, попереду в якої маячіла хіба моторошна, сіра старість, де ніхто не шукатиме в неї притулку й розради, надії та зцілення, затишку та любові. Звісно ж, вони могли бути терплячі до неї. Адже то все лише поверхневі дрібниці, що не можуть отруїти глибинних джерел життя.

«У мене просто стався пекучий напад жалю до себе, — думала Енн, виймаючи Ріллу з колиски й відчуваючи радісний трепет від дотику ніжної круглої щічки до свого обличчя. — Тепер він минув і я беззастережно в ньому каюся».