Енн із Інглсайду

14

То була зима, яку Сьюзен назвала мінливою: численні відлиги та приморозки прикрасили Інглсайд частоколом химерних бурульок. Діти годували сімох блакитних сойок, які щодня прилітали в сад по гостинець і дозволяли Джемові брати їх на руки, хоч і сахалися будь-кого іншого. У січні й лютому Енн допізна сиділа над каталогами різноманітного насіння. Потім над гаванню, пагорбами й грядою дюн промчали молоді березневі вітри, і зайці, як казала Сьюзен, узялися розкладати великодні яйця.

— Який бурхливий місяць березень, правда, мамо? — вигукнув Джем, що був братом усім вітрам.

Звісно ж, родина воліла уникнути «збурень,», пов’язаних із тим, що Джем поранив руку об іржавий цвях — кілька днів йому дошкуляв набряк, а тітонька Мері-Марія переповіла всі історії про зараження крові, що тільки спали їй на гадку. Але цього слід чекати — думала собі Енн, коли найстрашніша загроза минула, — якщо ваш маленький син повсякчас тішить свою дослідницьку вдачу.

А тоді настав він — квітень! Зі сміхом квітневих дощів, шепотами квітневих дощів, із неквапністю, стрімкістю, круговертю, ударами, танцями й плюскотінням квітневих дощів!

— Мамо, погляньте, як гарно вмився світ! — вигукнула Ді одного з найперших ранків, коли сонце знову визирнуло з-за хмар.

Бліді весняні зорі спалахували над пеленою туманів, болота заквітчалися бруньками вербових котиків. Молоді пагони дерев утратили всю свою холодну стриманість і стали розімліло-ніжні. Поява першої вільшанки була визначною подією, видолинок ізнову перетворився на місце нестримних забав, а Джем приніс мамі букет перших пролісків, тяжко скривдивши тітоньку Мері-Марію, яка вважала, що вони мусять дістатися їй. Сьюзен прибирала на горищі; Енн, котра за цілу зиму не мала ні хвилинки вільної, огорталася радістю, наче пишними шатами, і просто-таки жила в саду; Миршавко ж тішився весні, навіжено крутячись, ніби дзиґа, по всіх інглсайдських стежках.

— Ти більше дбаєш про сад, Енні, аніж про власного чоловіка, — дорікнула тітонька Мері-Марія.

— Мій сад так любить мене, — замріяно мовила Енн… а тоді, збагнувши, як можна витлумачити її слова, зайшлася безтурботним сміхом.

— Дивне ти кажеш, Енні. Звісно, я розумію, що ти не хотіла сказати, буцім Гілберт тебе не любить… але що, якби це почув хтось чужий?

— Дорога тітонько Мері-Маріє, — весело відказала Енн, — я, бігме, не можу відповідати за те, що кажу о цій порі року. Навесні я завжди трохи безумна — усі це знають. Але це таке дивовижне безумство! Ви бачили той невагомий туман понад дюнами — наче танок невидимих чарівниць? А наші жовті нарциси? У нас в Інглсайді ще не було таких нарцисів, як цього року.

— Я не люблю нарцисів — надто вони зухвалі, — пирхнула тітонька Мері-Марія, кутаючись у шаль, щоби сховати спину від протягів.

— А чи знаєте ви, пані Блайт, дорогенька, — зловісно промовила Сьюзен, — що сталося з новими ірисами, які ви хотіли посадити в тінистому закутку саду? Вона посадила їх нині, коли ви пішли, на заднім подвір’ї — там, де найбільше сонця.

— Ох, Сьюзен! І ми не можемо пересадити їх, бо вона так образиться!

— Ви тільки звеліть мені, пані Блайт, дорогенька, і я…

— Ні-ні, Сьюзен, лишімо їх поки що там. Згадайте, як вона плакала, коли я натякнула їй, що таволгу не слід було підрізувати до цвітіння.

— Але, пані Блайт, дорогенька… ганити наші нарциси… знані на всю околицю…

— Цілком справедливо знані. Сьюзен, не зважайте на тітоньку Мері-Марію, коли не хочете, щоб з вас і далі всі кепкували. Погляньте, на цій клумбі все ж зійшли настурції. Це так цікаво — коли ти вже й не сподіваєшся діждати паростків і раптом бачиш, як вони пробиваються з-під землі. Я хочу облаштувати маленький розарій у південно-західному кутку. О, мене трепет охоплює від самого слова «розарій». Ви колись бачили таку блакитну блакить неба, Сьюзен? А якщо вечорами слухати пильно, можна почути, як усі струмочки в Глені жебонять, зливаючись у веселій балачці. Сьогодні я хотіла би провести ніч у видолинку, з подушкою з диких фіалок під головою.

— Вам було б там дуже вогко, — терпляче відповіла Сьюзен. Навесні пані Блайт завжди ставала така. Це минеться.

— Сьюзен, — змовницьки прошепотіла Енн, — я хочу наступного тижня відсвяткувати день народження.

— Чом би й ні? — відказала Сьюзен. Звісно, у сім’ї немає нікого, хто народився б наприкінці травня, та чи варто на це зважати, коли пані Блайт хоче відсвяткувати день народження?

— День народження тітоньки Мері-Марії, — вела далі Енн, сповнена рішучості не відступати перед лицем небезпеки. — Гілберт каже, що наступного тижня їй виповниться п’ятдесят п’ять років, і я подумала, що…

— Пані Блайт, дорогенька, невже ви справді хочете відсвяткувати день народження цієї…

— Полічіть до ста, прошу вас… мила Сьюзен, полічіть до ста! Вона так зрадіє. Подумайте, яке сумне в неї життя!

— Вона сама в цьому винна.

— Можливо. Але Сьюзен, я хочу зробити це для неї.

— Пані Блайт, дорогенька, — погрозливо мовила Сьюзен, — ви завжди були такі ласкаві, що давали мені відпустку щоразу, коли я потребувала. Отож, я відчуваю, що мушу перепочити наступного тижня. Я попрошу свою небогу Гледіс приїхати й допомогти вам. І годі, про мене, Мері-Марія Блайт може собі святкувати хоч дюжину днів народження.

— Якщо ви, Сьюзен, так не хочете брати участь у цьому задумі, я, звісно, відмовлюся від нього, — поволі проказала Енн.

— Пані Блайт, дорогенька, ця жінка сіла вам на карк і хоче лишитися тут назавжди. Вона геть вимучила вас, тримає пана лікаря під закаблуком і зводить нінащо життя дітей. Про себе я не кажу, бо, зрештою, хто я така? Вона сварила, бурчала, шпигала й ображалася, а ви тепер хочете святкувати її день народження? Що ж, коли так… ми закасаємо рукави й зробимо все якнайкраще!

— Сьюзен, ви диво!

Почалося обговорення деталей плану. Сьюзен, погодившись відсвяткувати день народження, воліла, задля честі Інглсайду, підготувати все бездоганно, щоб навіть Мері-Марія Блайт не мала дошкульних зауважень.

— Напевне, Сьюзен, ми влаштуємо ранкове прийняття. Тоді гості підуть удень, і ми з лікарем встигнемо ще на концерт у Лобриджі. Ми збережемо все в таємниці, щоб то була для неї несподіванка. Вона нічого не знатиме аж до останньої миті. Я запрошу всіх тих, із ким вона приятелює тут, у Глені.

— І хто ж то міг би бути, пані Блайт, дорогенька?

— Ну… тих, кого вона принаймні зносить. А ще її кузину з Лобриджа, Аделлу Кері, і декого із Шарлоттауна. У нас буде великий фруктовий торт із п’ятдесятьма п’ятьма свічками…

— …який, звісно, пектиму я.

— Але ж ви знаєте, Сьюзен, що ваші фруктові торти найкращі на всьому острові.

— Я знаю, що у ваших руках, пані Блайт, дорогенька, я тану, як віск.

Минув тиждень, сповнений загадкових клопотів. Весь Інглсайд був перейнятий таємницею. Кожен дав урочисту обіцянку ні словом не прохопитися тітоньці Мері-Марії про свято. Проте Енн і Сьюзен забули, що у світі існують чутки. Увечері напередодні прийняття тітонька Мері-Марія повернулася додому після візиту в Глені й застала їх, утомлених, на сутінковій терасі, де вони сиділи без світла.

— Усе в темряві, Енні? Дивно, як то люди люблять сидіти потемки. Мене темрява завжди гнітить.

— Це не темрява, це сутінки. Світло й темрява поєдналися в любовному союзі, і прекрасний плід його, — мовила Енн радше сама собі, аніж комусь іншому.

— Надіюся, хоч ти сама розумієш, що кажеш, Енні. То що, у вас завтра гості?

Енн випросталася в кріслі. Сьюзен, котра вже сиділа дуже прямо, не могла випростатися сильніше.

— Але… але… тітонько…

— Завжди я мушу про все дізнаватися від чужих, — мовила тітонька Мері-Марія радше скрушно, аніж сердито.

— Ми… ми хотіли, щоб то була несподіванка…

— Не розумію, Енні, для чого вам кликати гостей о цій порі року, коли погода така непевна.

Енн зітхнула з полегкістю. Вочевидь, тітонька Мері-Марія знала хіба те, що прийдуть гості, але не те, як це стосується її самої.

— Я… я хотіла зібрати гостей, доки відцвітуть весняні квіти, тітонько.

— Я вберу свою гранатову тафтяну сукню. Певно, Енні, якби я не почула цієї звістки в селі, твої милі друзі заскочили б мене в бавовняному халаті.

— О ні, тітонько. Звісно, ми попередили б вас завчасу.

— Ну, якщо моя порада щось важить для тебе, Енні, — а часом я певна, що не важить, — то ліпше тобі надалі не бути аж такою потайною. До речі, коли ти не знаєш, — подейкують, ніби то Джеймс жбурнув камінь у вікно методистської церкви.

— То не він, — спокійно відповіла Енн. — Він сказав, що не робив цього.

— Чи певна ти, Енні, що він не бреше?

— Так, — цілком незворушно мовила «Енні». — Джем ані разу в житті не сказав мені неправди.

— Ну, я подумала, тобі слід знати, що кажуть люди.

І тітонька Мері-Марія випливла геть у своїй звичній штивній манері, навмисне зневажливо обминаючи Миршавка, який лежав на спині в надії, що хтось полоскоче йому черевце.

Енн і Сьюзен глибоко зітхнули.

— Сьюзен, я, мабуть, ляжу спати. Надіюся, завтра не буде дощу — мене тривожить ота темна хмара над гаванню.

— Буде сонячно, пані Блайт, дорогенька, — запевнила Сьюзен. — Так сказано в календарі.

У Сьюзен був календар із прогнозами погоди на рік, які збувалися достатньо часто, щоб забезпечити йому надійну репутацію.

— Не замикайте бічних дверей, Сьюзен — лікар пізно повернеться з міста. Він зголосився купити троянди — п’ятдесят п’ять золотавих троянд, бо тітонька Мері-Марія сказала була, що любить лише ці квіти.

Півгодини потому Сьюзен, читаючи на ніч розділ із Біблії, натрапила на вірш: «Здержуй ногу свою від дому свого товариша, щоб тобою він не переситивсь і не зненавидів тебе»[8].

«Навіть у ті часи», — подумала Сьюзен, заклавши сторінку гілочкою полину.

Енн і Сьюзен прокинулися рано, щоб завершити останні приготування, перш ніж тітонька Мері-Марія спуститься на сніданок. Енн завжди любила вставати рано — у ті таємничі передсвітанкові півгодини, коли світ належить феям і стародавнім богам. Любила вона й дивитися на бліде рожево-золоте вранішнє небо за церковним шпилем, на півпрозоре сяєво перших променів над дюнами, на перші бузкові спіралі диму, що зміїлися із гленських коминів.

— День, як на замовлення, пані Блайт, дорогенька, — самовдоволено мовила Сьюзен, усипаючи кокосовою стружкою глазур на фруктовому торті. — Зроблю-но я ще ці вершкові кульки за новим рецептом; а Картерові Флеггу телефонуватиму щопівгодини, щоб він не забув про морозиво. А тоді мушу ретельно вимити парадний ґанок.

— Чи є в цьому потреба, Сьюзен?

— Пані Блайт, дорогенька, ви запросили пані Еліот, адже так? Вона побачить наш ґанок лише бездоганно чистим. А вас я попрошу прикрасити їдальню. Я не маю до цього хисту — гарно розставляти квіти.

— Чотири торти! Ого! — сказав Джем.

— Коли в нас свято, — бундючно мовила Сьюзен, — то це вже свято.

Гості прийшли вчасно й у передпокої їх зустріли тітонька Мері-Марія в гранатовій тафтяній сукні та Енн у кремовій серпанковій. Спершу Енн хотіла була вбрати білу муслінову сукню, але передумала.

— Дуже слушно, Енні, — прокоментувала тітонька Мері-Марія. — Я завжди кажу, що білі сукні — то лише для молодих.

Усе минало за планом. Стіл був розкішний — найкращий посуд Енн та екзотична краса білих і бузкових ірисів. Вершкові кульки Сьюзен справили щиру сенсацію — нічого подібного в Глені досі не куштували, — її молочний суп виявився останнім словом кулінарної науки, салат був приготований з інглсайдських курей — «тих, які справді кури», — а геть зацькований Картер Флегг привіз морозиво з точністю до хвилини. Аж ось увійшла Сьюзен, несучи перед собою торт із п’ятдесятьма п’ятьма запаленими свічками так, наче то була голова Хрестителя на полумиску, і поставила його на стіл перед Мері-Марією Блайт.

А тим часом Енн, із вигляду весела безтурботна господиня, добряче непокоїлася. Прийняття тривало гладенько, та її дедалі сильніше посідала певність, що весь задум іде прахом. По прибутті гостей вона була надто заклопотана, щоб помітити, як тітонька Мері-Марія перемінилася на виду, коли пані Еліот сердечно привітала її з днем народження й побажала міцного здоров’я та довгих літ. Тож лише коли всі посідали за стіл, Енн завважила, що панна Блайт нітрохи не задоволена. Вона пополотніла — невже від гніву? Ні, це неможливо! — і за весь час сніданку не проказала ні слова, окрім хіба коротких, силуваних відповідей на запитання, звернені до неї. Вона з’їла дві ложки супу й три жмутки салату; що ж до морозива — вдавала, буцім його немає на столі.

Коли Сьюзен принесла торт із запаленими свічками, тітонька Мері-Марія судомно ковтнула, марно намагаючись притлумити ридання, і за столом пролунало щось схоже на здушений кашель.

— Тітонько, ви нездорові? — стривожено мовила Енн.

Панна Блайт холодно зиркнула на неї.

— Я цілком здорова, Енні. Дивовижно здорова, як на таку літню жінку.

У цю вельми сприятливу мить увійшли двійнята з п’ятдесятьма п’ятьма золотими трояндами в кошику, який серед раптової мовчанки вручили тітоньці Мері-Марії, ледь чутно бурмочучи привітальні слова й побажання. Між гостей пролунав схвальний шепіт; утім, Мері-Марія Блайт сиділа мовчки.

— Ді… дівчата задмухнуть свічки замість вас, тітонько, — розгублено пролебеділа Енн, — а потім… ви ж розріжете торт?

— Я ще не зовсім немічна, Енні… тож можу й сама задмухнути свічки… поки що.

Тітонька Мері-Марія взялася задмухувати свічки, одну по одній — неквапно й демонстративно. Так само неквапно й демонстративно вона розрізала торт і відклала ніж.

— А тепер — із твого дозволу, Енні, я піднімуся до себе. Такій літній жінці як я слід відпочити після стількох потрясінь.

Із шурхотом майнула спідниця тітоньки Мері-Марії. Із гуркотом упав трояндовий кошик, який тітонька Мері-Марія єдиним рухом скинула на підлогу. Із цокотом продзвеніли на сходах підбори тітоньки Мері-Марії. Із грюкотом зачинилися двері спальні тітоньки Мері-Марії.

Ошелешені гості їли свої шматки торта з усім апетитом, який спромоглися прикликати, у напруженій тиші, яку порушувала вряди-годи тільки розповідь пані Мартін про лікаря в Новій Шотландії, що отруїв кількох своїх пацієнтів, зробивши їм ін’єкцію дифтерійної палички. Решта, відчуваючи, що ця історія не демонструє вишуканого смаку, не підтримали її шляхетної спроби порятувати застільну бесіду, і всі пішли одразу, як це дозволили приписи доброго тону.

Спантеличена Енн кинулася до кімнати тітоньки Мері-Марії.

— Тітонько, та що сталося?

— Хіба конче треба було, Енні, всім оголошувати мій вік? І кликати Аделлу Кері… вона вмирала, так хотіла знати, скільки мені років!

— Тітонько, ми… ми лише хотіли…

— Не знаю, чого ви хотіли, Енні… але добре знаю одне — в усьому цьому є якась прихована мета. Я читаю твої думки, люба Енні… але розпитувати не буду… я лишу це на твоїм сумлінні.

— Тітонько, я мала намір лише потішити вас і влаштувати вам свято. Пробачте, я…

Тітонька Мері-Марія піднесла хустинку до очей і відважно всміхнулася.

— Авжеж, я пробачаю тобі, Енні. Але ти повинна розуміти, що після такої кривди — зумисної кривди — я не можу лишатися в цьому домі.

— Тітонько, невже ви не вірите, що…

Тітонька Мері-Марія підняла довгу, худу, вузлувату руку.

— Не говорімо про це, Енні. Я хочу спокою… тільки спокою. «Духа прибитого хто піднесе?»[9]

Надвечір Енн поїхала з Гілбертом на концерт, проте не можна сказати, що їй удалося насолодитися музикою. Гілберт, за висловом панни Корнелії, поставився до ранкового інциденту, «як найтиповіший чоловік».

— Так, вона завжди дратувалася натяками на свій вік. Батько був частенько кпив із неї. Я мав попередити тебе, але чомусь це вискочило в мене з пам’яті. Якщо вона їде — нехай собі.

«Відданість родині» завадила Гілбертові докинути: «На щастя».

— Не поїде вона, пані Блайт, дорогенька. То була б надто велика удача, — похитала головою Сьюзен.

Проте цього разу Сьюзен помилилася. Наступного ж дня тітонька Мері-Марія поїхала, великодушно пробачивши всім усе в мить прощання.

— Не винувать Енні, Гілберте, — пишно сказала вона. — Певно, їй не праглося навмисне мені дошкулити. Я не заперечувала проти того, щоби твоя дружина мала якісь таємниці від мене, хоча для чутливої душі, такої як моя… Та попри все, мені завжди подобалася горопашна Енні… мушу сказати це в мить прощальної слабкості. Інша річ — Сьюзен Бейкер. Постав її на місце, Гілберте, і хай не писне — це остання моя порада.

Спершу ніхто не міг повірити в таке щастя. Потім, помалу, вони призвичаїлися до того, що тітонька Мері-Марія справді поїхала… що всі знову вільні сміятися, не боячись образити когось, відчиняти вікна й не чути нарікань на протяги, їсти улюблені страви, не жахаючись розмов про те, що вони неминуче спричинять рак шлунка.

«Я ніколи так охоче не прощалася із жодним гостем, — дещо гризько думала Енн. — Але як приємно знов бути собою у власному домі».

Миршавко ретельно вилизував свою шубку, відчуваючи, що й у котячім житті є беззаперечні радості. У саду розквітла перша півонія.

— Світ повен поезії, правда, мамо? — запитав Волтер.

— Червень буде погожий, — упевнено мовила Сьюзен. — Так сказано в календарі. Буде кілька весіль і щонайменше два похорони. Дивно, правда, — як то нарешті можна зітхнути спокійно. Коли я згадую, пані Блайт, дорогенька, як не хотіла святкувати той її день народження, то знов переконуюся, що є на світі всемогутнє Провидіння. І чи не здається вам, пані Блайт, дорогенька, що наш пан лікар залюбки з’їв би сьогодні смаженини з цибулею?