Енн із Інглсайду

24

Півник Робін уже не харчувався самими лише черв’яками; натомість він дзьобав зерна рису, пшениці, насіння салату-латуку й настурції. Він надзвичайно виріс — «інглсайдська вільшанка» вже зажила собі слави на всю околицю — а манишка його набула гарного червоного відтінку. Незрідка він сідав на плече Сьюзен і дивився, як вона в’яже на шпицях. Коли Енн верталася додому, він летів їй назустріч і стрибав поперед неї стежкою аж до самого ґанку. Щоранку він прилітав на Волтерове підвіконня дзьобати хлібні окрушини, щодня купався в ночвах на заднім подвір’ї, під живоплотом із кущів шипшини, ще й здіймав пекельний галас, коли не знаходив там води. Гілберт раз у раз нарікав, що його пера й сірники розкидані по всій бібліотеці, проте ніхто йому не співчував, і навіть його серце відтануло, коли Півник Робін безтурботно сів йому на долоню, щоб ухопити насінинку. Усі в домі любили Робіна — окрім хіба Джема, який усією душею був відданий Брунові й невблаганно затямлював болісну істину: можна купити собаку, але не його любов.

Спершу Джем не мав цього на думці. Звісно, Бруно деякий час сумуватиме за Родді й колишнім домом, та це невдовзі минеться. Проте воно не миналося. Бруно був найпокірнішим псом у світі, робив саме те, що йому веліли, аж навіть Сьюзен визнала, що чемнішої тварини й відшукати годі — але в ньому не було життя. Коли Джем вів його на прогулянку, очі песика спалахували радісним вогнем, він жваво метляв хвостиком і весело брався в дорогу. Утім, невдовзі погляд його тьмянів і він, похнюпившись, байдуже трюхикав коло ніг Джема. Його плекали й пестили, йому віддавали найкращі, найсоковитіші кістки, йому дозволяли щоночі спати в ногах Джемового ліжка… та все було марно. Бруно жив мовби деінде — чужий і геть недоступний. Ночами Джем інколи прокидався і, перехилившись із ліжка, сягав рукою униз, щоби погладити маленьке напружене тільце, та жодного разу песик ані лизнув йому на те руку, ані махнув хвостом. Бруно терпляче зносив пестощі, та не відповідав на них.

Джем зціпив зуби. Джеймс-Метью Блайт був рішучий хлопчина й не збирався поступатися собаці — його власному собаці, чесно купленому за долар, який він ледь спромігся заощадити із кишенькових грошей. Бруно мусить забути Родді… мусить перестати дивитися жалісними очима загубленої істоти… мусить урешті-решт полюбити його.

Джемові часто доводилося ставати на захист Бруно, бо ж хлопці в школі, здогадавшись про його любов до собаки, брали його на глум.

— У твого цуцика блохи — отакі велетенські блохи! — кпив Перрі Різ. Джем мусив його відлупцювати, щоб той узяв свої слова назад і визнав, що в Бруно немає бліх — аніжодної.

— У мого пса щотижня бувають судоми, — хвалився Роб Рассел. — Можу закластися, що у твого за ціле життя жодних судом не сталося. Якби в мене був такий пес, я перекрутив би його на м’ясорубці.

— У нас колись теж був такий пес, — мовив Майк Дрю, — але ми його втопили.

— А мій пес просто жахливий, — гордо озвався Сем Воррен. — Він душить курей і жує білизну, розвішану після прання. Б’ємося об заклад, що твоєму дурному цуцикові на таке заповзяття не стане?

Потайки Джем сумовито погодився із Семом, хоч і не сказав йому цього. Він майже не шкодував, що Бруно не розбишака. Джемові прикро було почути, як Вотті Флегг загукав: «Твій пес — чемний пес, бо він ніколи не гавкає по неділях!» — адже Бруно ніколи не гавкав у жоден із днів тижня.

Та попри це, він був чудовим, милим песиком.

— Бруно, чому ти не хочеш мене полюбити? — ледь не плакав Джем. — Я готовий зробити для тебе все… нам було б так весело разом. — Та він не хотів визнавати свою поразку.

Одного вечора Джем квапився додому з надбережжя, де вони із хлопцями пекли молюсків. Насувався шторм. Море стогнало розпачливо й лунко. Усе здавалося похмурим і неживим. Із першим довгим, громохким ударом грози Джем увірвався в Інглсайд і закричав:

— Де Бруно?

Того дня він уперше пішов із дому без Бруно. Йому здалося, що маленький песик не подужає довгого шляху до гавані. Джем не зізнався б навіть собі, що й сам не подужав би довгого шляху із собакою, котрий геть не тішитиметься прогулянці.

З’ясувалося, що ніхто не знає, де Бруно. Його не бачили після вечері, коли Джем пішов на узбережжя. Хлопець шукав повсюди, та не міг його знайти. Надворі пустилася злива, світ тонув у сліпучих блискавках. Невже Бруно там, у цій чорній ночі… заблукав? Бруно боявся гроз. Сякий-такий зв’язок між ними із Джемом установлювався лиш тоді, коли песик тихцем підповзав до нього, поки небо за вікном розколювалося надвоє.

Джем так перелякався, що, коли буря вщухла, Гілберт сказав йому:

— Завтра я мушу поїхати в Гарбор-Гед, щоб дізнатися, як почувається Рой Весткот. Їдьмо зі мною, Джеме, і дорогою відвідаємо стару ферму Крофордів. Мені здається, Бруно втік туди.

— За шість миль? Та це неможливо! — мовив Джем.

Проте це було саме так. Вони підійшли до старої, темної, покинутої ферми Крофордів, і мале забрьохане болотом тремтливе створіння на мокрому ґанку звернуло до них байдужий, виснажений погляд. Бруно не огинався, коли Джем узяв його на руки й поніс до брички, шпортаючись у високій, аж до коліна, траві.

Джем був щасливий. Як вихоплювався місяць із-поза лапатих хмар, що мчали небом попри нього! Як солодко й гостро пахли вмиті дощем ліси! Який то був дивовижний світ!

— Тату, я думаю, тепер Бруно полюбить Інглсайд.

— Можливо, — коротко відповів тато. Він не хотів смутити Джема, але певен був, що серце собаки, якого забрали з колишнього дому, розбите навік.

Бруно ніколи не їв багато, але після тієї ночі дедалі рідше наближався до своєї миски. Настав день, коли він геть відмовився від їжі. Його оглянув ветеринар, проте не виявив ніякої хвороби.

— За всі роки моєї практики я бачив одного собаку, що вмер від горя, і от, здається, це другий випадок, — сказав він Гілберту, відвівши його вбік.

Він залишив тонізуючий засіб, який Бруно покірно ковтнув і ліг, умостивши писок на лапах і втупившись у простір перед собою. Джем довго стояв, заклавши руки в кишені й дивлячись на нього, а тоді пішов до бібліотеки й поговорив із татом.

Наступного дня Гілберт поїхав до міста, відшукав там Родді Крофорда й привіз його в Інглсайд. Коли Родді піднімався сходами ґанку, Бруно, який почув його кроки з вітальні, підняв голову й нашорошив вуха. У наступну ж мить його змарніле собаче тільце стрілою рвонуло через усю кімнату просто в обійми блідому кароокому хлопчикові.

— Пані Блайт, дорогенька, — промовляла ввечері Сьюзен тремтливим від хвилювання голосом, — маленьке щенятко плакало… правда, правда! Сльози так і бігли йому по носі. Я й не повірила б у це, якби не бачила на власні очі.

Родді пригортав Бруно до серця й дивився на Джема благально й виклично водночас.

— Я знаю, ти купив його… але він мій. Джейк неправду сказав. Тітка Вінні не заперечує проти пса, але я гадав, що не повинен просити його назад. Ось твій долар… я не витратив ні цента з нього… я не міг.

Джем вагався лише мить — доки уздрів очі Бруно. «Яка ж я свинюка!» — подумав він з відразою до себе й узяв долар.

Зненацька Родді всміхнувся. Усмішка перемінила його набурмосений вид; та все, що він міг сказати — це лише здушене: «Дякую».

Тієї ночі Родді спав у кімнаті Джема, і ситий Бруно розлігся між їхніми ліжками. Та перш ніж укластися спати, Родді вкляк і проказав молитву, а Бруно присів біля нього, поклавши передні лапи збоку на ковдру. Якщо пес міг молитися, це відбувалося з ним — і була то молитва вдячності й оновленої радості життя.

Уранці Родді приніс йому їжу й Бруно ковтав її пожадливо, ввесь час позираючи на свого господаря. Він весело пострибав за Родді й Джемом, коли ті пішли прогулятися в Глен, і Сьюзен сказала, буцім такого життєрадісного песика ще й світ не бачив.

Та ввечері, після того, як Родді й Бруно поїхали, Джем довго сидів у сутінках на кухонному ґанку. Він відмовився йти шукати піратських скарбів у Долині Райдуг із Волтером. Джем більше не відчував у собі бравого розбишацького заповзяття. Він навіть не схотів поглянути на Миршавка, що причаївся в заростях м’яти, вимахуючи хвостом, немовби лютий гірський лев, готовий до стрибка. Хто дозволив котам бути щасливими в Інглсайді, коли в собак тут розбиваються серця? Він навіть дещо сердився на Ріллу, котра принесла йому синього плюшевого слона. Плюшевий слон, коли немає Бруно! Так само коротку відсіч дістала й Нен, яка прийшла й запропонувала йому пошепки сказати одне одному, що вони думають про Бога.

— Невже ти думаєш, що я за це винувачу Бога? — розлючено відповів Джем. — Нен, ти геть не маєш відчуття пропорції.

Нен пішла спантеличена, бо ж гадки не мала, що це означає, а Джем сердито втупився в останні жаринки напівзотлілого сонця. По всьому Глені валували пси. Зграя Дженкінсів вийшла на вулицю, голосно кличучи своїх собак… усі мали право на це — усі, навіть Дженкінси — тільки не він. Життя пролягало попереду, наче пустеля, де він ніколи вже не матиме власного пса.

Енн вийшла з будинку й сіла на нижню сходинку, тактовно дивлячись в інший бік. Джем відчував, що вона розуміє його.

— Мамо, — натужно проказав він, — чому Бруно не захотів полюбити мене, коли я так любив його? Я… ви гадаєте, собаки не можуть любити мене?

— Ні, синку. Згадай, як любив тебе Хитрик. Просто Бруно вже віддав усю свою любов Родді, і більше не мав любові для інших людей. Є такі собаки — віддані тільки одному господареві.

— Зате Бруно й Родді тепер щасливі, — мовив Джем із похмурим вдоволенням, цілуючи маму в хвилясті лискучі коси. — Але в мене ніколи більше не буде свого собаки.

Енн була певна, що це минеться; так само він почувався й після смерті Хитрика. Проте цієї душевної рани йому не вдалося зцілити. Собаки жили й помирали в Інглсайді — хороші собаки, що просто належали сім’ї, із якими Джем гуляв і бавився, як усі решта. Так тривало, доки один маленький песик Понеділок заволодів його серцем і полюбив його сам — любов’ю ще більшою, аніж була любов Бруно; любов’ю, історії про яку ще довго переказували з уст в уста в Глені. Але до того було ще далеко, і Джем невдовзі подибав у ліжко — спустошений і самотній.

«Шкода, що я не дівчисько, — розлючено думав він. — Тоді я міг би зараз плакати й плакати».