Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ЧЕРЕЗ ПАГОРБИ Й ГОРИ

Ерагон і Нар Гарцхвог бігли решту дня, цілу ніч та ще й цілий наступний день, зупиняючись тільки для того, щоб попити води й трішки перепочити.

Надвечір другого дня Гарцхвог захекано спинився.

— Вогнемече, я маю щось попоїсти й хоча б годинку поспати, — прохрипів він.

Важко дихаючи, Вершник прихилився до найближчого пня й кивнув головою на знак згоди. Правду кажучи, він і сам падав з ніг, але гордість не дозволяла йому сказати про це першим. Залишивши табір варденів, Ерагон не без подиву зрозумів, що хоч він і може подолати відстань у п'ять миль куди швидше за Гарцхвога, проте далі ургал аж ніяк не поступається йому у витривалості.

— Я допоможу тобі що-небудь вполювати, — запропонував юнак.

— Дякую. Гадаю, я легко впораюсь сам. Розведи краще багаття, а я роздобуду їжі.

— Як скажеш.

За мить Гарцхвог уже зник у заростях бука, а Ерагон розв'язав ремінь на талії й, полегшено зітхнувши, кинув свою торбу поруч із пеньком. «Трикляті обладунки», — прошепотів він. Справді-бо, навіть в Імперії йому не доводилося долати такі велетенські відстані та ще й із такою ношею на плечах. Юнак і не підозрював, як йому буде важко. Усе його тіло — стопи, ноги, спину — проймав різкий біль. А коли Вершник намагався присісти, його коліна не хотіли згинатися.

Так чи так, розуміючи, що нічого не вдієш, Ерагон став збирати суху траву та гілля й складати все це в купу на клаптикові кам'янистої землі.

Мандрівники зупинились за декілька миль у східному напрямку від південного берега озера Тудостен, тому земля тут була волога, а навколо височіли зарості, що сягали подекуди ледь не шести футів. У них блукали стада оленів, газелей і диких биків із чорною шкірою й широкими, закрученими назад рогами. Ця земля була напрочуд багата завдяки Беорським горам, над якими збиралося безліч хмар, що згодом розліталися на тисячі ліг, приносячи дощ на рівнини, які без нього були б так само сухими й порожніми, як і Хадарацька пустеля.

Навіть незважаючи на те, що вони пробігли багато ліг, Ерагон усе одно був невдоволений. Адже між річкою Джиєт й озером Тудостен їм довелося втратити кілька годин, ховаючись і рухаючись обхідними шляхами, так, щоб їх ніхто не помітив. Проте тепер, коли озеро Тудостен лишилося за їхніми спинами, Вершник сподівався, що вони бігтимуть значно швидше. «Насуада, певно, і гадки не мала, що ми так затримаємось! Їй-бо хочеться, щоб ми долетіли до Фартхен Дура швидше за вітер! Ха!» Буцнувши гілку, яка валялася в нього під ногами, юнак продовжив збирати хмиз, невдоволено бурмочучи собі щось під носа.

Гарцхвог повернувся приблизно за годину, коли Ерагон уже розпалив чималеньке багаття — десь у ярд завдовжки й у два фути завширшки. Упоравшись зі своїм завданням, Вершник сидів і дивився на полум'я, борючись із бажанням поринути у світ своїх ілюзій, аби бодай трішки перепочити. Коли він повернув голову вбік ургала, його шия хруснула.

Гарцхвог стояв над ним, тримаючи під лівою рукою велику тушу оленя. Він робив це так легко, ніби та туша була не важча за торбу, набиту ганчір'ям. За якийсь час ургал закріпив тушу на дерев'яній розсошці за двадцять ярдів від багаття й заходився обробляти її ножем. Вершник звівся й, відчуваючи, що його суглоби ось-ось обернуться на камінь, почвалав до ургала.

— Як ти його вбив? — поцікавився він.

— За допомогою пращі, — загув Гарцхвог у відповідь.

— Ти хочеш приготувати його на рожні чи ургали їдять м'ясо сирим?

Гарцхвог різко повернувся й зиркнув на Ерагона крізь завиток свого лівого рога. У його жовтому оці зблиснув якийсь дивний вогник.

— Ми не тварини, Вогнемече.

— Та я цього й не казав.

Ургал щось буркнув собі під носа й знов повернувся до туші.

— Приготування на рожні забере надто багато часу, — зітхнув Ерагон.

— Я думав дещо зварити, а дещо засмажити на камінні.

— Зварити? Цікаво, яким макаром? У нас же нема казанка.

Гарцхвог тим часом витер руки об землю, дістав із торбинки, що висіла в нього на ремені, шматок згорнутої тканини й кинув її Ерагонові. Юнак хотів був її спіймати, проте слабкість у руках не дозволила йому дотягнутись, і тканина впала на землю. Вона нагадувала дуже великий пергамент. Коли Ерагон підняв її, тканина розгорнулась і стала нагадувати мішечок у півтора фута завширшки й приблизно три фути завглибшки. Його краї були зміцнені товстою шкіряною ниткою із нашитими на неї металевими кільцями. Юнак спантеличено покрутив мішечок перед очима, здивований його м'якістю, а ще більше тим, що на ньому не було жодного шва.

— Що це таке? — спитав він.

— Шлунок печерного ведмедя, якого я вбив у той рік, коли в мене з'явились роги. Його треба кудись підвісити або закріпити над якоюсь дірою, а потім наповнити водою і вкинути до нього розпечене каміння. Воно швидко нагріє воду, і ми будемо мати дуже смачну юшку.

— А хіба каміння не пропалить шлунок?

— Та ні, ще жодного разу не пропалювало.

— Хіба він зачарований?

— Повір мені, жодної магії. Просто міцний шлунок, та й усе, — відповів Гарцхвог, узяв оленя за ноги й, крекнувши, одним рухом розірвав тушу навпіл, а потім став вирізати найкращі шматки м'яса ножем.

— Мабуть, це був дуже великий ведмідь, — прошепотів Ерагон.

Гарцхвог видав глибокий гортанний звук, що нагадував «рук-рук».

— Він був більшим, ніж я зараз, Убивце Тіні.

— Ти теж убив його за допомогою пращі?

— Ні, я задушив його голими руками. Ургалам заборонено користуватися зброєю, коли вони досягають певного віку й повинні довести всім свою хоробрість, — Гарцхвог на мить зупинився, а його ніж тим часом занурився в тушу по самісіньке руків'я. — Але багато хто не наважується вступити у двобій із печерним ведмедем, полюючи на вовків або ж на гірських козлів. Саме тому ватажком став я, а не хтось інший.

Кивнувши, Вершник залишив ургала розрізати м'ясо, а сам пішов до багаття, де викопав невеличку ямку й увіткнув довкола неї кілька кілочків, на які повісив ведмежий шлунок. Потім він назбирав добру дюжину каменів завбільшки з яблуко й укинув їх до багаття. Доки ті нагрівались, Ерагон скористався магією, щоб на дві третини наповнити шлунок водою. Після цього він заходився майструвати з кількох гілочок молодої верби та смужки шкіри щось таке, що віддалено нагадувало щипці, а коли камені розпеклися до червоного, Вершник крикнув Гарцхвогу:

— Здається, вони готові!

— Тоді кидай їх у воду, — гукнув той у відповідь.

Ерагон дістав щойно змайстрованими щипцями один із каменів і поклав його до посудини. Торкнувшись води, камінь спочатку зашипів, а потім видав у повітря хмаринку пари. Після того як у ведмежому шлунку опинився третій камінь, вода в ньому обернулася на окріп. Ступаючи своїми важкими кроками, Гарцхвог підійшов до Ерагона й кинув у воду дві пригорщі м'яса, а потім приправив юшку сіллю й паростками розмарину, чебрецю та ще якихось диких трав, які він зібрав під час полювання. Далі він поклав біля вогнища великий плаский шматок сланцю, а коли той нагрівся, став смажити на ньому невеличкі смужки м'яса.

Доки готувалася їжа, мандрівники відкололи собі від пенька по великій трісці й вирізали з них ложки. Вершник був такий голодний, що йому здалося, ніби юшка вариться цілу вічність, а коли вона врешті-решт була готова, обидва воїни накинулись на неї, ніби пара голодних вовків. Вершник навіть не підозрював, що може з'їсти вдвічі більше, ніж завжди. Решту їжі кількома величезними ковтками знищив Гарцхвог, який їв за шістьох дорослих чоловіків.

Тепер можна було відпочити. Ерагон задоволено влігся на траві й став поглядати на світлячків, що кружляли довкола буків, немовби ганяючись один за одним. Десь далеко в заростях хрипко ухнула сова, а на темно-червоному небі стали з'являтися перші зірки.

За мить юнак заплющив очі, і його голову заполонили думки про Сапфіру та Арію. У скронях Вершника глухо пульсувала кров. Усе було тихо й спокійно, аж доки він не почув, як ліворуч від нього щось хруснуло. Різко обернувшись, юнак побачив, як Гарцхвог виколупує зламаною кісткою рештки їжі із зубів. Вершник зиркнув на свого супутника, а потім зупинив погляд на ургалових ногах — той зняв свої велетенські сандалії, перш ніж вони почали їсти. Ерагон не без подиву помітив, що на кожній нозі Гарцхвога було по сім пальців.

— Гноми мають на ногах стільки ж пальців, як ви, — мовив він.

Гарцхвог виплюнув на вугілля шматочок м'яса.

— Гм… — знехотя відповів він. — Я цього не знав. Мені якось ніколи не було діла до їхніх ніг.

— А тобі не здається дивним те, що в ургалів і гномів по чотирнадцять пальців на ногах, а в людей і ельфів тільки по десять?

Почувши таке, Гарцхвог роздратовано скривив свої тонкі губи:

— Ми не рідня по крові цим безрогим гірським щурам, Вогнемече. Що з того, що в нас і в них по чотирнадцять пальців? Просто боги створили нас такими, ото й усе. Інакшого пояснення я не бачу.

Ерагон щось пробурчав у відповідь, ще раз глянув на світлячків і геть несподівано попрохав ургала:

— А розкажи мені якусь історію, із тих, що їх найдужче любить ваша раса, Нар Гарцхвогу.

Ургал хвильку подумав, почухав потилицю й нарешті вийняв із рота кістку:

— Якось давно, — почав він, — жила собі молода ургалка на ймення Магхара. Вона мала роги, що виблискували, ніби коштовне каміння, і довге-предовге волосся, яке спадало з її плечей нижче спини. А ще вона так чарівно сміялась, що навіть птахи милувалися її сміхом. Проте їй не судилося народитись красунею — обличчя в неї було потворне. У її ж таки селі мешкав і один войовничий ургал, що переміг на турнірі двадцять трьох суперників, а чотирьом із них узагалі не судилося вижити після того, як вони зійшлися з ним у чесному двобої. Невдовзі йому прийшов час обирати собі дружину. Важко було уявити, як Магхарі хотілося стати його нареченою, але він не звертав на неї жодної уваги, бо її потворне обличчя затьмарило і блиск її рогів, і красу її волосся, і її дзвінкий сміх. Засумувала Магхара та й подалася собі на найвищу гору Хребта, де стала кликати Рахну. «Рахно-мати, — волала вона, — Рахно-мати, та, що створила нас, що навчила нас ткацтва й землеробства, що народила Беорські гори, пролітаючи небесами на своєму драконі». І Рахна почула її, і спиталася, навіщо та її кличе. «Зроби мене вродливою, наша Славна Мати, — стала благати Магхара, — аби я могла обрати собі ургала, який мені до вподоби». І відповіла їй Рахна: «Навіщо тобі бути вродливою, адже твої роги сяють, ніби коштовне каміння, твоє волосся переливається, ніби хвилі ріки, а твій сміх — гарніший за спів птахів? Зажди хоч трохи, і до тебе прийде ургал, який побачить не лише твоє обличчя». Та Магхара кинулась їй до ніг і заголосила: «Не бути мені щасливою, о Славна Мати, аж доки не завоюю серця того ургала, що мені любий. Зроби мене вродливою». Тоді Рахна посміхнулася й спитала: «Ну гаразд, але чим ти мені відплатиш, якщо я зроблю це?». «Я віддам тобі все, чого забажаєш», — не вагаючись, відповіла Магхара.

Рахна вдоволено кивнула й тут-таки зробила Магхару вродливою. Та повернулась до свого села, й усі захоплено пороззявляли роти — такою красунею вона стала. Невдовзі войовничий ургал узяв її за дружину, вони народили кількох діточок і жили, не знаючи лиха, аж цілих сім років. Та щойно почався восьмий, як до Магхари прийшла Рахна й спиталася в неї: «Чи жила ти щасливо увесь той час із ургалом, чиє серце тобі так хотілося завоювати?». «Авжеж», — відповіла Магхара.

Тоді Рахна мовила: «От і добре, а я саме прийшла за своєю платнею». Вона довго оглядала їхній кам'яний будинок, а вирішила забрати до себе їхнього найстаршого сина. Почувши це, Магхара впала на коліна й стала благати Рахну, щоб та цього не робила, проте Славна Мати була непохитною. Тоді Магхара збожеволіла від розпачу, схопила бойову палицю свого чоловіка й кинулась на Рахну. Але палиця відразу ж обернулася в її руках на хмаринку пилу. Потому Рахна забрала в неї також її вроду й вирушила разом з її сином до свого замку, де мешкали чотири вітри. Вона нарекла його Хергаз і виховала з нього могутнього воїна, яких іще земля не бачила. І кожен, хто чує цю історію, має знати, що доля — вона є доля, і якщо ти наважишся піти проти неї, то можеш утратити все найдорожче, що маєш у житті.

Ерагон замислено зітхнув і глянув на мерехтливий серп місяця, що став здійматися на сході з-за лінії горизонту.

— А розкажи щось про ваші села, — попрохав потому юнак.

— Що саме?

— Та що завгодно. Я був у ваших із Кхагрою й Отвеком свідомостях, я проникав у ваші спогади, проте майже нічого не пам'ятаю.

— О, я можу розповідати дуже довго, — загув Гарцхвог, і в його очах з'явився невимовний смуток. Потім він якийсь час поколупався кісткою в одному зі своїх іклів і нарешті став розповідати: — Ми беремо колоди й вирізаємо на них зображення гірських тварин, а потім вкопуємо їх у землю перед своїми оселями, щоб ті відганяли злих духів. Часом нам здається, ніби ці колоди оживають… Тобто коли ти заходиш до будь-якого з наших сіл, ти починаєш відчувати, як очі цих тварин за тобою стежать. — Ургал на мить перестав колупатися в зубах, та невдовзі продовжив своє нехитре заняття й вів далі: — Перед входом до кожної хатини ми вішаємо намну. Це такі шматочки тканини, завбільшки з мою долоню. Вони мають яскраві візерунки, з яких можна дізнатися геть усе про історію родини, яка мешкає в хатині. Робити нові намни або ж латати старі ми дозволяємо лиш найстаршим ткачам, які мають найбільший досвід. А в зимові місяці молоді ургальські подружжя плетуть разом килими. Робота над одним килимом триває цілих п'ять років, за які ти можеш збагнути, чи правильно обрав собі пару.

— Я ще ніколи не бачив ваших сіл, — мовив Ерагон. — Мабуть, ви дуже добре їх ховаєте.

— Авжеж, вони добре заховані й добре захищені. А ті, кому щастить побачити наші оселі, зазвичай не доживають до тієї миті, коли можуть комусь про них розповісти.

По цих словах Вершник пильно глянув на ургала, а потім спитав дуже серйозним голосом:

— А як так сталося, що ти вивчив нашу мову, Гарцхвогу? Невже серед вас жила людина? Ви тримали когось із моєї раси в рабстві?

Гарцхвог витримав погляд Ерагона, навіть оком не зморгнувши.

— У нас немає рабів, Вогнемече. Я просто забирав знання тих людей, яких переміг у бою, і ділився цими знаннями зі своїм племенем.

— Ти вбив багато людей, чи не так?

— Ти теж убив багатьох ургалів, Вогнемече. Саме тому ми й маємо бути спільниками. Адже без цього і у твоєї, і в моєї раси є всі шанси стати рабами.

Ерагон схрестив руки на грудях, його очі недобре зблиснули.

— Якось ми з Бромом переслідували разаків і зайшли до Язуака, невеличкого села на березі річки Нінор. Усі його мешканці були мертві, а їхні тіла було звалено в купу на майдані. А на верхівці цієї купи стирчав спис, на якому висіло тіло немовляти. Це було найжахливіше видовище з тих, які мені коли-небудь доводилось бачити. І це зробили ургали…

— Послухай мене, Вогнемече, — відповів на те Гарцхвог, — перш ніж у мене з'явились роги, батько узяв мене разом із собою до одного з наших сіл у західній частині Хребта. І ми знайшли всіх наших побратимів мертвими — їх катували, перш ніж убити. На те село напало кілька великих загонів із Нарди, і нікому з ургалів не пощастило втекти. Ніде правди діти, Вогнемече, ми дужче за інші раси любимо війну, і це безліч разів нас губило. Наші жінки не визнають ургала за чоловіка, аж доки той не переможе в бою трьох суперників. Бій приносить нам радість, але це не означає, що ми не вміємо визнавати своїх помилок. Ми змінимося, бо інакше на нас чекає смерть. У нас немає виходу, бо якщо нас усіх не винищить Галбаторікс, то, перемігши його, про це подбаєте ви з Насуадою. Хіба не так?

Ерагонове підборіддя нервово затремтіло, проте він усе ж таки кивнув:

— Може, й так.

— Тоді який сенс дорікати одне одному помилками минулого? Якщо ми будемо завжди пам'ятати те зло, яке наші раси заподіяли одна одній, то між людьми й ургалами ніколи не буде миру.

— А що нам робити тоді, коли ми все-таки переможемо Галбаторікса й Насуада віддасть твоїй расі обіцяні землі? Невже через двадцять років ваші сини почнуть грабувати й убивати, аби похизуватись перед ургалками? Ти ж добре знаєш свою історію, Гарцхвогу, і чудово розумієш, що так було завжди, коли ургали укладали мирні угоди.

Гарцхвог глибоко зітхнув і відповів далеко не відразу:

— Тоді нам доведеться лиш сподіватись, що десь далеко-далеко за морями живуть інші ургали, значно мудріші за нас, бо навряд чи ми виживемо на цих землях.

Потому розмова урвалась, і табір поринув у тишу. Гарцхвог розлігся прямісінько на землі, а Ерагон закутався в плащ і сперся спиною на пеньок, розглядаючи зірки, що мерехтіли як на небесах, так і в його думках…

Наприкінці наступного дня мандрівники побачили Беорські гори. Спочатку вони були всього лиш примарними силуетами на обрії, білими й багряними кутастими фігурами, але надвечір стали чітко вимальовуватись на горизонті, і Вершник навіть зміг розгледіти біля їхнього підніжжя темну смужку дерев. Над нею йшла значно більша смуга криги й снігу, а ще вище височіли сірі кам'яні вершини. Вони були такі високі, що на них не те що не росли дерева, а навіть не падав сніг.

Коли Ерагон побачив їх уперше, їхні неймовірні розміри вразили його до глибини душі. Він бачив гори на власні очі, але все його єство відмовлялось вірити в те, що на світі може існувати щось настільки гігантське. Середня висота цього гірського пасма сягала десяти миль, проте деякі піки були значно вищими.

Мандрівники бігли цілу ніч крізь темряву й не зупинялися половину наступного дня. Дообідня пора під Беорськими горами нагадувала скорше сутінки, й лишень опівдні сонце таки прорвалося між двома піками та залило землю своїм світлом. Тоді Ерагон зупинився на березі невеличкого струмочка й кілька хвилин зачудовано роздивлявся краєвид, що відкривався перед ним.

Правду кажучи, подальша мандрівка вздовж гірського Хребта весь час неприємно нагадувала Ерагонові його втечу з Джиліда до Фартхен Дура разом із Мертагом, Сапфірою та Арією. Юнакові навіть здалося, що він упізнає ті місця, де вони розбивали табір, після того, як перетнули Хадарацьку пустелю.

Дні та ночі тривали до болю довго й водночас на диво швидко, оскільки кожна нова година була схожою на попередню. Через це Ерагона весь час не покидало враження, ніби їхнє випробування ніколи не скінчиться і що більша його частина неодмінно має бути попереду.

Невдовзі мандрівники прибули до величезної ущелини, яка розділяла гірське пасмо на багато ліг із півночі на південь. Тоді вони повернули праворуч і побігли поміж холодними й байдужими вершинами. Діставшись Ведмежого Ікла — річки, що брала свій початок на вузькій долині, Ерагон і Гарцхвог перейшли її холодні води вбрід і, не зупиняючись на жодну хвилину, попрямували далі на південь.

Але перш ніж вирушити прямісінько до гір, мандрівники все ж таки розбили табір біля невеличкого ставка, щоб трішки перепочити. Гарцхвог убив пращею ще одного оленя, і вони вдвох наїлися так, що іншим разом їм би вистачило цієї їжі на кілька разів.

Утамувавши свій нелюдський голод, Ерагон усівся на землю й заходився латати дірку у своєму черевикові, коли раптом почув моторошне виття, від якого йому аж на серці похололо. Юнак насторожено роззирнувся довкола й помітив величезного звіра, що біг уздовж кам'янистого берега ставка.

— Гарцхвогу, — прошепотів Вершник і потягнувся до торби, щоб дістати з неї свою криву шаблю.

Ургал миттю схопився на ноги, намацав на землі каменюку, завбільшки з кулак, і зарядив її до своєї пращі. Потому він випростався на повен зріст, роззявив пащеку й видав такий моторошний крик, що аж земля здригнулася.

Звір тим часом спинився, а потім став рухатись значно повільніше, раз у раз принюхуючись до землі. Невдовзі він опинився зовсім близько від мандрівників, так, що світло від вогнища раз по раз вихоплювало його з темряви. Побачивши, з ким вони мають справу, Ерагон ледь не скрикнув. Перед ними стояв величезний, ніби кінь, вовк із сірою спиною. Його ікла виблискували, ніби дві найгостріші шаблі, а жовті очища невідривно стежили за кожним їхнім рухом. Вовк урешті-решт зупинився й широко розчепірив лапи, кожна з яких була завбільшки з кулачний щит. «Це шррг!» — подумав Ерагон.

Рухаючись майже безшумно, попри те, що його вага була величезна, гігантський хижак тим часом став обходити їхній табір, а Ерагон намагався думати про ельфів і про те, як би вони вчинили в цій ситуації. Трохи перегодом, збагнувши, що зволікати далі не можна, Вершник вимовив прадавньою мовою:

— Брате-Вовче, ми не хочемо тобі зла, адже сьогодні наша зграя відпочиває і не полює. Ми запрошуємо тебе розділити нашу їжу. Ти можеш лишатися в нашому таборі аж до ранку.

Почувши прадавню мову, шррг зупинився й насторожено повів вухами.

— Що це ти робиш, Вогнемече? — гаркнув Гарцхвог.

— Не нападай, аж доки він не нападе першим.

Велетенський звір повільно наблизився до їхнього табору, став винюхувати повітря, а потім підійшов до самісінького вогнища, напевно, вельми зацікавлений дивом, якого ще ніколи не бачив. За мить він опинився біля решток м'яса, які лишилися на тому місці, де Гарцхвог розрізав оленя, схопив кілька шматків і, не озираючись, подався в безмежні простори ночі.

Ерагон полегшено зітхнув і сунув шаблю назад до піхов. Гарцхвог натомість іще добрі півгодини стовбичив на місці, вдивляючись у темряву й прислухаючись до кожного звуку.

З першими променями сонця мандрівники покинули табір. Вони рушили на схід у напрямку долини, яка вела до гори Тардур.

Заглибившись у густий ліс, що вкривав підніжжя гірського пасма, Ерагон і Гарцхвог відчули, як повітря стало значно прохолоднішим. Земля була вкрита тут голчастим килимом, від чого їхні кроки зробились майже нечутними. Коли мандрівники прокладали собі шлях між товстими стовбурами й корінням високих, темних і похмурих дерев, їм увесь час здавалося, ніби ті за ними стежать.

Серед вкритого товстим шаром моху гілля, видаючи голосний скрекіт, сновигали великі чорні білки, а в заростях папороті, малини та інших зелених рослин було безліч найрізноманітніших грибів.

Невдовзі Вершник і ургал опинились у самісінькому серці довгої долини, й світ став для них маленьким і тривожним. На них зусібіч тисли велетенські глиби гір, а небо висіло ген-ген угорі, блакитною, недосяжною тонкою стрічкою. Ерагон зачудовано поглядав, як кілька маленьких хмаринок торкалися гірських плечей, і думав про те, що такого високого неба йому ще ніколи не доводилось бачити.

За годину пополудні мандрівники змушені були сповільнити свій біг, бо в хащах кілька разів пролунало чиєсь оглушливе ревіння. Вершник миттю вихопив із-за спини свою вірну шаблю, а Гарцхвог іще швидше, ніж напередодні, зарядив до пращі круглу річкову каменюку.

— Це печерний ведмідь, — мовив ургал, проте його слова заглушив скажений пронизливий вереск, що нагадував скрегіт металу об метал, — до того ж іще й награ, — здригнувшись, нарешті закінчив той. — Ми маємо бути дуже обережні, Вогнемече.

Мандрівники повільно пішли далі й невдовзі побачили тварин, що метушилися на схилі гори на кількасот футів вище за них. Це було стадо кабанів, які мали червонувате хутро й товстелезні ікла. У його гущі раз у раз лунало клацання щелеп, а також зі смертельною швидкістю виблискували велетенські пазурі ведмедя. Спочатку Ерагонові здалося, ніби в цих кабанах і в цьому ведмеді нема нічого надзвичайного, проте вже за мить він порівняв тварин із деревами і вжахнувся, збагнувши, що шррг виглядав би поруч із кожним кабаном, як карлик, а ведмідь… той узагалі був завбільшки з будинок, у якому Вершник мешкав у Паланкарській долині. Кабани розірвали ведмедеві бік, але це тільки ще дужче розлютило ненажерливого хижака. Звівшись на задні лапи, він продовжував свою переможну ходу й за мить так приклався до одного з кабанів своєю велетенською лапою, що ледь не розідрав його на шматки. Кабан упав на землю й кілька разів намагався був звестись, проте його наздогнав іще один удар, і він застиг, випустивши дух. Потому ведмідь схилився над своєю здобиччю, а кабани, заверещавщи, ніби свійські свині, дременули кудись високо в гори.

Ошелешений побаченим, Ерагон повільно йшов слідом за Гарцхвогом. Ведмідь тим часом, відвернувши свою величезну морду від здобичі, уважно стежив за ними своїми маленькими, ніби дві намистинки, очицями. Урешті-решт, переконавшись, що прибульці нічим йому не загрожують, хижак повернувся до своєї трапези.

— Гадаю, навіть Сапфіра не подужала б такого монстра, — тихенько мовив Ерагон.

Гарцхвог і собі відповів майже пошепки:

— Сапфіра вміє дихати вогнем. А ведмідь — не вміє.

Обидва мандрівники не зводили з гігантського ведмедя погляду, аж доки той не зник із поля зору за деревами. Але навіть потому Вершник і ургал продовжували тримати зброю напоготові, геть не знаючи, які ще небезпеки можуть чекати на них у цьому лісі.

День став хилитись до вечора, коли мандрівники раптом почули ще один дивний звук.

Прислухавшись уважніше, вони зрозуміли, що це був сміх. Тоді Гарцхвог спинився, застережливо звів вказівного пальця й став непомітно скрадатися між кущами, прямуючи в той бік, звідки він долинав. Ступаючи обережно, ніби кіт, Ерагон пішов слідом за ургалом, намагаючись майже не дихати, аби не виказати своєї присутності.

За мить Вершник розсунув перед собою кизилове листя й побачив унизу протоптану стежинку, на якій бавилося трійко маленьких гномів. Дітлахи кидали одне в одного паличками й заливались дзвінким сміхом, проте нікого з дорослих поряд із ними не було. Відійшовши на безпечну відстань, Ерагон полегшено видихнув повітря й став розглядати небо. Невдовзі він помітив кілька стовпчиків білого диму й визначив, що вогнища мали бути десь за милю від них.

Хруснувши гіллям, із кущів вийшов Гарцхвог. Він усівся на схилі трішки нижче за Вершника, так, що їхні очі опинились на одному рівні. Потому ургал замислено почухав потилицю.

— Вогнемече, — сказав він, — саме тут наші шляхи мають розійтися.

— Хіба ти не підеш зі мною до Беорських земель?

— Ні. Моє завдання — зробити так, щоб ти був у безпеці. А якщо я піду з тобою, то гноми навряд чи тобі довірятимуть. Гора Тардур уже зовсім близько. Я певен, що ти доберешся туди живим і здоровим, бо навряд чи хтось наважиться тут на тебе напасти.

Ерагон потер собі шию й перевів погляд із Гарцхвога на дим, що здіймався в небо на сході.

— Ти хочеш повернутися назад до варденів?

Гарцхвог ледь помітно всміхнувся:

— Авжеж. Проте я повертатимусь не так швидко, як ми сюди дісталися.

Не знаючи, що відповісти, Ерагон наступив на кінець гнилої колоди, й від неї відвалився добрячий шмат деревини, під яким було безліч мурах, що відразу ж стали рятувати свої білі личинки.

— Не дай шрргу або ж ведмедю з'їсти себе, обіцяєш? Бо тоді мені доведеться знайти та знищити твого вбивцю, а в мене й так обмаль часу.

Гарцхвог притис обидва кулаки до свого рогатого лоба:

— Нехай твої вороги будуть тремтіти, почувши одну лишень звістку про те, що ти наближаєшся, Вогнемече.

По цих словах він звівся й великими стрибками помчав геть від Вершника, і вже за кілька секунд розчинився між віковими деревами.

Ерагон вдихнув на повні груди й став продиратися крізь чагарник до малюків-гномів. Побачивши незнайомця, крихітки застигли, і на їхніх личках із кругленькими щічками з'явився здивований, а водночас недовірливий вираз. Проте Ерагон радів уже бодай тому, що вони не втекли, й, розвівши руки в різні боки, мовив:

— Я Ерагон, Убивця Тіні. Я шукаю Орика, сина Тхріфка. Ви можете мене до нього відвести?

Діти тільки закліпали своїми оченятами. Вершник збагнув, що вони не розуміють його рідної мови.

— Я Вершник дракона, — мовив тоді він повільно-повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Ека едір аі Шуртугал… Шуртугал… Арджетлам…

Тієї ж миті в очах малюків зблиснули здивовані вогники, але вже невдовзі вони радісно загукали:

— Арджетлам! Арджетлам!

Потому вони підбігли до Ерагона, почали хапати його за ноги й нарешті потягли за собою. Ошелешений Вершник не пручався і, відчуваючи, як його губи розпливаються в дурнуватій посмішці, почвалав за ними. Дітлахи весь час щось йому розповідали, і хоч юнак геть нічого не розумів, йому все одно дуже подобалось слухати їхні милозвучні голоски.

Невдовзі одне з дитинчат, Ерагонові здалося, що це була дівчинка, простягло до нього свої рученята, й він посадив його собі на плечі. Та не встиг Вершник пройти й кількох кроків, як дівча так міцно вчепилося своїми крихітними пальчиками йому у волосся, що той аж зашипів від болю. Відразу ж потому мала пустунка дзвінко захихотіла, тож в Ерагона зникло будь-яке бажання сваритися на неї. Так він і йшов аж до самісінької гори, де мав зустрітися зі своїм молочним братом Ориком.