Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ТІНЬ ДОЛІ

Якраз на ту пору Блодхгарм та його товариші-ельфи приєдналися до Ерагона й Сапфіри. Утім Ерагон не звертав на них уваги. Він шукав Арію.

Вершник побачив її, коли ельфійка бігла поруч із Джормандером, який їхав верхи. Ерагон помахав їй щитом, намагаючись привернути увагу.

Арія помітила Вершника й рушила в його бік. Ельфійка бігла граційно, наче газель. На цей раз її обладунки були як завжди: щит, звичайний шолом, кольчуга… Метал сяяв у сірих вранішніх сутінках, які заполонили місто. За якусь мить вона вже була біля Вершника.

— Ми із Сапфірою, — сказав Ерагон, — хочемо проникнути до фортеці згори і спробувати полонити леді Лорану. Підеш із нами?

Арія на знак згоди мовчки кивнула головою.

Тоді Ерагон стрибнув із землі на передню лапу Сапфіри й незабаром зручно вмостився у своєму сідлі. Арія так само хутко заскочила на Сапфіру, сівши позаду Вершника, — кільця її кольчуги трохи давили йому в спину.

Не гаючи часу, дракон розпростер свої оксамитові крила й уже за хвилину був у повітрі, залишивши на землі розчарованого Блодхгарма й інших ельфів.

— Тобі не слід залишати свою охорону аж так легко, — тихо сказала Арія на вухо Ерагонові. Вона міцно трималась за його талію, коли Сапфіра злітала все вище й вище.

Вершник не встиг відповісти, бо якраз у цю мить відчув, як на нього напливає свідомість Глаедра. На якийсь час місто внизу зникло, і юнак став бачити й відчувати тільки те, що бачив і відчував Глаедр:

«Маленькі-співучі-шершні-стріли відскакували від його живота, коли він піднявся вгору над розкиданими дерев'яними печерами двоногих кругловухих. Повітря під його крилами було спокійне й густе, чудове повітря для польоту, який він мав зробити. Сідло терлося об його луску, коли Оромис змінював свою позу.

Глаедр висунув язика й відчув приємний аромат горілого-дерева-готового-м'яса-пролитої-крові. Він бував у цьому місці вже багато разів. За його молодих літ воно називалось інакше, і тоді єдиними його мешканцями були сумні-смішливі-швидкі-на-язик-ельфи та їхні друзі. Його минулі візити в цей край були приємні, хоч у пам'яті болісно відлунювала згадка про двох своїх товаришів по гнізду, які загинули тут від руки схибленого клятвопорушника.

Ліниве-однооке-сонце якраз встало над обрієм. На північ від нього велика-вода-Ісенстар мерехтливо сяяла, немов поліроване срібло. Прямо під ним зграя гостровухих під командуванням Ісланзаді вишикувалась навколо розбитого-міста-мурашника. Їхні обладунки були схожі на уламки розтрощеної крижини. Хмара блакитного диму лежала на всій рівнині, густа-густа, немов холодний вранішній туман.

А з півдня малий-злий-дряпучий-кіготь Торнак летів до Джиліда, ревом викликаючи на бій усіх, хто його чув. Син-Морзана-Мертаг сидів у нього на спині, а в його правій руці яскраво, неначе вогненний цвях, сяяв Зарок.

Глибокий сум сповнив Глаедра, коли він побачив цих жалюгідних пташенят. Йому так не хотілось, щоб Оромис убив їх. Тоді він іще раз подумав, що дракони мусять тепер битися з драконами, а Вершники — з Вершниками, і все через того клятого Галбаторікса. У похмурому настрої Глаедр прискорив політ. Він виставив кігті вперед, готуючись розідрати своїх ворогів на шматки».

Ерагон здригнувся, коли Сапфіра нахилилася на один бік і змушена була зменшити висоту на багато футів, перш ніж їй вдалося відновити рівновагу.

«Ти теж це бачив?» — спитала вона.

«Так».

Стривожений Ерагон озирнувсь назад, на сідельні сумки, де лежало серце сердець Глаедра. Перше, про що він подумав: чи не варто їм із Сапфірою допомогти Оромису й Глаедру? Та вже за мить Вершник заспокоївся — серед ельфів було чимало чарівників, тож навряд чи його мудрі вчителі потребуватимуть сторонньої допомоги.

— Що сталося? — спитала Арія.

«Оромис і Глаедр готуються до битви з Торнаком і Мертагом», — відповіла Сапфіра.

Ерагон відчув, як Арія напружилась:

— Звідки ти це знаєш?

— Я поясню трохи пізніше. Сподіваюсь, із ними нічого не станеться.

— Я теж, — сказала Арія.

Тим часом Сапфіра покружляла високо над фортецею, потім понеслась униз на нерухомих крилах і нарешті опустилася на шпиль найвищої вежі. «Я зустріну вас у залі внизу. Це вікно надто мале для мене», — мовив дракон, коли Ерагон і Арія вже стояли на крутому даху. За мить Сапфіра полетіла від них.

Ерагон і Арія обережно підійшли до краю даху, а потім спустилися до вузького кам'яного виступу, що був футів на вісім нижче. Якби хтось із них зараз раптом послизнувся, то міг би легко розбитися об бруківку. Ерагон потихеньку рушив уздовж виступу до хрестоподібного вікна. Через нього він і потрапив до якоїсь великої квадратної кімнати, де лежали цілі снопи стріл і чимало важких арбалетів. Якщо в цій кімнаті хтось і був, то, очевидно, він кинувся навтьоки, коли побачив Сапфіру.

Арія теж залізла у вікно слідом за Вершником. Спершу ельфійка уважно роздивилась кімнату, потім показала рукою на сходи в дальньому кутку й обережно рушила до них. Її ноги в шкіряних чоботах нечутно ступали по кам'яній підлозі.

Ерагон пішов за ельфійкою, аж раптом відчув унизу якісь дивовижні згустки енергії, а також свідомість п'яти чоловіків, чиї думки були для нього наглухо закриті. Щоб відбити можливий віртуальний напад, Ерагон спробував якомога краще зосередитись і почав згадувати для цього уривки з ельфійської поезії. Потім він торкнув Арію за плече.

— Ти відчуваєш це? — пошепки спитав Вершник.

Вона ствердно кивнула:

— Нам треба було взяти із собою Блодхгарма.

Отак вони й спустилися сходами, роблячи все можливе, щоб рухатись без жодного звуку. Наступна кімната була куди більша за попередню. Вона мала високу стелю, футів на тридцять, а зі стелі звисав ліхтар із гранчастими пластинами скла. Його жовтий вогонь добре освітлював приміщення. Сотні масляних картин висіли на стінах. Серед них були портрети бородатих чоловіків у прикрашених візерунками балахонах, непорушно застиглих жінок, котрі сиділи в колі дітлахів із гострими пласкими зубками, похмурі морські замальовки, на яких моряки тонули серед розбурханих хвиль, батальні картини, де люди вбивали цілі юрби гротескно намальованих ургалів. Високі дерев'яні двері, які були влаштовані в північній стіні, відкривалися на балкон із кам'яною балюстрадою. А навпроти вікна біля дальньої стіни стояло кілька невеликих круглих столів, завалених сувоями, три м'які стільці й дві чималі мідні урни, наповнені букетами засохлих квітів. І на одному з тих стільців сиділа вбрана в лавандову сукню огрядна сіроволоса жінка. Вона була напрочуд схожа на кількох чоловіків на портретах. Її голову вінчала срібна діадема, прикрашена нефритом і топазом.

А посередині кімнати розташувалося троє чарівників — ті самі, що їх Ерагон уже бачив раніше в місті. Вони стояли обличчям одне до одного, каптури на їхніх балахонах були відкинуті назад, а руки випростані так, що кінчиками пальців чарівники торкалися один одного. Погойдуючись у такт, ця трійця бурмотіла якесь закляття прадавньою мовою. Але між ними був ще й хтось четвертий. Вбраний так само, як і троє перших, він мовчки стояв посеред їхнього кола й корчився, немов від болю.

Ерагон спробував прорватися в розум одного з чарівників, але той був так зосереджений на своєму завданні, що Вершникові не вдалось підкорити його своїй волі. Більше того — чоловік, здавалось, навіть не помітив того нападу. Тоді те саме спробувала зробити вже Арія. Та її спроба теж була невдала.

— А вони непогано треновані, — похмуро прошепотіла ельфійка.

— Що ж це вони роблять? — так само пошепки спитав Ерагон.

Ельфійка тільки знизала плечима.

Якраз у цей час жінка в лавандовій сукні звелася. Вона побачила Ерагона та Арію, які завмерли на кам'яних сходах. На превеликий подив Вершника, вона не стала кликати на допомогу, а просто приклала палець до губ і кивнула незваним гостям.

Ерагон збентежено зиркнув на Арію.

— Це може бути якась пастка, — прошепотів він.

— Мабуть, так воно і є, — відповіла та. — Сапфіра вже близько?

— Майже поруч.

— Ну що ж, тоді ходімо… привітаємо нашу хазяйку.

Рівною ходою ельфійка та Вершник зійшли вниз по сходах і рушили через кімнату, не відводячи очей від чарівників.

— Ви леді Лорана? — спитала Арія м'яким голосом, коли вони зупинилися біля жінки.

Жінка поважно схилила голову:

— Так, світлий ельфе, — потім вона перевела погляд на Ерагона: — А ти, мабуть, Вершник дракона, про якого ми так багато чули останнім часом? Ти Ерагон, Убивця Тіні?

— Так, — відповів Ерагон.

На шляхетному обличчі жінки з'явився вираз полегшення.

— Ах, я так сподівалася, що ти прийдеш. Ти мусиш зупинити їх, Убивце Тіні, — і вона показала поглядом на чарівників.

— А чому ж ви самі не накажете їм відступити? — здивувавсь Ерагон.

— Я не можу, — сказала Лорана. — Вони слухають тільки короля та його нового Вершника. А я дала клятву Галбаторіксові… У мене не було вибору… Отож, я не можу підняти руку ані проти нього самого, ані проти його чарівників. Інакше я б уже давним-давно їх знищила.

— Але чому? — спитала Арія. — Чому ви їх так боїтесь?

Леді Лорана на мить поринула в глибоку задуму, а потім примружила очі:

— Вони знають, що ми не в змозі відігнати варденів і що Галбаторікс не прислав нам нікого на допомогу. Отож вони намагаються, щоправда, не знаю, як саме, створити Тінь, щоб те чудовисько повстало проти варденів і посіяло сум'яття у ваших рядах.

Ерагон здригнувся від жаху. Він навіть уявити не міг, що доведеться ще раз битися з кимось, схожим на Смерка.

— Але ж Тінь може повстати проти них самих, проти всіх у Фейнстері, так само легко, як і проти варденів.

Лорана кивнула на знак згоди:

— Звісно. Та їм байдуже. Вони хочуть завдати перед смертю якомога більше болю й страждань. Вони божевільні, Убивце Тіні. Будь ласка, зупини їх заради мого народу!

Щойно леді Лорана сказала це, як Сапфіра приземлилася на балконі кімнати, розтрощивши ледь не всю балюстраду хвостом. Вона одним ударом лапи вибила віконниці й рами, а вже за мить із ревом просунула голову й плечі до зали.

Чарівники так і продовжували творити своє закляття, очевидно, навіть не помітивши присутності дракона, тим часом леді Лорана таки добряче злякалась.

— Лишенько моє, — скрикнула вона, схопившись за підлокітники стільця.

Тоді Ерагон підняв Брізінгр і рушив до чарівників. Сапфіра наблизилась до них із другого боку. Аж раптом усе закружляло довкола Ерагона, і він зрозумів, що знову дивиться на світ очима Глаедра:

«Червоне… Чорне… Пульсуючі спалахи жовтого… Біль… Біль, від якого хрущали ребра й вогнем горіло біля лівого крила. Біль, якого він не відчував понад сотню років. Потім настало полегшення, коли супутник-його-життя Оромис загоїв йому рани.

Глаедр сяк-так відновив рівновагу й пошукав поглядом Торнака. Той маленький-червоний-птах-дракон був сильніший і швидший за Глаедра, і він корився волі Галбаторікса.

Торнак ударив Глаедра в лівий бік, його слабкий бік, той, де була колись передня лапа. Вони кружляли навколо одне одного, опускаючись до твердої-пласкої-небезпечної-для-крил-землі. Глаедр люто клацнув щелепами, ударив задніми лапами, намагаючись збити меншого дракона.

„Ти не переможеш мене, пташеня, — пообіцяв він. — Я був старий, коли ти ще й не народився“.

Білі-кинджали-пазури пройшлися по ребрах Глаедра та по його животу. Тоді він махнув хвостом і ударив ошкіреного-довгозубого Торнака по нозі, різонувши його в стегно великим шипом. Ця битва вже давно виснажила обом їхні невдимі-закляття-щити. Тепер дракони були вразливі для кожного удару.

А коли вертка земля була всього за кілька тисяч футів під ними, Глаедр глибоко вдихнув і відтягнув назад голову. Він напружив шию, стиснув живіт і дмухнув із глибин свого черева густу-рідину-вогню. Та рідина, поєднавшись із повітрям, обдала червоного дракона полум'ям. На якийсь час він став схожий на вкритий пухирцями кокон. Тоді Глаедр закрив пащу, припинивши потік вогню. Він та різак-кіготь-дракон, котрий верещав і звивався, мов той черв'як, розлетілись у різні боки.

— їхня сила слабне, — почув Глаедр голос Оромиса, — я можу це бачити з їхньої поведінки. Ще кілька хвилин, і зосередженість Мертага буде така, що я зможу взяти контроль над його думками. Або ми вб'ємо їх мечем і кігтями.

Глаедр ревнув на знак згоди, хоч і був розчарований тим, що вони з Оромисом не спілкуються подумки, як завжди робили колись раніше. Піднявшись на хвилі теплого-вітру-з-глиняної-землі, він повернув до Торнака, чиї лапи сочились червоною кров'ю. Дракон заревів. Він знов був готовий до битви».

Ерагон безтямно поглянув у стелю. Він лежав на спині посеред кімнати. Поруч із ним навколішки стояла Арія. Ельфійка була вкрай стурбована. Вона схопила його за руку й допомогла звестись на ноги. Вершник хитнувся і, мабуть, упав би, якби його не підтримала Арія. Неподалік була й Сапфіра, яка трусила головою. Юнак добре відчував її сум'яття.

Троє чарівників так і стояли з розпростертими руками, погойдуючись і проказуючи слова прадавньою мовою. Ці слова ніби бриніли якоюсь надзвичайною силою й іще довго висіли в повітрі після того, як голоси чарівників змовкали. Чоловік, який сидів біля їхніх ніг, обхопивши коліна, трусився всім тілом і хитав головою туди-сюди.

— Що сталося? — тихо спитала Арія. Вона потягнулась до Ерагона й іще більше притишила голос: — Звідки ти знаєш, про що думає Глаедр, адже він так далеко, а крім того, його розум закритий навіть для Оромиса… Вибач, що торкаюсь твоїх думок без дозволу, Ерагоне, та я була надто стурбована твоїм станом. Що це за зв'язок у тебе з Глаедром?

— Скажу трохи пізніше, — Ерагон розправив плечі.

— Оромис дав тобі амулет, що дозволяє контактувати з його драконом?

— Ні… Але щоб усе пояснити, треба надто багато часу. Пізніше… я обіцяю.

Арія трохи повагалась, проте потім кивнула на знак згоди:

— Ловлю на слові.

Часу на розмови й справді не було. Ерагон, Сапфіра й Арія рушили до чарівників і напали на них. Шалений брязкіт металу розлігся по кімнаті, коли Брізінгр, мов блискавка, відскочив від одного з чарівників. Він не завдав тому жодної шкоди, натомість ледь не вивихнув плече Вершникові. Так само відскочив від своєї цілі й меч Арії. Передня лапа Сапфіри теж не змогла дістати чарівника, хоч і залишила помітні сліди на кам'яній підлозі.

— Нам треба зосередитись на одному! — крикнув Ерагон і показав мечем на найвищого чарівника — блідого чоловіка з кошлатою бородою. — Тільки хутчіш, поки вони ще не встигли викликати духів!

Звісно, Ерагон та Арія могли б спробувати здолати охоронні закляття чарівника своїми власними закляттями, але використання магії проти іншого чарівника завжди приховує в собі чималу небезпеку, якщо не контролюєш свідомість супротивника. Ні Ерагон, ні Арія не хотіли загинути від закляття, про яке вони нічого не знали.

Отож Ерагон, Сапфіра та Арія стали по черзі нападати на бородатого чарівника, але жоден з їхніх ударів так і не досяг своєї мети. Нарешті, після кількох ударів Вершник почув, як під його мечем щось хруснуло — Брізінгр таки опустився на голову чарівника. Повітря перед Ерагоном затремтіло, і тієї ж миті юнака пройняла страшенна слабкість. Очевидно, надто багато сили пішло на те, щоб захистити себе від невідомого закляття. Напад слабкості тривав усього кілька секунд, але залишив по собі легке запаморочення. Ерагон скривився і змушений був знову вдатися за енергією до пояса Белотха Мудрого.

Смерть товариша ніяк не вплинула на двох інших чарівників. Вони ще з більшою швидкістю почали промовляти свої заклинання. Жовтава піна виступила в кутиках їхніх ротів, слина потекла їм із губ, їхні очі стали немов скляні, але вони не зробили жодної спроби чи втекти, чи відбиватися.

Тоді Ерагон, Сапфіра та Арія напосілись на другого чарівника — огрядного чолов'ягу із перснями на великих пальцях. Вони чергували різні удари, аж доки не виснажили його охоронних заклять. А коли він став безборонний, Сапфіра схопила його лапою й підкинула високо вгору. Чарівник відлетів, ударився головою об східці й затих. На цей раз ніякої магічної помсти не було.

Тоді Вершник рішуче рушив до жінки-чаклунки. Якраз у цей час грайливий пучок барвистого світла увірвався в кімнату крізь зламані віконниці й закружляв навколо чоловіка, який сидів на підлозі. Осяйні духи світились від якоїсь безмовної злості, утворюючи довкруж нього непроникну стіну. А той розкинув руки, так, наче пробував захистити себе, і голосно закричав. Повітря аж загуло від тієї потужної енергії, яку випромінювали мерехтливі кульки. Кислуватий присмак, чимось схожий на смак заліза, сповнив Ерагонів рот, а тілом йому побігли мурашки. Тим часом волосся на голові чаклунки стало дибки. Навпроти неї шипіла й вигинала спину Сапфіра — кожен м'яз на її тілі був напнутий, мов тятива.

І в цю мить страх пройняв усе єство Ерагона. «Ні! — подумки скрикнув він, відчуваючи нудоту. — Тільки не зараз… Не після всього, через що ми пройшли». Звісно, тепер Вершник був куди сильніший, ніж тоді, коли зіткнувся зі Смерком у Тронжхеймі, але ж і куди ліпше знав, якою небезпечною може бути Тінь. Тільки троє вояків за всю історію Алагезії зуміли вижити після поєдинку з Тінню: Лаетрі Ельф, Ірнстанд Вершник і він сам. Але тепер Ерагон не мав жодної впевненості в тому, що зможе повторити свій подвиг. «Блодхгарме, де ти? — подумки скрикнув Вершник. — Де ти? Нам потрібна твоя допомога!»

І тоді все довкола Ерагона знову кудись зникло, і він знову побачив світ очима Глаедра:

«Порожнеча… Біла порожнеча… Холодна-м'яка-небесна-вода стікала по лапах Глаедра після жаркого бою. Він обіперся на повітря, радіючи тонкому покривалу вологи, яка зібралась на його сухому-липкому-язикові.

Він змахнув крилами ще раз, і небесна вода розчахнулася перед ним, відкривши осяйне сонце й імлисту-зелено-коричневу-землю. Де це він? Не міг зрозуміти Глаедр. Він покрутив головою в пошуках Торнака. Маленький-червоний-птах-дракон летів високо-високо над Джилідом, значно вище, ніж міг літати будь-який птах, там, де повітря було тонке, а дихання — водянисто-туманне.

— Глаедре, пильнуй позаду! — крикнув Оромис.

Глаедр розвернувся, але він був надто повільний… Червоний драконі ударив його в праве плече. Удар був такий сильний, що він перекинувся. І все ж таки Глаедр устиг обхопити своєю єдиною передньою лапою те щипуче-розлючене-пташеня і спробував вичавити з його тіла життя, але Торнак звивався, немов справжній черв'як. Червоний дракон ревнув і таки зумів наполовину випручатись із обіймів Глаедра, а потім загнав пазури йому в груди. Глаедр вигнув шию й уп'явся зубами в задню ліву лапу Торнака. Він щосили тримав його, хоч червоний дракон пручався, немов спійманий дикий кіт. Гаряча-солона-кров наповнила пащу Глаедра.

А коли вони стали спускатись униз, до Глаедра долинув брязкіт мечів. То Оромис і Мертаг люто били в щити один одного. Торнак нахилився, і Глаедр побачив Мертага-сина-Морзана. Глаедрові здалося, що обличчя того чоловіка було перелякане, хоч дракон і не був у цьому певен. Навіть після тих довгих-довгих років, упродовж яких він був так тісно пов'язаний з Оромисом, йому все одно було важко розрізняти вияви почуттів цих двоногих безрогих і безхвостих створінь, з їхніми пласкими обличчями.

Аж раптом брязкіт металу стих.

— Будьте ви прокляті! — закричав Мертаг. — Будьте ви прокляті! Чому ви не з'явились раніше? Ви могли б допомогти нам! Ви могли б…

Здавалося, що Мертаг на мить вдавився власним язиком.

Глаедр здивовано форкнув, коли якась невидима сила різко зупинила їхнє падіння, майже струснувши його лапи з Торнака, а потім почала піднімати їх усіх чотирьох угору в небеса, все вище й вище, аж доки зруйноване-місто-мурашник під ними не стало всього лиш блідою невиразною плямою. Навіть Глаедрові було важко дихати в цьому розрідженому повітрі.

— А що робить те дитинча? — не зрозумів Глаедр. — Невже воно намагається вбити себе?

Нарешті Мертаг продовжив говорити, але тепер його голос був куди густіший і глибшим, ніж раніше. Він котився луною, неначе в якійсь порожній залі. Глаедр відчув, як луска в нього на плечах заворушилась, коли він упізнав цей голос… Це був не Мертаг. Це був давній ворог дракона…

— Так значить, ви вижили, Оромисе… Глаедре, — сказав Галбаторікс. Його слова звучали гладенько, немов у досвідченого оратора, а їхній тон був оманливо дружній. — Я вже давно підозрював, що ельфи приховують від мене дракона або Вершника. А ось тепер я відчуваю справжню насолоду від того, що мої підозри були таки небезпідставні.

— Іди геть, клятвопорушнику! — скрикнув Оромис. — Не буде тобі від нас жодної насолоди!

Галбаторікс захихотів:

— Ой, як грубо! Соромся, Оромисе-ельдо. Хіба ельфи за минуле століття встигли забути про свою славнозвісну ввічливість?

— Ти заслуговуєш на ввічливість не більше, ніж скажений вовк.

— Тьху на тебе, Оромисе! Пам'ятаєш, що ти казав мені, коли я стояв перед тобою й іншими старійшинами? „Лють — це отрута. Ти мусиш звільнити від неї свій розум, інакше вона зруйнує твою добру вдачу“. Тобі варто було б скористатися своєю порадою.

— Не тобі мене повчати своїм зміїним язиком, Галбаторіксе. Ти — мерзотник, і ми зробимо все, щоб тебе знищити, навіть якщо це коштуватиме нам життя.

— Але навіщо це, Оромисе? Навіщо тобі боротися зі мною? Мені дуже сумно, що ти дозволив люті зруйнувати твою мудрість. Ти ж справді мудрий ельф, Оромисе, може, наймудріший у всьому нашому ордені. Принаймні ти був перший, хто розпізнав те шаленство, яке пожирало мою душу. Адже саме ти переконав інших старійшин відхилити моє прохання про ще одне яйце дракона. Це було дуже мудро з твого боку, Оромисе. Звісно, марно, але таки мудро. А ще ти зумів якимось макаром утекти від Кіаланді та Формова навіть після того, як вони скалічили тебе, а потім переховуватись аж доти, доки всі твої вороги не померли. Усі, крім одного… Це дуже мудро, ельфе.

На якусь мить Галбаторікс замовк.

— Тобі немає потреби битися зі мною, — продовжив він далі. — Я й сам визнаю, що в молодості скоїв чимало жахливих злочинів, але все те давно минуло, і, коли сьогодні я думаю про кров, яку пролив, мене мучить сумління. Та й що ти отримаєш від мене? Я не можу змінити те, що вже зробив. Тепер мій найбільший клопіт — встановлення миру в Імперії, якою я володію. Хіба ти не бачиш, що я вже втратив жагу помсти? Лють, яка керувала мною так довго, уже згоріла дотла. Спитай себе, Оромисе: хто відповідає за ту війну, яка охопила зараз усю Алагезію? Не я. Це вардени спровокували її. З мене досить було правити своїм народом. А ельфи, гноми й усі інші нехай живуть собі, як хочуть. Та вардени ніяк не можуть заспокоїтись. Це вони викрали яйце Сапфіри, а значить, саме вони вкрили землю горами трупів. Не я. Ти був колись мудрим, Оромисе, і ти знову можеш стати мудрим. Облиш свою ненависть, приєднайся до мене в Іліреї. Разом ми могли б нарешті покласти край цій війні й розпочати еру миру, яка триватиме тисячу років або й більше.

Галбаторікс не переконав Глаедра. Дракон іще міцніше стис свої могутні щелепи, від чого Торнак аж завив. Його болісний крик здався надто гучним після промови Галбаторікса.

— Ні, — чистим дзвінким голосом відповів Оромис. — Ти не годен змусити нас забути про твої звірства бальзамом медової брехні. Відпусти нас! Ти не маєш права тримати нас, а я не хочу говорити з таким зрадником, як ти.

— Тьху на тебе, старий дурню! — вилаявся Галбаторікс, і тепер його голос був грубий і лютий. — Краще б ти пристав на мою пропозицію. Тоді ти був би першим і найголовнішим серед моїх рабів. А тепер я зроблю так, що ти пожалкуєш про свою безглузду відданість своїй так званій справедливості. До того ж, ти неправий. Я можу тримати вас тут стільки, скільки захочу, бо я став могутнім, мов бог, і немає нікого, хто міг би мене зупинити!

— Ти все одно не переможеш, — сказав Оромис. — Навіть боги не живуть вічно.

Галбаторікс брудно вилаявся:

— Твоя філософія не стримає мене, ельфе! Я найвеличніший із чарівників, а скоро буду ще величнішим. Смерть не забере мене. А от ти помреш. Та спершу я примушу тебе страждати. Ви обоє будете страждати більше, ніж можете собі уявити. А потім я уб'ю тебе, Оромисе, і заберу твоє серце сердець, Ґлаедре. Тоді ти служитимеш мені до кінця своїх днів.

— Ні! — скрикнув Оромис.

І Глаедр знову почув брязкіт мечів.

На час битви Глаедр виключив Оромиса зі своєї свідомості, та насправді їхній зв'язок був куди глибший, ніж простий обмін думками. Отож, за якусь мить дракон виразно відчув, як Оромис закляк від страшного болю. Тоді Глаедр відпустив лапу Торнака й спробував відштовхнути червоного дракона геть. Торнак голосно ревнув, але так-таки й залишився на місці. Глаедр зрозумів, що їх тримало вкупі закляття Галбаторікса — жоден із драконів не міг поворухнутися більше, ніж на кілька футів.

Десь угорі знов почувся брязкіт металу, а потім Глаедр побачив Наеглінг, який пролітав повз нього до землі. Меч зблиснув золотом, засяяв і зник унизу. І тоді, чи не вперше в житті, Глаедра охопили холодні кігті страху. Він добре знав, що майже вся енергія Оромиса зберігалась усередині меча, та й охоронні закляття Вершника втрачали без меча силу. Тепер він був геть беззахисний.

Глаедр щосили рвонувся, намагаючись звільнитися від закляття Галбаторікса. Та попри всі свої зусилля, нічого не міг удіяти. А вже за якусь мить дракон відчув, як Зарок пройняв Оромиса від плеча до стегна.

Глаедр заревів…

Він ревів так, як кричав давним-давно Оромис, коли Глаедр утратив свою лапу.

І тоді якась незнана сила з'явилась у тілі дракона. Вибухом магії він струснув із себе Торнака й Мертага, так, як вітер зриває з гілки осіннє листя, а потім склав крила і, міцно притиснувши їх до боків, пірнув униз до Джиліда. Якби він зміг швидко дістатись туди, то Ісланзаді та її чарівникам вдалося б урятувати Оромиса.

Але місто було надто далеко. Свідомість Оромиса потроху блякла… зникала… вислизала геть…

Тоді Глаедр влив свою власну силу в розсічене тіло Оромиса, намагаючись підтримати його, поки вони долетять до землі. Та й цієї сили було замало, щоб зупинити жахливу кровотечу.

„Глаедре… — подумки прошепотів Оромис, — відпусти мене… — Голос Вершника ставав усе слабшим і слабшим: —…і, Глаедре… Не сумуй за мною…“

А потім супутник життя дракона відійшов у небуття.

Він пішов…

Пішов!

ПІШОВ!

Порожнеча й темрява…

Тепер дракон був сам-один на всій землі.

Кривава завіса впала на цілий світ, пульсуючи в унісон з биттям його серця. Глаедр розпростер крила й полетів назад у небеса. Він шукав Торнака та його Вершника. Він не дозволить їм утекти. Він наздожене їх і пошматує на клапті. Він палитиме їх вогнем доти, доки вони не зникнуть із цього світу.

І вже за мить Глаедр побачив червоного-птаха-дракона, який летів прямо до нього. Тоді Глаедр заревів від горя і рвонув уперед так стрімко, як тільки міг. Червоний дракон відхилився від його удару в останній момент. Глаедр розвернувся й спробував зайти збоку. На цей раз Торнакові не вдалось ухилитися. Глаедр зробив стрімкий випад, клацнув щелепами й відшматував червоному драконові добрі три фути хвоста. Кров фонтаном вдарила в небо. Заволавши від болю, червоний дракон таки вигнувся, опинившись за спиною Глаедра. Глаедр знову почав був розвертатися, аж раптом гострий біль пройняв йому голову. Світ перед ним затьмарився, а потім стало геть темно…

Де це він?

Сам-самісінький.

Глаедр був сам у якомусь непроглядному мороці.

І в цій самоті, у цьому мороці, дракон не міг ані рухатись, ані бачити.

Він тільки відчував поруч свідомості інших створінь… Але то не були Торнак і Мертаг. То були Арія, Ерагон і Сапфіра.

Аж тепер Глаедр зрозумів, де він опинився. Жах пройняв усе його єство, і він заревів у темряву. Він ревів і ревів. Він танув від болю, та йому було байдуже, що принесе майбутнє. Адже Оромиса не стало. Дракон був самотній.

Самотній!»

Ерагон здригнувся й нарешті прийшов до тями.

Він лежав, згорнувшись клубком. Сльози текли йому по щоках. Вершник сяк-так зіп'явся на ноги й пошукав поглядом Сапфіру та Арію.

Йому знадобилась іще яка мить, щоб зрозуміти, що сталося…

Жінка-чарівниця, на яку Ерагон хотів напасти, тепер лежала горілиць. Вона загинула від удару меча. Духів, що їх вона так завзято викликала, ніде не було видно. Леді Лорана так і сиділа на стільці. Сапфіра пробувала зіп'ястись на лапи в протилежному кутку кімнати. А той чоловік, що раніше сидів на підлозі в колі трьох чарівників, тепер стояв зовсім близько, піднявши Арію в повітря й міцно тримаючи її за горло.

Шкіра чоловіка була бліда, мов у мерця. Його волосся, яке досі було русяве, набуло тепер яскраво-червоного кольору, а коли він зиркнув на Ерагона й хижо посміхнувся, Вершник побачив, що очі в незнайомця каштанові. Словом, цей чоловік був напрочуд схожий на Смерка.

— Моє ім'я Варауг, — сказала Тінь. — Бійся мене. — Арія тим часом спробувала брикнути свого ворога ногою, але той, здається, просто не помітив її удару.

Палюча свідомість Тіні щосили тиснула на розум Ерагона, намагаючись зламати його оборону. Ерагон завмер. Він ледь встигав відбиватися від жадібних щупальців свідомості Тіні. Про те щоб напасти на Тінь із мечем, не могло бути й мови. Не знати чому, Варауг був навіть сильніший за Смерка. Вершника охопило сум'яття. Він не знав, як довго зможе боронитися від Тіні. Здається, Сапфіра також щосили опиралась нападникові. Принаймні вона сиділа неподалік балкона вкрай напружена й геть нерухома.

І в цей час Арія зібрала докупи всі свої сили, її вени напнулися, обличчя стало ледь не пурпуровим від напруги… Ельфійка судомно ковтнула повітря, а потім ребром долоні правої руки щосили вдарила по зігнутому ліктю Тіні. Суглоб гучно хряснув. Рука Варауга на якусь мить обвисла, так що Арія змогла торкнутись підлоги, але вже наступної миті рука Тіні набула своєї звичної форми й підняла ельфійку ще вище.

— Ти помреш, — загарчав Варауг. — Ви всі помрете…

Гостре відчуття того, що Арія та Сапфіра опинились у небезпеці, нарешті привело Ерагона до тями й надало йому впевненості. Думки Вершника стали гострі й прозорі, немов уламки скла, і тепер уже він напав на свідомість Тіні. Вершник добре знав, що Варауг надто могутній, аби пробувати підкорити його свідомість, тому вирішив просто ізолювати Тінь, оточивши її власною свідомістю. Він так і зробив. Тепер щоразу, як тільки Варауг пробував сягнути Сапфіри чи Арії, Ерагон блокував цей відрух, а щойно Тінь пробувала перемістити своє тіло, Вершник ставив їй віртуальний заслін.

Думки Ерагона з шаленою швидкістю літали туди й сюди по периметру свідомості Тіні. Утім це був надто химерний пейзаж, і Ерагон побоювався, що може збожеволіти, якщо надто довго буде на нього дивитись. Вершник працював ледь не за межею можливого, намагаючись передбачити кожен рух Тіні. Та він відчував, що в цьому двобої рано чи пізно неодмінно зазнає поразки. Невдовзі це відчуття почало справджуватися.

Зосередженість Вершника похитнулася, і Варауг тут-таки спробував проникнути в його свідомість, полонити його… паралізувати… придушити його думки так, щоб Ерагон не зміг зробити нічого більше, як просто дивитися на Тінь із тупою безсилою люттю. Якесь украй неприємне поколювання пробігло по руках і ногах Вершника, коли ворожі духи струменіли крізь його тіло, не обминувши жодного нерва.

— О, твоє кільце сповнене світла! — вигукнув Варауг, і його очі розширились від задоволення. — Гарне світло! Воно живитиме нас дуже довго!..

Мабуть, він хотів сказати щось іще, та раптом заревів від люті — Арії вдалося схопити зап'ясток Тіні й крутонути його з такою силою, що він аж хруснув. Ельфійка вислизнула з обіймів Варауга ще до того, як він зміг зцілити себе. Якусь мить вона сиділа на підлозі, судомно хапаючи ротом повітря. Варауг хотів ударити її ногою, та ельфійка блискавично відскочила від нього й спробувала схопити свій меч.

Тим часом Ерагон увесь тремтів від напруги. Він пробував прогнати гнітючу свідомість Тіні.

Рука Арії нарешті-таки намацала руків'я меча. І тоді Тінь із криком кинулась на неї. Сплівшись у клубок, вони покотилися по підлозі. Але меч був у Арії. За мить ельфійка вдарила Варауга по голові руків'ям. Той обм'як, і Арія відскочила назад, спритно звівшись на ноги.

Якраз у цей час Ерагон таки звільнився від Варауга. Не думаючи про власну безпеку, Вершник пішов у наступ на свідомість Тіні. Тепер йому залежало тільки на тому, щоб затримати Тінь бодай на якийсь час.

Варауг звівся на коліно, та раптом похитнувсь — це Ерагон подвоїв свої зусилля.

— Убий його! — крикнув Вершник.

Арія зробила блискавичний випад. Її темне волосся майнуло в повітрі… Меч пройняв серце Тіні…

Варауг якось дивно відкрив рота… А потім він завив… Він вив так пронизливо, з таким відчаєм, що пластини скла в ліхтарі дрібно затремтіли… Тінь потягнулась до Арії, непевною ходою ступила до неї кілька кроків і завмерла. Її шкіра ще більше поблякла. Вона стала геть прозора, показавши десятки осяйних духів, ув'язнених усередині тіла. Ці духи пульсували, збільшувались, збільшувались, аж доки шкіра Варауга не луснула вздовж м'язів. Останнім потужним сплеском світла духи розірвали Тінь на шматки й миттю зникли, пройшовши крізь стіни так, наче камінь нічого для них не важив.

Серце Ерагона нарешті перестало калатати. Вершник ледь стояв на ногах, ніби який старезний дід. Він сяк-так дочвалав до Арії. Ельфійці теж було важко. Вона зіперлась на стілець, усе ще тримаючись рукою за горло. За якусь мить Арія закашлялась, сплюнувши на підлогу кров. Здавалось, вона не може вимовити жодного слова. Тоді Ерагон поклав їй руку на плече й мовив: «Вайзе хейл». Коли його енергія потекла до Арії, ноги Вершника підігнулися, і він мусив схопитися за стілець, щоб не впасти.

— Тобі краще? — тихо спитав юнак.

— Краще, — прошепотіла Арія й посміхнулась. Потім вона звела руку в той бік, де нещодавно був Варауг. — Ми таки вбили його… Ми вбили його, а самі живі, — її голос звучав здивовано: — Убити Тінь і вижити… таке мало кому вдавалось…

— Це тому, що вони билися поодинці, а ми — разом.

— Хіба?

— Так, ти добре допомогла мені у Фартхен Дурі, а я тобі тут.

— Можливо.

— Тепер я маю право називати тебе Убивцею Тіні.

— Нас обох…

Їхню розмову обірвав протяжний жалібний крик Сапфіри. Вона все ще стояла на колінах, а її кігті вп'ялись у кам'яну підлогу. «Він пішов! — сказала вона. — Пішов! Пішов назавжди!..»

— Сапфіро, що сталося? — скрикнула Арія.

Дракон мовчав. Тоді Арія запитально глянула на Ерагона.

Ерагон насилу вимовив ті слова, які нізащо не хотів вимовляти:

— Оромис і Глаедр загинули… Галбаторікс убив їх…

Арія похитнулась, немов її хто вдарив.

— Ах… — вона схопилась за спинку стільця так сильно, що кісточки її на руках побіліли. Сльози забриніли в її розкосих очах, покотились на щоки… — Ерагоне… — вона схилилась Вершникові на плече, а той мимовільним рухом ухопив ельфійку в обійми. Його очі теж стали вологі. Вершник стис зуби, щоб опанувати себе, бо вже готовий був невтішно плакати, мов дитина.

Так вони й стояли, втішаючи одне одного.

— Як це сталося? — ледь чутно спитала Арія.

— В Оромиса стався приступ, і поки він був безпорадний, Галбаторікс змусив Мертага… — голос Вершника здригнувся: — Я… я розкажу все тобі й Насуаді… Вона мусить знати… але я не хочу розповідати про це двічі…

Арія кивнула:

— Тоді ходімо.