ЗВІСТКА З МАГІЧНОГО ДЗЕРКАЛА

Вранішнє сонце торкнулось луски Сапфіри, сповнивши все її тіло приємним теплом. Вигріваючись, дракон лежав на великій пласкій кам'яній брилі за кілька футів від порожнього намету Ерагона. Через нічні виліти, які Сапфіра стала робити після того, як Насуада відправила Вершника до Фартхен Дура, їй цілими днями хотілося спати.

Сапфіра добре розуміла, що ці польоти потрібні для того, щоб усі думали, нібито Ерагон не покидав повстанський табір, але одноманітність її просто вбивала. До того ж, хоч вона й не боялась темряви, але їй страх як не подобалося літати вночі, оскільки, як не крути, а дракони навіть близько не були нічними тваринами. Насамкінець Сапфіру дратувало те, що вардени ще й досі не переправились на другий берег річки, відтак їй щоночі доводилося кружляти над однією й тією самою місциною. Чи не єдиною більш-менш значущою для Сапфіри подією було те, що кілька днів тому вона помітила в небесах на північному сході червону луску Торнака, Скоріше за все, той теж помітив Сапфіру, але не наважився вступити в бій і попрямував далі вглиб Імперії.

Коли Сапфіра розповіла про це Насуаді, ошелешена звісткою дівчина стала радитися з Арією та ельфами, що ж їм робити. Уся їхня компанія нагадувала драконові зграйку переполоханих сойок, що скрекотіли одна поперед одної, не в змозі вирішити, куди ж їм тікати. Кілька разів вони навіть наполягали, щоб під час наступних нічних вильотів Сапфіра здіймалася в небо разом із Блодхгармом, який завдяки магії набув би подоби Ерагона. Дракон категорично заперечив. Справді-бо, одна річ — дозволити ельфові всадовити собі на спину примару Вершника, а вже зовсім інша — літати з ним. І як Насуада її не вмовляла, Сапфіра все одно була проти. Вона наполягала на тому, що літатиме з ельфом тільки тоді, як виникне справжня загроза повітряного бою.

Тепер же дракон позіхнув, випростав праву лапу, загнавши пазури в землю. Потім він знову розслабився, обкрутив себе хвостом і, вмостивши голову на передні лапи, став мріяти про оленів та іншу дичину.

За якийсь час Сапфіра почула тупотіння ніг — схоже, хтось стрімголов мчав до червоного намету Насуади. Дракон вирішив не звертати на це уваги, адже повз нього по сто разів на день сновигало безліч усіляких посланців. Та коли Сапфіра була дуже близькою до того, аби знов поринути в сон, до її слуху долинуло тупотіння іще одного бігуна.

А потім іще двох. Не розплющуючи очей, вона висунула з пащі кінчик язика й попробувала ним повітря — жодних нових відчуттів. Вирішивши, що ця метушня не варта уваги, Сапфіра таки провалилася в сон, де пірнала в холодне озеро із зеленою водою та ловила чудову смачну рибу.

Дракона розбудили чиїсь розлючені крики, проте він навіть не ворухнувся, а просто слухав, як доволі великий гурт кругловухих двоногих істот сперечається між собою. Вони були надто далеко від Сапфіри, щоб можна було розрізнити слова, проте за їхніми голосами вона зрозуміла, що вони ось-ось ладні кинутися одне на одного. Це неабияк здивувало дракона. Звісно, поміж варденами, яких він вважав за велетенське стадо, досить часто виникали всілякі сварки, та Сапфіра ще жодного разу не чула, щоб двоногі сперечалися між собою так довго й так пристрасно.

Невдовзі волання двоногих стало ще гучнішим, тож Сапфіра й собі почала дратуватися. Вона міцно притисла пазури до кам'яної глиби, на якій вилежувалась, і зі скреготом зробила на ній кілька довгих подряпин.

«Порахую до тридцяти трьох, — подумала вона, — і якщо вони не заткнуть пельки… нехай молять свого бога, щоб те, через що вони здійняли цей шарварок, було варте того, щоб порушувати спокій дочки вітру!..»

Коли дракон подумки вимовив цифру двадцять сім, двоногі раптом змовкли. «Ну нарешті!» — з полегшенням зітхнула Сапфіра й почала вмощуватись якомога зручніше, щоб знову поринути в сон.

Та щойно вона заплющила очі, як здалеку долинув брязкіт металу, а потім тупотіння, яке з кожною секундою ставало все ближчим і ближчим. Сапфіра знову покуштувала язиком повітря, проте відчула лиш запах темношкірих ельфів, який би вона ніколи ні з чим не сплутала, адже ті, вештаючись за нею весь час, уже встигли добряче їй набриднути.

«Що там іще?» — подумки спитала вона сама себе й стала міркувати, з якою силою варто їй зараз гаркнути, щоб усі перелякались і залишили її в спокої.

Дракон розплющив одне око — до його каменюки наближалась Насуада разом зі своїми шістьма охоронцями. Підійшовши ближче, дівчина наказала охоронцям залишитись разом із Блодхгармом та рештою ельфів, що влаштували кілька навчальних боїв на невеличкому клаптику трави. А потім Насуада спритно видерлася на камінь:

— Вітаю тебе, Сапфіро!

Дівчина була вбрана в червону сукню, що яскравою плямою вирізнялася на тлі зеленого листя яблуні, яка височіла позаду неї.

Сапфіра тим часом лише запитально закліпала очима, не маючи жодного бажання відповідати на її привітання словами. Але дівчина була так поглинута своїми роздумами, що, здавалось, геть цього не помітила. За мить вона підійшла майже впритул до Сапфіриної морди.

— Сапфіро, — прошепотіла Насуада, — мені конче треба поговорити з тобою наодинці, але я не знаю, як це зробити, адже ти можеш увійти до моєї свідомості, а от я до твоєї — ні. Слухай… Спробуй-но залишатись усередині мене, а я подумки прокажу те, що маю сказати. Раптом ти мене почуєш?

«Звісно ж, я можу це зробити, — відповів дракон, — але ніколи не зроблю без твого дозволу».

«Так, я тебе цілком розумію», — сказала Насуада.

Спочатку Сапфіра не відчула нічого, крім незв'язних образів та емоцій дівчини: шибениця з порожнім зашморгом, кров на землі, спотворені обличчя, жах, втома та ще якась сила, що керувала всім, ніби підводна течія.

«Пробач, — мовила Насуада, — у мене був надзвичайно важкий ранок. Якщо мої думки зайдуть надто далеко, то, будь ласка, все одно залишайся зі мною».

Сапфіра знову закліпала очима. «А що саме так потривожило варденів? — спитала вона. — Я прокинулася від того, що почула якийсь неймовірний гамір. А потім повз мене, ніби переполохані зайці, один за одним стали гасати посланці».

Міцно стиснувши губи, Насуада відвернулась від дракона й склала долоні човником, а колір її думок став схожий на грозову хмару. За якийсь час дівчина мовила: «Один із варденів, воїн на ім'я Ортмунд, минулої ночі прокрався до табору ургалів й убив трьох із них, коли ті мирно спочивали біля вогнища. Ургали не змогли впіймати зухвалого вбивцю, але зараз він сам вештається нашим табором і скрізь вихваляється своїм, як він каже, героїчним учинком».

«Але навіщо він це зробив? — здивовано спитала Сапфіра. — Ургали вбили його родину?»

Дівчина заперечно похитала головою: «Я б дуже хотіла, аби все було саме так… Адже ургали добре знають, що таке помста, і тоді їхній гнів не був би таким скаженим. Але ось саме тут і криється загадка: Ортмунд ненавидить ургалів тільки за те, що вони ургали. Вони не зробили нічого поганого ані йому, ані його рідним, та він усе одно люто ненавидить ургалів. Принаймні саме так мені здалося після того, як я з ним оце поговорила».

«І що ж ти збираєшся робити?»

Насуада глянула на Сапфіру.

«Його повісять, — сумно сказала вона, — адже він скоїв страшний злочин. Коли я прийняла ургалів до повстанського війська, то попередила всіх варденів, що кожного, хто нападе на ургала, буде покарано так, ніби він напав на брата по крові. І я не можу порушити своєї обіцянки».

«То ти шкодуєш, що її дала?»

«Ні. Мої люди мають знати, що я каратиму за такі злочини. Інакше вони повстали б проти ургалів того самого дня, коли я і Нар Гарцхвог підписали нашу угоду. І тепер я маю стратити того божевільного зухвальця, бо будуть нові вбивства… А потім ургалам урветься терпець, й обидві наші раси вчепляться одна одній в горлянки, замість того, щоб разом битися проти Галбаторікса. Ортмунд має спокутувати свою провину смертю. У цьому немає жодних сумнівів. Але я боюся, що це дуже сильно не сподобається варденам. Я не пошкодувала власного тіла, щоб завоювати їхню довіру, але тепер вони почнуть мене ненавидіти, бо я повішу одного з їхніх братів… Вони зневажатимуть мене за те, що я ціную життя ургала так само, як і життя людини. — Насуада безсило опустила руки й стала нервово смикати рукава своєї сукні. — І я б не сказала, що мені це подобається дужче, ніж їм. Я щосили прагну ставитись до ургалів відкрито й чесно, як це зробив би мій батько, проте не можу забути того, скільки повстанських життів вони забрали в битві під Фартхен Дуром. Я не можу забути страшних історій, які чула в дитинстві… історій про те, як ургали кожної ночі спускаються з гір і вбивають людей у їхніх ліжках. Вони ж бо завжди були для мене чудовиськами, яких я боялась, а ось тепер мені довелося поєднати долю свого народу з їхньою долею. Я весь час вагаюся, Сапфіро, і вже не впевнена, що прийняла правильне рішення».

«Ти людина, — мовила на те Сапфіра, — і завжди залишатимешся людиною. Проте на тебе не мають тиснути забобони твоєї раси, ти мусиш бути вищою за них. Згадай історію, і ти побачиш, що для Алагезії найбільше зробили ті правителі, які намагалися об'єднати всі раси. Вони зневажали ненависть і лють, намагаючись жити в мирі та злагоді з тими, хто раніше був їхніми ворогами. Ніде правди діти, ти можеш ставитись до ургалів із недовірою, адже вони на неї заслуговують, але пам'ятай, що колись гноми ненавиділи драконів ще дужче, ніж люди ургалів. Дракони ж свого часу взагалі ледь не винищили расу ельфів. Але то було давно, а зараз усе інакше, адже люди наважились забути колишні образи й посіяли зерно дружби там, де воно ніколи раніше не сходило».

Насуада притислась лобом до драконової щоки. «Ти дуже мудра, Сапфіро», — прошепотіла дівчина.

Сапфіра звела голову з лап і торкнулась Насуадиного чола кінчиком морди: «Я говорю лиш те, що думаю. І якщо мої слова справді мудрі, то можеш скористатися ними, проте… Мені здається, що ти й без мене здатна знайти вихід із цієї складної ситуації. Згодна, страта Ортмунда стане для варденів прикрою несподіванкою, та навряд чи вона зможе похитнути їхню відданість. До того ж, я цілком упевнена в тому, що ти зумієш їх заспокоїти».

«Ну що ж, — мовила Насуада, витираючи пальцями кутики очей. — Мабуть, мені доведеться це зробити. — Потому вона посміхнулась, і її обличчя проясніло: — Але я прийшла до тебе зовсім не через того Ортмунда. Щойно зі мною зв'язався Ерагон. Він попрохав, щоб ти негайно вилітала до Фартхен Дура. Гноми…»

Дівчина не встигла договорити, бо Сапфіра вигнула шию, радісно заревіла й випустила в небо цілий стовп вогню. Насуада відскочила на кілька кроків і застигла на місці. Очевидно, вона аж ніяк не чекала, що радість дракона буде такою бурхливою. А дракон тим часом зірвався на ноги, потрусив головою, ніби щойно виліз із лісового озера, і змахнув крилами, готовий вирушити до Фартхен Дура хоч зараз.

До Насуади підбігли її охоронці, проте вона зупинила їх помахом руки й закашлялась через їдкий дим, хмаринка якого зависла в неї над головою.

«Мене дуже тішить твій ентузіазм, Сапфіро, але…»

«Що? Ерагон поранений?» — Сапфіра схвильовано закліпала очима, коли Насуада на мить завагалась.

«Та ні. Він живий і здоровий, — відповіла нарешті дівчина. — Але вчора з ним трапилась одна не зовсім приємна історія…»

«Яка ще історія?»

«На нього та на його охоронців було здійснено напад».

Сапфіра стояла непорушно, аж доки Насуада не переповіла їй усе, що почула від Ерагона.

«Дургрімст Аз Свелдн рак Ангуін, — сказав дракон, грізно вишкіривши зуби, — мають дякувати своїм підземним богам за те, що мене не було з Ерагоном. Присягаюсь, тоді б усе це не зійшло їм із рук аж так легко».

У кутиках Насуадиних вуст заграла легенька посмішка:

«Саме тому я дуже рада, що ти була тут».

«Може, воно й так, — згодилась Сапфіра. Вона випустила хмаринку гарячого диму й роздратовано замотиляла хвостом. — І знаєш, мене це геть не дивує, адже щоразу, коли Ерагон залишається без мене, він неодмінно встряє в якусь халепу. У мене аж сверблячка починається, якщо я не бачу його більше ніж кілька годин».

«Не переймайся, Сапфіро, він зуміє себе захистити».

«Твоя правда, але наших ворогів теж не назвеш беззахисними пташенятами. — Дракон іще раз нетерпляче змахнув крилами й мовив: — Насуадо, я хочу летіти прямо зараз. Ти вже все мені сказала?»

«Здається, все, — кивнула головою дівчина. — Лети якомога швидше! І спробуйте не затримуватись у Фартхен Дурі, адже після того, як ти покинеш табір, у нас буде всього-на-всього кілька днів, доки Імперія не збагне, що ви десь далеко. Галбаторікс може напасти, а може й не зробити цього, але кожна година вашої відсутності збільшуватиме імовірність його нападу. Мені б також дуже хотілось, аби ви повернулися до табору, перш ніж ми вирушимо на Фейнстер. Вардени можуть узяти це місто й без вас, але в такому разі ми зазнаємо чималих втрат. Одним словом, доля всіх повстанців залежатиме від вашої швидкості».

«Ми будемо швидкі, як вітер під час бурі», — запевнила Сапфіра.

Насуада від щирого серця побажала їй доброї дороги й зіскочила з каменюки. Тим часом до дракона підбігли Блодхгарм і решта ельфів. Вони закріпили на Сапфірі сідло й сідельні торби, наповнені їжею й обладунками, як робили це щоразу, коли дракон вирушав у мандрівку разом зі своїм Вершником. Ельфи чудово розуміли, що їжа Сапфірі не потрібна, адже вона навіть не змогла б самотужки її дістати, але все мало виглядати більш ніж правдоподібно. Коли дракон був готовий до польоту, Блодхгарм склав руки на грудях — саме таким жестом ельфи висловлювали свою повагу, й сказав прадавньою мовою:

— Бажаю тобі щасливої подорожі, Сапфіро, Блискуча Луско. Повертайтесь разом з Ерагоном живими й здоровими.

«Дякую тобі, Блодхгарме».

Не гаючи часу, ельф вивів із намету примару Ерагона, яка спритно заскочила Сапфірі в сідло. Дракон геть нічого не відчув, коли та ступила йому на кінчик лівої лапи, а потім на плече. Невдовзі Блодхгарм кивнув Сапфірі, даючи знати, що Ерагонова примара вже в сідлі. Дракон звів крила так високо, що їхні кінчики торкнулись одне одного в нього над головою, а потім зістрибнув із каменя.

Опинившись над сірими верхами наметів, дракон зробив різкий помах і став набирати висоту. Він сподівався знайти попутний вітер, що міг би значно прискорити його мандрівку до Фартхен Дура. Та перш ніж вирушити в мандрівку, він описав велике прощальне коло над табором та берегом річки й увесь аж вигнувся від радощів, які його переповнювали. Тепер йому більше не треба нудитись на землі, тимчасом як Ерагон шукає десь пригоди. Тепер йому більше не доведеться кружляти щоночі над одним і тим самим клаптиком землі! І тим, хто хотів скривдити його Вершника, уже не уникнути праведної кари! Сапфіра широко роззявила свою пащеку й ревнула так голосно, ніби кидала виклик усім на світі богам, а також наймогутнішим драконам, що існували за всю історію її раси. Здійнявшись над табором вище, ніж на милю, вона нарешті знайшла потужний південно-західний вітер і полинула на його хвилях уперед, розглядаючи під собою випалену сонцем землю.

Невдовзі дракон спрямував свою свідомість у напрямку Фартхен Дура.

«Я вже лечу, малий!» — прошепотів він.

Загрузка...