Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

СЛІДИ ТІНІ

Сапфіра зробила кілька карколомних стрибків, перетнула половину табору й разом із Ерагоном приземлилась біля намету Катріни й Рорана, здійнявши цілу хмару куряви. Тієї миті Катріна якраз прала надворі сорочку, тож їй на якийсь час довелось облишити прання й прикрити очі руками.

За мить із намету хвацько вискочив Роран, проте відразу ж вдихнув пилюки й закашлявся. Аж після того, як хмара всілася, Міцний Молот озвавсь до свого двоюрідного брата:

— І з чим ви до нас завітали?

Ерагон швиденько переповів молодятам про свою майбутню подорож і попрохав, щоб вони нічого не казали селянам.

— І як би сильно вони не ображалися, — пояснив він, — через те, що я нібито відмовляюся їх бачити, ви все одно у жодному разі не маєте говорити їм правди, навіть якщо це буде Хорст чи Елейн. Нехай вони краще думають, що я став невдячним бовдуром, але ніхто, чуєте, ніхто, крім вас, не повинен знати про план Насуади. Я благаю вас заради всіх, хто бореться проти Імперії.

— Ми ніколи тебе не викажемо, Ерагоне, — кивнула Катріна. — Можеш у цьому не сумніватись.

— До речі, я теж їду, — сказав за якусь мить Роран.

— Це ще куди? — здивовано вигукнув Ерагон.

— Кілька хвилин тому я отримав наказ — ми маємо напасти на обози Імперії, що перебувають на півночі, позаду лінії фронту.

Спочатку Вершник глянув на Рорана, потім на Катріну, а насамкінець на Сапфіру. Його брат був серйозний і дуже напружений, передчуваючи не одну кровопролитну битву. Катріна ж будь-що-будь намагалася приховати свій розпач. Дракон виглядав куди спокійнішим, проте і його зраджували невеличкі язички полум'я, що раз у раз виривалися з ніздрів.

— Значить, наші шляхи розходяться… — більше Вершник нічого не сказав, бо всі й так чудово розуміли, що вони можуть уже ніколи не побачити одне одного.

Схопивши Ерагона за руку, Роран міцно його обняв, а потім зробив крок назад.

— Захищай спину, брате, — тихо сказав він. — Галбаторікс далеко не єдиний, кому кортить встромити тобі поміж ребра ножа, коли ти втрачаєш пильність.

— Ти теж бережи себе. І ще, коли доведеться битися з чарівником, то ліпше тікай, адже охоронні закляття, які я на тебе наклав, не вічні.

— Швидше повертайся, — прошепотіла Катріна, обнявши Ерагона.

— Спробую.

Потому Роран і Катріна підійшли до Сапфіри й торкнулися лобами її довгої морди. Сапфіра розчулено зітхнула: «Роране, запам'ятай — твої вороги не повинні залишитися живими. А ти, Катріно, не думай про те, чого не можеш змінити. Бо це тільки збільшить твої страждання». Сказавши так, дракон розпростер свої крила, зашурхотів лускою й міцно обняв трьох найдорожчих у світі людей.

За якусь мить Вершник уже був у сідлі й махав молодятам рукою, а дракон стрімко здіймався в небеса. Коли Роран і Катріна обернулись на дві невеличкі цяточки, Вершник змахнув з очей кілька сльозинок, міцніше схопився за Сапфірин шип і занурився поглядом у безмежні небесні простори.

«Злітаємо чогось попоїсти?» — спитав його дракон.

«Було б непогано».

Перш ніж повернути до південно-західної частини табору, Сапфіра набрала ще кілька сот футів висоти, а потім стала спускатися на галявину, де було безліч печей. Вони спізнилися на сніданок, тож велетенський намет, який правив варденам за їдальню, вже давно спорожнів. Приземлившись, Ерагон і Сапфіра оминули ряди печей і вийшли до тієї місцини, де в неглибоких ямах були розведені вогнища, довкола яких снували кухарі, нарізаючи м'ясо, б'ючи яйця й вимішуючи тісто. Неподалік від них працювали посудомийки, відчищаючи цілі купи брудних горщиків і сковорідок. Найцікавішим було те, що геть ніхто не звертав уваги на Вершника й дракона, адже вони, порівняно з багаторотим чудовиськом варденівського війська, чий голод доводилося вгамовувати по кілька разів на день, були всього лиш кошенятком або навіть якоюсь дрібнішою звіриною.

Невдовзі до них усе ж таки підійшов невеличкий кругленький чолов'яга із коротко стриженою сивою бородою. Здалеку Ерагон, мабуть, подумав би, що це хтось із гномів. Чолов'яга ввічливо вклонився.

— Я Куот Меррінсон, — дуже чемно заговорив він. — Чим можу вам допомогти? Убивце Тіні, чи не бажаєш часом свіжого хліба? — По цих словах товстунець показав на подвійний ряд хлібин, якими було наповнено великий плаский таріль на найближчому столі.

— Від половинки не відмовлюся, — сказав Ерагон. — Але я завітав до вас не через власний голод. Зголодніла якраз Сапфіра, а в нас нема часу, щоб вона могла злітати на полювання.

Куот хутенько зиркнув на Сапфірин живіт, і його обличчя миттю зблідло.

— А скільки вона зазвичай… Я маю на думці, скільки ти зазвичай їси, Сапфіро? Я накажу принести шість шматків смаженої яловичини, а ще шість будуть готові за п'ятнадцять хвилин. Цього вистачить чи…? — поцікавився він, проковтнувши слину.

Почувши його слова, Сапфіра протяжно загарчала, через що Коут нажахано відскочив на кілька кроків назад.

— Вона більше полюбляє живих тварин, якщо це, ясна річ, не завдасть вам великого клопоту, — пояснив Ерагон.

— Не завдасть клопоту? О, так, так, не завдасть, — захитавши головою й витираючи об фартух вимащені в жир руки, пробелькотів Коут високим голосом. — Жодного клопоту, запевняю вас, Убивце Тіні й Сапфіро. Стіл короля Орина від цього не збідніє.

«І барило медовухи», — прошепотіла Ерагонові Сапфіра.

Коли Ерагон повторив драконове прохання, Куот вирячив очі.

— Боюсь… Боюсь, що гноми викупили більшу частину наших запасів м-м-медовухи. У нас залишилось всього-на-всього кілька барилець, та й то особисто для короля, — сказав Куот і тут-таки здригнувся, бо із Сапфіриних ніздрів вирвався язик полум'я, що спопелив під його ногами траву. — Я… я… я миттю накажу принести вам барильце… Якщо ви п-п-підете за мною, я від-д-дведу вас до худоби, де ви зможете обрати будь-яку тварину, яка вам сподобається, — затинаючись, мовив Коут.

Обійшовши вогнища, столи та заклопотаних людей, кухар вивів їх до великих дерев'яних загорож, де було повнісінько свиней, гусей, кіз, овець, кролів та кілька диких оленів, яких варденівські мисливці спіймали під час полювання в долині. Неподалік від загорож стояли клітки з курми, качками, голубами, перепелами, куріпками й іншими птахами. Їхнє кудкудакання, крякання, воркування й каркання поєднувалось у таку жахливу какофонію, що Ерагон аж зубами заскреготав. Відразу ж потому він закрив свою свідомість для всіх, окрім Сапфіри, бо від думок усіх цих створінь у нього попросту могла луснути голова.

Незабаром вони спинилися футів за сто від загорож. Підходити ближче було б нерозумно, оскільки Сапфіра напевно наполохала б тварин.

— Ну як, ви щось обрали? — спитав Куот, поглядаючи на дракона й нервово потираючи руки.

Сапфіра оглянула загорожі, принюхалась і сказала Ерагону:

«Яка жалюгідна здобич… Знаєш, мені вже й їсти перехотілось. Адже позавчора я літала на полювання, тому ще й досі перетравлюю оленячі кістки».

«Але ж ти дуже швидко ростеш. І їжа піде тобі на користь».

«Навряд, бо щось вона мені не подобається».

«Тоді обери щось маленьке, приміром свиню».

«Навряд чи свиня мені допоможе, — зітхнув дракон, — гаразд, я візьму оте», — і Сапфіра кивнула на корову з білими плямами на лівому боці.

Після того як Ерагон показав корову, Куот гукнув чоловіків, що тинялися біля загорож, і двоє з них накинули корові на шию мотузку й потягли бідолашну тварину до Сапфіри. За тридцять футів від дракона корова налякано смикнулась і спробувала була втекти, проте Сапфіра вмить опинилася біля неї й клацнула своїми велетенськими щелепами. Вдаривши бідолашну тварину лапами й притиснувши її до землі, дракон уп'явся зубами їй у шию й одним ривком вирвав їй хребта, після чого низько схилився над своєю жертвою й запитально глянув на Ерагона. А Ерагон тим часом заплющив очі, бо надто виразно відчував, як тіло корови ще й досі тремтіло від енергії, підсиленої жахом, який їй довелось пережити в останню мить свого життя.

І хоча те, що він хотів зробити, видавалося йому надзвичайно огидним, Вершник усе ж таки поклав руку на пояс Белотха Мудрого й переніс енергію тварини до дванадцяти діамантів, схованих довкола його талії. Потому він кивнув Сапфірі й подякував за допомогу чоловікам, а ті мерщій поспішили залишити їх самих.

Доки Сапфіра їла, Ерагон сидів навпроти барильця з медовухою й поглядав, як кухарі пораються по господарству. Щоразу, коли їхні помічники вбивали курку або ж перерізали горлянку свині, юнак поповнював енергію пояса Белотха Мудрого. Що не кажіть, це було страшне заняття, адже більшість тварин відчували, як він торкався їхньої свідомості, і їхній безмежний страх охоплював юнака, через що його серце починало калатати, немов скажене, а одне-єдине бажання, яке його охоплювало, — зцілити бідолашних істот. Одначе він добре знав, що так було призначено їм долею, і вони мали померти, щоб вардени не голодували. Під час кількох останніх битв запас його енергії дуже виснажився, тож Ерагон хотів поповнити її, перш ніж вирушити в довгу й, можливо, ризиковану мандрівку. Якби Насуада дозволила йому залишитись із варденами ще бодай тиждень, то він зміг би заправити пояс енергією власного тіла й мав би час, щоб остаточно оклигати й бігти до Фартхен Дура цілком здоровим. Проте в нього залишалося всього кілька годин, і він був безсилий щось вдіяти за такий короткий час. Навіть у тому разі, якби він нічого не робив і просто лежав у ліжку, переливаючи вогонь зі свого тіла до коштовних каменів, він усе одно не зміг би зібрати стільки енергії, як він узяв у цих бідолашних тварин. Зрештою, їм вона вже все одно була непотрібна.

Діаманти пояса Белотха Мудрого, здавалося, могли увібрати в себе безмежну кількість енергії, та невдовзі юнак зупинився, відчувши, що йому більше не під силу витримати смертельні муки звірини. Обливаючись потом і відчуваючи дрібне нервове тремтіння в усьому тілі, Ерагон схилився вперед, сперся руками на коліна й прикипів очима до землі, намагаючись не впасти без пам'яті.

А потім він відчув, як до його свідомості увірвались спогади, що йому не належали. Юнак побачив Сапфіру, яка разом із ним витала в повітрі над озером Леона, побачив те, як вони пірнали в чисту холодну воду, а довкола них здіймалась ціла хмара білих бульбашок. Йому було дивно, але він напрочуд реально відчував ту радість, що охоплювала його та Сапфіру під час їхніх спільних польотів, купання, ігор.

Урешті-решт, дихання Вершника стало спокійнішим, і він із вдячністю поглянув на свого дракона, який сидів біля решток своєї жертви й ласо обсмоктував її череп. Юнак задоволено посміхнувся. «Забираймося звідси», — сказав він.

«Малий, візьми мою силу, вона може тобі знадобитись», — ковтаючи останній шматок, пробубоніла Сапфіра з набитим ротом.

«Я не буду цього робити».

«Це суперечка, в якій ти не переможеш. Я наполягаю».

«Я теж наполягаю… і не покину тебе слабкою й беззахисною. Сама подумай, а раптом Мертаг і Торнак нападуть на табір уже сьогодні? Нам слід бути готовими до бою кожної миті, а на тебе зараз чатуватиме ще більша небезпека, ніж завжди, бо Галбаторікс і вся Імперія вважатимуть, ніби я з тобою».

«Правду кажеш, але і твоя мандрівка сам на сам з ургалами не видається мені аж надто безпечною».

«Не переймайся, Сапфіро! Я не певен, що зміг би перемогти когось із них у бою, але мої охоронні закляття захистять мене від будь-якої зради… Повір, у мене досить енергії. І в тому, щоб ти зі мною ділилась, немає жодної потреби».

Сапфіра зиркнула на Ерагона, замислившись над його словами, а потім звела лапу й стала вилизувати з неї коров'ячу кров.

«Ну й добре… Я збережу її для себе», — мовила вона, й куточки її пащеки розпливлись у якійсь загадковій посмішці. «Будь такий ласкавий, подаймо мені оте барильце», — попрохав дракон, опустивши лапу.

Ерагон важко зітхнув, буцнув барильце ногою, і воно легко підкотилось до дракона. Сапфіра випустила свій довгий кіготь і пробила в його дні дві дірки, з яких полинув солодкий запах яблучної медовухи. Вигнувши шию так, щоб голова була прямо над барильцем, дракон схопив його своїми міцними щелепами, а потім підняв догори дриґом і миттю випив увесь трунок кількома великими ковтками. Потому порожнє барильце впало на землю й розлетілось на друзки, а один із його металевих обручів відкотився на кілька ярдів убік. Дракон тим часом задоволено посміхнувся, набрав повні груди повітря й так сильно чхнув, що ненароком клюнув носом у землю, випустивши чималий клубок вогню.

Ерагон ледь устиг відскочити й став квапливо збивати полум'я з рукава своєї сорочки. Його права щока вся аж палала, незважаючи на те, що Вершник в останню мить таки прикрив обличчя.

«Сапфіро, обережніше!» — гукнув він.

«Ой! — присоромлено опустивши голову, зойкнув дракон і потер свою запилюжену морду передньою лапою. — Медовуха лоскочеться».

«Ніби ти цього не знала!» — невдоволено промурчав Ерагон, вилазячи драконові на спину.

Сапфіра ще раз почухала морду передньою лапою, здійнялася в повітря й, пролетівши над табором варденів, приземлилась біля намету свого Вершника. Той зіскочив на землю, і вони якийсь час мовчки дивились одне на одного, дозволивши говорити тільки своїм почуттям. За мить Сапфіра якось дивно закліпала очима, і юнакові здалося, ніби ті блищать дужче, ніж зазвичай.

«Це перевірка, — мовила вона. — Якщо ми її витримаємо, то будемо тільки сильніші. Ми ж повинні вміти діяти самостійно. Чи не так? Інакше ніколи не здолаємо своїх ворогів».

«Авжеж…»

Дракон провів по землі кігтями, лишивши на ній глибокі борозни.

«Але це все одно не применшує мій біль», — здригнулась Сапфіра всім своїм гігантським тілом.

«Нехай під твоїми крилами завжди буде вітер, а сонце світить тобі тільки в спину».

«Хай і тобі щастить, малий».

«Бувай».

Потому Вершник пірнув до свого намету. Він відчував, що коли затримається ще хоч на мить, то взагалі не зможе розлучитися зі своїм вірним драконом.

І тієї ж миті зв'язок між ними урвався, бо їм обом не хотілося продовжувати цю агонію прощання. Уривати його було не так уже й легко, адже для Вершника він давно вже став ледь не частиною його самого. Тож якийсь час він почувався так, як почувається душа, втративши тіло, або навпаки, тіло, втративши душу. Намагаючись опанувати себе, Ерагон схопився за руків'я шаблі, але й далі продовжував похитуватись, ніби в нього паморочилось у голові. Усе його єство охопив тупий біль самотності. Здавалося, він став геть безпорадний, не відчуваючи поряд свого дракона.

«Я ж робив це й раніше, тож зможу зробити й зараз», — урешті-решт подумав Ерагон і змусив себе розправити плечі й вище підвести голову.

Після цього юнак дістав з-під ліжка торбинку, що її він зробив під час подорожі з Хелгрінда, і став збирати речі. Він поклав до неї різьблену дерев'яну трубку, в якій зберігався пергамент із віршем. Цей вірш Вершник вигадав для Агаеті Блодхрен, а Оромис переписав його своїм красивим вигадливим почерком. Незабаром у торбинці опинилися фляжка зачарованого фаелнірву, подарована Оромисом коробочка з налгаском, книжка «Доміа абр Вірда», а ще його точило. Якусь мить повагавшись, юнак поклав до торбинки й обладунки, думаючи про те, що краще бути щасливим, коли вони йому знадобляться, аніж перейматися тим, що він просто так проніс їх усю дорогу до Фартхен Дура. Книжку й пергамент він узяв через те, що тривалі мандрівки навчили його однієї з головних життєвих мудростей — якщо хочеш зберегти свої найдорожчі речі, ліпше завжди тримай їх при собі. Одягу він узяв небагато: пару рукавичок, які він запхав усередину свого шолома, та ще важкий вовняний плащ, на той випадок, якщо під час нічних зупинок стане холодно. Решту речей юнак заховав у сідельні сумки Сапфіри. «Якщо я й справді член Дургрімст Інгейтум, — подумав він, — гноми напевно дадуть мені якийсь одяг, коли я прибуду до Брег Холда».

Зав'язавши торбу, Вершник прикріпив до неї згори свого лука й хотів був зробити те саме з шаблею, але враз схаменувся, вчасно збагнувши, що варто йому хоч трішки нахилитися, як його вірна зброя випаде з піхов і може загубитися. Тож шаблю він вирішив прикріпити до пакунка збоку, так, щоб її руків'я перебувало між його шиєю і правим плечем, звідки її в разі небезпеки можна було легко вихопити.

Потому Ерагон завдав собі торбу на плечі й перестрибнув через уявну перешкоду, відчувши, як у його тілі й у дванадцятьох діамантах пояса Белотха Мудрого сколихнулась енергія. Тепер залишалося найскладніше — накласти на себе закляття, що ним Вершник користався всього лиш раз за все життя. Він пробубонів слова прадавньої мови, які мали викривити довкола нього промені світла й зробити його невидимим. Як не дивно, закляття подіяло з першого ж разу, оскільки юнак відчув слабкість у колінах і був геть спантеличений, побачивши, що його тіла не стало. Відтепер одне-єдине, що могло його виказати, — сліди, які залишались після кожного кроку. «Нічого собі…» — подумав Вершник і похитав невидимою головою.

Підійшовши до задньої частини намету, він розрізав напнуту тканину мисливським ножем і швиденько прослизнув крізь отвір назовні, де на нього вже чекав Блодхгарм, вилискуючи своєю шерстю, ніби розпещений, угодований кіт. Він схилив голову вбік Ерагона, скрушно прошепотів: «Убивце Тіні», — а потім швидко вимовив півдюжини слів прадавньою мовою, залатавши дірку в стінці намету.

Вершник тільки знизав плечима й подався по дорозі, що вела до виходу з табору. Зачувши, як хтось наближається, він миттю сходив на узбіччя й непорушно застигав, сподіваючись, що ніхто не помітить його тіні або ж слідів на землі чи траві. Юнак намагався ступати якомога м'якше, проте його черевики все одно здіймали невеличкі хмарки куряви, бо ця земля вже давно не знала дощів.

Як би це не було дивно, а закляття мало один суттєвий побічний ефект — Ерагон втрачав відчуття рівноваги, бо не бачив, де саме перебуває його нога або рука, тож весь час наштовхувався на різні предмети, так, ніби випив забагато елю.

Урешті-решт, він таки дістався до виходу з табору, не викликавши ні в кого жодних підозр. Там він сховався в густій тіні барила з дощовою водою й став уважно разглядати утрамбовані насипи та рови, що наїжачились гострими жердинами й захищали від несподіваного нападу східний фланг повстанського табору.

Якби Вершник спробував потрапити до табору, то йому було б надзвичайно важко залишитись непоміченим для вартових, які патрулювали насип. Не допомогло б, напевно, і те, що він був невидимий. Але оскільки рови й насипи було зроблено для того, щоб зупинити нападників, а не для того, щоб повстанці не могли вийти з табору, то його втеча значно полегшувалась.

Ерагон таки дочекався слушної миті, коли два найближчі вартові повернулись до нього спинами, а потім вискочив зі своєї схованки й, відчайдушно вимахуючи руками, чимдуж помчав униз. За якусь мить він подолав майже сотню футів і опинився на дні рову, а потім став так швидко здиратися на його протилежний схил, що часом почувався камінцем, який стрибає по водній гладіні. На верхівці насипу юнак широко розставив ноги, змахнув руками й перелетів оборонну лінію варденів. Важко сказати, скільки тривав цей політ, але юнакове серце встигло стукнути лиш тричі, після чого його невидимі ноги відчули під собою землю.

Приземлившись, юнак присів і затамував подих, оскільки один із вартових зупинився й став пильно поглядати в його бік. Проте вже за мить він продовжив свій обхід, не помітивши нічого підозрілого. Вершник тим часом прошепотів: «Ду делоі лунаеа», — і закляття вмить загладило сліди, що його черевики залишили на насипові.

Не знімаючи із себе закляття невидимості, Ерагон став обережно віддалятися від табору. Він намагався просуватись тільки по траві, щоб не здіймати куряви. Але чим далі він відходив від табору, тим швидшими й швидшими ставали його кроки, аж доки юнак не побіг так прудко, що з ним навряд чи міг би позмагатися найкращий кінь. Десь за годину він легко зістрибнув у глибокий вузький ярок, що його утворили вітер і затяжні дощі. На його дні жебонів невеличкий струмочок, порослий очеретом і рогозою. Ерагон побіг униз за течією, тримаючись якомога далі від м'якої землі, щоб не залишати після себе слідів, аж доки струмочок не став завширшки з маленький ставок, на березі якого юнак побачив величезного ургала з оголеними грудьми.

Вершник хотів був підкрастися до ургала непомітно, проте його видав шелест листя рогози, крізь зарості якої йому довелось пробиратись. Зачувши цей звук, велетенська істота повернула в бік Ерагона свою голову й жадібно втягнула носом повітря. То був Нар Гарцхвог, ватажок ургалів, що приєдналися до варденів.

— А, це ти! — гукнув Ерагон, знову ставши видимим.

— Вітаю тебе, Вогнемече, — загув Гарцхвог і звівся з каменя, виграючи у світлі полудневого сонця своїми м'язами.

— Вітаю, Нар Гарцхвогу, — трохи зніяковівши, відповів Ерагон. — А як же твої солдати? Хто ними командуватиме, поки ти будеш зі мною?

— Мій брат по крові Скгахгрезх. Він не ургал, але в нього довгі роги й товста шия, тож із нього буде некепський ватажок.

— Ясно… Але скажи, чому ти погодився піти зі мною?

Ургал кілька разів кашлянув, щоб прочистити горлянку, а потім мовив:

— Ти — Вогнемеч, тож не маєш померти, бо тоді ургали втратять усі шанси помститися Галбаторіксу, й наша раса на цих землях вимре. Саме тому я й зголосився бігти з тобою. Адже я найкращий серед наших воїнів і переміг два десятки самців.

Ерагон задоволено кивнув у відповідь. З усіх ургалів юнак найдужче довіряв саме Гарцхвогу. Колись, перед битвою на Палаючій рівнині, він перевірив його свідомість і переконався, що, за мірками його раси, Гарцхвог був чесним і надійним воїном. «І доки він не вирішить, що його честь вимагає від нього викликати мене на поєдинок, — подумав Ерагон, — у нас не буде причин для сварок».

— Дуже добре, Нар Гарцхвогу, — мовив він, затягуючи міцніше один із мотузків торби довкола пояса, — то що, біжімо? Біжімо так, як іще ніхто по бігав за всю історію варденів?

— Біжімо, Вогнемече, — широко посміхнувшись, кивнув Гарцхвог.

Тієї ж миті вони повернули на схід і разом рушили до Беорських гір. Ерагон біг легко й швидко, а Гарцхвог пересувався поруч із ним велетенськими стрибками, роблячи один крок, тимчасом як Вершникові доводилось робити два, а то й три. І після кожного такого стрибка земля під його ножищами здригалася. Небеса над ними затягло важкими грозовими хмарами, під якими, видивляючись здобич, кружляли самотні яструби.