Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ВЕРШНИК І РАЗАК

Ерагон сидів неподалік центра Хелгрінда в залі, помережаній камерами, й купався у світлі свого чарівного червоного ліхтарика, що хоч і освітлював усе довкола, та все ж таки не грів. Свою бойову палицю юнак тримав на колінах.

Він сидів і весь час повторював одну й ту саму фразу прадавньою мовою, а його голос відлунював від каміння. Це була не магія, а швидше, послання до разака, який залишився живим. Те, що казав Ерагон, означало ось що:

«Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться. Ти поранений, а я виснажений. Твої брати мертві, а я залишився сам. Ми в однакових умовах. Присягаюсь, що не стану використовувати проти тебе грамаріє і не впіймаю тебе в магічну пастку. Прийди, о пожирачу людської плоті, і нехай бій поміж нами завершиться».

Час, упродовж якого він повторював ці слова, здавався нескінченним: така собі безкінечність у жахливій темній камері, що залишалась незмінною протягом вічності повторюваних слів, порядок і значення яких уже давно втратили для Ерагона будь-який сенс. Та за якийсь час юнакові розбурхані думки вщухли, і його огорнув дивовижний спокій.

Він трохи помовчав із відкритим ротом, а потім насторожено його закрив.

За тридцять футів від нього стояв разак. Із подертого одягу чудовиська скрапувала кров.

— Мій хазяїн не хоче, щоб я тебе вбивав, — прошипів він.

— Але зараз це тебе не обходить.

— Ні. Якщо я загину від твоєї палиці, нехай Галбаторікс вчинить з тобою, як йому заманеться. У нього велике с-серце.

Ерагон не втримався й зареготав:

— Велике серце? Це я захисник людей, а не він.

— Дурне хлопчисько, — голова разака нервово смикнулась, коли він глянув на свого мертвого соратника, який лежав у тунелі.

— Вона була моєю подругою по гнізду. А ти, я бачу, став сильніш-ш-шим відтоді, як ми зус-с-стрілись уперше, Убивце Тіні.

— У мене не було вибору, я мав або вмерти, або перемогти.

— Давай укладемо угоду, Убивце Тіні!

— Яку ще угоду?

— Я останній зі свого роду, Убивце Тіні, а мій рід дуже давній, тож я не хочу, щоб про нього забули. Чи не міг би ти у своїх піснях та легендах бодай інколи нагадувати своїм братам по крові про нас і про той жах, який ми їм вселяли?

— Але навіщо мені це робити?

Ударивши дзьобом об свої вузькі груди, разак видав дивний звук і якийсь час белькотів щось сам до себе.

— Бо я… — сказав він урешті-решт, — я відкрию тобі одну велику таємницю.

— То давай, розказуй.

— Спочатку дай мені с-с-с-слово, що не одуриш мене.

— Ні. Розказуй… Тільки почувши твою таємницю, я вирішу, погоджуватись мені чи ні.

Спливло понад хвилину, однак жоден із них не зрушив зі свого місця, хоч м'язи Ерагона повсякчас перебували в напрузі, адже юнак був готовий до несподіваного нападу. Разак укотре заверещав, дзьобнув себе в груди й нарешті сказав:

— Він майж-ж-же знайшов ім'я.

— Хто знайшов?

— Галбаторікс.

— Чиє ім'я?

Разак у розпачі зашипів:

— Я не можу тобі с-с-с-сказати! Ім'я! Справжнє ім'я!

— Ти маєш сказати більше…

— Я не можу.

— Тоді нашій угоді кінець.

— Будь ти проклятий, Верш-ш-шнику! Я проклинаю тебе! Щоб ти не мав ані домівки, ані спокою на душі. Щоб… ти залиш-ш-ив Алагезію й ніколи більше сюди не вернувся!

В Ерагоновій потилиці аж запекло від крижаного доторку жаху. Він укотре почув слова знахарки Анжели, яка гадала йому на кісточках дракона й віщувала таку саму долю.

Тієї ж миті, заливаючи все кров'ю, разак відкинув свого плаща й витяг з-під нього лук, стріла якого вже давно лежала на тятиві й чекала на свій смертельний політ. За секунду разак випустив її, намагаючись будь-що-будь улучити Ерагонові прямісінько в груди.

Відбити стрілу палицею було зовсім легко. Здавалося, ніби цей постріл із лука був простим попередженням, що його разак зробив, керуючись правилами етикету, перш ніж розпочати справжній бій. Побачивши, що його стріла не завдала Ерагонові жодної шкоди, чудовисько поклало лук на землю й дістало з-під свого балахона меч, лезо якого нагадувало видовжений листок. Ерагон тим часом звівся на ноги й, широко розвівши плечі, зручніше взяв свою палицю.

Бій тривав зовсім недовго. Спочатку супротивники кинулись один на одного, і разак одразу ж спробував розрубати Ерагона від шиї до стегна, але спритний юнак ловко ухилився від його страшного удару. Міцно стискаючи кінець палиці, він зробив блискавичний випад уперед і вдарив металевим шипом разака трохи нижче дзьоба. Шип улучив якраз поміж пластинами, що захищали горло чудовиська. Разак кілька разів здригнувся, а потім упав на землю.

Нетямлячись від люті, Ерагон продовжував дивитись у вибалушені очі свого ворога, але раптом відчув слабкість у колінах і майже безпорадно сперся на стіну. Витерши обличчя, він висмикнув палицю й прошепотів:

— За нашого батька. За нашу домівку. За Карвахол. За Брома… Я за все тобі помстився. Щоб ти гнив тут довіку, разаче.

Дошкутильгавши сяк-так до потрібної камери, Ерагон знайшов Слоуна, який перебував у глибокому магічному сні. Юнак узяв м'ясника на плече й попрямував до головної печери Хелгрінда. По дорозі він раз у раз знімав із себе Слоуна й клав його на землю, щоб обстежити камери чи бокові ходи, куди не встиг зазирнути раніше. Там він знайшов безліч знарядь для катування, а також чотири металеві фляги з олією Сейтр, які швиденько знищив, щоб ніхто не міг скористатися цією страшною отрутою.

Вибравшись нарешті із мережі заплутаних тунелів, Ерагон з приємністю відчув, як на його обличчя лягло гаряче сонячне проміння. Юнак трохи відсапався й, переступивши через мертвого летрблака, поквапився до краю великої печери, звідки було добре видно підніжжя Хелгрінда й прилеглі до нього пагорби. На заході Ерагон помітив стовп жовтогарячої куряви, що здіймалася над шляхом, який поєднував Хелгрінд і Драс-Леону. Швидше за все, сюди прямував загін вершників.

Увесь лівий бік Ерагона геть затерп від м'ясникової ваги, тож юнак узяв його на інше плече. Наступної миті його чоло вкрилося потом і зморшками — юнак розмірковував над тим, як йому спуститись униз разом зі Слоуном.

— До підніжжя ціла миля, — пробелькотів він собі під носа. — Якби тут була хоча б якась стежка, я б легко подолав цей шлях навіть зі Слоуном. Але зараз мені потрібні сили, щоб спуститися за допомогою магії. Проте в мене дуже мало часу, й на цей спуск може знадобитися така кількість енергії, втрата якої мене вб'є. Адже Оромис завжди казав, що тілу потрібно багато часу, аби воно могло обернути всі свої сили на енергію, яка забезпечить тривалу дію того чи іншого закляття. А зараз у мене дуже мало енергії. Тож якщо вона скінчиться, мені доведеться десь переховуватись і чекати, доки вона не відновиться. Утім усе це порожні балачки…

Міцніше схопивши Слоуна, Ерагон став пильно придивлятися до вузького виступу, який помітив приблизно за сто футів знизу. «Швидше за все, буде боляче», — подумав він, а потім приготувався й, вигукнувши магічне слово «Аудр!», здійнявся на кілька дюймів над підлогою печери. «Фрам», — вигукнув він іще одне закляття, і воно понесло його геть від Хелгрінда, ніби якусь легку хмаринку. Звикнувши літати на Сапфірі, Ерагон почувався дуже незручно, бо під його ногами не було геть нічого, крім прозорого повітря.

Керуючи магією, юнак швидко спустився на виступ, і лігвище разаків лишилось позаду, зникнувши за примарною кам'яною стіною. Однак камінь, на який він приземлився, виявився дуже хитким, і Ерагон кілька секунд не наважувався поворухнутися, бо кожен, навіть найменший, рух міг стати для нього фатальним. Та це йому не помогло. За мить його ліва нога ковзнула по гладенькій поверхні каменя, й він став швидко з'їжджати вниз. Усе це було так несподівано, що юнак навіть не встиг подумати про магію, за допомогою якої можна було б урятуватись. Невідомо, як би це все закінчилось, якби ліва нога Ерагона зовсім випадково не застрягла в розщелині. Боки гострого каміння вп'ялись йому в ногу попід щитками, проте юнак не звертав на це жодної уваги, оскільки був урятований.

Притулившись спиною до Хелгрінда, він спробував зручніше вмостити собі на плече скалічене тіло Слоуна.

— А все не так уже й кепсько, — сказав він сам собі. — Цей переліт забрав у мене чимало енергії, але не так багато, щоб я не зміг летіти далі. — Я зможу це зробити!

Він набрав повні легені повітря, трохи почекав, доки його серце нарешті вгамувалося, проте все одно почувався так, ніби пробіг зі Слоуном на плечах сотні ярдів.

— Я зможу це зробити… — іще раз сказав він сам собі.

Тим часом вершники стрімко наближались до Хелгрінда. Тепер вони були значно ближче, аніж тоді, коли Ерагон побачив їх уперше. Вони мчали вперед галопом, здіймаючи позад себе неймовірну куряву. «Схоже, це по мою душу, — подумав юнак. — І було б дуже некепсько зникнути з Хелгрінда ще до того, як вони сюди дістануться. Мабуть, серед них є й чарівники, а зараз мені не стане сил, щоб битися з чаклунами Галбаторікса». Глянувши на Слоуна, Ерагон скрушно похитав головою:

— Ну хоча б чимось ти мені допоміг, га? Адже заради тебе я ризикую своїм життям, — але м'ясник нічого не відповів, перебуваючи десь далеко-далеко в глибинах сновидінь.

Стиснувши зуби, Ерагон удруге відштовхнувся від Хелгрінда, знову вигукнув «Аудр» і став легким, ніби повітря. Цього разу він вирішив скористатися і своєю силою, і силою Слоуна, як би мало її не залишалось у старого м'ясника. Тепер вони спускались униз, ніби два дивні птахи. Тим часом скелясте підніжжя Хелгрінда ставало все ближче й ближче, обіцяючи сховати їх від войовничих вершників.

Ерагон намагався спускатись не прямо, а весь час повертаючи праворуч, щоб обігнути Хелгрінд й уникнути небажаної зустрічі з ворогами.

Проте що нижче вони спускалися, то повільніше доводилося рухатись. Ерагон страшенно втомився, і йому ставало все важче й важче відновлювати сили під час невеличких зупинок. Невдовзі він так виснажився, що не міг навіть нормально підняти палець, і це його неабияк дратувало. Але найгірше було те, що юнака почала долати дрімота. Вона вабила його у свої теплі обійми й послаблювала всі думки та відчуття, аж доки тверде каміння не стало видаватися його м'язам щонайм'якшою подушкою.

Урешті-решт, приземлившись на розпечену сонцем землю, Ерагон був такий слабкий, що не втримався на ногах, полетів шкереберть і навіть не думав зводитись, розглядаючи перед собою дивні плями цитринового кольору, які здіймалися в повітря прямісінько з-за каміння, що лежало за пару дюймів від його носа. Слоун так і продовжував висіти в нього на плечі, ніби в'язка залізних болванок. Повітря із шипінням виходило з Ерагонових легень, і здавалося, що повертатись назад воно аж ніяк не збиралося. Погляд юнака затуманився, ніби сонце сховалось за хмару, а удари серця нагадували слабке тріпотіння, що повторювалось із неймовірно довгими інтервалами. Ерагон не міг опанувати своїх думок, проте підсвідомо розумів, що перебуває на межі життя та смерті. І це зовсім не лякало його, а навпаки, — заспокоювало, бо все його тіло було в полоні втоми, а смерть звільнила б його від виснаженої шкаралущі плоті й навіки б дала відпочинок.

Невдовзі з-за його голови вилетів джміль, завбільшки з палець. Він трішки покружляв юнакові над вухом, а потім загув над камінням, торкаючись цитринових плям, що були такими жовтими, ніби розквітлі польові зірочки. Його волохате тільце виблискувало в променях вранішнього сонця, й Ерагон чітко бачив кожну його волосинку. Від порухів джмелиних крил повітря тремтіло, наче барабанний дріб, а всі лапки джмеля були притрушені пилком.

Джміль був такий енергійний, такий жвавий і такий красивий, що, дивлячись на нього, юнак зрозумів, як йому страшенно хочеться жити. Жити в тому світі, в якому існували такі прекрасні створіння, як ось цей джміль.

Зробивши неймовірне зусилля, Ерагон сяк-так випростав руку й ухопився за гілку найближчого куща. Ніби п'явка або кліщ, він витягнув із нього всі життєві соки, залишивши його скаліченим і почорнілим. Нова енергія, пройшовши по всьому тілу, зробила його думки яснішими. Тепер юнака опанував страх: він знову хотів жити й чітко розумів, яким близьким кілька хвилин тому був до смерті.

Пролізши кілька метрів уперед, Ерагон ухопився за інший кущ і так само забрав у нього життєву силу. Так тривало доти, доки він не відновив усю свою енергію. Після цього юнак звівся й озирнувся назад на смугу чорних кущів, яка тяглася за ним. У роті йому зробилося гірко-гірко, коли він побачив і подумав про те, що накоїв. Адже Ерагон був таким необережним із магією, і якби він зараз загинув, то вардени напевно б програли без нього війну. «Бром добряче б нам'яв мені вуха, якби дізнався, в яку халепу я вскочив», — подумав юнак.

Повернувшись до Слоуна, юнак підняв його кістляве тіло й кинувся бігти на схід від Хелгрінда. За десять хвилин потому він на мить зупинився, щоб перевірити, чи його часом не переслідують. Над Хелгріндом здіймалася хмара куряви — швидше за все, вершники якраз досягли темної кам'яної вежі.

Юнак задоволено посміхнувся — слуги Галбаторікса були надто далеко, аби хтось із його чарівників міг відчути свідомість Ерагона або Слоуна. «На той час, як вони знайдуть тіла разаків, — подумав він, — я вже встигну подолати лігу, а то й дві, тож навряд чи вони зможуть мене вистежити. До того ж вони шукатимуть дракона й Вершника, а не людину, яка пересувається пішки».

Задоволений з того, що йому не слід боятися несподіваного нападу, Ерагон спокійно покрокував уперед — такий темп не вимагав багато енергії, і він міг іти так навіть цілий день.

Сонце вигравало в небесах золотом і білістю. Юнак ішов, час від часу натрапляючи на невеличкі селища, і в його серці жевріла радість і нова надія.

Нарешті разаки були мертві! Нарешті він помстився й виконав свій обов'язок перед Герроу та Бромом. Нарешті він позбувся страху й злості, з якими щоразу кидався в бій, після того як уперше зустрівся з разаками в Карвахолі. Щоб помститися, йому довелось витратити значно більше сил, ніж він чекав, але тепер справу було зроблено, і юнак не міг натішитись тим, що він, Роран і Сапфіра все ж таки дотримали свого слова.

Однак радість перемоги була водночас і солодкою, і гіркою, адже полювання на разаків, це діло честі, було чи не єдиним, що пов'язувало його з Палаючою рівниною. І Ерагонові страх як не хотілося втрачати цей зв'язок, хоч він і викликав у нього не вельми приємні спогади. Більше того, юнак втратив мету — мету, задля якої жив і покинув рідну домівку. Тож усередині нього утворилась якась незрозуміла порожнеча.

Ерагон по-справжньому засмутився, що його жахлива місія завершилась, і це неабияк його лякало. Він дуже довго думав про це й вирішив більше ніколи не повторювати своєї помилки. «Не варто давати війні проти Імперії, Мертага й Галбаторікса аж так багато місця у своєму серці. Адже я можу захопитися, й тоді ця війна стане значно страшнішою, ніж може бути», — думав він. Однак невдовзі похмурі думки обридли юнакові, й він просто радів із того, що помстився й залишився живим та здоровим. Гарний настрій зробив його кроки легшими. І він сподівався, що саме такими вони й будуть усе його подальше життя, адже тепер разаки зникли й він міг бути тим, ким є, тобто Вершником дракона, а не тим, ким вони його зробили.

Юнак весело засміявся й побіг уперед, назустріч обрію. Йому було байдуже, що його може хтось почути, а все навколо здавалося новим, сонячним і сповненим надії.