ЗНОВУ РАЗОМ

Першу милю на шляху до південних воріт Тронжхейма Ерагон, лунко вистукуючи підборами по кам'яній долівці, подолав майже миттєво. Він біг, розглядаючи гротескні статуї тварин і чудовиськ, що ховалися майже за кожною колоною з криваво-червоної яшми, які підтримували склепіння тунелю. Чотириповерховий головний тунель був такий широкий, що Вершник зумів доволі легко оминати гномів, які тут мешкали. Щоправда, в одному місці йому все ж таки стала поперек дороги вервечка Кнурлкаратн, тож Ерагон, не мавши іншого вибору, просто перестрибнув через гномів, поглядаючи згори на їхні спантеличені, перелякані обличчя й чуючи за спиною обурені вигуки.

Легкими кроками Вершник пробіг під величезними дерев'яними воротами, які захищали південний вхід міста-гори. Вартові, що стояли біля них, дружно брязнули зброєю.

— Привіт, Арджетламе! — загукали вони.

Пробігши ще ярдів двадцять, юнак прослизнув між двома велетенськими золотими грифонами, що пильно вдивлялися своїми порожніми очима кудись за горизонт, і нарешті опинився на відкритій місцині.

Повітря було прохолодне, вологе й пахло так, неначе щойно пройшов дощ. Попри те, що був уже ранок, Тронжхейм, як і раніше, поринав у зловісних сутінках. Навколо не росло жодної билинки — під ногами був тільки мох та лишайники, а подекуди стирчали гострі шматки базальту. Вершник підвів голову вгору, проте так і не зміг розгледіти велетенський кратер, яким, на десять миль ближче до небес, закінчувався Фартхен Дур.

Тоді Ерагон знов побіг уперед, дослухаючись до свого рівного дихання й легких швидких кроків. Ніде не було жодної живої душі, якщо не брати до уваги допитливого кажана, який кружляв десь угорі, час від часу тонесенько скрикуючи. Після всіх тих пригод, які йому довелось пережити всередині гори, юнак чи не вперше за останній тиждень відчував спокій.

Він біг по дорозі, вимощеній круглим камінням, що вела від південних воріт Тронжхейма до двох чорних тридцятифутових дверей, встановлених біля підніжжя Фартхен Дура з південного боку. Коли юнак зупинився перед ними, до дверей підскочили гноми, які перед тим ховалися за великими валунами. Вони прочинили двері. За ними відкривався тунель, який, на перший погляд, видався Ерагонові безкінечним.

Перші п'ятдесят футів склепіння тунелю підтримували мармурові колони, прикрашені рубінами й аметистами. Потім тунель ставав голим і пустельним, а на його гладесеньких стінах лиш де-не-де висіли магічні ліхтарі, під кожним із яких були або двері, або ворота. «Цікаво, куди вони ведуть?» — подумав Ерагон, а вже за мить уявив, скільки в нього над головою зараз каміння. Загалом, цей тунель справляв на Вершника гнітюче враження.

Незабаром приблизно половина тунелю була вже позаду. І тут нарешті Ерагон відчув його… Вершник відчув свого вірного дракона!

— Сапфіро! — загукав він і подумки, й уголос, так, що її ім'я прокотилося тунелем, повторене луною щонайменше дюжину разів.

«Ерагоне!» — за мить долинув із глибини тунелю її голос, нагадуючи перший весняний грім.

Юнак побіг іще швидше й відкрив свою свідомість, знявши всі бар'єри. Сапфірині думки увірвались туди, ніби потік теплої води. Від надміру емоцій Вершник аж задихнувся. Він шкопиртнув і ледь не впав на кам'яну долівку. А вже наступної миті вони так міцно й ніжно обняли одне одного думками, що тілесні доторки ніколи в житті не змогли б зрівнятися з цими обіймами.

Вершник і дракон тішились, ніби діти, бо більше не були самотні. Вони знали, що поряд є надійний друг, який завжди піклуватиметься про тебе й не покине тебе навіть у найскрутніші миті життя, друг, який розуміє найменшу частинку твого єства.

І тут Вершник нарешті побачив Сапфіру, що мчала до нього так швидко, як тільки могла. Вона боязко притискала до себе крила, щоб не пошкодити їх об стіни тунелю, проте час від часу необачно билася головою об його стелю. Коли дракон різко загальмував, ледь не наскочивши на свого Вершника, його кігті заскреготіли об кам'яну долівку й викресали цілі снопи іскор.

Ерагон радісно скрикнув, підстрибнув і незважаючи на дуже гостру луску дракона повис у нього на шиї, замотилявши в повітрі ногами.

«Малий, — мовила лагідно Сапфіра й, схиливши шию, поставила Вершинка на підлогу. — Малий, ти ледь не задушив мене…»

«Пробач!» — з посмішкою вигукнув він, відійшов на кілька кроків, а потім знов притиснувся лобом до драконової морди й почухав його під щелепою.

Сапфіра враз заспокоїлась і замуркотіла на весь тунель, ніби який гігантський кіт.

«Ти така втомлена», — прошепотів Вершник.

«У цьому нема нічого дивного. Мені ще ніколи не доводилось літати так швидко. Покинувши табір варденів, я зупинялась тільки раз, щоб попити води».

«Ти хочеш сказати, що не спала й не їла цілих три дні?»

Дракон кивнув і втупився своїми сапфіровими очима в долівку.

«Та ти ж, мабуть, помираєш від голоду!» — скрикнув Ерагон і пильно оглянув дракона, щоб пересвідчитись, чи той бува не поранений. Але в його улюблениці не було жодної подряпинки. Вершник полегшено зітхнув.

«Я й справді дуже втомилась, — відповіла Сапфіра, — але не голодна. Попоїм уже після того, як відпочину. Не думаю, що зараз мені вистачить сил перетравити щось більше за зайця. Земля якогось біса хитається під ногами. Таке враження, ніби я ще й досі лечу».

Іншим разом Ерагон неодмінно б вилаяв її за те, що вона геть себе не береже, але зараз він був дуже вдячний своєму драконові.

«Спасибі тобі, Сапфіро, — мовив Вершник. — Спасибі, що прилетіла так швидко. Я б, мабуть, зненавидів завтрашній день, якщо б мені довелося провести його без тебе».

«Я б теж, — дракон заплющив очі й дужче притис голову до юнакових рук, коли той продовжив чухати його під щелепою. — До того ж, як я могла спізнитись на коронацію? А кого зібрання…»

Сапфіра не встигла договорити, бо Вершник миттю послав їй образ Орика.

«Хух! — полегшено й водночас задоволено видихнула вона. — Гадаю, він буде добрим королем».

«Я теж дуже на це сподіваюсь».

«А Зоряний Сапфір уже готовий до того, щоб я його полагодила?»

«Точно не знаю, але якщо гноми ще й не завершили роботи, то до завтрашнього ранку точно мають упоратись!»

«Це добре, — дракон розплющив одну повіку й пильно глянув на Ерагона: — Насуада казала, що Аз Свелдн рак Ангуін намагалися тебе вбити. Ти, як завжди, знаходиш на свою голову якісь пригоди, варто мені залишити тебе без нагляду».

Вершник широко посміхнувся:

«Можна подумати, що я ніколи в житті не мав пригод, коли ти була поруч?»

«Це різні речі, бо я з'їдаю твої „пригоди“, перш ніж вони встигають з'їсти тебе».

«Та невже? А пам'ятаєш, як ургали влаштували нам засідку біля Джиліда й захопили мене в полон?»

З ніздрів Сапфіри вирвалась невеличка хмаринка диму:

«Це ми не рахуємо. Тоді я була зовсім маленька й не мала належного досвіду. Та, будь певен, таке більше ніколи не повториться. Крім того, ти й сам тепер не такий безпорадний, як був колись».

«Я ніколи не був безпорадним, — трохи ображено сказав юнак. — Просто в мене були дуже могутні вороги».

Не знати чого, Сапфіра зареготала на весь тунель. Мабуть, останні слова Вершинка здалися їй дуже смішними. А дивлячись на дракона, Ерагон і собі став реготати. Так вони й сміялися: юнак — упавши на підлогу й схопившись за живіт, а дракон — закинувши голову догори, щоб часом не влучити у свого Вершника цівками вогню, що вилітали з ніздрів.

За мить Сапфіра видала якийсь дуже дивний звук, що його Ерагонові ще ніколи не доводилось чути. Потім іще раз… Коли звук пролунав утретє, дракон роздратовано покрутив головою, так, ніби намагався відігнати від себе рій надокучливих комах.

«Ой лишенько, — мовила Сапфіра. — Здається, у мене гикавка».

Від такої звістки в Ерагона аж щелепа відпала. Спочатку він стояв мовчки, а потім зігнувся й зареготав так, що з його очей бризнули сльози. Тільки-но він намагався заспокоїтись, як Сапфіра знову гикала, кумедно клюючи носом, ніби лелека, і юнак знов заходився реготом.

Щоб прийти до тями, Ерагонові довелось заткнути пальцями вуха, дивитися в стелю й згадувати назви всіх відомих йому порід каменю.

«Тобі вже краще?» — спитала Сапфіра, і її плечі здригнулась, коли вона ще раз гикнула.

Юнак прикусив язика:

«Краще… Ходімо до Тронжхейма, тобі треба випити води. Це допоможе… А потім ти обов'язково маєш поспати».

«А ти не можеш позбавити мене цієї триклятої гикавки за допомогою закляття?»

«Хтозна… Ні Бром, ні Оромис не вчили мене, як це робити».

Сапфіра з розумінням кивнула й іще раз гикнула. Ерагон прикусив язика ще міцніше, потім перевів погляд на носки своїх чобіт.

«То що, ходімо?» — спитав він.

Дракон простягнув праву лапу, Вершник радо здерся йому на спину й усівся в сідлі. За мить вони вже прямували до Тронжхейма, дякуючи долі за те, що знову були разом.

Загрузка...