Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

БРІЗІНГР!

Сапфіра, склавши крила й притиснувши їх до тіла, перейшла у стрімке піке. Вона швидко неслась назустріч темним будівлям міста. Ерагон змушений був сховати голову від різких поривів вітру, що обпікали йому обличчя. Світ закружляв довкола них, коли Сапфіра перекинулась на правий бік, щоб лучникам було важче поцілити в неї.

Ноги та руки Вершника немов налилися свинцем, коли Сапфіра нарешті вийшла з піке. Але потім політ вирівнявся, й страшна вага, яка тисла на Ерагона, вмить зникла. Повз них, неначе хижі птахи, зі свистом пролітали стріли. Деякі з них неодмінно влучили б у ціль, та охоронні закляття Ерагона відбивали їх.

Пролітаючи зовсім низько над зовнішніми стінами, Сапфіра знов заревла. Своїми пазурами й хвостом вона збивала чимало людей, і ті з жахливими криками падали зі стін, чия висота сягала вісімдесяти футів.

На дальньому кінці південної стіни височіла квадратна вежа, на якій стояли чотири велетенські арбалети. Вони стріляли дванадцятифутовими дротиками в бік варденів, що скупчились під брамою міста. А всередині зовнішньої стіни Ерагон і Сапфіра помітили добру сотню солдатів, які взяли в кільце пару воїнів. Ті стояли, притиснувшись спиною до основи вежі, й відчайдушно відбивались від граду ударів, що падали на них.

Навіть у сутінках і з чималої відстані Ерагон упізнав одного з тих воїнів — то була Арія.

Сапфіра миттю стрибнула вниз зі стіни й приземлилась якраз посеред нападників, розчавивши кількох із них лапами. Решта солдатів спершу заціпеніла від жаху, а потім почала тікати хто куди. Сапфіра знов заревла. Вона була в розпачі від того, що її дичина розбігалася. Дракон люто вдарив хвостом по землі, розчавивши при тому ще дюжину солдатів. Один із тих, хто вцілів, спробував прошмигнути повз неї. Та де там! Блискавично, немов змія, Сапфіра схопила його щелепами, струснула головою, в одну мить зламавши бідоласі хребет. Така сама доля спіткала й ще чотирьох оборонців. Решта людей таки встигла сховатися між будинками.

Тим часом Ерагон швидко розплутав кріплення на ногах і зіскочив на землю. Вага обладунку змусила Вершника під час стрибка опуститись на одне коліно. Утім уже наступної миті він пружно випрямився.

— Ерагоне! — скрикнула Арія, біжучи до нього. Ельфійка захекалась. Піт струмками стікав по її обличчю. На ній був один лиш порваний жакет та ще легкий шолом, покритий чорною фарбою, яка не відбивала світло. Услід за Арією прямував Блодхгарм.

— Ласкаво просимо, Б'яртскуларе. Ласкаво просимо, Убивце Тіні, — стомлено мовив він. Короткі ікла ельфа зблискували в сяйві смолоскипів, а його жовті очі горіли. Шерсть на спині та шиї Блодхгарма стояла сторчма, що надавало йому вкрай лютого вигляду. І він, і Арія були заляпані кров'ю. Ерагон так і не міг збагнути: їхня це кров чи їхніх ворогів.

— Ви поранені? — спитав він.

Арія заперечно похитала головою, а Блодхгарм сказав:

— Так… кілька подряпин, нічого серйозного.

«А що це ви тут робите самі-самісінькі?» —.

спитала Сапфіра.

— Брама… — відповіла Арія, яка ще й досі не могла перевести подих. — Три дні ми намагались зламати її, але вона не піддається впливу магії, а наш таран ледь подряпав обшивку. Тоді я й переконала Насуаду…

Арія змовкла, щоб перевести подих, і розповідь продовжив уже Блодхгарм:

— Арія переконала Насуаду інсценувати нічний напад, щоб ми могли непомітно прослизнути до Фейнстера й відчинити браму зсередини. Та вони помітили нас… А крім того, ще й не дозволили скористатися магією. Словом, тут була ціла купа солдатів, які, мабуть, здолали б нас…

Поки Блодхгарм говорив, Ерагон поклав руку на груди одного із мертвих вояків і перевів енергію, яка ще залишалась у тілі чоловіка, до свого власного тіла, а звідти до Сапфіри.

— А де тепер чарівники? — спитав Вершник, переходячи до тіла ще одного вояка.

Блодхгарм знизав плечима:

— Здається, вони ледь не збожеволіли від одного твого вигляду, Шуртугале.

«Так і має бути», — відповіла на те Сапфіра.

Ерагон забрав енергію іще в чотирьох солдатів, потім підняв дерев'яного щита.

— Ну що ж, — сказав Вершник, — тоді ходімо відчиняти браму для варденів, чи не так?

— Так, і негайно, — відповіла Арія, а коли вони вже рушили вперед, скоса зиркнула на Ерагона. — У тебе новий меч…

Той кивнув:

— Рунон допомогла мені викувати його.

— І яке ж ім'я у твого меча, Убивце Тіні? — спитав Блодхгарм.

Ерагон уже хотів був відповісти, коли раптом із глибини темного провулка вискочило четверо солдатів. Вони йшли в атаку, виставивши вперед довгі списи. Плавним рухом Ерагон блискавично вийняв Брізінгр із піхов і першим же ударом перерубав древко списа. За якусь мить один воїн упав. Здавалось, Брізінгр мерехтить від дикої насолоди. Арія й собі кинулась уперед — двоє солдатів упали замертво, не встигши зробити бодай одного удару. Тим часом Блодхгарм відскочив убік і вдарив кинджалом останнього з нападників.

— Швидше! — крикнула Арія.

Ельфійка легко й граційно бігла до міської брами. Ерагон і Блодхгарм намагались не відставати, а Сапфіра, гучно грюкаючи кігтями об бруківку вулиці, перевальцем ішла за ними. Тричі на них нападали солдати, лучники обстрілювали їх зі стіни — але марно. Не зупиняючись ні на мить, Ерагон, Арія й Блодхгарм відбивали атаки або ж Сапфіра спопеляла нападників своїм вогняним подихом.

Гуркіт тарана ставав усе гучнішим і гучнішим. Нарешті друзі опинились біля брами міста. Двоє чоловіків і жінка, одягнені в темні плащі, мовчки стояли перед кутими залізом воротами десь футів сорок заввишки й погойдувались із боку в бік із піднятими руками. Це були чарівники. Вони враз замовкли, помітивши Ерагона та його супутників. За мить три темні постаті вже тікали головною вулицею Фейнстера, яка вела до замку, що стояв на іншому кінці міста.

Ерагон не став за ними гнатися. Зараз куди більше важило те, щоб відчинити браму й пустити варденів до міста. Хоч, правду кажучи, Вершника дуже непокоїли й чарівники. Він не мав сумніву, що вони задумали якийсь підступ.

Та й дістатись до брами було не так просто — десь із п'ять десятків вояків у блискучих обладунках, немов по команді, вискочили зі сторожових веж і вишикувались прямо на шляху в Кратна, Арії, Блодхгарма й Сапфіри.

Один із солдатів стукнув руків'ям меча об щит:

— Ви не пройдете, лихі демони! — крикнув він. — Це наша домівка, і ми не дозволимо у ріалам, ельфам та іншим потворам увійти до неї! Геть звідси! У Фейнстері на вас чекає тільки смерть!

Арія зиркнула на сторожові вежі.

— Здається, механізми, які відкривають ворота, сховані он там, — тихо сказала вона Вершникові.

— Гаразд, — відповів Ерагон. — Тоді ви з Блодхгармом спробуйте прослизнути повз цих людей, а ми із Сапфірою побалакаємо з ними.

Арія кивнула на знак згоди і вже за мить разом із Блодхгармом немов розчинилась у чорнильній темряві, яка огортала будинки позаду Ерагона й Сапфіри.

Ерагон відчував, що Сапфіра готова ось-ось стрибнути на оборонців. Але в нього був інший план. «Зачекай, — сказав Вершник, поклавши руку на лапу дракона. — Дозволь спершу мені…»

«А якщо вони не послухають, тоді я зможу розірвати їх на шматки?» — спитала Сапфіра, ласо облизавши ікла.

«Так, тоді ти зможеш зробити з ними все, що захочеш».

Ерагон поволі рушив назустріч солдатам, міцно стискаючи щит і меч. Один із них пустив у Вершника стрілу, але вона зупинилась у трьох футах від його грудей і впала на землю. На обличчях оборонців з'явився страх.

— Мене звуть Ерагон, Убивця Тіні! — крикнув Вершник. — Може, ви чули про мене, а може, й ні. Та в будь-якому разі, знайте: я Вершник дракона і я поклявся допомогти варденам скинути Галбаторікса з трону. Скажіть, чи хтось із вас присягав на вірність Галбаторіксові або Імперії?..

Той самий вояк, який говорив перед цим і був, мабуть, командиром, сказав:

— Ми не присягнули б на вірність королю навіть тоді, якби він тримав меча біля нашого горла! Ми — піддані леді Лорани. Вона та її рід правили нами багато часу, і вони робили це добре! — Інші солдати схвально загули.

— Тоді приєднуйтесь до нас! — крикнув Ерагон. — Покладіть зброю на землю, і я обіцяю, що ми не заподіємо ані вам, ані вашим родинам жодного зла. Ви не зможете втримати Фейнстер проти об'єднаних сил варденів, Сурди, гномів і ельфів.

— А що буде, коли Мертаг та його червоний дракон знов прилетять сюди? — з острахом спитав один із солдатів.

— Йому не зрівнятись зі мною та ельфами, які б'ються на боці варденів, — відповів на те Ерагон. — Одного разу ми вже зуміли відігнати його. — У цю мить Ерагон побачив, як ліворуч від солдатів Арія й Блодхгарм вискочили з-за кам'яних сходів, які вели на стіни, і тихо-тихо почали пробиратися до лівої сторожової вежі.

— Хоч ми й не присягали королю, — сказав тим часом капітан, — але леді Лорана присягала. І що ж ви зробите з нею? Уб'єте? Кинете до в'язниці? Ні, ми не зрадимо своєї повелительки. Ми не дозволимо пройти ані вам, ані отим чудовиськам, що стоять за нашими стінами. Ви й вардени не дасте нам нічого, крім смерті! — воїн на хвильку замовк, але потім озвався знову: — А чому б тобі не залишити нас у спокої, га, Вершнику дракона? Чому б тобі не сидіти тихо, щоб усі інші могли жити в мирі та злагоді? Що, жага слави й багатства аж така велика? Ти приносиш руїну й горе в наші домівки… І все це тільки заради того, щоб вдовольнити свої амбіції! Я проклинаю тебе, Вершнику дракона! Я проклинаю тебе від усього свого серця! Щоб ти залишив Алагезію й ніколи більше не повернувся!

Мурашки пробігли по спині Ерагона — цей чоловік повторив прокльон, який наклав на нього останній разак у Хелгрінді, а крім того, він добре пам'ятав, що й Анжела провіщала йому саме таке майбутнє.

— Я не хочу вбивати тебе, — похмуро сказав Ерагон, — але вб'ю, якщо буде треба. Покладіть свою зброю!

Тим часом Арія безшумно відчинила двері лівої вежі й прослизнула всередину, а нечутний, ніби кіт на полюванні, Блодхгарм прокрадався за спинами солдатів до іншої вежі. Якби раптом хтось із вояків озирнувся, він неодмінно б побачив його. Але ніхто не озирнувся. Капітан спересердя плюнув на землю.

— Ти навіть не схожий на людину! — крикнув він Ерагонові. — Ти зрадник своєї раси, ось ти хто! — із цими словами він підняв щит, змахнув мечем і повільно рушив до Ерагона. — Убивця Тіні, — презирливо мовив солдат. — Ха! Та я швидше повірю, що мій дванадцятирічний син убив Тінь, а ти, мабуть, його віку.

Ерагон мовчки чекав, доки капітан наблизиться на кілька футів до нього, а тоді так само мовчки ступив крок уперед і увігнав Брізінгр якраз усередину його щита, наскрізь прошивши й самого вояка. Чоловік упав і затих. І саме в цю мить Вершник почув і побачив, як запрацювали механізми та ланцюги, як масивні балки, що запирали міську браму, почали поволі відсуватися.

— Покладіть зброю, або помрете! — іще раз крикнув Ерагон.

У таборі ворога запанувало сум'яття. Зо два десятки солдатів із криком рушили на Вершника, тримаючи мечі напоготові, дехто почав тікати в місто, а ще дехто таки послухався наказу Ерагона й поклав зброю на сіру бруківку вулиці.

Вершник недовго бився з нападниками. Він орудував своїм мечем значно швидше, ніж вони могли зреагувати. Та й Сапфіра допомагала своєму Вершникові, збиваючи нападників з ніг короткими вогняними подихами. Невдовзі останній солдат уже впав на землю після нищівного удару меча.

Арія і Блодхгарм з'явились із веж якраз тоді, коли брама заскреготіла й відчинилася, показавши тупий розтрощений кінець великого тарана варденів. Лучники, які обороняли стіни міста, відступили, їм треба було шукати собі кращої позиції.

Нарешті брама цілком відчинилась, і Ерагон побачив в арці похмурих варденів, чоловіків і гномів, які рушили в місто.

— Убивце Тіні! — закричали вони. — Арджетламе! Сьогодні добре полювання!

— Це мої полонені! — сказав Ерагон, показавши Брізінгром на солдатів, які стояли навколішки на бруківці. — Зв'яжіть їх і поводьтеся з ними як належить. Я дав слово, що ми не заподіємо їм жодного зла.

Шестеро воїнів миттю виконали наказ Вершника.

Тим часом вардени вже рвонули вперед, наповнюючи місто брязкотом зброї, обладунків, стукотом черевиків і криками. Незабаром Ерагон побачив Рорана й Хорста та ще кількох карвахольців. Вершник привітав їх, і Роран підняв свій молот на знак вітання.

За мить вони вже тримали один одного в міцних обіймах. Роран видався Ерагонові якимось постарілим і змореним.

— Ти нагодився якраз вчасно, — сказав Міцний Молот, — бо ми вмирали тут сотнями, штурмуючи оці стіни.

— Ми із Сапфірою не могли прилетіти раніше… Як там Катріна?

— З нею все гаразд.

— Тільки-но закінчиться бій, розкажеш мені про все, що тут сталося відтоді, як я поїхав.

Роран мовчки кивнув.

— Де ти дістав цього меча? — спитав він за якусь мить, показуючи на Брізінгр.

— У ельфів.

— А як ти його назвав?

— Бріз… — Ерагон не встиг договорити, бо одинадцятеро ельфів, яких прислала Ісланзаді, щоб вони охороняли Вершника та дракона, блискавично взяли їх у кільце. За якийсь час до них приєдналися також Блодхгарм і Арія. Ельфійка зосереджено витирала ганчіркою тонке лезо свого меча. А невдовзі в брамі міста з'явився й Джормандер.

— Убивце Тіні! — скрикнув він. — Оце так зустріч! Радий тебе бачити.

Ерагон так само привітав його.

— Що будемо тепер робити? — спитав Вершник.

— Те, що ти вважаєш за потрібне, — відповів Джормандер, стримуючи свого бойового коня. — Але зараз нам треба пробитися до замку. По-моєму, Сапфіра навряд чи пролізе тут між будинками. Мабуть, тобі краще полетіти в обхід і нищити вороже військо там, де зможеш. А якщо вдасться знайти й затримати леді Лорану, то це буде просто прекрасно.

— А де Насуада?

Джормандер кивнув через плече.

— Там, позаду армії. Вона координує наші дії разом із королем Орином. — Джормандер зиркнув на потік воїнів, потім на Ерагона та Рорана. — Міцний Молоте, — сказав він, — твоє місце там, поруч зі своїми людьми. — Він не став більше нічого казати й пришпорив коня, рушаючи вперед темною вулицею й на ходу віддаючи накази варденам.

Роран і Арія хотіли бігти слідом за ним, та Ерагон зупинив їх.

— Що сталось? — не надто люб'язно спитали ті.

«А й справді, що сталося? — повторила Сапфіра. — Ми ж не можемо сидіти тут і теревенити, коли йде бій!»

— Мій батько, — скрикнув Ерагон. — Це був Бром!

Роран завмер від несподіванки:

— Бром?

— Так, Бром!

Арія була не менше здивована:

— Ти впевнений у цьому, Ерагоне?.. Звідки ти знаєш?

— Звісно, впевнений! Потім я все поясню… А зараз… Я просто не міг дочекатись тієї миті, коли скажу вам про це.

Роран похитав головою.

— Бром… Ніколи б не подумав… Ти, мабуть, радий, що здихався нарешті ймення Морзана.

— Так. Навіть більше, ніж радий! — сказав Ерагон, посміхаючись.

Роран поплескав його по плечу:

— Будь обережний, гаразд?

Міцний Молот пішов услід за Хорстом та іншими селянами. Арія й собі рушила в той самий бік, але ще до того як вона зникла в юрбі вояків, Ерагон гукнув:

— Аріє, Скорботний Мудрець залишив Ду Вельденварден і приєднався до війська Ісланзаді в Джиліді!

Великі зелені очі Арії стали ще більші, вона на мить зупинилась, неначе хотіла про щось спитати, та в цей час юрба вояків підхопила її й понесла до середини міста.

— Убивце Тіні, — спитав натомість Блодхгарм, підійшовши ближче до Ерагона, — а чому Скорботний Мудрець залишив свій ліс?

— Він та його дракон, здається, відчули, що настав час завдати удару Імперії… Словом, вони вирішили, що Галбаторіксу пора знати про те, що вони живі.

Шерсть ельфа заворушилась:

— Це справді важлива новина.

Тим часом Ерагон уже був у сідлі.

— Пробивайте собі дорогу до замку, — сказав він Блодхгарму та іншим своїм охоронцям. — Зустрінемось там.

Не чекаючи на відповідь ельфів, Сапфіра застрибнула на сходи, що вели на міські стіни. Каміння стогнало під її вагою, коли вона залазила на широку стіну. Невдовзі дракон уже летів над палаючими будівлями за межами Фейнстера, швидко набираючи висоту.

«Арії доведеться дати нам дозвіл на те, щоб ми могли розповісти про Оромиса та Глаедра», — сказав Ерагон, пригадавши клятву, яку він, Орик і Сапфіра дали королеві Ісланзаді під час свого першого візиту до Елесмери.

«Я гадаю, що вона дасть нам дозвіл, тільки-но почує нашу історію», — відповіла Сапфіра.

«Так».

Ерагон і Сапфіра перелітали з місця на місце всередині Фейнстера, приземляючись там, де помічали велике скупчення люду, або там, де оборонці оточували варденів. І щоразу Вершник прохав оборонців здатися. Далеко не всі з них хотіли слухати його, та все ж Ерагон прохав їх знову й знову, адже ті, хто бився на вулицях Фейнстера, здебільшого були звичайними мешканцями, а не найманими солдатами.

— Наш ворог Імперія, а не ви, — гукав Вершник. — Опустіть зброю й можете нас не боятись.

Кілька разів Ерагон бачив жінок і дітей, які тікали вулицями темного міста. Тоді Вершник зупиняв їх і наказував сховатися в якомусь найближчому будинку. А ще він ретельно шукав чарівників. Зрештою, ці пошуки ні до чого не призвели — жодних чарівників, окрім тих трьох, що їх Вершник бачив біля міської брами, не було, а та трійця поводилась напрочуд обережно, щоб нічим не викрити себе.

«Може, вони мають намір залишити місто?» — спитав Ерагон Сапфіру.

«Та невже Галбаторікс дозволив би їм піти в розпалі бою?»

«Але я сумніваюсь, що він схоче втратити когось зі своїх чарівників».

«Може, й так, але нам усе одно треба діяти дуже обережно. Хтозна, що вони там задумали…»

Ерагон знизав плечима:

«У будь-якому разі, найкраще, що ми можемо зробити зараз, так це допомогти варденам якомога швидше захопити Фейнстер».

Сапфіра погодилась.

Битва в місті дуже відрізнялася від битви на відкритій місцині, до якої Ерагон і Сапфіра були звичні. Тут, на вузьких вулицях, серед будинків, котрі щільно прилягали один до одного, Сапфірі важко було реагувати, коли солдати нападали на неї, незважаючи навіть на те, що Ерагон попереджав її про наближення людей. Тепер їхні сутички із солдатами закінчувались здебільшого спалахом вогню чи дією магії. Кілька разів Сапфіра необережними змахами хвоста руйнувала фасади будинків. Словом, якщо вони з Ерагоном і зуміли не зазнати серйозних ран, то тільки завдяки щасливому випадку чи охоронним закляттям Вершника.

Чергова не надто вдала сутичка з вояками так розлютила Ерагона, що, коли солдати почали відступати, він погнався за ними, маючи намір перебити їх усіх. На превеликий подив Вершника, вояки не стали бігти вулицею, а зламали зачинені двері крамниці капелюхів і зникли в темряві.

Ерагон бігцем рушив услід за ними, перестрибуючи через уламки дверей. Усередині крамниці було геть темно й смерділо курячим пір'ям та якимись старими парфумами. Він міг би освітити крамницю за допомогою магії, але не став цього робити, адже солдати, які тікали від Вершника, так само не бачили його. Ерагон відчував їх десь зовсім поруч. Здавалося, Вершник чув навіть їхнє нерівне дихання. Тож він обережно рушив углиб темної крамниці, намацуючи дорогу ногами. Він тримав щит прямо перед собою, а Брізінгр — піднятим догори.

Аж раптом Вершник відчув, як на нього нечутно, ніби пір'їнка, котра падає додолу, щось летить. Він відстрибнув назад, тим самим трохи послабивши удар. Та все ж Ерагон похитнувся, коли молот щосили вгатив йому у щит, розтрощивши дерево на шматки. Хтось скрикнув, хтось, здається, впав, зачепившись за стілець чи за стіл, щось важке ударилось об стіну. Ерагон інстинктивно виставив меч уперед й одразу ж відчув, як щось важке повисло на кінці Брізінгра. Невидимий вояк важко впав під ноги Вершника.

Ерагон озирнувся назад, на Сапфіру, яка чекала на нього, непорушно стоячи на краю вузької вулиці. І лиш тоді він помітив, що позад нього на сталевій палиці висить ліхтар, чиє тьмяне світло падає на нього, показуючи його солдатам. Вершник швидко відійшов від прочинених дверей і відкинув убік уламки свого щита.

Іще один удар струснув стіни крамниці, а потім Ерагон почув кроки — солдати побігли вгору по сходах на другий поверх. Вершник обережно рушив за ними. Другий поверх був жилий. Там мешкала родина. Мабуть, це були власники крамниці. Хтось скрикнув, заплакала дитина. Тоді Ерагон пішов швидше лабіринтом малих кімнат. Він переслідував своїх ворогів, як хижак переслідує здобич. Нарешті у вузькій залі, освітленій однією-єдиною мерехтливою свічкою, він таки побачив солдатів.

Четверо з них уже наступної миті впали під його ударами. Кров бризнула на стіни й на Вершника. Він трохи постояв, підібрав щита, а тіла супротивників викинув на вулицю крізь найближче вікно. Потім Ерагон іще трохи постояв і пішов назад до сходів. Аж тут якась постать, немов блискавка, вискочила з-за рогу і кинулась із кинджалом на Вершника. Кінчик кинджала застиг усього за якийсь дюйм від боку Ерагона. Це було так несподівано, що юнак спершу навіть розгубився, а потім заніс Брізінгр над головою. Він хотів уже вдарити свого нападника, коли зрозумів, що кинджал тримає хлоп'я років тринадцяти.

Ерагон завмер. «Це міг бути я, — подумав він. — Принаймні на його місці я зробив би так само». За спиною хлопчини стояли чоловік і жінка. На них був нічний одяг і плетені капці. Вони міцно обняли одне одного і з жахом дивились на Вершника.

Той здригнувся, а тоді повільно опустив Брізінгр і вільною рукою забрав кинджал із м'якої хлопчачої долоні.

— Якби я був на твоєму місці, — сказав Ерагон і чомусь не впізнав власного голосу, — я б сидів тихо, поки не скінчиться битва. — Вершник трохи помовчав: — Мені дуже шкода…

Присоромлений, він поспішив із крамниці до Сапфіри. Удвох вони продовжили свій шлях по вулиці.

Та вже неподалік від крамниці капелюхів Ерагон і Сапфіра наштовхнулися на кількох людей короля Орина, які несли золоті свічники, срібні тарілки, коштовності та прикраси, награбовані в помешканнях людей, до яких вони вдерлися.

Ерагон вихопив дорогий килим з рук одного з чоловіків.

— Віднесіть ці речі назад! — крикнув він їм. — Ми прийшли сюди для того, щоб допомогти цим людям, а не обкрадати їх! Це наші сестри й брати, наші батьки й матері. На перший раз я прощаю вас, та затямте собі й скажіть усім, що коли хтось іще наважиться таке зробити, я підвішу його й відшмагаю, як крадія!

Сапфіра ревнула, підкреслюючи вагу слів свого Вершника. Вояки враз присмирніли. Вони похнюпились і потягли речі назад до пограбованих помешкань.

«А тепер, — сказав Ерагон Сапфірі, — можливо, ми могли б…»

— Убивце Тіні! Убивце Тіні! — закричав якийсь чоловік, що біг до нього з глибини міста. Його зброя та обладунок свідчили про те, що це був варден.

Ерагон міцніше стиснув Брізінгр:

— Чого тобі?

— Нам потрібна твоя допомога, Убивце Тіні! І твоя теж, Сапфіро!..

Не зволікаючи ані миті, Вершник та його дракон рушили за воїном через Фейнстер. За якийсь час вони вже прибули до великого кам'яного будинку. Перед ним сиділо кілька десятків варденів, скоцюрбившись за низькою стіною. Було видно, що вони відчули неабияке полегшення, коли побачили Ерагона й Сапфіру.

— Тримайтесь подалі від будинку! — крикнув один із варденів. — Там повно солдатів, і їхні луки націлені на нас.

Ерагон і Сапфіра зупинились. Тим часом воїн, який їх привів, сказав:

— Ми не можемо викурити їх звідти. Двері та вікна заблоковані, і нам несила пробити собі дорогу під градом стріл.

Ерагон подивився на Сапфіру: «Я піду…»

«Чекай, — відповіла вона, — я сама цим займусь». Не сказавши більше ні слова, Сапфіра підстрибнула в повітря й розпростерла крила.

Коли дракон приземлився на дах, будинок здригнувся так, що з нього повилітали вікна. Вершник та інші воїни з жахом дивились на те, як Сапфіра вп'ялася кінчиками кігтів у кам'яні виступи, рикнула від натуги й розірвала споруду. Переляканих солдатів, що зачаїлись усередині, вона вбивала так, як тер'єр убиває нікчемних щурів.

За кілька хвилин Сапфіра вже повернулась до Ерагона. Вардени, до смерті перелякані її люттю, намагались триматися від неї якомога далі. Але драконові було байдуже. Він спокійно вмостися біля Вершника й почав вилизувати лапи, зминаючи кров зі своєї луски.

«Знаєш, я дуже радий, що ми не вороги. Я тобі вже казав про це?» — трохи помовчавши, спитав Ерагон.

«Ні, але це дуже мило з твого боку».

Солдати боронили своє місто так завзято, що Ерагон не міг надивуватись. Вони відступали тільки тоді, коли іншого виходу вже не було.

Та навіть відступаючи, оборонці пробували хоч якось затримати просування варденів. Через цей відчайдушний опір вардени так і не дісталися до західної частини міста, де стояв замок. Тим часом настав світанок і перші слабенькі промені світла вже почали потроху розливатись у небі.

Той замок був непересічною спорудою — високий, квадратний, обрамлений численними маленькими вежами різної висоти. А його дах був зроблений зі сланцю, тож нападники не мали змоги підпалити його. Перед замком був чималий двір, де стояло декілька низьких допоміжних споруд і чотири катапульти. Усе це було обнесене грубою зовнішньою стіною, над якою здіймалися невисокі вежі. Сотні солдатів стояли на стінах. Не менше було їх і у дворі. До цього двору по землі можна було пройти тільки крізь широку арку в зовнішній стіні, перекриту масивною залізною решіткою й товстими дубовими дверима.

Декілька тисяч варденів стояли притиснуті до стіни. Вони мали намір пробити ворота за допомогою тарана, який уже встигли принести від головної брами міста, або ж перелізти через стіни за допомогою так званих кішок, а також драбин, хоч оборонці весь час відштовхували їх від стін. Стріли з шипінням сотнями проносились над стінами туди й сюди. Переваги не було на жодному боці.

«Брама!» — сказав Ерагон, показуючи рукою.

Сапфіра миттю кинулась униз й обдала стіну над решіткою потужним струменем вогню, а потім сіла на вершину стіни, обережно струснувши із себе Ерагона.

«Іди, — сказала Сапфіра, — а я займуся катапультами, поки вони не почали жбурляти каміння у варденів».

«Будь обережна».

«Це вони хай бережуться!» Сапфіра грізно загарчала на воїнів зі списами, які з'юрмилися довкола катапульт… Добра половина з них тут-таки в паніці повернулася й почала тікати.

Стіна була надто висока для Ерагона, щоб просто так зістрибнути з неї на вулицю. Тоді Сапфіра опустила хвоста вниз, звісивши його між зубцями стіни. Ерагон не став марнувати часу. Він швиденько вклав Брізінгр у піхви й почав злазити вниз, стаючи на шипи дракона, немов на щаблі драбини. Незабаром Вершник уже дістався кінчика хвоста. Тоді він відпустив його й стрибнув униз. До землі залишалося футів двадцять. Щоб трохи зменшити силу удару, Ерагон перекинувся в повітрі й за якусь мить уже приземлився серед юрби варденів.

— Вітаю тебе, Убивце Тіні, — сказав Блодхгарм, виринаючи з натовпу разом з іншими одинадцятьма ельфами.

— І я тебе вітаю, — Ерагон знову оголив Брізінгр: — А чому це ви ще й досі не відкрили ворота для варденів?

— Ці кляті ворота, Убивце Тіні, захищені багатьма закляттями. Знадобиться чимало сил, щоб зламати їх. Ми з товаришами тут для того, щоб захистити тебе й Сапфіру. Але ми не зможемо виконати наш обов'язок, якщо будемо витрачати сили на інші завдання.

Ці слова неабияк роздратували Ерагона.

— А що, Блодхгарме, — не надто ввічливим тоном сказав він, — хіба буде краще, якщо ми із Сапфірою самі це зробимо? Ти гадаєш, що тоді наше життя буде в повній безпеці?

Якусь мить ельф мовчки дивився на Ерагона своїми жовтими непроникними очима, та нарешті злегка схилив голову:

— Гаразд, Убивце Тіні, ми відкриємо ворота.

— Ні, ні, не треба, — відповів на те Ерагон. — Ліпше чекайте тут.

Доклавши чималих зусиль, він пробився крізь густу юрбу до перших рядів варденів і підійшов до опущеної решітки.

— Відійдіть! — щосили крикнув Вершник воякам, які стояли поруч. Варденів не треба було довго вмовляти. Вони хутенько розступились, утворивши відкриту місцину футів із двадцять завширшки. Спис, запущений із балісти, відскочив від охоронних заклять Вершника й покотився вниз по боковій вулиці. Тим часом Сапфіра заревіла десь усередині двору. Уже за мить вардени почули, як у дворі зчинився справжній шарварок: тріщало дерево, лопались напнуті мотузки… Тоді Ерагон, ухопивши меч обома руками, підняв його над головою.

— Брізінгр! — вигукнув Вершник.

Лезо меча спалахнуло блакитним вогнем — воїни позаду Ерагона зойкнули від подиву. Вершник ступив уперед і вдарив по одному з прутів решітки. Сліпучий спалах освітив стіну й прилеглі будівлі, коли меч розітнув товстий шмат металу. А крім того, Ерагон не міг не помітити, що Брізінгр ушкодив закляття, які захищали решітку. Він задоволено посміхнувся. Закляття проти дії магії, якими Рунон наснажила Брізінгр, були й справді неперевершені.

Швидкими й упевненими ударами Ерагон швидко прорубав у решітці чималу діру й трохи відійшов назад, чекаючи, доки шмат решітки з гучним брязкотом не випав на бруківку. Тоді він пройшов крізь решітку й наблизився до дубових дверей, розташованих трохи далі в стіні. Вершник спрямував Брізінгр у крихітну щілинку між стулками дверей, із силою наліг на меч і штовхнув лезо досередини. Вогонь, який сяяв навколо леза, став іще сильніший, проходячи крізь товстелезне дерево так само легко, як звичайний ніж проходить крізь свіжий хліб. Дим хмарою огорнув і сам меч, і Вершника, в якого запекло в горлі, а з очей покотились сльози.

Повільно провівши мечем угору, Ерагон пропалив широкий дерев'яний засув, який гримав стулки зсередини. І тільки-но Вершник відчув, що лезо Брізінгра не знаходить опору, він вийняв меч назад і загасив вогонь. А тоді вхопився за палаючий край дверей і потужним ривком потягнув їх на себе. Одна стулка дверей почала поволі відкриватися, а друга відкрилась ніби сама по собі, хоча за мить Ерагон побачив, що то Сапфіра підштовхнула її зсередини. Дракон сидів праворуч від входу й дивився на свого Вершника сяючими сапфіровими очима. Позад нього лежали чотири зруйновані катапульти.

Поки вардени юрбою вривалися у двір, наповнюючи вранішнє повітря гучними бойовими криками, Ерагон повільно підійшов до Сапфіри. Він був до краю знесилений, а тому поклав руку на пояс Белотха Мудрого й узяв трохи енергії з дванадцяти діамантів. Юнак запропонував зробити так само й Сапфірі, яка теж важко дихала, але вона відмовилась.

«Бережи для себе, — сказав дракон. — Там її не так уже й багато. А крім того, одне-єдине, що мені зараз насправді потрібне, так це харчі й ціла ніч сну».

Ерагон прихилився до Сапфіри — його очі мимохіть заплющувались. «Скоро… — сказав він, — скоро все це закінчиться».

«Сподіваюсь, що так воно й буде».

Серед тих, хто пробігав повз Вершника та дракона, була й Анжела, одягнена у свій дивний обладунок зелено-чорного кольору. На мить вона зупинилась, тримаючи в руках гутвір — двосічну зброю священиків гномів.

— Вражаюче видовище, — трохи помовчавши, сказала знахарка, здавалось, не без іронії. — А чи не здається тобі, Вершнику, що ти трохи перестарався?

— Що ти маєш на думці? — похмуро спитав Ерагон.

Анжела підняла вгору брову:

— Я маю на думці, що можна було й не запалювати меч.

Обличчя Ерагона проясніло. Він зрозумів, на що натякає знахарка.

— Звісно, — сказав він, уже посміхаючись. — Але мені це дуже подобається. Так подобається, що я не можу стриматись. А крім того, я назвав свій меч «Вогонь», тож щоразу, тільки-но я промовляю це слово, лезо спалахує, мов суха гілка у вогнищі.

— Ти назвав його «Вогонь»? — перепитала Анжела з ноткою недовіри в голосі. — «Вогонь»? Яке нудне ім'я! Невже ти не міг назвати свого меча, скажімо, «Сяюче Лезо» чи ще якось? «Вогонь»… Це ж треба! Гм… По-моєму, ім'я має бути поетичним… «Хризантемний Колун», «Укуси Вівцю»…

— У мене вже є «Укуси Вівцю», — сказав Ерагон і поклав руку на лапу Сапфіри. — Навіщо мені ще один?

Анжела розпливлася в широкій посмішці.

— А ти не такий безнадійний, як я подумала! З тебе ще будуть люди, — і Анжела, пританцьовуючи й крутячи в руках свою двосічну зброю, пішла вбік замку.

— Вогонь… — бурчала вона. — Пхе!..

«Будь обережний із тим, кого називаєш „Укуси Вівцю“, малий, — добродушно сказав дракон. — Бо я й тебе можу покусати».

«Слухаюсь, Сапфіро!»