Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

РОЗХОДЖЕННЯ

М'ясник сидів, обіпершись об стіну. Обидві його руки були прикуті до залізного кільця над головою, а подертий одяг ледь-ледь прикривав бліде, виснажене тіло. З-під його напівпрозорої шкіри випиналися кістки й вени, а на зап'ястках з'явилися виразки, з яких сочилася кров. Те, що залишилося від м'ясникового волосся, обернулося на брудні, засмоктані пасма, які спадали йому на розпухле обличчя.

Розбуджений гуркотом Роранового молота, Слоун звів голову до світла й хрипким голосом спитав:

— Хто тут?

Крізь пасма волосся Ерагон побачив очниці, що запали глибоко-глибоко в череп. Там, де мали бути повіки, залишились шматки подертої шкіри, яка звисала над кров'янистими ямами, а все обличчя довкола очей було вкрите синцями й коростою.

Збагнувши, що разаки виклювали Слоуну очі, юнак страшенно розгубився й ніяк не міг второпати, що ж йому робити. Адже саме м'ясник сказав разакам, що Ерагон знайшов яйце Сапфіри.

Більше того, Слоун убив охоронника Бірда й віддав Карвахол на поталу Імперії. І якщо Ерагон приведе його зараз до селян, то вони, звісно ж, визнають Слоуна винним і повісять.

Це було б цілком справедливо, бо м'ясник міг спокутувати свою провину тільки смертю, проте Ерагона бентежило інше. Він знав, як Роран любить Катріну, а для Катріни, що б там не було, Слоун залишався батьком. І пережити його привселюдну страту їй буде ой як нелегко. А крім того, через це вони навіть можуть посваритися з Рораном і розірвати заручини. В усякому разі, Ерагон був певен, що коли він зараз постане зі Слоуном перед селянами, то це викличе море суперечок і може відволікти їх від боротьби проти Імперії.

«Певно, найкраще буде вбити його й сказати, що я знайшов його вже мертвим», — подумав Ерагон… Його губи ворухнулися, і він хотів був уже вимовити одне зі смертельних заклять…

— Чого ти хочеш? — спитав Слоун, крутячи головою навсібіч, аби краще було чути. — Я вже розказав тобі все, що знаю!

Подумки Ерагон вилаяв себе за легкодухість. Провина Слоуна була очевидною: він убивця й зрадник. І будь-який суддя прирік би його на смерть.

Однак юнак і досі продовжував вагатися, адже перед ним була старша людина, й убити її означало те саме, що підняти руку на Хорста, Лоринга чи будь-якого іншого чоловіка зі старшого покоління Карвахола.

Трохи опанувавши себе, Ерагон знову приготувався вимовити смертельні слова, але перед його внутрішнім зором постав образ: Торкенбранд, работорговець, якого вони з Мертагом зустріли під час польоту до варденів. Він стоїть на колінах, а до нього підходить Мертаг і відтинає йому голову. Ерагон добре пам'ятав, як Торкенбранд виступав проти Мертага і як це хвилювало теперішнього новоспеченого Вершника.

«Невже я так сильно змінився, — спитав себе Ерагон, — що можу зробити те саме? Роран казав правду, я вбивав, але тільки на полі бою… проте ось так… ніколи…»

Вершник роззирнувся. Він побачив, як Роран збив останню петлю на дверях Катріниної камери. Відкинувши молота, він хотів був вибити двері всередину, але, схоже, вигадав щось краще й спробував їх підняти. Двері й справді піднялись приблизно на дюйм, але потім застрягли й захиталась у нього в руках.

— Допоможи мені! — крикнув він. — Я не хочу, аби двері впали на неї.

Ерагон знову глянув на нещасного м'ясника. У нього не залишалося часу на роздуми, але він і досі не знав, що робити…

— Ерагоне!

«Я не знаю, що діяти, — крутилось Ерагонові в голові. — Убити Слоуна — не можна, відвести його до варденів — теж не можна. Хіба пошукати якогось іншого виходу».

Звівши руку догори, немовби благословляючи м'ясника, Ерагон прошепотів: «Слітха». Тієї ж миті наручники Слоуна клацнули, і він упав на підлогу й провалився в глибокий сон. Пересвідчившись, що закляття подіяло, юнак замкнув камеру й наклав на неї охоронне закляття.

«Ну й що ти вирішив, Ерагоне?» — спитала Сапфіра.

«Почекай, будь ласка. Коли ми знову будемо разом, я все тобі поясню».

«Але що ти поясниш? Ти й досі не знаєш, що будеш робити».

«Дай мені трішки часу, і я знатиму».

— Що там таке? — поцікавився Роран, коли Ерагон узявся за двері з іншого боку.

— Я знайшов Слоуна. Здається, він мертвий…

Очі Рорана зробились великими й круглими:

— Що?

— Схоже на те, що йому скрутили в'язи.

Якоїсь миті Ерагон злякався, що Роран може йому не повірити, проте його брат тихо прошепотів:

— Може, воно й на краще. Ти готовий? Раз, два, три…

Напружившись, вони зняли важкі двері із завісів і кинули їх у коридор так, що кам'яним тунелем пішла луна. Не вагаючись ані секунди, Роран кинувся до камери, яку освітлював один восковий світильник. Ерагон побіг за ним.

Перелякана Катріна забилась у куточок залізного ліжка.

— Не чіпайте мене, беззубі тварюки! Я… — дівчина не встигла договорити, бо втратила дар мови.

Її обличчя було бліде й брудне, але на ньому засяяла така ніжність і відданість, аж Ерагон мимохіть подумав, що ніколи не бачив такої краси.

Не зводячи очей з Рорана, Катріна підвелася й торкнулася його щоки тремтячими руками.

— Ти прийшов…

— Я прийшов.

З Роранових очей котилися сльози щастя, і він пригорнув Катріну до грудей. Здавалося, він більше ніколи не випустить її зі своїх обіймів.

Потім Роран тричі поцілував її в губи, а Катріна наморщила носика й вигукнула:

— Ти відпустив бороду!

З усього, що вона зараз могла сказати, це було найменш очікуваним, до того ж вона вигукнула це з таким подивом, що Ерагон не зміг стримати посмішки.

Нарешті дівчина помітила й Ерагона. Вона глянула на юнака й пильно зазирнула йому в очі:

— Ерагоне, це ти?

— Так.

— І тепер він Вершник дракона, — сказав Роран.

— Вершник? Ти маєш на увазі… — дівчина на мить примовкла, ошелешена несподіваною новиною. Глянувши на Рорана, як на єдиного у світі захисника, вона сховалась за його спиною, щоб бути подалі від Ерагона.

— А як ви нас знайшли? І хто тут іще з вами? — поцікавилась вона трохи згодом.

— Я все тобі розповім, але пізніше. А зараз нам треба якнайшвидше забратися з Хелгрінда, доки по нас не прийшла ціла Імперія.

— Стривай! А як же мій батько? Ви знайшли його?

Роран глянув на Ерагона, потім на Катріну й тихо сказав:

— Ми прийшли надто пізно.

Катріна здригнулась, заплющила очі, і по її щоці скотилась одна-єдина сльоза.

— Хай буде так.

Доки вони розмовляли, Ерагон, приховуючи свої думки від Сапфіри, намагався придумати, що робити зі Слоуном. Вершник був майже впевнений, що дракон нізащо не схвалив би його ідеї, однак тільки вона, попри всю свою ризикованість, видавалась йому реальною.

Облишивши роздуми, Ерагон став діяти, адже він мав багато чого зробити, а часу було обмаль. «Джиєрда!» — вигукнув юнак і махнув рукою вбік кайданів, у які була закута Катріна. Спалахнувши снопом синіх іскор, вони розлетілися на друзки, а Катріна аж підстрибнула від несподіванки.

— Магія, — зачаровано прошепотіла вона.

— Це дуже просте закляття, — сказав Ерагон і потягнувся рукою до дівчини. Швидше за все, вона ще й досі його боялася, бо вся зіщулилась і затремтіла.

— Не бійся, Катріно. Я просто хочу пересвідчитись, що ані Галбаторікс, ані хтось із його чаклунів не наклав на тебе заклять-пасток і не змусив дати присягу прадавньою мовою.

— Прадавньою?

Проте Роран її урвав:

— Ерагоне! Зробиш це, коли повернемось до табору. Ми не можемо тут довго залишатися.

— Ні, — настійливо сказав Ерагон, — ми зробимо це зараз.

Набурмосений Роран відійшов убік, дозволивши Ерагонові покласти руки на плечі Катріни.

— Просто дивись мені в очі, — сказав він дівчині. Та кивнула й послухалась.

Вершник уперше збирався використати Оромисове закляття, за допомогою якого можна було виявити магію іншого чарівника, але йому було дуже важко його згадати. Провали в пам'яті були настільки серйозними, що в трьох різних місцях юнакові замість забутих слів довелося скористатися схожими словами.

Ерагон довго вдивлявся в блискучі очі Катріни й вимовляв слова прадавньою мовою. Час від часу, питаючись у дівчини дозволу, він перевіряв котрийсь із її спогадів, аби переконатися в тому, що жоден інший чаклун у них не проникав. Він був дуже обережний, тож не завдав Катріні жодної шкоди, на відміну від Близнюків, які під час такої самої перевірки ледь не спотворили його власну свідомість, коли він прибув до Фартхен Дура.

Роран стояв на сторожі, походжаючи туди-сюди перед вибитими дверима, і з кожною миттю ставав дедалі стурбованіший. Він крутив у руках молот й вистукував ним по верхній частині стегна, немовби наслідуючи такт якоїсь нечутної мелодії.

Урешті-решт, Ерагон відпустив Катріну.

— Я завершив, — мовив він.

— Ти щось знайшов? — прошепотіла дівчина, обхопивши свої плечі руками, і її чоло вкрилось зморшками від напруги. На якусь мить у камері запала мовчанка.

— Нічого, крім твоїх власних думок. Ти вільна від будь-яких заклять.

— Авжеж вільна, — вигукнув Роран і обняв її.

За мить вони всі разом вийшли з камери. Махнувши рукою вбік чарівного ліхтарика, Ерагон сказав: «Брізінгр, шієт таутр», і той опустився з-під стелі. Тепер він став розмірено погойдуватись над його головою, ніби листочок на хвилях озера.

Тоді друзі поквапилися назад крізь мереживо тунелів, щоб якнайшвидше потрапити до печери, з якої все почалося. Проходячи повз слизький камінь, Ерагон уважно роззирався навсібіч і водночас промовляв закляття, аби захистити Катріну, якщо на них несподівано нападе другий разак.

З-за його спини долинали уривки розмови двох закоханих: «Я кохаю тебе… Хорст та решта в безпеці… Завжди… Тебе… Так… Так… Так…». Їм було так добре вдвох, що в Ерагоновому серці озвався тупий біль самотності.

Коли друзі були приблизно за десять ярдів від основної печери й уже могли розрізняти шлях у блідому світлі, Ерагон загасив магічний ліхтарик, але, пройшовши кілька футів, несподівано наштовхнувся на Катріну. Та притислась до стіни тунелю й затулила обличчя руками.

— Я не можу. Дуже яскраве світло, моїм очам боляче.

Роран швидко став перед нею, затуливши собою світло.

— Коли ти востаннє була на поверхні?

— Я не знаю, — збентежилась Катріна. — Я не знаю! Відтоді, як вони притягли мене сюди, я жодного разу не бачила сонячного світла. Роране, я сліпну? — вона шморгнула носиком і розплакалась.

Така поведінка Катріни неабияк здивувала Ерагона. Він пам'ятав її дуже сильною й витривалою дівчиною. Але ж вона багато тижнів просиділа в темряві, і їй щохвилини загрожувала небезпека. «Я б теж був сам не свій, якби опинився на її місці», — подумав Ерагон.

— Заспокойся, з тобою все гаразд. Просто тобі слід знову призвичаїтись до сонця, — мовив Роран, гладячи її по волоссю. — Не хвилюйся, усе буде добре… Тепер ти в безпеці, Катріно. У безпеці. Чуєш мене?

— Чую.

Ерагонові страшенно не хотілося псувати сорочку, яку йому подарували ельфи, але він усе ж таки відірвав від неї шматок і дав його Катріні:

— Зав'яжи ним очі. І не бійся, крізь нього ти досить добре бачитимеш, аби не впасти.

Катріна чемно подякувала й зробила так, як він сказав.

За мить трійко друзів опинилися в освітленій сонцем печері. Залита кров'ю, вона смерділа ще дужче, ніж раніше. А крім того, до загального смороду додавався ще й сморід мертвого летрблака. На виході одного з бічних тунелів на друзів чекала Сапфіра. Побачивши її, Катріна зойкнула й учепилась у Рорана.

Ерагон глянув на дівчину:

— Катріно, дозволь тебе познайомити із Сапфірою. Я її Вершник. До речі, вона все розуміє, тож можеш із нею поговорити.

— Це велика честь для мене, о драконе, — насилу спромоглася вимовити Катріна й навіть зігнула коліна, намагаючись зробити реверанс.

Сапфіра й собі схилила голову, а потім розвернулась до Ерагона. «Я оглянула гніздо летрблаків, — мовила вона, — але все, що я там знайшла, це тільки кісточки, кісточки й іще раз кісточки, разом із тими, що пахнуть свіжим м'ясом. Напевно, вночі разаки з'їли тих бідолашних рабів».

«Я дуже хотів їх урятувати».

«Знаю, але в цій війні ми не можемо захистити геть усіх».

Трохи поміркувавши, Ерагон махнув убік Сапфіри:

— Швидше залазьте на неї. А я приєднаюсь до вас за мить.

Катріна страшенно розгубилася й ошелешено глянула на Рорана, який тут-таки поспішив її заспокоїти:

— Усе гаразд, ми прилетіли сюди на Сапфірі.

Закохана пара обійшла мертвого летрблака й наблизилась до Сапфіри, яка лягла на живіт, щоб їм було зручніше на неї залазити. Склавши руки й зробивши приступку, Роран підняв Катріну, і вона перелізла через ліву лапу Сапфіри. Потім дівчина дісталась до стремена й, використовуючи його як драбину, вилізла й умостилась Сапфірі на спині. З легкістю гірського козла Роран швидко перестрибнув з одного виступу на інший і вже за мить опинився біля своєї коханої.

Перетнувши печеру слідом за ними, Ерагон пильно оглянув Сапфіру — усі її подряпини, порізи, синці й колоті рани. Він також проник до її свідомості, аби відчути те, що відчувала вона.

«Заради всіх святих, — сказала Сапфіра, — давай ти зробиш це тоді, коли ми будемо в безпеці. Не хвилюйся, я не помру від втрати крові».

«Ти ж сама знаєш, що це не зовсім так, — сказав їй у відповідь юнак. — У тебе внутрішня кровотеча, і якщо я її не спиню, то ти постраждаєш від ускладнень, які я не зможу вилікувати, а тоді ми ніколи не повернемось до варденів. Не сперечайся, ти все одно не переконаєш мене в тому, що я неправий».

Ерагонові знадобилося всього кілька хвилин, щоб вилікувати Сапфіру, але її рани були доволі глибокі, тож самих заклять було мало. Юнакові довелося використати майже всю силу пояса Белотха Мудрого, а після того ще й енергію Сапфіри. А коли він переходив від більших ран до менших, Сапфіра починала дратуватись і просила його відчепитися від неї. Однак Ерагон уперто ігнорував усі її протести.

Закінчивши лікування, Ерагон виглядав дуже стомленим і, показавши на ті місця, де Сапфіру поранили летрблаки, мовив: «Ти маєш попрохати Арію або ще когось із ельфів, щоб вони перевірили мою роботу. Я зробив усе, що міг, та, можливо, чогось не помітив».

«Я дуже втішена тим, що ти про мене так піклуєшся, але тут не зовсім підходяще місце для того, щоб показувати доброту свого серця. Летімо звідси якнайшвидше!»

«Авжеж. Час вирушати».

І Ерагон, зробивши кілька кроків назад, попрямував до тунелю.

— Мерщій! — крикнув Роран. — Поквапся!

«Ерагоне!» — гукнула Сапфіра.

Ерагон лиш похитав головою:

— Ні. Я залишусь тут.

— Ти… — хотів був крикнути Роран, але його голос заглушило скажене гарчання Сапфіри. Вона чимдуж ударила хвостом об стіну печери й увігнала пазурі в землю з такою силою, що її кістки й довколишнє каміння застогнали, ніби в передсмертній агонії.

— Слухайте! — крикнув Ерагон. — Один із разаків іще й досі на волі. До того ж уявіть собі, скільки всього цікавого може бути в Хелгрінді: документи, зілля, інформація про дії Імперії — ці речі можуть нам допомогти! А крім того, разаки могли заховати там свої яйця. Якщо це й справді так, то я маю знищити їх до того, як Галбаторікс зможе ними скористатися.

Після цього Ерагон звернувся тільки до Сапфіри: «Розумієш, я не можу вбити Слоуна, я не можу дозволити Роранові або Катріні бачити його, я не можу дозволити, щоб він помер з голоду у своїй камері або щоб люди Галбаторікса знову його ув'язнили. Мені дуже шкода, але з ним я маю розібратися сам».

— А як же ти виберешся з Імперії? — спитав Роран.

— Я бігтиму. Адже тепер я швидкий, ніби ельф. Ти ж сам знаєш.

Тим часом кінчик Сапфіриного хвоста несподівано смикнувся, і це було єдине попередження перед тим, як вона стрибнула до Ерагона, випустивши свої довгі кігті. Проте юнак устиг упасти й закотитися до тунелю, перш ніж лапи Сапфіри просвистіли на тому місці, де він стояв.

Дракон спинився перед самісіньким входом до тунелю й розчаровано заревів, оскільки не міг пролізти у вузький прохід. Його тіло затулило майже все світло, а стеля в тунелі затремтіла, коли Сапфіра стала кремсати зубами й лапами каміння, сподіваючись, що зможе розширити вхід. Та все було намарне. Зрозумівши це, Сапфіра ще раз загарчала, й Ерагон, з острахом поглядаючи на її пащеку з велетенськими, завбільшки з руку, зубами, на мить збагнув, як почувається заєць, коли вовк намагається розкопати його нору.

«Гангра!» — крикнув він.

«Ні!» — Сапфіра поклала голову на землю й пронизливо застогнала, а її очі сповнилися жалю.

«Гангра! Я люблю тебе, Сапфіро, але ти маєш піти».

Вона відійшла на кілька ярдів від тунелю й принюхалась до нього, нявкнувши, ніби кішка: «Малий…»

Ерагон ненавидів робити їй боляче й страшенно не любив відпускати її кудись саму, бо в нього виникало таке відчуття, ніби він сам розриває себе навпіл. Горе Сапфіри влилося в його свідомість і, об'єднавшись із його власним стражданням, майже паралізувало юнака. Але він усе ж таки опанував себе й знову сказав: «Гангра! І не здумай повертатись або прислати когось за мною. Усе буде гаразд, я не пропаду. Гангра! Гангра!»

Сапфіра ще раз розпачливо заревіла й неохоче пішла до виходу з печери, а Роран гукнув Ерагонові:

— Ерагоне! Послухай, не роби дурниць. Ти не маєш права ризикувати…

Однак решту речення юнак не розчув, оскільки Сапфіра вже здійнялася вгору. У чистому небі її луска сяяла, ніби блакитні діаманти. Ерагон проводжав її поглядом і вже вкотре переконувався, що його дракон — неперевершене створіння: горде, шляхетне й найкрасивіше з-поміж усіх живих істот на землі. Ані олень, ані лев не могли зрівнятися з величчю дракона в польоті. Відлітаючи, Сапфіра сказала: «Тиждень. Рівно стільки я буду чекати. А потім я повернусь по тебе, Ерагоне, навіть якщо мені доведеться пробиватись повз Торнака, Шруйкана й тисячу всяких чарівників».

Ерагон не сходив з місця, аж доки Сапфіра не зникла з поля зору й доки він не перестав відчувати її свідомості. Потім із важким, ніби свинець, серцем юнак розправив плечі, відвернувся від сонця й усіх яскравих живих речей і зник у пітьмі тунелів.