Ключі Марії

Розділ 9

Київ, жовтень 2019. Що робити, коли до вас прийшли невідомі?

За вікном шелестів жовтневий дощ. Шелестів похмуро і монотонно. Але багатогодинна робота Бісмарка якраз цього ранку увінчалися успіхом, і він тепер розглядав, як сидить на мізинці, м’яко і благородно, а не як нинішня біжутерія, золотий сиґнет з двома лицарями, що мчали на одному коні. Щось у цих лицарях прикувало Олегову увагу. Він придивився і, здається, помітив, що у переднього лицаря на спині чи то наплічник, чи мішок. Очі засльозилися через напруження, з яким він спробував детально розгледіти печатку. Просто йому було ліньки шукати лупу. А думки самі перескочили на нещодавно потривожену ним могилу. Малий розмір персня змусив згадати викопані тонкі кісточки пальців. Тисячу років назад люди були дрібніші. Може, колишній власник носив перстень і на безіменному пальці або на середньому, але відтоді людська порода пішла в ріст. Недарма ж навіть на мізинці Бісмарка перстень сидів так міцно.

Не знімаючи персня, Олег розкрив ноут, «скинув» туди з мобільника фотографію лицарів на печатці і вставив у віконце пошуку зображень. Екран одразу ж нескінченним килимом вистелив квадратики схожих зображень. І на сиґнетах, і на старовинних гравюрах.

– Ні фіга собі! – вирвалося у Бісмарка, коли він прочитав, що на печатці зображений перший символ лицарів-тамплієрів. Правда, таких «зубожілих» і «однокінних» лицарів зображали як символ і герб навіть раніше, в ордені госпітальєрів, на самому початку дванадцятого сторіччя.

Він погасав по сайтах, присвячених обом орденам. Почитав п’яте через десяте тексти, що супроводжували зображення. Раптом промайнуло перед очима ще одне фото дуже схожого персня, датованого кінцем 12-го сторіччя.

Дух у Бісмарка перехопило. «Мій!» – вирішив він щодо сиґнета і одразу відчув, мовби перстень схвалив його рішення. Мовби «потиснув» на мить мізинець, потиснув і «відпустив» його так само, як рука відпускає іншу руку після привітального потиску. – «Жодних онлайн-аукціонів! Сам носитиму», – твердо вирішив Олег.

І тут йому здалося, що перстень почав гріти його мізинець. Не розуміючи, чи це відбувається наяву, чи наслідок недосипу, Олег зняв його з мізинця, поклав на долоню і замилувався золотим посланцем давніх віків.

«Дійсно, теплий! – подумав. – Але не тепліший, ніж 36,6. Напевно, навпаки, від мого пальця нагрівся!»

Дзвінок мобільника відвернув його увагу.

– Ви на роботу виходити збираєтеся? – запитав незнайомий жіночий голос.

– Яка робота? – не зрозумів Олег. – Мені дозволили поки що не приходити.

– Хто дозволив? – зажадала відповіді жінка.

– Адік, – пояснив він і осікся.

– Який ще Адік? У нас замикання в гаражі.

– Так? Даруйте! – спохопився Бісмарк. – Я просто отруївся трохи. Зараз прибіжу!!!

– Давайте швидше, а то залишитеся без премії! – голос жінки полагіднів.

– От же ж шельма! – бурчав Олег, переодягаючись у робочий спецодяг. – Захотіла в мене триста гривень премії поцупити!

Похапцем вискочив на вулицю без парасольки, але повертатися не став. Дощ стукав по кашкеті і підганяв чергового електрика, через що збоку могло здатися, що він поспішає у справах надзвичайної важливості. Напевно, так і думали усі зустрічні, особливо ті, що поступалися йому дорогою.

Минаючи територією заповідника, він помітив щось тривожно дивне: місце, де він робив нічні розкопки і яке замаскував, хтось загородив дерев’яними стовпчиками з напнутою між ними червоно-білою пластиковою стрічкою.

У робочій кімнатці Олег затримався на кілька хвилин, відсапався, щоб уже, заспокоївшись, податися до гаража і шукати причини замикання.

У гаражі Софійського заповідника світилося. Незнайомий водій стояв біля відкритого капота чорної «Шкоди» і розглядав викручену з двигуна свічку запалення.

– Ну, де тут замикання? – відвернув його увагу Бісмарк і показав поглядом на лампочку, що світилася.

– Яке замикання? – не зрозумів водій.

– Мені телефонували, сказали, що в гаражі замикання.

– Та не було жодного замикання, – гмукнув водій. – Я тут зранку кручуся.

Спантеличений Олег повернувся до кімнатки. На душі стало неспокійно. Зателефонував Адіку.

– Слухай, тут щось відбувається. Місце розкопки обвели стрічкою, мене викликали на замикання, а замикання нема.

– Ноги в руки і вали звідти швидко! – скомандував Адік.

– Куди? У них же моя адреса, моя трудова книжка!

– Отож. Сиди вдома і нікому не відчиняй. Я спробую дізнатися, у чому справа.

– Зрозумів, – похмуро вимовив Олег.

Сховав мобілку в кишеню і зачинився у своїй «вартівні» зсередини. Валити, як порадив Адік, було б смішно. Як, утім, і замикатися на ключ у цій комірці. Але відчуття страху зникло. Тільки думка про перстень тамплієрів чи госпітальєрів, залишений в нижній шухляді, змусила напружитися. Все ж треба було його трохи краще сховати. Особливо після того, як Ріна покинула його помешкання з ключем від вхідних дверей.

До кінця робочого дня Бісмаркова врівноваженість випарувалася. Крокував він до службового входу напружено, раз у раз нервово озираючись.

Вдома, замкнувши за собою двері, відчув полегшення. Насамперед дістав перстень і сховав його до кишені штанів. Після цього голод, що несподівано прокинувся, поманив його на кухню.

Перед сном випив чарку коньяку і вже накрився ковдрою, коли з коридору долинув характерний скрегіт ключа в дверях.

– Нічого собі! – здригнувся Олег, швидко натягнув штани і взув капці.

У нього не було сумніву, що прийшла Ріна, але радості від її появи він не відчував. Цей день уже пошарпав йому нерви, роздратував психіку і залишив масу питань. Що чекає його завтра – незрозуміло. Але ось тепер доведеться розважати цю дівчину, що вічно п’яна, у якої в крові більше коньячного спирту, ніж гемоглобіну.

Двері відчинилися. Бісмарк неквапливо вийшов у коридор і ввімкнув світло. Лампочка, що спалахнула під стелею, освітила зовсім не Ріну, а міцно збитого, схожого на культуриста хлопчину віком під тридцятку.

Олега пробрав холодний піт. Він раптом зрозумів, що відступати нема куди. Хлопець закрив собою двері, а бігти на балкон, щоб волати про допомогу, або до вікна на кухні немає жодного сенсу. Він просто не встигне. Поки він намагатиметься відчинити вікно або балконні двері, цей хлопець вирубає його однією лівою.

– Добрий вечір, – незваний гість кивнув господареві. – Я від Ріни.

– У якому сенсі? – очманів Бісмарк.

– Прийшов подивитися, чи все в порядку, – пояснив хлопець. – Мене звуть Коля.

– Коля? – повторив Олег. І раптом його осяяла здогадка. – Ти, напевно, її брат?

– Звідки ти знаєш? – здивувався той. – Так, я брат. Але не її, а біля неї.

– Брат біля неї? – спантеличився Бісмарк, не розуміючи, що відбувається і що йому в цій ситуації робити.

– Ти, напевно, спати вже хотів, – гість нахилився і розв’язав шнурівки на кросівках. – Та ти йди, спи. Я на кухні посиджу.

– А навіщо сидіти на кухні? – запитав Бісмарк і майже непомітно доторкнувся до кишені, з якої ледь випинав сиґнет. Наче перевіряв: чи на місці він.

– Ріну почекаю. Ти йди, відпочивай! – голос хлопця став наполегливіший.

Бісмарк зробив кілька кроків назад і зупинився біля одвірка. А хлопець пройшов повз нього на кухню. Всівся за стіл, виклав перед собою планшет і увімкнув інтернет-ігри.

Спати Олегові розхотілося. Він тепер сидів за письмовим столом, наливши собі ще одну чарочку коньяку. Сидів, дивився на неї, але не пив. Намагався зосередитися. Намагався зрозуміти, що відбувається. Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний і несподіваний прихід «Брата-біля-Ріни» з дзвінком пані з Софійського заповідника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражі. Начебто нічого ці дві події не об’єднувало окрім того факту, що сталися вони в один і той самий день. Але цей збіг сам по собі вже викликав у Олега підозру.

Обережний стукіт відвернув Бісмарка від його сумнівів. Він здригнувся. В прочинені двері просунулася голова Брата-біля-Ріни.

– Я піду вже, – повідомив Коля. – Ріні привіт! Ну і ти розумієш, як треба поводитися з нею?

– Що розумію? – очманіло втупився на хлопця Олег.

– Як правильно поводитися, – наполегливо повторив той. – Ріна – особлива! Її треба прощати, розуміти, охороняти і оберігати! Якщо якісь непонятки, можеш мені передзвонити. Я там на кухні свій номер залишив.

Олег вийшов у коридор і прослухав до кінця скрегіт ключа в замку. Хлопець поводився так, ніби це він тут жив, а не Олег. І мовби в квартирі тепер нікого не залишилося.

На кухні Бісмарк знайшов візитку з номером телефону і віддрукованим текстом «Брат Микола».

– Брат? Чий брат? – Олег пхикнув. – Секта якась. – подумав він і, несподівано для самого себе, заспокоївся. Тобто всю напругу дня і вечора немов рукою ворожки зняло. Віруючим людям, незалежно від церкви або секти, Бісмарк апріорі довіряв. Усі вони йому, не віруючому, здавалися людьми добрими, правильними і поступливими.