Ключі Марії

Розділ 13

Київ, жовтень 2019. Інтелігентні діти мату не бояться

Такі квартири Бісмарк бачив раніше тільки в старих радянських фільмах! Високі, під саму стелю двері йому відчинила дівчинка в модно порваних джинсах і в «новорічному» светрі, на якому один олень трахав іншого. На вигляд їй були років шістнадцять-сімнадцять, ну і вела вона себе теж відповідно.

– Твій дідусь вдома? – трохи фамільярно, але доброзичливо запитав її Олег і, кинувши погляд на папірець у руці, уточнив. – Польський Георгій Георгійович?

– Це прадідусь, – поправила його дівчинка. – Він вже давно не вдома! – на її личку засвітилася пустотлива посмішка.

– А-а, вибач! Я розумію. Але я хотів про нього поговорити, я пишу історію української археології.

Дівчинка ще раз усміхнулася і пропустила його в передпокій, почекала, поки він скине куртку і роззується, і провела до просторої кімнати. На стінах – картини і фотографії в рамах, під великим вікном – круглий стіл, накритий синьою скатертиною з бахромою по краю. На столі – червона кришталева ваза для квітів, листи, якісь документи.

– Сідайте! – кивнула дівчинка на крісло. – Бабуся скоро прийде.

– А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? – Олег постарався якомога привітніше заглянути в обличчя правнучці археолога.

– Катя, – відповіла вона і сама всілася за стіл. – А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?

– Ні, – запевнив він Катю. – Чому ти так думаєш?

– Та зі мною всі хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, і що? Я ж в університет і не збиралася.

– А куди ти збираєшся?

– А нікуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, мені в ньому взагалі не сподобається?

– А ти прадідуся добре пам’ятаєш? – перевів Олег розмову на важливішу для нього тему.

– Звичайно! Дуже добре!

– Він часто в археологічні експедиції їздив?

– Часто. І на конференції, і просто копати. Іноді цілі коробки черепків різних привозив, просто на підлозі у себе в кабінеті розкладав, потім намагався їх, як пазли, складати.

Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратної стопки листів праворуч від вази для квітів. Ім’я адресата було надруковане, а на місці зворотної адреси стояв відбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхній лист був адресований прадідусеві Каті, археологові Польському. Здалося дивним, що пачка старих листів, які до того ж виглядали не відкритими, просто так лежала на обідньому столі.

– Катя, а ти можеш мені його кабінет показати?

Дівчинка замотала головою.

– Ключ у бабусі, вона туди нікого не пускає.

– А що, хтось уже просився?

– Так, кілька разів. Нещодавно один старий, який ніби з прадідусем працював, у його кабінет проривався. Бабуся його мало зі сходів не спустила. А тиждень тому цілий натовп приходив – четверо. З його колишньої роботи. То вона їх і на поріг не пустила.

– А що вони хотіли? – пожвавився Бісмарк.

– Сказали, що дисертацію про прадідуся пишуть. Просили його записи і щоденники. Навіть гроші бабусі пропонували. А бабуся послала їх дуже далеко. Вона взагалі грубіянка. Якщо я матюкнусь, то мене відразу по губах, а сама може таке сказати, що ні в п…зду, ні в красну армію.

– Ні фіга собі! – здивувався Бісмарк і розсміявся, через що Катя теж посміхнулася.

– Де це ти таких виразів набралася?

– А де ще, у бабусі! – розсміялася тепер дівчинка.

– Щось мені твою бабусю чекати розхотілося, – напівсерйозно вимовив Олег.

– Та почекайте! – попросила Катя. – Мені тут одній все одно нудно. А ви – прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.

– Та мені теж так просто сидіти нудно, – гість розвів руками. – Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?

– Розповідали! – підхопила Катя. – Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, – вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. – а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.

– Класний у тебе прадід був! Мені б такого! – з запалом вимовив Олег.

– Чому був? – здивувалася дівчинка. – Він і є. Він просто живе тепер далеко, тому не приїжджає.

– Він що, живий? – очі Бісмарка округлилися.

– Ну так. У Греції, на якомусь острівці. Там же островів – десять тисяч.

– Це тобі бабуся сказала? – не без єхидства недовірливо перепитав Олег.

– Ні, не бабуся! Дідусь!

– О! Про дідуся ти мені ще нічого не розповіла.

– І не буду, якщо ви мені не вірите.

– Та вірю, вірю! Розкажи! – почав її прохати Бісмарк.

– Я пожартувала.

– Про що? Про те, що прадідусь живий?

– Ні, про те, що дідусь сказав! Дідуся я не знала. Він до мого народження помер. А про прадідуся бабуся казала. Він давно в Грецію переїхав. І навіть фотографії присилав. Я зараз знайду.

Катя схопилася зі стільця і втекла з вітальні.

Олег простягнув руку до пачки листів, узяв декілька верхніх, підніс до очей. Усі вони були дійсно адресовані археологові, всі не розпечатані. І штемпель на місці зворотної адреси стояв однаковий, іноді трохи не чіткий.

«Громадська організація “Інститут-архів”», – розібрав Бісмарк. І тут же почув кроки Каті. Встиг сховати листи до кишені, перш ніж дівчинка повернулася до кімнати.

– Ось, дивіться! – вона протягнула гостю фотографію, на якій сивий бородатий дідок упевнено тримав у руках вудку, сидячи на дерев’яному човні. За човном і рибалкою виднівся берег і будиночки, що розташувалися на хвилястому пагорбі. Між білими і блакитними будиночками вистрілювали в небо рівнесенькі кипариси.

– Нічого собі! – вирвалося у Олега. – А скільки ж йому років?

– Сто вісім, – захоплено відповіла Катя.

– Сто вісім? – недовірливо повторив гість. – Люди стільки не живуть!

– Це залежить, які люди! – усміхнулася дівчинка. – Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.

– А він що, вам гроші присилає?

– Ага! – Катя кивнула.

– А коли ж він до Греції поїхав?

– Та років тридцять тому.

– Тридцять років тому? – хитро усміхнувся Бісмарк. – І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?

– Ну, добре, – відмахнулася дівчина. – Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав – бабця розповідала.

– А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? – попросив Олег.

– Фоткайте! – Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.

Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.

– А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? – запитав він, кивнувши на пачку.

– Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!

– Тоді чому не викинули «нахєр»?

– Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.

Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.

– Так, ба! – сказала вона. – Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!

– Через десять хвилин прийде.

Олег відразу зрозумів, про кого мова.

– Мені пора, – заметушився він. – Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?

– Іруся.

– Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.

Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.

На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.

– Ну шо? – запитав Адік, навіть не привітавшись.

– Ти не повіриш! – заторохтів Бісмарк. – Він живий! Йому сто вісім років!

– Хто? Кому?

– Польський, той, що перший у списку!

– Ти його бачив?

– Ні, він давно живе в Греції!

На іншому кінці продзвенів сміх.

– Ти ідіот! – промовив він.

– Сам ти ідіот! – розсердився Олег. – У мене є його фотографія.

– Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!

– Я ще не вдома. Краще за годину, – спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.

У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.

– А може, я дійсно лох? – подумав, прискорюючи крок. – Дівчинка не подарунок! І ЗНО, до того ж, провалила!