Ключі Марії

Розділ 17

Київ, жовтень 2019. Манія переслідування часто переходить у манію величі

– Про що ти хотів поговорити? – напружено запитала Ріна, коли вони спустилися у бар-підвальчик на Великій Житомирській. – Що, не можна було вдома?

Вона здивовано дивилася на напрочуд непривітного Бісмарка, який мовчки випив з нею каву на кухні, а потім вимогливим тоном наказав збиратися і йти за ним. Він і сам дивувався зараз: як це вона так швидко і легко підкорилася йому і прийшла сюди, навіть не запитавши, куди він її веде.

«Ну це взагалі піпець! – обурився подумки Олег. – Вона мій будинок вже вважає своїм!»

– Тобі коньяк? – запитав він, проігнорувавши її питання, і одразу замовив у дівчини за барною стійкою два по п’ятдесят «Закарпатського».

Всілися за кутовим столиком. Цей бар міг здатися затишним тільки після двох-трьох келихів коньяку. Олег і раніше заходив сюди зо два рази, і, треба визнати, обидва рази йому тут не сподобалося. Занадто низька стеля, занадто похмурі стіни, якими кудись ще глибше під землю спускаються чавунні труби каналізації, а з них іноді долинає мокрий хлюпіт води.

Чому він її сюди привів? Він цього і сам не розумів. Може, тому, що тут, у цьому барі, надто виразно відчувався підвал, приміщення здавалося тісним і недоброзичливим, як камера НКВС або гестапо в совєтському фільмі. Свідомо чи несвідомо, але він її привів сюди на допит. Чи, може, він просто хотів відвести її чимдалі від будинку, і одночасно свій гнів виходити-витоптати, залишити на асфальті. Адже насправді, зараз він був сердитий швидше за інерцією, ніж насправді. Його гнів давно поглинула втома від безсонної ночі, останні дві години якої він все ж провів на канапі під своєю ковдрою поряд із Ріною. Тільки ось рукам він вже волю не давав.

– Ти мені нічого не хочеш розповісти? – продовжуючи зберігати на обличчі похмурий, ворожий вираз, запитав він.

– А що я можу сказати? – Ріна спробувала коньяк, скривила губки і відсунула чарку від себе.

– Що, фальсифікат? – єхидно запитав він.

– Дешевий коньяк від фальсифікату майже не відрізняється, – спокійною промовила вона. – Та й мені сьогодні не хочеться пити. Це лише коли депресія доганяє. То що ти хочеш від мене почути?

– Ну, наприклад, «Олежику, я чекаю від тебе дитину!»

– Хлопчику, – здивувалася Ріна. – Ми ж з тобою не коханці!

– О! Справді! – закивав Бісмарк. – Тоді розкажи, що ти робиш у мене в квартирі?

– Ти проявив милосердя і великодушність і пустив мене в скрутну хвилину пожити у себе, – абсолютно спокійно вимовила вона.

Бісмарк важко зітхнув. Принаймні вона визнає, що це його дім!

– А з «братом» Колею ти у мене вдома випадково не зустрічалася? Ну, як на побаченні?

– «Брат» Коля мені як брат, він теж не коханець!

– І дитини ти теж не чекаєш?

– Звідки ти це взяв? – запитала вона, примружившись, наче вдивляючись у його очі, хоч це було й непросто через слабке освітлення.

– Знаєш, я ж не зовсім дурень! Учора ввечері, коли лягав спати, випадково торкнувся твоїх грудей. У тебе молоко!

– Випадково торкнувся моїх грудей? – повторила Ріна, і губи її розпливлися в посмішці. – Більше ти ні до чого випадково не торкався?

– Ти будеш усе в жарти переводити? – Бісмарк не здавався, і дійсно в його голосі прозвучало щире роздратування.

– Якби ти був лікарем, я б тобі легко все пояснила, але ти ж електрик, – Ріна усміхнулася. – Я не думаю, що електрики або археологи петрають у рідкісних медичних станах!

– У хворобах?

– Ні, в станах. Є хвороби, а є стани, які теж не є нормою, але жити не надто заважають, хоч і не лікуються. Так от у мене такий рідкісний стан, з підліткового віку. Молочні залози поводяться так, ніби я чекаю на дитину або вже народила. Але при цьому місячні приходять і йдуть згідно з графіком. Якщо потрібно доказ, то прошу пару днів почекати!

– А що це за стан? – роздратування покинуло Олега, поступившись місцем обережній цікавості.

– Синдром хибного материнства, генетика плюс сильно розвинений материнський інстинкт. Іншого пояснення немає. Я, до речі, ще жодного разу не вагітніла і абортів не робила, так що інших причин цього стану бути не може.

– Гм, – промукав Олег, усвідомивши, що більше на цю тему йому сказати нема чого.

Пригубив коньяк. Замислився.

– Так… а хто все ж таки тобі цей Коля? – знову підняв на неї очі.

– Янгол-охоронець. Добрий айтішник. Матусин синочок. Він мене врятував одного разу. Я було йшла вулицею, а тут машина поруч зупинилася, двоє типів вискочили, стали мене всередину заштовхувати. А він з іншого боку вулиці перебіг, розкидав їх по асфальту, а мене за руку – і в один з дворів. Потім додому провів.

– Герой! І після цього ти йому даєш ключі від чужої квартири?

– Він за мене хвилюється. Я йому все розповідаю, інакше він просто не знатиме, де я і що зі мною. У мене мобільники довго не затримуються. Або втрачаю, або крадуть. Тому, щоб бути впевненим, що зі мною все окей, йому треба час від часу мене бачити. І мене, і тих, хто поряд зі мною.

Бісмарк дивився на Ріну і намагався зрозуміти, що у неї відбувається в голові. Яким чудовим чином вона вважає нормальним те, що розповідає йому? Ні, мова не про мокрий пиптик, у медицині він дійсно телепень. Але ось так пояснити, чому ключ від квартири опинився в руках сторонньої людини?

– Чуєш, а ми можемо повернутися? – попросила раптом вона. – У мене трохи роботи з паперами. На годину-дві. Вони вдома під канапою. А потім, якщо хочеш, я обід зварю.

Обіцянка обіду швидше розчулила Олега, ніж потішила.

«Дурненька!» – подумав він, але посміхнувся Ріні привітніше.

– Гаразд! – сказав, піднімаючись з-за столика. – Тільки я спочатку у справах поїду. А до обіду повернуся. Цікаво, чим ти мене зможеш нагодувати?

– Ти компот з моркви пробував? – грайливо запитала вона.

Бісмарк спускався на фунікулері на Поштову площу, коли в кишені озвався мобільник.

– Ви що, на лікарняному? – суворо запитав знайомий жіночий голос.

– Ні.

– Тоді чому не на робочому місці? Бокс з лічильником у трапезній димить, а вас нема! Я написала директорові доповідну!

– Дякую, – неуважно слухаючи сказане жінкою, промовив Олег.

– Ви що, знущаєтеся? Якщо за годину не будете на роботі, звільнимо по статті.

Олег натиснув відбій і сховав мобільник. Фунікулер зупинився і кілька секунд ще не відчиняв дверей.

– Може, не виходити і поїхати назад? – подумав Бісмарк.

Пасажири квапливо висипалися з вагону, на протилежній платформі стояли охочі піднятися на Володимирську гірку, але сива водійка старовинного київського «похилого трамвая» поки що не відчиняла їм дверей. Вона дивилася в дзеркало на голову пасажира, що залишився у вагоні.

– Гей, турист! Вийди, заплати за проїзд, тоді й катайся знову! – гукнула нарешті вона втомленим, сердитим голосом.

Бісмарк неохоче вийшов на ступінчасту платформу. На зло водійці вирішив не повертатися вгору. Замість цього сів у каварні на Сагайдачного і зателефонував Адіку. Повідомив йому про погрозу звільнення з роботи. «Не нервуй! Я ж тобі учора сказав – треба звільнятися. Я думаю, вони тебе просто не люблять, – розсміявся Адік на іншому кінці лінії. – Та й сам подумай: за що тебе любити? Особливо, якщо ти не ходиш на роботу. Піди і сам напиши заяву!» «Я піду, а вони мене заарештують! Пам’ятаєш те замикання, якого не було? А тепер ще якийсь бокс задимівся! Я думаю, це пастка!» – заперечив Олег. Адіків голос став насмішкуватим:«Є тільки одна контора, яка могла б тобою зацікавитися, якби там дізналися про нічні розкопки. Але якщо б вона тобою зацікавилася, то ти б уже сидів у них в гостях і розповідав про мене і про свій життєвий шлях. А так ти сидиш собі на Подолі і ділишся зі мною манією переслідування. У цих випадках завжди треба поставити питання: “Я що, такий крутий, що за мною усі стежать і женуться?” Проблема в тому, що манія переслідування часто переходить у манію величі. Тому заспокійся, випий коньяку, піди до когось з тих археологів, а під кінець робочого дня зайди в Софію у відділ кадрів і залиш заяву про звільнення! Зрозумів?»

Все, що сказав Адік, цього разу здалося Олегові логічним і справедливим. Він дістав список археологів. Подумав, що він і так збирався зараз на Межигірську. Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожість колишнього місця проживання Клейнода Віталія Петровича з місцем розташування громадської організації «Інститут-архів», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгія Георгійовича Польського. Клейнод мешкав на Межигірській, 24 кв. 4, а офіс «Інституту-архіву» був за тією ж адресою і відрізнявся тільки номером квартири.

Двері Олегові відкрив підтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору і в старому коричневому піджаку поверх чорного гольфа.

– Ви Віталій Петрович? – запитав його Бісмарк.

– Ні, що ви, – той замотав головою. – Тато помер. Вже два роки минуло.

– Тоді ви, напевно, Ігор? – згадав Олег ім’я, що стояло під усіма однаковими листами, відправленими Польському.

– Так, Ігор Віталійович, – кивнув старий.

– До вас можна? Я пишу книгу про історію української археології. Мене дуже цікавить ваш тато, – голос Бісмарка зазвучав так переконливо, що він сам здивувався.

– Так! Так! – старий уважно його роздивився і зрушив з місця, пропускаючи гостя всередину. У квартирі пахло вологими книжками. – Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» – звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востаннє прибирали років десять тому.

«Тут пахне, як після потопу», – гість зупинився, оглядаючись на всі боки.

– Он крісло, сідайте, – вказав рукою старий. – А я зараз кватирку відчиню. Справді душнувато.

Два крісла, важкі, бордового кольору, якщо й були молодші за цей старий будинок, то не набагато. Між кріслами стояв журнальний столик, а за ним – стародавній електронагрівач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крісло господаря і сів навпроти. Доторкнувся рукою до обігрівача і мало не обпікся.

– Я вам нічого не пропоную, – сідаючи, промовив старий. – Нема що пропонувати, пенсія через тиждень.

– То, може, я вискочу, щось вам куплю? – Бісмарк доброзичливо глянув в очі господарю.

Обличчя співрозмовника пожвавилося.

– Що, справді? – не повірив той своїм вухам. – Крамниця тут поруч, на розі. Я був би вдячний.

Олег піднявся.

– Поїсти? – уточнив він. – Чи випити?

– І випити теж можна, – на обличчі Ігоря Віталійовича Клейнода проявилася здивована усмішка. – Якщо вже ви такі ласкаві, то я сьогодні на благодійний фуршет для бездомних і бідних не піду. Тим більше, що там від колег по зубожінню часто погано пахне.

– Добре, я зараз! – Олег рушив до дверей.

– Ви двері не зачиняйте, а тільки прихиліть! Щоб я знову не вставав! – крикнув йому в спину старий.