Ключі Марії

Розділ 21

Київ, жовтень 2019. Бісмаркові забаглося до Греції

Увечері вони зустрілися з Адіком у «Книгаріумі» на Липинського. Відносно новий заклад ще не користувався популярністю, і тому тут можна було посидіти спокійно і поговорити, не підвищуючи голос, щоб перекричати музику або відвідувачів за сусіднім столиком.

Адіка напружив незвично самовпевнений Олегів тон, яким той почав розповідати новини. Це не була звична «доповідь», яку можна було б іронічно коментувати. Олег говорив повільно, задумливо, іноді замовкав на пів хвилини, і тоді Адік не міг зрозуміти: чи підшукує Олег потрібне слово, чи, навпаки, вирішує, що казати, а що не казати.

Перші хвилин п’ятнадцять під чарочку маловідомого французького коньяку – іншого тут не було – Бісмарк ділився враженнями про Клейнода.

– Його батько, напевно, був дуже чесним, – пояснював він Адікові і собі бідність господаря. – Все, що викопував, віддавав начальству. Нічого собі не залишав. Тому й син нічого, крім житлоплощі, не успадкував. І напевно тому Польський допомагав Клейноду-старшому. Зі співчуття. Почувався винним перед цим дурником, який нічого під кінець життя не назбирав, а потім ще й на рак захворів. А що таке рак, коли у тебе немає грошей на лікарів і ліки?

– Можна подумати, рак лікується грошима, – нарешті Адік знайшов момент для іронії.

– Грошей у них ніколи не було. Польський допомагав тільки ліками. Він їм посилав порошок.

– Який порошок? – насторожився Адік.

– Ну, я повільно до цього підходжу, – Олег витримав паузу і продовжив з хитрою посмішкою на обличчі. – Спочатку я думав, що це ліки. Але син розповів, що порошок, точніше дрібний білий пісочок з кристаликами, він отримував у поштових конвертах у папірці, складеному фантиком. А той був захованим всередині листа, тільки листів Польський Клейноду-старшому ніколи не писав, аркуші завжди були чистими…

– І? – Адік став підганяти оповідача, бо він уже допив свій чай, алкоголю йому сьогодні не хотілося.

– І ось я думаю, що це були не ліки, а дещо інше. Тому, що за словами сина, порошок допомагав йому і від раку, і від гіпертонії і давав йому стільки енергії, що хворий міг усю ніч бродити Подолом. Думаю, це були «колеса»! Наркотик!

– Он як? – Адік здивувався, і очі його блиснули цікавістю.

– Тобто Польський, я думаю, розбагатів не на захованих від археологічного начальства знахідках, а на наркотиках!

– Ні, – Адік махнув рукою. – Людина, яка прожила стільки років у Союзі і зробила там кар’єру, візьметься за наркотики? Не вірю! Найпевніше, йому вдалося викопати і переправити до Греції купу золота. Звідси і гроші, і можливість добути «колеса» для смертельно хворого товариша.

– Є тільки один варіант дізнатися правду, – хитро сказав Бісмарк.

– Ну і який же?

– Запитати у старого.

– У якого? Ти що, все ще думаєш, що він живий?

– Ну ти ж сам щойно сказав, що він міг заховати золоті знахідки і переправити їх до Греції? А крім того…

З виглядом переможця Олег дістав із куртки прозорий файлик, а з нього витяг поштовий конверт і простягнув його Адікові.

– Ось, Клейнод знайшов на моє прохання один з конвертів, у яких пересилалися ліки. – Бачиш? Грецька марка зі штемпелем, адреса одержувача з прізвищем та прізвище відправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема…

– Це конверт, у якому надсилався порошок? – Адік розсунув боки конверта і уважно заглянув всередину. – Таж тут могли залишитися сліди, за якими не важко і визначити, що там було?

– Небезпечно! – похитав головою Бісмарк. – Покажеш фахівцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потім ти їх до мене приведеш! І ми так нічого й не дізнаємося!

І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче він хотів роздивитись власні думки.

– Зачекай, а що ми хочемо дізнатися? – трохи роздратовано і пригнічено запитав він після хвилинного мовчання і втупився Адікові в очі. – Для чого ти мене до цих археологів підсилаєш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цікавлять зовсім не золоті штучки з-під Софійського собору? Може, якраз там ці археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали свої темні справи?

Адік відобразив на обличчі водночас і шалене здивування і святу простоту.

– Ти не розумієш! Я ж тобі дав список людей, які копали на тому ж місці, що і ти, і не доповідали про результати археологічній науковій спільноті. Якщо ми дізнаємося, чому це відбувалося, тоді все й зрозуміємо, тоді і вийдемо на безцінні речі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки вони коштують! Будь-яка золота дрібничка того часу тягне, як мінімум, на десять-двадцять тисяч баксів!

В Адіковому голосі прозвучала дзвінка жадібність, і Олег машинально роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслухав.

Бородатий бармен стояв у кутку за стійкою. Його вуха були затулені великими дорогими навушниками. Більше поруч нікого не було.

У щиру жадібність Адіка Бісмаркові вірилося легко. Як і взагалі в щирість будь-якої людської вади.

– У музеях з цієї могили нічого немає. Це точно! – Адік перейшов на шепіт. – Я відчуваю, що ми наблизилися до таємниці тисячоліття. Я тобі ще дещо покажу, щоб ти мені повірив.

Він поліз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бісмарка, на ній лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що і на сиґнеті.

– Це та грудка, яку я тобі передав? – здогадався Бісмарк. Адік кивнув. – Для коньяку замала, – видихнув Олег. Настрій у нього зіпсувався.

– У той час коньяку ще не було. Це посудина для магічного еліксиру на випадок смерті або поранення. Але еліксири – це фігня. Головне, подивися, яке золото і яка тонка робота!

– Ти не віриш у магію? – на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.

– Достатньо того, що вони вірили, – спокійно відповів Адік. – Якщо вони вірили – отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!

– Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж еліксири дієві!

Адік знизав плечима.

– Хотів би я спробувати цей порошок, – посміхнувся він. – Якось воно не складається: археологія з наркобізнесом. – Він похитав головою. – Щось тут не так.

– То давай я полечу до Греції до Польського і поставлю йому кілька запитань? Острів я вже вирахував.

Адік задумався. Він мовчав хвилини дві-три.

– І скільки це буде коштувати? – запитав він з одеською інтонацією.

– Ну, тисячу євро має вистачити, – припустив Олег.

– За цю штуку я міг учора отримати тисяч десять, – Адік опустив погляд на фляжечку в своїй долоні. – Стільки мені відразу запропонували, як тільки я її показав. Але я б не хотів продешевити. Якщо відразу давали десять тисяч, то вона може коштувати і тридцять, і навіть п’ятдесят. Є люди, які збирають усе, пов’язане з тамплієрами і госпітальєрами, та платять страшні гроші. Ось коли продам за нормальну ціну, тоді, може, і дам тобі на Грецію.

– Тоді продай щось менш цінне! – запропонував Олег.

– Я подумаю, – пообіцяв Адік.

Обіцянка Адіка в комплекті з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

Греція стала трохи ближчою.

– Як там твоя амазонка? – запитав раптом Адік, перейшовши на грайливий тон.

– Не знаю, останні дві ночі не приходила.

– Ні хріна собі! – награно здивувався Адік. – І ти не хвилюєшся?

– А чого мені хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона іноді ночує, іноді не ночує. У неї своє життя.

– Пойняв! – Адік перейшов на суржик і кивнув. – Вибач, більше зазіхати на твоє мінне поле не буду. У мене є своє.

Повернувшись додому, Бісмарк у всіх кімнатах увімкнув світло, ніби боявся, що не побачить Ріну, яка десь тут могла сховатися. Проте її не було. Влаштувавшись на кухні, він відчув, що його дійсно турбує її відсутність. Врешті набрав номер дівчини. Після трьох довгих гудків у вуха увірвався чоловічий голос: «Так, слухаю!»

– Брат Коля? – обережно запитав Олег.

– Більше ніколи не телефонуйте за цим номером, – сухо промовив той самий голос. – Телефон я знайшов на вулиці! Тепер він мій!

– А на якій вулиці ви його знайшли? – поцікавився Бісмарк.

– Та яка різниця, – обурився співрозмовник і вимкнувся.