Ключі Марії

Розділ 15

Київ, жовтень 2019. Як знайти правильний грецький острів?

У коридорі Бісмарк перечепився через жіночі черевики. А в очах мигнула знайома яскрава жовта куртка на ві- шалці.

Олег рвучко розчинив двері до кімнати, щоб голосно привітатися і розпитати, але так і завмер, побачивши, що Ріна спить. Спить, як янголятко, під ковдрою на його канапі, залишивши одяг на кріслі.

Тихенько прихиливши двері, Олег пішов на кухню. За вікном посвітлішало. Мабуть, закінчився дощ.

Він вийняв з кишені вкрадені з листи. Проглянув їх. Абсолютно однакові, з однаковими адресатом і відправником, вони відрізнялися тільки датами на поштових штемпелях. Останній датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

– Ну що ж, – видихнув, посміхаючись, Олег. – Вдамо, що вони адресовані мені.

«Шановний Георгію Георгійовичу!

Ваше мовчання мене дивує! Якщо ви не можете занести самі, пришліть дочку! Інакше Віталій Петрович помре і його смерть буде на Вашій совісті!

Ігор»

Текст був надрукований не на принтері. Втиснуті в папір букви здивували Олега. Він провів пальцями по зворотному боці листа, відчув рельєф літер. Зрозумів, що лист друкували на старомодній машинці. Задумливо зітхнув і відкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го. Всередині виявився такий самий текст. Як і в інших, разом із найпершим листом за березень 2015-го року.

«Довго ж цей Віталій Петрович не помирав, – подумав Бісмарк. – Напевно, і в інших конвертах, що залишилися на столі, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецію це сміття!»

Дзвінок в двері змусив Олега озирнутися.

– Привіт! – завзятим піонерським голосом крикнув Адік, заходячи в коридор.

– Тихіше, – Олег приклав палець до губ. – Там дівчина спить! – Він показав на двері.

– Одна чи з братом? – пожартував Адік, але вже тихіше.

Олег не відповів. Мовчки почекав, поки гість роззується, і повів його за собою на кухню.

– Це що у тебе? – зацікавився Адік, побачивши розкриті конверти і розгорнуті листи.

– На, читай! – простягнув йому одне з послань. – З квартири археолога приніс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всі однакові. Та сідай уже.

– Ти що, дійсно думаєш, що він живий і живе в Греції? – відклавши прочитаний листок на стіл, Адік втупився Бісмарку в очі.

– Так, – відповів Олег і почув у своєму голосі нотку невпевненості. – Думаю, це можна перевірити. Щоб упевнитися.

– А ти знаєш, як зараз тисячі розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дідусь померли, вони їх таємно поховали без довідки про смерть і вінків з надгробками! І продовжують отримувати їхні пенсії! – Адік зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя. – Тому і стало так багато довгожителів у країні з поганою екологією і безнадійною медициною! Тому твоєму стариганеві й виповнилося сто вісім років! Тому його і немає вдома, а листи усе йдуть і йдуть! Він у Греції! Він у тій Греції! – Адік тицьнув пальцем в небо за вікном кухні.

– Ну дочка ж його жива, – Бісмарк перейшов на примирливий тон. – Може, ти хочеш з нею зустрітися і поговорити? Вона, правда, за словами внучки, усіх матом посилає!

– Ну, то й мене пошле! – швидко відповів Адік. – Я не харизмат. Мене і без приводу посилали. Просто так!

– Співчуваю, – усміхнувся Бісмарк.

– Не треба! Це жити не заважає. Краще скажи, чи ти там окрім листів що-небудь нарив?

– Все під замком у кабінеті, а ключ від замка в тієї бабусі, яка усіх матом посилає. До речі, до них уже приходили і просили архіви і щоденники. Бабуся усіх послала.

– А ти з ким говорив?

– З правнучкою.

– А якщо через неї? Якщо їй айфон пообіцяти?

– А за які бабки я їй айфон куплю? – обурився Олег.

– Я не сказав купити, я сказав пообіцяти! – Адік підкреслив думку піднятим вгору вказівним пальцем. – Гаразд! Подумай про правнучку, а що там з іншими адресами? Коли по них підеш?

– Можу завтра! Після роботи.

– А ти що, сьогодні на роботу ходив? – здивувався Адік. Бісмарк заперечливо мотнув головою. – Треба звільнятися, – вираз Адікового обличчя споважнів. – Там нам більше нема що ловити.

– Ти теж звільнятимешся з мерії? – запитав Олег.

– Я вже звільнився. Мені ж тільки їх «корочка» була потрібна. А просиджувати за п’ять тисяч гривень в місяць? Ні, це не для мене.

Бісмарк тим часом дістав список з прізвищами і адресами археологів, вирішивши вибрати найближчу до свого дому адресу для завтрашнього походу. На Липській він уже побував. Тепер залишалися Межигірська, Оболонська набережна і бульвар Перова. «Що ж вони так урозкид оселилися! – думав Бісмарк, перестрибуючи поглядом з рядка на рядок. – Чому б ото їм не жити в одному будинку для всіх археологів?! Адже письменники у той час жили у будинках письменників, композитори і учені в будинках для композиторів і вчених! А археологів он як розкидало по Києву!»

Він похитав головою услід своїм думкам. І раптом щось його немов укололо! Він ще раз уважно перечитав список, не звертаючи уваги на Адіка, що вирішив перевірити на своєму смартфоні пошту. «Клейнод Віталій Петрович» – третій у списку археолог, що мешкав на Межигірській, притягнув увагу Бісмарка. Він узяв конверт, вдивився ще раз у синій прямокутний друк з вказівкою адреси відправника. «Громадська організація “Інститут-архів”», вул. Межигірська, 24, офіс 49-б».

– Оце так фокус! – прошепотів здивовано Олег і цим відвернув увагу Адіка від смартфону.

– Шо там? – поцікавився гість. – Який фокус!

– Та це я так, жартую! Збіг знайшов! – Олег несподівано перейшов на награний голос відомого телевізійного ведучого. – Совпаденіє? Не думаю!

І підсунув під очі Адіку конверт і список археологів, показавши пальцем, на що варто звернути увагу.

– Цікаво, – протягнув Адік за хвилину. – Ну, то й піди туди завтра. Може, і цей Віталій Петрович ще живий? І пенсію отримує…

З його глузливої посмішки Олег зрозумів, що й цього разу його серйозно не сприйняли. «Хрін з тобою! – подумав. – Якщо ти мене за дурня маєш, то і я буду тебе за дурня мати!»

За вікном опустилися сутінки.

– Спробуй з наступною ріднею археологів бути наполегливішим, – вже стоячи на порозі, Адік вирішив дати останні настанови. – Якщо треба, випий з ними. І квартири уважно оглядай. Раптом вони здуру дідові золоті знахідки в серванті або на тумбочці тримають.

Після того як Адік пішов, запанувала приємна, домашня тиша. Олег заглянув до кімнати. Послухав рівне розмірене дихання Ріни. Знову обережно прихилив двері і повернувся на кухню. Дістав ноут, скинув туди зі смартфону фото стовосьмирічного археолога і збільшив. Став вдивлятися в деталі, в прибережне містечко, що мальовничо спускалося до води з хвилястого пагорба, у вілли з ледве помітними терасами, у фасади каварень і ресторанів на набережній. Один сніжно-білий двоповерховий будиночок з синіми віконницями привернув до себе увагу Бісмарка. Над його відчиненими синіми дверима виднілася вивіска з не дуже чіткою назвою. Декілька літер. Але щось Олегові підказувало, що саме за цим будиночком він зможе визначити і острів, і містечко – надто вже цей будиночок вирізнявся від ряду інших безликих прибережних будівель.

Збільшивши будиночок до максимуму, Олег «вирізав» його і перетворив на окреме фото, а потім скинув у пошук ґуґлу. І одразу ж отримав сотні схожих будиночків, дуже схожих, але все ж інших.

Олег терпляче скролив нескінченну стрічку світлин, розуміючи, що будиночок цей цілком типовий для грецьких островів, настільки типовий, наскільки типовими виявилися ті будівлі, які він у думках назвав безликими. Дійшовши до самого низу стрічки фотографічних квадратиків, Олег зупинився і придивився до останнього ряду. І тут йому здалося, що нарешті пофортунило. На другій знимці ліворуч не лише будиночок виявився напрочуд схожим, але й вивіска повністю збіглася за розмірами і кількістю букв. А головне – ці букви можна вже було прочитати! Ресторанчик називався «Ormos». І неважливо, що це слово могло означати, важливо було те, що тепер можна було спробувати роздобути адресу прадідуся хуліганистої дівчинки.

Після клацання мишкою по світлині, на екрані відкрилася інша сторінка, теж повна знимок, але ще й з текстом: «Come and enjoy silence, sun and sea among traditional tavernas and ancient Greek ruins! Ormos is waiting for you!»

– Ормос тебе чекає! – переклав пошепки Олег останню фразу і в новому вікні викликав карти ґуґлу, а в пошукову систему забив «Ормос», і відразу винесли його карти в Егейське море. Навіть здалося, що він почув шум хвиль.

Це дув вітер за вікном. Не сильно, але наполегливо.

– І після цього він каже, що я – ідіот? – згадав Бісмарк з усмішкою Адікові слова. В очах спалахнув вогник самовпевненості і захоплення. – Подивимося, хто з нас двох раніше знайде те, що цей старий відкопав!

Почуття переможця не відпускало Олега, коли він роздягався в темряві і ліз під ковдру до заснулої гості. Але як тільки його рука торкнулася гарячого Ріниного тіла, Олег перелякано завмер. Він згадав про другу ковдру, про те, як вони вже спали начебто і поруч, але не разом. Піднявся, дістав другу ковдру. Влігся поруч, на животі. Ліва рука сама полізла під її ковдру. Спочатку лягла на стегно, м’яке, гаряче. Потім полізла вгору, і пальцям стало ще жаркіше – вони торкнулися грудей. Вони погладили груди і доторкнулися до пиптика. І тут подушечки пальців стали мокрими. Він їх витер об її простирадло і повернув пальці на груди. І знову відчув на пальцях вологу. Витягнув руку з-під її ковдри, підніс до губ.

– Молоко! – обімлів він, облизуючи губи. – Піпець! Та ж вона вагітна! А поводиться, як незаймана?! От же ж пройдисвітка!

Сердита бадьорість змусила Олега вилізти з-під ковдри. У трусах він пішов на кухню, відчуваючи себе повним ідіотом і лохом.

«Ні, Адік все ж має рацію! – думав він. – Я дійсно ідіот! Віддати ключі невідомо кому? І навіть не зажадати відповіді: чому ці ключі опинилися у якогось “брата” Колі? Ну, сука, почекаємо до ранку! Вранці я обов’язково поставлю тобі всі ці питання. І ключі заберу нафіг! Це мій будинок! Тільки мій і нічий більше!»

Холодний язик вітру торкнувся голих Олегових плечей. Він зачинив кватирку. Спати більше не хотілося.