Ключі Марії

Розділ 4

«Хроніка лицаря Ольгерда…» Битва під Шайзаром

«Тепер наші завалили рів хмизом та очеретом, потім перетягнули через рів три вежі і поставили їх біля самих стін. Лучники, ховаючись за заборолами, сіяли смерть в рядах сарацинів. На Оливній горі було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з різних місць. Опівдні в п’ятницю 15-го вежа, на якій перебував Готфрід, вистрілюючи з арбалета одну за одною стріли, нарешті наблизилася впритул до стіни. Франки перекинули на край муру містки, і два лицарі-брати першими сплигнули на неї, за ними зіскочив Готфрід. Всі троє потім присягалися, що своїми очима бачили, як поряд з ними б’ється покійний єпископ Адемар. Він знову створив диво, бо підказав нашим, як відчинити зсередини Дамаські ворота, в які миттю увірвався Танкред зі своїми нормандцями і кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побігли й ми, рубаючи ворога без жалю і слабини.

З півдня, від гори Сіон, наступав Раймунд Тулузький і небавом загнав намісника сарацинів разом із вояками в Цитадель і змусив здатися в обмін на обіцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисників побігли на Храмову гору, рятуючись від Танкреда. Сарацини затраснули браму на Храмовій горі і спробували боронитися, але воїни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.

Не знаю, чи то голод і спрага, чи спека і ті висушливі вітри перетворили нас на безжальні вичади пекла, бо бійня тривала кілька годин. Франки, ґенуезці, нормандці, фламандці і ми, грішні русини, наче збожеволіли від люті і вбивали всіх, хто лиш трапився під руку, відрубуючи голови, руки, ноги, навіть ті руки, що прохали милосердя. Кров ворогів нас п’янила, ми купалися в крові, рубаючи не тільки захисників, але й простолюд, не минаючи ні жінок, ні дітей, вириваючи немовлят з рук матерів і розбиваючи їх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тій крові, часом падали, та миттю зривалися й продовжували свої жнива.

Дехто так захопився, що не вбивав одразу, а обтинав нещасних, мов дерева, по частинах, хтось розпалив велике багаття, підливши до нього чорної смоли, і в те багаття почали живцем кидати людей, а за ними й мертві тіла.

– Навіщо їх палять? – запитав я в одного лицаря, а той пояснив:

– Мета тут очевидна: багато хто з них ковтав золоті монети. Коли трупи згорять, золото можна буде легко добути. Це далебі зручніше, аніж розпорювати животи. Хіба ні? – І розсміявся, додавши: – Після такого жорстокого поводження з сарацинами, інші міста зрозуміють, що опір веде до знищення, і самі будуть піддаватися.

Сморід смаленого тіла клубочився над головами. Вулиці заповнилися купами зрубаних голів, рук і ніг. Так, що навіть ходити, не перечіпаючись об ці кінцівки і голови, було досить складно. Євреї, які шукали захисту в синагогах, згоріли живцем, коли хрестоносці їх підпалили.

Та нашою головною метою був храм Гріб Господній, ми йшли до нього, перетворившись на могутній таран. Врешті ми пробилися до його брами, в яку було вмонтовано масивний замок. Християни, які вибігли зі своїх домів, пояснювали, що не знають, у кого ключ від замка. Нетерплячі лицарі кинулися збивати його руків’ями мечів, але замок не піддавався. Тоді один із місцевих християн вийняв з кишені цвях, вставив його в дучку і казав бити по ньому, але і це ні до чого не привело. Хтось приніс важкий молот, почали бити молотом, двері репнули в декількох місцях. Здавалося, воно ось-ось розваляться.

Несподівано до храму наблизилася висока худа жінка в чорній сукні, обличчя її ховалося під чорною хусткою, що нависала над очима. Ми розступилися перед нею, бо в руці вона тримала ключ завбільшки з долоню. Вона вставила його в замок, повернула, ворота відкрилися і під натиском лицарів тут же вивалилися з петель. Замок випав, а жінка разом з ключем відійшла. Про неї відразу забули.

Не знаю, що керувало мною, але я той замок підхопив із землі й сховав до торби. Відтак ми увійшли до храму, внутрішній вигляд якого нічого спільного не мав із зовнішнім. Тут все було пишно і маєстатично. В центрі храму в широкій ротонді розмістився Гріб Господній, а в ньому камінь, на якому лежало тіло Сина Божого після розп’яття.

Ми впали на коліна і подякували Господу за Його велику милість. А після цього нас чекала нова січа. Особливо запеклий бій розгорівся біля вежі Давида, яка довго не протрималася і відчинила свою браму.

Тоді сарацини кинулися ховатися у мечеті Аль-Акса, але хрестоносці увірвалися й туди на конях і пішо й перекололи та посікли всіх, хто там був. Бо сталося це за справедливим вироком Господнім, і ті, що оскверняли святиню своїми поганськими обрядами і позбавляли християн доступу до неї, очистили її тепер своєю кров’ю і поплатилися життям за свій злочин.

Забито було десять тисяч сарацинів. Врешті Танкред послав свій прапор вцілілим трьомстам сарацинам на покрівлі Аль-Акси, колишньому храмі Соломона, обіцяючи захист. Він справді припинив бійню, за те йому врятовані мусульмани показали скарби Храмової гори. Але наступного ранку на зло Танкредові люди Раймунда піднялися на дах Аль-Акси й перебили там усі три сотні мусульман. Бо Раймунд заздрив Танкредові, що той першим увірвався до міста, а його вояки здобули найбільше перемог.

Наприкінці тієї бійні ми всі скидалися на потвор, захляпаних кров’ю. Дехто не міг зупинитися і вишукував по різних закамарках нещасних, що намагалися сховатися, витягав їх і вбивав на місці. Кожен хрестоносець знав, що він зможе заволодіти всім, що захопить, може навіть заволодіти цілим будинком, якщо повісить на ньому свій щит. Тому й розбрелися всі у пошуках поживи, і знову лилася кров, лунали крики й плачі.

У місті запанувала задуха і сморід, уцілілих сарацинів змусили прибрати трупи і спалити, але очистити все так і не вдалося, і цей сморід ще довго висів над містом, в окремих дільницях треба було затуляти носи й роти.

Відтоді нам довелося разом із Танкредом ще добряче повоювати і з мусульманами, і з візантійцями та й з християнами, бо пан наш увесь час намагався збільшити свої землі, не маючи ані хвилинки спокою.

Ті всі битви нас добряче виморили, та й з дванадцяти нас зосталося семеро, і ми вже почали роздумувати над тим, як покинути Святу землю, бо одна річ воювати з невірними, а друга – з християнами. І ото в останній рік нашого перебування тут, а саме 1111 року, сталася одна дивна подія, яка повернула моє життя в таке русло, якого я й не сподівався.

Надійшла до нас звістка, що потужна сельджуцька армія султана Мухаммада наближається до кордонів Едеського графства. Торік ми їхній наступ успішно відбили, а цього року султан призначив командувачем своєї армії хороброго і безжального володаря Мосула Мавдуда ібн Алтунташа Мосульського. Сили франків були значно скромніші, отже ми зачинилися в наших фортецях і чекали. На щастя, сельджуки не мали достатньої військової техніки, щоб штурмувати Едессу і Тур-Башир. Вони постояли далеко на пагорбі так, щоб їх було добре видно, погарцювали перед нашими стінами, викликаючи лицарів на герць, але ніхто з наших не спокусився на такі дрібні зачіпки. Врешті Мавдуд відвів армію до Алеппо, хоч деякі його воєводи протестували і наполягали на облозі Едесси. А відтак у нього почалися клопоти – володар Алеппо відмовився відчинити перед ним ворота. Це викликало ще більші чвари в його війську, врешті армія розпалася, а Мавдуд змушений був відступити до Шайзара.

Наш пан Танкред Тарентський, отримавши підтримку від короля Балдуїна I Єрусалимського і триполійського графа Бертрана, повів своє військо через Апамею на Шайзар. Але ми не піддавалися на провокації сельджуків і не вступали в бій, розташувавшись на високому пагорбі та обмежуючись лише перестрілкою. Стріли летіли в один і другий бік, не завдаючи нікому особливої шкоди. Інколи хтось виривався на герць, хизуючись своєю вправністю володіти конем і зброєю, та рідше сходилися в бою із ворогом. Як вороги, так і ми, виряджали окремі загони на лови, щоб прогодувати військо. Кілька разів наші мисливці розбивали їхніх ущент, і вороги змушені були голодувати.

Так проминуло два тижні, аж поки ця лінива битва не завершилася тим, що Мавдуд змушений був повернути своє військо домів, а ми, теж відчуваючи втому і нестачу харчів, відступили до Апамеї.

Хоч і не відбулася вирішальна битва, але то була наша перемога, бо ми об’єдналися, показали силу і змусили ворога відступити. Після цього військо розділилося, а ми, вирішивши остаточно покинути Святу землю, пристали до графа Роджера, який спочатку мав намір іти до Єрусалима, та передумав і зупинився в Назареті. Тут ми з ним попрощалися, він нам виділив чотирьох мулів, щоб могли ми покласти на них нашу здобич, воду й харчі».