Ключі Марії

Розділ 5

Київ, жовтень 2019-го. Заплакана дівчина у пошуках душевного товариша по чарці

Той відтинок вулиці Франка, де жив Бісмарк, підходив і дуже ледачим, і надто рухливим. Щоразу при виході з дому в Олега з’являвся вибір – «котитися» вниз до Володимирського Собору або дертися вгору на Ярославів Вал, де, звичайно, спокус у вигляді каварень і барів було більше, але для цього були потрібні енергія і бажання. Тому будь-який вихід Бісмарка з дому без конкретної мети, на прогулянку, розпочинався з вибору: ліворуч чи праворуч, вгору чи вниз? Вгору було ближче, але важче, вниз, навіть якщо тільки до Хмельницького, було легше, але трохи далі і набагато нудніше, якщо йшлося про місце для сніданку або кавового усамітнення. Усі «ділові» виходи вели вгору, адже короткий шлях до найближчої станції метро пролягав через ЯрВал.

Іноді Олег замислювався: як же тут жила останніми роками його тітка Клава, від якої він і отримав помешкання у спадок? Будинок на схилі насправді їй не залишав вибору. Коли їй виповнилося шістдесят сім, вона перестала відходити далеко від брами. Сиділа на лавці. Ще через кілька років перестала спускатися з третього поверху, переклавши турботу про закуп харчів на соціальних працівників. Влітку примощувалася на ослінчику на балконі, взимку вбивала більше часу на кухні біля плити, грілася. Олегові батьки до неї навідувалися рідко. Вони взагалі Київ не любили. Та й тітку, здається, теж. Сиділи у своєму Чернігові, як і зараз сидять. У хрущовці на першому поверсі. Вікна за залізними ґратами «від злодіїв», якщо раптом помилково полізуть. Красти ж бо у них нема що. Мати – педіатр у поліклініці, батько – шкільний учитель історії. Батько і вдома залишався учителем і все Бісмаркове дитинство скрашував оповіданнями про Римську імперію і державу Урарту. Олег слухав його дуже уважно в вісім років, напівслухав у тринадцять і перестав слухати в п’ятнадцять, коли почалися його тінейджерівські конфлікти з батьками. Жити за ґратами на вікнах в тісній хрущовці першого поверху з бідними фінансово батьками-інтелігентами стало нестерпно. Пізнього ранку після випускного, коли голова ще шуміла від шампанського і безсонної аж до світанку гулянки, батько і мати покликали його, ще добряче причмеленого, на кухню і поставили перед сухим, жорстким вибором: університет або робота. Звичайно, він вчинив нерозумно, але що ще можна було чекати від підлітка, який щойно попрощався з десятирічним шкільним терміном? Він послав їх матом, натягнув на ноги сандалі і грюкнув дверима.

Кілька днів пожив у приятеля, не відповідаючи на дзвінки. Потім все ж таки повернувся. І здивувався, що повернення блудного сина не викликало нового скандалу. Батьки його зустріли насуплені, але тихі. У батька в очах навіть прочитувалася скорбота.

– Тітка Клава померла, – повідомив батько.

Мабуть, у сімнадцятирічному віці людина не особливо вірить в існування смерті. В кожному разі, повідомлення спочатку тільки спровокувало давні і нещодавні спогади, адже Бісмарк частенько тікав з Чернігова до Києва пошвендяти, і якщо загулював, то ночував у неї, у батькової тітки. Вона до нього ставилася добре. Навіть грошенят іноді підкидала зі своєї невеличкої пенсії.

– Тітка Клава померла, – повторила роздратовано мама, не помітивши на обличчі у сина скорботної міни, яку треба «зодягати» в таких випадках. – І залишила тобі спадок!

– Квартиру! – додав батько. – Треба буде оформити всі документи на неї, продати її і купити тут, поряд з нами. У нас квартири дешевші, за її квартиру можна, напевно, трикімнатну знайти!

– Ви що, з глузду з’їхали? – вибухнув тоді Олег. – Продавати квартиру в Києві, щоб купити в Чернігові? Та ніколи в житті! Якщо це моя квартира – я в ній житиму!

Так Бісмарк став киянином і ще жодного разу про це не пошкодував. Правда, з батьками стосунки охолонули. Телефонували вони йому тільки у свята і починали розмову завжди з докорів і звинувачень. «Тобі на нас наплювати!» – ця фраза, сказана мамою, обов’язково повинна була прозвучати на початку розмови. Потім вона його соромила через легковажне ставлення до вибору фаху. «Про тебе ж усі питають! І що я повинна розповідати? Що ти працюєш кур’єром в інтернет-крамницях? Це ж просто жах якийсь!»

– Треба їй зателефонувати і повідомити, що моя кар’єра пішла вгору, і я вже черговий електрик! – посміхнувся в думках Бісмарк, згадавши традиційні мамині закиди на свою адресу.

Зазвичай після нічної зміни Олегові досить було чотирьох-п’яти годин сну, щоб відновитися. Але цього дня азарт, спровокований нічними знахідками, підняв його з канапи вже до полудня. Він розстелив на письмовому столі газету, виклав на неї трофеї, дістав набір звичних інструментів, якими користувався для очищення знайдених у землі медалей, монет та іншого дріб’язку. Набір складався зі стоматологічних штопферів і кюреток, а ще обов’язкових для останньої стадії очищення щіточок з дротяною щетиною різної жорсткості. Налиплі глину й землю очищати з заліза Другої світової війни треба було не без зусиль, але відносно легко. Тут же він мав справу з налипом давнішим, багатовіковим, тому й перстень узяв пальцями з особливою обережністю, і штопфер вибрав міцніший – таким можна кінські зуби розсувати. Став продряпувати штопфером дірку, в яку колись входив палець власника персня. Скам’яніла глина не піддавалася, але вістря інструмента все ж таки залишало на ній сліди. Відклавши сталевий «олівець» штопфера набік, Олег підсунув до себе стоматологічний електробур. Ввімкнув, підніс його голівку до персня, немов до зуба. Легке дзижчання бура змінилося на напружене, важке. Кілька разів притиснувши бур до глини, Бісмарк підніс перстень до очей і увімкнув настільну лампу. Слід від бура йому не сподобався. Якщо глина дійсно закам’яніла, то боротися з нею доведеться врешті-решт не буром, а свердлом. А це для персня небезпечно. Так він може разом з каменем розколотись на дрібні шматочки.

Довгий предмет, покритий такою ж глиною, Олег вирішив поки взагалі не чіпати. Замість цього посидів з півгодини над грудкою, в якій начебто щось «ховалося». Пробував її легеньким стоматмолоточком простукати, сподіваючись випадково знайти слабке місце, в якому грудка розколеться. Але дуже скоро він узагалі засумнівався в тому, що вона може в собі щось приховувати. «Що зовні, те й усередині!» – вирішив він. Але все ж певні сумніви стосовно цієї грудки залишалися, адже була вона важчою за звичайний камінь такого ж розміру.

Стомившись від марних спроб побачити знахідки в первісному вигляді, Олег ліг на канапу і задрімав. Йому навіть щось снилося, але тут тишу зруйнував дзенькіт мобілки.

– Привіт! – продзвенів Адіків юнацький голос. – Я втомився чекати!

– А, вибач, я прийшов і відразу заснув! – почав виправдовуватися Бісмарк.

– Мені б твої нерви. Ну раз я вже тебе розбудив, то розповідай. Що знайшов?

– Що знайшов? – перепитав Бісмарк, гарячково думаючи: про що Адіку розповідати, а про що краще не треба. – Та знайшов дещо, але не таке, що аж ах. Тому й не дзвонив.

– Конкретніше!

– Ліпше я тобі покажу.

– Не покажу, а передам! – поправив його Адік. – Тобі з такими речами треба бути обережним, а я знаю, що з ними робити.

– Ну гаразд, передам.

– Коли і де? Можу через півгодини до тебе підійти.

– Ні, давай краще в каварні. У «Ярославі», за годину. Мені треба ще душ прийняти, поголитись.

У ванній Бісмарк підставив голову під струмінь холодної води. Вистачило хвилини, щоб нарешті бадьорість опанувала все тіло.

До торбинки він поклав грудку глини і довгастий предмет. А перстень заховав у нижню шухляду, вирішивши залишити його для себе, як найцінніше зі знайденого. Все ж це він, а не Адік пів ночі порпався в землі, це він ризикував. І, ризикував, напевно, не доганою або звільненням з посади чергового електрика. Ця посада йому і геть ні до чого! Ризикував він радше власною свободою! Адже за такі речі можуть і посадити! А свобода для нього – головна, найвища цінність! Опісля за рангом цінностей стоїть помешкання тітки Клави, що стало його київським житлом, далі, як не крути, сім’я, які-не-які батьки, що зробили для єдиного сина все, що могли, поки він був маленьким: забезпечили його тільки гарними спогадами про дитинство і не надто драматичними спогадами про шкільну юність.

Піднімаючись по Франка вгору, Олег зрозумів, що якось занадто швидко зібрався, а отже і до каварні прийде раніше, ніж треба. А раніше, ніж треба, йому туди не хотілося.

На розі Ярославового Валу і Франка він зупинився біля газетного кіоску. Роззирнувся. Погляд сам завмер на дівчині, що якось розгублено стояла зовсім поряд. Пристойно одягнена, в джинсах і в недешевій яскраво-жовтій куртці з каптуром, вона, відчувши на собі його погляд, подивилася на Олега заплаканими очима.

– Ви зі мною не вип’єте? – запитала жалібно.

«Чорт, розвести на бабки хоче», – подумав Бісмарк.

– Вибачте, у мене зустріч.

– Ви не подумайте, – вона вийняла з кишені куртки пачку п’ятисоток. – Я сама можу вас пригостити.

Від несподіванки Бісмарк знизав плечима. Подивився на годинник.

– Ну, півгодини у мене є, – вимовив уже м’якше.

– Можемо просто сюди, – кивнула вона на вхід до підвального ліванського ресторану.

– Два «Геннесі», – скомандувала вона барменові, як старому знайомому, вмощуючись на високий стілець.

Бісмарк влаштувався поруч. «Нічого собі», – подумав він про замовлений коньяк.

Вона пригубила, і одразу її очі засвітилися іншим, спокійнішим світлом.

– Дякую! – кивнула Бісмарку.

– За що?

– За емпатію. Як тебе звати?

– Олег.

– Олежик, – протягнула вона і знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».

– А чого убили? – все ж поцікавився.

– Там, можливо, і я винна, – почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.

– А тебе як звуть? – запитав Бісмарк.

– Ріна.

– Це як Катерина?

– Ні. Батьки мене чомусь назвали – Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.

– Рія? – в подиві повторив Бісмарк. – Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?

– Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і – на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. Що удочерили. Документів про удочеріння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рідні, і що він їздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фігня якась!

– Нічого собі! – здивувався цій драмі Бісмарк. – У тебе в житті, як у кіно!

– Гірше! – твердо заявила Ріна. – В кіно я б зараз бу- ла багатою і щасливою, і чоловік у мене був би супермен з «Теслою».

– Ну та ж у тебе гроші є, отже, ти вже багата!

– Гроші і щастя, це як чай з кавою – чомусь не змішуються. А якщо змішати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.

Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дідька та й піти? – подумав. – Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловік або приятель вигнав з дому. Тому і стояла біля кіоску».

– А ти загалом чим займаєшся? Чимось для душі? – запитала вона раптом.

– Чому для душі?

– Бо грошей у тебе немає!

– Ну так, можна сказати для душі, – зітхнув Олег. – Археологією займаюсь.

– Археолог? – пожвавилася вона.

– Не зовсім. Це на зразок хобі. Я – чорний археолог, – признався він раптом і одразу пошкодував про сказане.

Ріна не здивувалася. Усмішка зробила її обличчя добрішим.

– Знаєш, ми з тобою одне одному підходимо, – насмішкувато прошепотіла вона.

– Чому?

– Обоє чорні.

– У якому сенсі?

– Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…

– А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночі працюєш?

Такого дзвінкого сміху Бісмарк не чув давно. Навіть незручно стало, здалося, що усі навкруги обернулися в їхній бік, хоча насправді нікого поруч не було, і тільки бармен протирав келихи, але й він на них не дивився і перебував досить далеко, тож слова, які викликали у Ріни напад сміху, він ледве чи почув.

Мобілка Бісмарка задеренчала.

– Чорт! – вирвалося в Олега.

Він зіскочив з ослінчика.

– Ти куди? – захвилювалася Ріна.

– Спізнююся, товариш чекає. Тут, поруч.

Ріна несподівано схопила Олега за зап’ясток і сильно стиснула, мовби не хотіла його відпускати. Від несподіваного болю він висмикнув руку і здивовано подивився на дівчину.

– Вибач! – промовила вона. – Ти ж повернешся? Я, напевно, ще буду тут.

– Постараюся! – з підозрою в погляді, кинув на ходу Олег.

Адік, почувши, що причиною запізнення Бісмарка стало несподіване знайомство з дівчиною, гніватися не став. Грудку скам’янілої глини і довгастий предмет він акуратно переклав з Олегової торби до свого наплічника. Потім підняв на молодшого товариша зосереджений погляд і запитав:

– Це усе, що ти там знайшов?

– Там уже багато разів порпалися, – відповів Бісмарк. – Може, і це – фігня якась, а не те, що ти хотів. Я спробував почистити, не вийшло. Як камінь.

– Нічого, може, у мене вийде, – самовпевнено промовив Адік. – У будь-якому разі повідомлю.

– А що мені робити далі? – несподівано запитав Олег.

– У якому сенсі?

– У сенсі роботи? Можна звільнятися звідти? Я ж там нічого не заробляю, а жити якось треба. Мене вже дівчата геть із жалю коньяком пригощають.

– Ні, – Адік перейшов на серйозний тон. – Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобі премія, – він витягнув з кишені три сотки в євро. – Тримай і ні в чому собі не відмовляй. О! А що це в тебе? – він видивився на Олегів посинілий зап’ясток.

Рукав куртки знову прикрив зап’ястя.

– Чорт його зна, – стиснув Олег плечима. – Можливо, уві сні забився?