Ключі Марії

Пролог

1942 рік. Осяяння Олеся Куриласа

Пригадуючи все, що відбулося зі мною останнім часом, я досі не можу отямитися, не можу поскладати всі події докупи так, аби вони постали перед очима виразно і послідовно, як школярі, яким скомандували вишикуватися за зростом. Події ці, хоча й уже минулі, конфліктують у моїй пам’яті між собою, а я блукаю поміж них, як сліпець, намацуючи підказки, шукаючи логічні пояснення.

Жодним чином я не міг передбачити того, що зі мною пізніше трапилося. Але й забути те невиразне передчуття тривоги й остраху, що може щось незабаром статися, я і зараз не в змозі. Звичайно, я водночас боявся і сумнівався, що щось може перевернути мій світ, моє життя. Щось схоже я відчував перед початком війни, коли з батьками відпочивав у Карпатах. Погода стояла чудова, серпень щедро обдаровував нас усіма принадами і барвами, але в душі зароджувалося стійке занепокоєння, може, навіть не в душі, а в повітрі. Воно відчувалося в голосах людей, які мене оточували, яких я зустрічав на вулицях. Врешті-решт, передчуття війни дзвеніло в повітрі міста усе голосніше й голосніше, всі тільки й говорили про останні події: про захоплення Австрії, про Мюнхенську змову, про чемберленівське «Я привіз вам мир». Усі світові газети злилися в одне багатомовне джерело чуток, суперечок, дискусій. Усі читачі і їхні сусіди в одну мить перетворилися на фахівців з політології, історії, стали військовими стратегами та інженерами-винахідниками новітнього озброєння. Будь-яка перекупка на базарі, що торгувала квашеною капустою, зелениною чи набілом, могла вам миттю проторохтіти свій непомильний прогноз розвитку найближчих подій.

Разом із цією наростаючою істерією, мене діймала ще й тривога про мою власну долю. З’явилося передчуття, що я не зможу відійти набік, щоб усе це перечекати. Ба більше: похмура впевненість у тому, що цей потік підхопить і мене, несподівано злилася з передчуттям майбутнього осяяння. Так, мовби вселюдське зло у результаті зробить моє життя яскравішим і кращим. Вражаюче, що так воно й сталося – я в своїх передчуттях не помилився. Війна, якої всі боялися, і яка так і силкувалася вийти з-під контролю воюючих сторін, запам’яталася мені спалахом осяяння. Цей «вибух» прогримів у моїй голові і змусив на багато звичних речей поглянути по-іншому.

І, мабуть, саме через цей «вибух» я пережив найбільше у своєму житті хвилювання, пережив те кохання, яке не може викликати взаємності тому, що воно передусім вражає, як смертельна хвороба, того, хто закоханий, а не сам об’єкт кохання. І чоловік, перейнятий цією «смертельною» любов’ю, починає оберігати від неї ту, в яку так закохався. Якщо він, усвідомлюючи силу власної любові, примиряється з нею, розуміє, що саме ця любов невиліковна, то починає її берегти. І берегти від неї тих, кого любить. Щоб не зруйнувати їхній світ, не увірватися в нього, як війна, що виходить з-під контролю войовників.

Мій батько, професор Львівського університету, Богдан Курилас, захоплено досліджував участь галицьких лицарів у хрестовому поході за звільнення Гробу Господнього. Основним джерелом його дослідження була хроніка лицаря Ольгерда. З цього давнього рукопису все й почалося. Манускрипт пов’язав минуле з майбутнім і уплів мою долю в гобелен дивовижної складності. У цьому гобелені, окрім нас з Марією та Аретою, незмінними елементами виявилися ключі і перстені. Прадавні ключі і такі ж прадавні перстені. Вічні ключі і вічні перстені, що переходять з рук і пальців одних смертних в руки і на пальці інших смертних.

Та й опісля, коли вже все закінчилось, Олеся не покидало відчуття, що ця історія все ще не має фіналу, що вона не може закінчитися саме так. Він був переконаний, що далі буде!