Кременецький звір

Розділ 19 У якому Голота отримує несподівані відповіді

Після стрімкого бігу він з усіх сил стримував дихання, аби не видати себе. Треба бути обережним. Жертва, що вийшла в іншу кімнату, могла почути його надсадне дихання й харчання. Він огледів кімнату з білими стінами, важкими гардинами та великим ліжком і зрозумів, як усе вийде. Жертва дивилася в інший бік. Якийсь час він розглядав струнку фігуру, яка схилилася над столом. Час діяти. Він подивився на свою руку з блискучими пазурами, тихо видихнув і випростався на повний зріст. Він знав, що буде зараз. Змах кігтів, тепла кров на його обличчі, конвульсії жертви. Він знав і поклав руки на прохолодну стіну.

Голота споглядав помпезну, обнесену високим муром будівлю й здивовано збагнув, що обмірковує філософські питання, гідні Локка й Спінози. Монастир тринітаріїв[37], як і мало бути, навіював думки про вічність. Однак у голову лізли й більш ординарні спогади. Як-от про те, що років із вісім тому в цьому святому місці справляли бучні святкування, гриміла музика, лилися вина, танцюристи й танцюристки крутилися в шалі котильйону, алеманди та буре, а в окремих кімнатах відбувалися куди більші неподобства. Vitia erunt, donee homines[38]. Таким був гордий девіз господаря маєтку — пана Джевецького — і його єдиною заповіддю. Князі, графи й шляхтичі з найкращих родин Речі Посполитої тут заливали у вельможні горлянки вина, набивали тельбухи всіма можливими наїдками й розважали себе так, як лише можуть розважатися люди, що звикли густо засівати грошима навколо. Улюбленим гостем тут був і Острозький ординатор Януш Сангушко. Старший брат нинішнього кременецького старости зібрав у своїй неспокійній особі всі чесноти, які лиш могла уявити волинська шляхта. А це значить, що був він справжньою катастрофою: гультяй, бабій та любитель розкидати гроші жменями. Він заслуговував монумента хоча б через свою пантагрюелівську ненажерливість. Проте прославився все ж пияцтвом. Своїми алкогольними апетитами Януш невимовно дивував навіть місцевих панів, а це все одно, що вразити людожерством та танками навколо вогню чорношкірих із Дагомеї.

Саме на подвір’ї будинку Джевецького Януш утнув найзнаменитішу свою витівку: сидячи на коні голяка із незмінною пляшкою мальвазії у руці, князь вишикував жовнірів і наказав стріляти по кременецьких будинках. Міщани тоді аж позавмирали від страху й ледве дочекалися, коли навіжений забереться нарешті у свій проклятий Дубенський замок.

Таких історій про будинок Джевецького розповідали сотні. Однак припинилося все в одну мить, коли старий пан несподівано почав думати про інший світ і рахувати свої гріхи на цьому. Підрахунок був, найімовірніше, не на його користь, бо Джевецький узявся щодня навідуватися в костел, обдаровувати ксьондзів, а врешті заповів маєток ордену тринітаріїв. Так Феліціан Джевецький перетворився з гультяя на святого, та довго у новому статусі не прожив. Устиг хіба відремонтувати дах костьолу у родовому селі, а після цієї богоугодної справи швидко й безболісно помер від нападу, що нагло спіткав його прямо під час вечірньої молитви. Суворі ченці, спадкоємці Джевецького, часу не втрачали й швиденько переїхали до колишньої обителі гріха, відтоді дім старого розпусника Феліціана перетворився на святе місце. Боголюбиві тринітарії тепер молилися в просторих залах та затишних кабінетах, де ще кілька років тому творилося казна-що.

— Цікаво, чи допомогло Феліціану його каяття, чи потрапив старий п’яниця хоча б до чистилища? — пробурмотів Голота і ще раз окинув поглядом монастир. І лише тоді врешті згадав про свою місію, повторивши слова Спінози, що справді вільна людина думає не про смерть, а про життя. Він повернувся й постукав у двері кам’яниці старого Хохриттера, що щільно притулилася до тринітарських мурів. Довго ніхто не відповідав, Голота вже почав нервувати та заглядати у вікна, та нарешті почув, як усередині щось заворушилося, і за мить у дверному отворі блиснули окуляри й лисина поважного медика. Він важко дихав і, як завжди, усміхався.

— Добрий день, Голото. Примушуєте старого медика бігати сходами? — Хохриттер витер руки об фартух і посунувся, жестом пропонуючи Голоті зайти.

Гість переступив поріг і озирнувся, дивуючись аскетичному житлу лікаря. Насправді воно не дуже відрізнялося від убогої монастирської келії.

— Це я, метре, відірвав вас від якихось дослідів? — проказав Голота, примітивши брудні руки, фартух та черевики медика.

— О, нічого такого, запевняю вас. Сортував свої інструменти в підвалі... Давно потрібно було це зробити, бо, як бачите, і тут у мене той ще лад. Відтоді, як я винайняв цю халупу і в’їхав, ніяк не дійдуть руки поскладати всі речі.

— Видно, що ви, лікарю, бувалий мандрівник. Усе у вас наче ось-ось у похід, — вказав Голота на безліч пакувань та вузлів, скинутих на підлогу.

— Так і може бути будь-якої миті, шановний ліценціате. Я звик до такого життя. Ми з паном Мнішеком по всіх можливих закутках Європи подорожували...

— Мені Міхал казав, що ви й до того, як стати його лікарем, досить мандрували. А як вас закинуло сюди, шановний гер Пауль? Це ж так далеко від ваших Тюрингій і Вюртембургів. Невже аж сюди зайшли в пошуку грошовитих хворих?

— Не без цього, мій милий друже, не без цього, — погрозив пальцем говірливому Голоті старий. Я ж із Саксонії. З невеличкого містечка, і ви таки маєте рацію, багато клієнтів там у мене ніколи не було. Точніше, був один, та й той — старезний дід, який скоро помер, не розплатившись, — розвів руками Хохриттер.

— То через те ви й почали шукати клієнтів деінде і врешті намандрували такого, що стали світилом науки?

— Не думаю, що мене можна назвати світилом, так, каганець невеличкий... Але світ я трохи побачив, — знову усміхнувся Хохриттер, а тоді спохватився і запитав: — Але годі про мої подорожі. У Крейцера були, мікстуру взяли?

— Ось, тримайте, магістре — простягнув Голота пляшечку з мутною рідиною. Лікар відразу підняв її до очей і потрусив.

— Ну що, — він говорив, не припиняючи маніпуляцій. — Знов побазікаємо про студентське життя? Минулого разу я більше розповів про своє Монпельє, ніж ви про Болонью...

— О, про Болонью можна говорити й говорити, але не цього разу. Я прийшов погомоніти про вашого пана, Міхала Мнішека, — просто сказав Голота й подивився на медика.

— Так, а що саме ви хочете знати про пана Міхала? Запевняю вас, його хвороба сьогоднішня — то... — щиро здивувався лікар.

— Я вже здогадався, що вмирає він лише від тих учорашніх п’яти пляшок бургундського... але я не про це...

— А про що ж?

— Хотів поговорити про численні вбивства в окрузі...

— Так, то жахіття, — перебив Голоту лікар, — але до чого тут...

— ...і як саме причетний Міхал Мнішек до цих убивств, — Голота пильно стежив за реакцією Хохриттера.

— Про що? — у лікаря відвисла щелепа, і він досить нервово поправив рукою окуляри. — Досить дивно чути від вас усе це, ліценціате. Вибачте, ви проводите якесь офіційне розслідування? — розгубився медик.

— Узагалі-то так. Можете запитати Сангушка. Та й варто вже припинити всі ті зникнення і смерті, поки місцеві зовсім не показилися й не почали шукати вбивцю самотужки. Наскільки я знаю звичаї цієї частини Волині, скоро почнуть ловити чаклунів, відьом і палити по всіх усюдах... Не надто приємне видовище, не хотілося б таке бачити.

— Це все дуже похвально, але до чого тут пан Міхал?

— Ви чули, лікарю, ходять чутки про вовкулаку, який бродить околицями й роздирає людей...

— Звісно, чув. І до чого тут пан Міхал?

— А до того, що я бачив, як він перекидається на вовкулаку. Позавчора вночі в покинутому будинку Потоцького!

Хохриттер завмер і потер долоню об долоню. Він виглядав, наче школяр, якого викрили у брехні, але явно не був налаштований капітулювати. Очевидно, що за свого господаря він битиметься до останнього. Навіть якщо шансів немає зовсім.

«Бідний Хохриттер, він зовсім не вміє брехати. Кілька питань забили його в глухий кут, і тепер він гарячково шукає вихід, аж видно, як ворушаться його мізки», — Голота з жалем дивився на переполошеного медика.

— Ви його бачили, чи вам здалося, що ви його впізнали? — обережно запитав Хохриттер, явно не втрачаючи надії вивести свого господаря з-під підозри.

— Лікарю, будьте ласкаві, припиніть цю гру! Мені потрібна ваша версія цієї чортівні! Мнішекову я вже почув учора, коли він мені зізнався, що перетворюється на вовкулаку й убиває людей! Скажіть, Хохриттере, як ви могли брати учать у цьому дурисвітстві?

— У якому?

— Досить, лікарю! Ви надто хороша людина, аби вміти брехати. Ви прекрасно знаєте, про що я говорю, — напирав на лікаря Голота.

— Але що ви хочете дізнатися? — розгублено кліпав очима той.

— Я хочу нарешті розібратися в цій історії, яка, якщо говорити відверто, вже сидить мені в печінках. Уся ота вовкулацька маячня...

— Не така вже й маячня...

— Лікарю, я бачив багато дивних речей, але нізащо не повірю, що Міхал перетворюється на вовка! І мені набридло почуватися, як у казці про Гензель і Гретель, де під кожним кущем перевертень чи відьма, а то й людожер-чаклун.

— Він вам усе розповів?

— Так, про прокляття, про те, як ви мандрували.

— Ясно. То вам усе відомо... — Хохриттер задумався. — Тоді що ж ви хочете спитати?

— Усе, лікарю, усе! Що то за прокляття, що то за вовкулацтво, що то за ритуал врешті-решт???

Лікар пожував губу. А тоді пішов до стосу книжок, що стояли в кутку. Витяг одну, погортав і зупинився на малюнку, де людина стояла навкарачки і вила на місяць.

— Складне питання. Ви колись чули про лікантропію?

— Чув, пане Паулю, чув, — Голота не звернув уваги на книгу й дивився прямо в очі лікарю. — Магічна трансформація людини у вовка... То ви хочете сказати, що то правда?

— Ні. То все нісенітниці, — відрізав Хохриттер. — Довелося б вірити у гномів, ельфів і ще багато чого. Я кажу вам про душевну хворобу — лікантропію, під час якої хворому здається, що він перетворюється на звіра...

— Тобто... Тобто ви хочете сказати... Міхал — душевнохворий? — вражено проговорив Голота.

— Він вихований, розумний, витончений. Знаменита родина, впливові родичі, незліченні багатства. У нього величезні задатки, я упевнений, що його чекала б блискуча кар’єра будь-де, але...

— Але? — повторив Голота.

— Але все це лише на перший погляд. Насправді все дуже й дуже погано. У пана Міхала нервова й чутлива душа. Скажу навіть більше: він надто нервовий і дуже чутливий. Це корінь його хвороби... А ще у нього надто розвинута уява. І в певні моменти стається загострення, які призводять до страшного...

Хохриттер подивився в невелике віконце, а тоді знову на Голоту. Він вже не посміхався, а виглядав засмучено, неначе йому довелося згадувати те, чого він ніяк не хотів.

— Це почалося ще в дитинстві. Його мати, пані Катерина, розповідала, що хлопчик змалку був нервовий та хворобливий. Та ніхто не звертав уваги, адже це не така вже й рідкість у сучасних шляхетських родинах. Багаті люди взагалі мають дуже дивні уявлення про виховання дітей, напуваючи малюків вином, годуючи важкими жирними стравами й безжально б’ючи за будь-яку провину... Ще була нянька, яка днями й ночами розповідала йому страшні казки про відьом, перевертнів і чаклунів... Та поштовх, що зрушив з місця душу пана Міхала, стався, коли йому ледь виповнилося 10 років. Нервовий хлопчина побачив огидну сцену сварки батька з дядьком — всесильним королівським міністром — і нафантазував собі того, чого не було... Врешті він переконав себе, що перетворюється на вовка.

— Та ж ви мало не вилікували його?

— Подорож до Італії відволікла пана Міхала... Та душевна травма виявилася надто сильною. Його кинула дівчина, і він... убив... випадково... Відтоді хвороба повернулася, і тепер час від часу його стан загострюється. Якщо навколо юрба, він поводиться спокійно. Але якщо він залишається з кимось наодинці... Й особливо на повню. Може статися будь-що. Саме тоді в його голові просинається звір, і тому ми в такі моменти з Міреком завжди насторожі.

— Чому?

— Тому що під час таких своїх нападів він відчуває себе вовком і нападає.

— Почекайте, ви хочете сказати, що, хоча він і не перетворюється на вовка, але все одного нападає. І вбиває?

— Я... Я не знаю... Справді не знаю. Я не можу контролювати його весь час. Але він і справді небезпечний. Ще раз кажу, під час загострення, коли залишається на самоті, він нападає... Зараз у нього чергове загострення, тому або я, або Мірек завжди поруч. Майже завжди.

— Але чому ви його не зачиняєте, не зв’язуєте зрештою?

— Як ви це собі бачите, пане Голото? Він з родини найвпливовіших людей у королівстві...

— Але ж він казав, що просив вас не пускати його...

Хохриттер лише знизав плечима. Обличчя його набуло жалісливого вигляду.

— Він хворий, Голото. Йому здається, що він просить про це, але ніколи не дозволяє зв’язувати себе або зачиняти. Щоправда, інколи він зачиняється у своїй кімнаті зсередини, але часто я знаходжу його двері відкритими навстіж.

— Тобто він може виходити щоночі?

— Теоретично так. Але Міхалу здається, що він втрачає над собою контроль саме на повню. Я завжди намагаюся відволікти його, навіть придумав ритуал, що начебто має заспокоїти лють вовка. Проводимо його, коли Мнішек надто збуджений. Ви ж бачили, як його крутить? Можете здогадатись, що в нього у голові...

— Зараз, до речі, повня, — задумливо проговорив Голота. — Послухайте, ви так довго приховували цю таємницю... Вас ніколи не мучило сумління?

— Щоночі мучить. Уже скоро п’ять років... Але я не можу знайти в собі сил і розголосити. Тим більше у мене немає ніяких доказів. Хоча я намагався... Я відчував, що не можу вже брехати, але й правду сказати не міг — він мій вихованець, а я — його наставник.

— Це так зворушливо. А ви взагалі розумієте, що ви співучасник?

— Так. Але тепер ви, Голото... Ви можете зробити те, чого я не зміг усі ці роки.

— Так, бо я не знаю іншого виходу, як розповісти про все це старості Сангушку... Негайно. У мене доказів вистачить...

— Можливо, він і послухає вас. Я чув, він посилав гінця до колишнього канцлера, і той дав вам якнайкращі рекомендації. Але ж і Мнішека він знає з дитинства...

— Не турбуйтеся, мене він послухає. Якщо не хоче, аби про його бездіяльність знала вся Річ Посполита. Тоді він буде не просто незграбою, що поселив у власному домі убивцю, він буде спільником.

— Що ж, я згоден і підтримую вас, що б ви не робили! — палко завірив Голоту Хохриттер.

— Це може бути чи не найгучніший скандал у королівстві! Тільки-но подумайте... І до речі, щодо поплічників. Чи міг хтось допомагати Мнішеку? Наприклад, відчиняти йому двері... — продовжив Голота, а тоді пополотнів, наче згадав щось. — Чекайте... Ви бачили нас, коли ми зайшли до Мнішека вдвох зі Станіславою. Мірека біля Мнішека не було, мене ж ви попрохали піти до аптекаря. А Сташка залишилася оглядати його! Сама...

— О Боже, — скочив на ноги наляканий медик. — Треба терміново повертатися й молитися Богу, аби не сталося страшного!!! — закричав Хохриттер, схопив свого капелюха, палицю, штовхнув Голоту до виходу, і вони вдвох вибігли з будинку...

Голота увірвався до покоїв одночасно з Міреком, разом з яким вони вибили двері. Обоє заціпеніло дивилися на широкий багряний слід, що вів від спальні Мнішека до вітальні. Рушили кривавою дорогою й відразу побачили Сташку. Закривавлена, вона здригалася всім тілом, з горла вирвався страшний хрип. Голота впав на коліна перед дівчиною, перевернув, підняв її голову, що безвільно звалювалася набік. Голота із жахом зрозумів, що вона доходить.

— Сташко!

Дівчина розплющила очі й слабо усміхнулася.

— Ти прийшов, милий мій князику...

— Хто, Сташечко, хто це зробив?!

Вона закрила повіками свої великі очі, хрипіння припинилося. Голота з жахом дивився на її обличчя.

— Станіславо! Говори щось. Говори! — заволав він, та відповіді не було, знахарка безвольно хиталася в його руках.

— Відійдіть, Голото. Відійдіть, — Хохриттер, що лише зараз, важко дихаючи, перевалився через поріг кімнати, відштовхнув ліценціата. Лікар став на коліна й нахилився до дівчини. Голота ж із перехнябленим обличчям задкував, поки не вперся спиною в двері спальні. Він повільно повернувся, витяг шаблю, коли почув дивний схлип. Голота рвучко повернувся й побачив, як груди знахарки судомно здригаються. Лікар, що досі стояв навколішки, повернув голову до Голоти.

— Вона ще дихає! Допоможіть мені! Швидко!