Кременецький звір

Розділ 24 Що описує події, про які можна прочитати хіба в Mercure de France[46]

Хохриттер дивився на Голоту своїм звичайним поглядом, та ліценціату медик уже не здавався милим добрим дідком в окулярах, що завжди заходився оксамитовим сміхом, розповідаючи свої недоладні історії. Німець сидів у кріслі, міцно вперши лікті у бильця й ховаючи посмішку за сплетеними довгими пальцями. Безслідно зникли завжди підняті кутики рота й безпомічні зморшки навколо очей. З подивом Голота дивився на спокійне лікареве лице, наче вперше помічаючи тевтонську ламану лінію жорсткого підборіддя. В очах Хохриттера ліценціат не міг угледіти жодного натяку на тривогу чи страх. Скоріше цікавість. Таку, як він колись бачив у болонського анатома Піреллі, який препарував перед студентами щойно викрадене ними з болонського цвинтаря Чертози тіло мерця.

Голота мовчав, чекаючи реакції лікаря. Той, одначе, спочатку протягнув руку до келишка, відпив трохи сливовиці й задумливо почухав перенісся. На одну-єдину мить перед Голотою знову з’явився милий лікар з сонячним усміхом.

— Милий Голото, я трохи шокований вашими словами й не можу підібрати власних. Визнаю це, — промовив врешті Хохриттер, що, втім, не виглядав ані шокованим, ані здивованим. — Труїти вас? Ви неначе чекаєте, що я відпиратимуся й захищатимуся? Але у чому ви мене звинувачуєте врешті-решт?

— В убивстві сімох кременчан, зокрема Мільчека! — відрізав Голота. — У всіх тих звірствах, у яких ви ще лише кілька хвилин тому звинуватили отця Бернарда й Міхала Мнішека. Чи забули вже? — процідив Голота.

— Я? Убивав? — ледаче здивувався магістр медицини. — Ви, ліценціате, вже заморочили мені голову своїми версіями, ідеями та розповідями. Тільки не ображайтесь... І тепер ось це! Як старша й мудріша людина застерігаю: не розкидайтеся звинуваченнями так легко. Ви розумієте, що мене можуть позбавити голови через ваші вигадки?

— Чесно кажучи, я надіюся на це.

— Може, хоч поясните хід думок, які сновигають у вашій голові?! Бо інколи здається: їх тисячі, і вони виплигують зі свідомості ліценціата Голоти, як чортики з табакерки. Чи то, може, все сливовиця? Вона добре б’є в голову.

— Б’є, — погодився Голота. — Але я почну з самого початку. З отої історії про Мнішека і його вовкулацтво. Історії недоладної й дивної. Ні, звичайно, — запевнив ліценціат Хохриттера, що, протестуючи, підняв долоню, — першим моїм відчуттям, коли я почув її, був паралізуючий жах. Не кожного дня магнат розповідає, що стає вовкулакою і їсть людей на вечерю. І не щодня його лікар каже, що той магнат просто несповна розуму, та при цьому не заперечує його людожерство... Та, трохи заспокоївшись, я таки почав роздумувати...

— Це робить вам честь... — з посмішкою кинув Хохриттер.

— Але ж історія ваша й справді була... надміру фантастичною, вам не здається? «Лікар та його підопічний із впливової родини їздять Європою, залишаючи після себе трупи, бо хворий на голову аристократ вважає себе вовкулакою». Це ж якась химерна казка, вам не здається?

— Чому ж. «Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». А тут усе досить банально, мій друже Голото. Душевнохворий убиває, його лікар, аби не було розголосу, замітає сліди... У Mercure de France й не таке прочитаєш...

— Згоден, паризькі писаки вмілі на вигадки, з ними можуть позмагатися хіба баби з київського базару на Подолі. І розповідали ви доладно. Та от розказаному віриш завжди більше, коли не знаєш, як було насправді.

— О, Господи, Голото! Давайте, здивуйте мене. Скажіть, що ви були свідком нашої з Міхаелем пригоди в П’ємонті, коли він убив дівчину! — реготнув Хохриттер.

— Ні, звичайно. Та я загадав. Ви забули, що я в цей час теж був в Італії. Навіть більше — мав приятеля з Турина і про вбивство молодої дівчини після карнавалу в Казале-Монферрато чув від нього, а той від свого дядька — місцевого судді. Вся ота драма, — Голота заговорив трагічним і пафосним голосом, — «Мнішек прокинувся біля закривавленої мертвої юнки, розпач і сльози, але тут з’явився благородний лікар, який врятував молодого пана від неминучої розправи розлючених городян»... — дещо не відповідає дійсності. Мені розповідали, як усе було насправді, — вів далі Голота, — дівчину не вбивав якийсь там вовкулак чи душив душевнохворий. Її отруїли. А я відзначив, що ви нащось збрехали. І це була перша дивина. Далі ви почали розказували все фанатичніші й фанатичніші оповідки. Мандри Європою, напади хворого Мнішека, каліцтва людей... У Парижі, князівствах... Я розумів, що ви брешете, але не зрозумів, навіщо.

— Безперечно. — погодився Хохриттер. — Ви мало що можете зрозуміти.

— Так, — погодився Голота, — я повільно запрягаю. Але коли вже стосується життя моїх близьких, то добре прискорююсь. Про цю мою особливість знають у Варшаві й Болоньї. Тож повторюся: я допетрав — усі ці вигадки про вовкулака з’явилися через те, що вам потрібно було маніпулювати Мнішеком. Вертіти молодим спадкоємцем величезного статку, мабуть, досить вигідна річ, чи не так?

— Ви просто неймовірний, ліценціате! Буря й наступ, як у справжнісінькому суді, — вдавано захоплено відповів Хохриттер. — Лавина звинувачень, не знаєш навіть, на що відповідати. Довершений хаос, що має, мабуть, збити обвинуваченого з пантелику. Я розумію, що в Болоньї ви таки вчилися недарма... Але, Голото... Відверто скажу... Ваші висновки — ну просто курям на сміх.

— Вигадані убивства, охоплений жахом і каяттям молодий граф. Ви, кому він довіряє, як рідному батьку... Щось змінилося, коли ви приїхали до Кременця. Почали зникати люди, — Голота не звернув уваги на глузування Хохриттера. — Мнішек був, як і раніше, упевнений, що вбиває під час своїх нападів, але убивали ви, прикриваючись хворим, як щитом. Але чому і головне як?

— Як? — луною відгукнувся Хохриттер.

— Мені не давало це спокою. Та коли я лиш почув про кременецькі підземелля, то зрозумів — ось найзручніший шлях убивати й залишатися непоміченим. Але ж тунелі під містом, то легенда, ніхто з місцевих ніколи їх не бачив. Усі згадували ту незрозумілу розповідь про братів-розбійників, які грабували з-під землі. Але брати, яких прозвали Чортами, давно на тому світі. Для вбивці була лише одна можливість...

— Яка ж?

— Знайти мапу підземель розбійника Микольці-каменяра.

— Як же її знайти, ту мапу?

Голота з огидою подивився на дурнувату масну посмішку лікаря.

— Ви ж, мабуть, чули про те, що жовнір порубав розбійника Микольцю, а його брата замучив Болиць?

— А їхню хижу спалили разом з усім мотлохом... — підхопив Хохриттер.

— Так-так, спалили. Але ж жовнір перед цим попорпався в речах Микольці і знайшов шматок паперу, у якому так нічого й не зрозумів. Але про всяк випадок сховав, а тоді продав. Знаєте, хто той жовнір?

— А ви?

— Добре знаю. Нещодавно розквасив йому носа. Після служби його взяли в палац до одних магнатів.

— Мірек, камердинер?! — удавано здивувався медик. — Але як ви дізналися?

— Іноді моя прихильність до шинків і розмов зі слугами дуже допомагає. Те, що Мірек був жовніром у Кременці й ловив розбійників, мені розповів Мнішек. Я зустрів Мірека «У Павла», де збираються всі місцеві слуги. Ледве теліпаючи язиком, він хвалився, як спалив хижу Микольці, як знайшов і продав папери з його рундука...

— Кому?

— Настоятелю василіянів. Отцю Бернарду. Той дурень з радістю віддав Бернарду справжній скарб за відріз полотна на нові штани.

— То вона весь час була у Бернарда?

— Так, увесь цей час вона була у старого настоятеля василіянів...

— Вам би, Голото, менше по шинках було швендяти. Може б, не забивали собі голову розповідями місцевих пияків.

— Це правда. І ви прекрасно це знаєте. Як і те, що старий усе життя шукав у підземеллях могилу святого апостола Матфея. Про це мені, як і вам, розповів Мнішек. Ви дізналися, як саме він її шукає, як орієнтується під землею... А тоді видурили в нього карту й почали вбивати.

— Чому я?

— Я міг би й далі перераховувати суперечності у ваших брехливих розповідях... Але то все було непевно, самі натяки, марево...

— Так, і химерне марево, — вставив Хохриттер. — І що раніше ви це зрозумієте, то краще...

— Так думав би і я, якби отець Бернард не розповів мені... — промовив Голота, дивлячись на Хохриттера.

— Він не назвав вам жодного імені, бо ви б оце зараз не плели бозна-що!

— Так, він не сказав мені імені, але я й так здогадався. Бернард усе життя бігав за своєю мрією і легко став вашою жертвою. Ви знали, що є метою усього життя старого настоятеля. Осяяти Кременець, зробити його другим Римом. Знайти могилу святого Матфея. Ви показали йому книгу, де були натяки на те, де шукати раку з мощами апостола. А він упустив вас під землю. Скоро, дуже скоро старий зрозумів, що допустив у підземелля потвору, але навіть тоді йому здавалося, що ці жертви не марні. Що знайдені рештки Матфея зроблять Волинь твердинею християнського світу. Але, знаєте, абат таки мучився від докорів сумління. Недарма він замовив оту картину...

— Яку картину? — підняв брови Хохриттер.

— Ваша біда, Хохриттере, що ви багато цікавилися медициною і мало — мистецтвом. Це згубило вас. Отець боявся вас. Він знав, що ризикує, тож хотів навіть із могили вказати на справжнього Кременецького Звіра і заспокоїти своє сумління. Ви пам’ятаєте ту копію картини Боутса, що висить у старого в вітальні?

— Якісь муки якогось святого! Яке це має відношення?! — вибухнув зовні спокійний медик.

— То муки святого Еразма, якому кати виймають нутрощі. Її намалювали у Львові цього літа. В оригіналі — двоє катів жорстоко вбивають святого. У своїй же копії Бернард велів зобразити одного мучителя сивим ченцем — то був він. Інший кат зображений високим хлопцем з лицарськими шпорами.

— Міхал Мнішек. Це ж очевидно.

— І я спочатку гадав, що то він так натякає на свого племінника. До того ж, Бернард сказав: Міхаель. Я тоді навіть трохи здивувався, бо чому б то дядько кликав племінника німецькою, і лише потім зрозумів — то він говорив про вас — Пауль Міхаель Райнер Хохриттер. То ви були тим високим («hoch») лицарем («ritter»), зображеним на картині старого настоятеля...

— Далі. Ваша фантазія просто фонтанує, мій дорогий.

— Далі? А далі — все. Заманювали, вбивали, позбувалися тіл. Убивали, скоріш за все, саме тут, — оглянувся Голота. — У підвалі, а то й у цій самій кімнаті. Як саме? Думаю, отрута. Тіла ви шматували пізніше, а рештки тягли по підземних переходах і викидали в ущелину в горах. Але мене не полишають питання: навіщо так жорстоко й дивно? Навіщо ви робили все, аби підставити свого вихованця, за яким змалечку доглядали?

— Давайте нарешті докази, бо таку історію я можу розповісти про будь-кого, — у голосі медика почувся метал, він уже не посміхався. — Хоч би й про вас, ліценціате. Хоча, можливо, у мене й не вийде так яскраво — адже у вас справжній літературний дар.

Голота відпив сливовиці й закашлявся. За мить віддихався й продовжив здавленим голосом.

— Після смерті Бернарда я поліз у підземний хід в його будиночку. Дійшов підземеллям до підвалу монастиря тринітаріїв. І знаєте, що я там угледів? У старому покинутому підвалі, в який ніхто не заходив років із десять? Ще один лаз, магістре. І той лаз за хвилину привів мене до вашого будинку. І вже у вашому підвалі я знайшов це, — Голота нахилився до своєї торбини й кинув на коліна лікарю гострі залізні пазурі. — Ви таки любитель зовнішніх ефектів, отрут і моторошних убивств...

Голота провів руками по обличчю. Хохриттер подивився на свою склянку, в якій виблискувало відображення язиків вогню і трохи похитав нею, розплескавши ракію.

— Не отруту, Голото, — несподівано промовив він. — Ні, не отруту, бо то надто вульгарно. Це макаронники люблять сипати один одному в келихи різну гидоту, ми, німці, не такі передбачувані, — вишкірився він. — Ніякої отрути, звичайне снодійне. Так-так. Лише снодійне, мій милий друже. Ви маєте рацію, кожен з тих, хто приходив сюди нишком уночі, отримував порцію снодійного, а вже тоді я...

Хохриттер помовчав, відпивши трохи сливовиці, і цмокнув губами.

— Дуже смачно, аромат просто magnifique. У дитинстві я навіть не думав, що матиму власний будинок, носитиму багатий одяг, їстиму вишукані страви, питиму такі напої. Ви знаєте, Голото, що за життя у малого, батько якого має корову, поганий характер і здоровенні кулаки? Хоча звідки вам таке знати? Ви ж із тих, хто спав на перині, підтирався шовком. Що, здивовані? Я про вас дізнався багато чого цікавого, залишений без спадку, милий князику... Але повернімося до наших із вами справ. Так-от, дитинство. Хтозна, чи вижив би той малий, якби не місцевий хірург, якому потрібен був підручний. Хлопчик, якого б не нудило від вигляду кишок та відрізаних пальців. У лікаря жилося йому не надто добре, але ж це було краще, ніж втрачати свідомість від ударів здоровенного селюка... Та й помер той лікар вчасно, щойно виявилося, що хлопчина має неабиякий талант.

— Убивати, — тихо підказав Голота.

— Е ні, ліценціате. Я завжди був справжнім лікарем. Не те, що більшість коновалів, яких зустрічав усе своє життя, — відмахнувся рукою, скривившись Хохриттер. — У мене був талант і золоті руки. Уже малим я був кращим за того старого тупака, що мене вчив! Але він чомусь відкинув копита, і я накивав п’ятами, забравши його гроші зі сховку. Тікав так довго, що зрештою, зупинився аж у Монпельє.

Хохриттер зупинився, подивився у вогонь невидющими очима, явно згадуючи. Потім отямився, пошкрябав щоку й продовжив:

— Туди, в університет, я й віддав Ремерові гроші і так став студентом. Там також було нелегко. Хай я був один із найкращих анатомів і хірургів серед студіозусів, та не мав жодного шансу прославитися. Бо був чужий і бідний. Не з’явилося в мене шансів і коли почав практикувати. Всіх клієнтів розділила між собою зграя старих недоумків та синків із багатих родин. Мені ж лишалося їздити Європою у пошуку випадкових заробітків.

— Так ви потрапили на Волинь...

— Спочатку у Львів. Я вилікував одного міського патриція від метеоризму й відразу ж став зіркою у цій глушині...

— Тоді ви почули про Мнішеків... Про хворобу хлопця.

— Так. А коли приїхав, відразу побачив, що ніяких хвороб немає й близько. Хлопець був трохи нервовий і з неабиякою уявою. А от мати довела його до справжніх розладів. Усе, що було потрібно, — це відірвати хлопця від тієї істерички, що я й зробив — повіз у мандрівку.

— Але що сталося в Італії?

— Що? Дві речі. Я побачив моїх бездарних однокашників, які лікували в Римі, Неаполі та Венеції. Їх називали світилами науки і під час зустрічей вони зглядалися й плескали мене по плечу, гидливо кривлячи губи на вбогого тедеско[47]. І ще одне: я зрозумів, що, як завжди, мав рацію — хлопець повністю вилікувався вже за місяць. А це означало...

— Що скоро ви втратили б роботу...

— Так, ви, на диво, проникливі. І як я міг так помилитися, вважаючи вас недоумком? Так, я справді злякався. Так-так, мій милий ліценціате. Я не хотів більше жити в конюшнях і годувати бліх у поганих заїздах. І саме в цей час сталася подія, що перевернула моє життя, — Хохриттер зробив паузу й прикрив рукою очі. — Якось до мене навідалися гості, посланці дуже, дуже впливових людей. Які мали зуб на дядька хлопця...

— І? — нетерпляче підганяв Голота лікаря.

— Люди знали про хворобу хлопця і про те, що я його вилікував...

— Не кажіть далі, — швидко заговорив Голота, кусаючи губи. — Вам заплатили, аби ті хвороби повернулися. Навіть більше — аби ті хвороби зробили Міхала кривавим маніяком... Тоді б вони мали, як впливати на дядька-міністра...

Хохриттер скривив губи і поаплодував Голоті:

— Браво! Усе так і було. Аби повернути нервовому Міхалу його лікантропію, треба було влаштувати справжню виставу й отруїти нещасну дівчину. На війні як на війні, — театрально розвів руками Хохриттер. — Результат був прекрасним. Міхал знову поринув у депресію. Я ж розпоряджався грошима молодого магната, писав трактат про лікантропію й почувався господарем світу.

— Але чому ви повернулися?

— Бачиш, Голото, тим панам знову знадобився старший Мнішек. Вони захотіли влаштувати показову виставу й засудити його небожа тут, серед їхніх володінь... Не просто небожа, а кривавого Кременецького Звіра, проклятого Богом.

— Пани? Ви натякаєте на Фамілію, клан князів Чарторийських, що ворогують із Мнішеками? — перебив Голота.

— Можливо, — ухильно відповів Хохриттер. — У могутніх князів Чарторийських завжди палкі суперечки з дядьком Міхала... Але, зізнаюся, Чарторийські тут не більш, ніж маріонетки.

— Маріонетки? — здивувався Голота. — Найвпливовіші люди в Речі Посполитій?

— Справді впливові люди сидять трохи далі на схід. Ви чули про графа Паніна[48]? — запитав Хохриттер, сплівши пальці.

— О, Господи, Хохриттере! — Голота аж устав зі свого крісла. — Не кажіть мені, що ви російський шпигун!

— А що вас дивує, Голото? Це ж Річ Посполита. Тут половина аристократів — російські шпигуни, інша — саксонські, і всі вони продаються то одному табору, то іншому. Чому не може бути шпигуном лікар?

— Але... Навіщо?

— Що саме?

— Я розумію, навіщо росіянам або саксонцям аристократи, впливові люди, багатії. Але навіщо їм... ви?

— Комусь же треба виконувати брудну роботу... Я, наприклад, відповідаю за прихильність до Московії його світлості Єжи Мнішека... З моєю допомогою Московія тримає його на короткій шворці.

— Через хворобу Міхала? Не смішіть мене...

— І це також. Ви ж розумієте, як нам вдалося завербувати міністра Єжи Мнішека вперше?

— Отим убивством в Італії?

— Отруєна дівчина була донькою місцевого графа. Можете уявити скандал, який міг спалахнути, якби Міхал зізнався в убивстві, як і хотів... Але росіяни допомогли зам’яти бучу, яку самі ж і організували, — посміхнувся Хохриттер. — За це, ну, і, звісно, за двадцять тисяч червінців міністр Мнішек несподівано став палким прихильником Петербурга.

— Але що ви робите в Кременці? — знову повернувся Голота до свого питання.

— Друга дія, мій друже, цієї вистави. Минув час, двадцять тисяч червінців міністр витратив і вже забув про них. Потрібно знову змусити його танцювати під дудку Петербурга. Саме тому й вигадали судовий процес проти маніяка-аристократа і невеличку селянську війну на землях родини кровопивці...

— Міністр Мнішек уже знає про це?

— З міністром Мнішеком поки говорять самими пряниками й улесливими словами, але, про всяк випадок, тримають за спиною руку з нагаєм у вигляді племінника, якого знеславлять на все королівство, та селян, які поруйнують маєтки Мнішеків через магната-вовкулаку, що різав їх, як овець.

— Але чому ви вирішили, що звістка про вовкулаку збурить людей?

— Збурить, аякже, не може не збурити, — впевнено хитнув підборіддям Хохриттер. — Хоча б тому, що кілька загонів обурених селян уже ховаються в лісі на Брацлавщині... Палити ті селяни вміють, повірте мені. І вбивати теж.

— Тож для того, аби викрити убивцю Мнішека, ви обрали мене?

— Ви були прекрасним кандидатом на цю роль. Спочатку ми хотіли розіграти «італійську» виставу з пошматованою вовкулаком дівчинкою-шляхтянкою. Але навіщо повторюватися, коли ви, Голото, так активно кинулися шукати вбивцю? Вам потрібно було просто не заважати і вчасно підсунути винуватця. Тим більш, що і сам Мнішек був упевнений, що вбиває.

— І ви почали водити мене, як того бика на шворці?

— Коли ви побачили той ритуал у будинку Потоцького, я зрозумів, що ви — ідеальний кандидат. Я переконав Сангушка, що вам недаремно довіряв сам старий канцлер, і лише ви можете знайти убивцю. Староста повірив би кожному вашому слову...

— І що далі? Суд над вовкулакою, палаючі маєтки...

— Знеславлена родина. Про кременецького вбивцю вже за тиждень, розкривши роти, слухали б у варшавському салоні княгині Масальської. Минуло б небагато часу, й історія розлетілася б усією країною.

— Салон Масальських?! Що, і Ярина?! Вона теж бере в усьому участь?

— Ну, дівчинка Ястжембців нічого не знає. Але ми використаємо її талант на повну. Її розповідь про Кременецького Звіра-аристократа збурить не те що Варшаву — всю Європу! Якщо це буде потрібно...

— А потрібно, до речі?

— Поки що ні. Дядько Міхала йде тією дорогою, яка нам вигідна.

— Він був маршалком Радомської конфедерації[49]...

— Це те, що нам потрібно.

— Але ж ось-ось створить іншу... А тоді неминуче повстання... проти Росії.

— А ось цього нам не потрібно. Тому ми маємо бути готові використати свої козирі.

— І розвалити державу?

— Саме так, мій дорогий друже. І найдивовижніше — нам допомагають у цьому її опори — шляхта й магнати.

Голота подивився на Хохриттера, що зараз, увесь у тінях від вогню, мав вигляд, як страхітливий Мефістофель, і йому стало моторошно. Ліценціат примусив себе говорити далі.

— Висока політика, шпигуни, підкупи... Але що примусило вас, лікаря, убивати?

— Чесно кажучи, я не мав особливого вибору. Кігтик застряг — усій пташці пропадати, кажуть мої друзі з Московії. І спочатку я не отримував ніякого задоволення. Але потім у мене з’явилася вона... мапа підземель Кременеця, — проказав Хохриттер, закотивши очі в неприхованому захваті.

— Ви схибнулися на всемогутності?

— Трохи, — кивнув головою, погоджуючись, лікар. — Повірте, таке б’є по мізках, і вам би вдарило. Бернард мав рацію, підземне місто божественне. То справжній витвір, мереживо, яке заворожує. Ви бачили лише малу його частину, інша — то просто підземне королівство. Можливо, десь там справді ті мощі святого, хтозна. А ще — то справжня магія. Коли я розібрався в усіх хитросплетіннях переходів... Ви навіть не підозрюєте, де є виходи з підземель! У найнеочікуваніших місцях! У кімнатах, шинках... у кожній старій кам’яниці. У кожній! Часто я стояв і слухав. Скоро я знав усе про всіх... А потім... потім я отримав новину...

— Спадок? — уїдливо запитав Голота.

— Не зовсім. Новина не така приємна. Я помираю, і мені залишилося місяць — не більше, — усміхнувся медик.

— Отакої.

— Так, і тоді я зрозумів, що мені потрібно. Встигнути залишити своєї ім’я у віках.

— Пафосно...

— Мені вже все одно. Я поєднав дві справи. Вовкулака почав убивати, а я почав писати величезний трактат «Робота серця», а на видавництво майбутньої книги віддавали грошики нещасні жертви... — вишкірив зуби Хохриттер.

— Як саме убивали?

— Так ви ж самі й розповіли про це! Блискуче розгадали, дарма я вважав вас дурником. Я показував жертвам карту, показував підземелля, виходи в старовинних маєтках. Вони чули секрети купців, патякання магнатів, таємниці чванливих шляхтянок. Від перспектив у них розбігалися очі. Тоді ми йшли підземеллями до мене. Вони засинали, а я починав свої досліди... Тіла потім виносив за місто.

— А Мільчек? Купець? Він же кричав у лісі?

— О так, була майже невдача. Він не заснув — напевне, того разу я не розрахував кількість лаудануму[50]. Разом ми вийшли з нори біля шинку, де він залишив товар. Неймовірно, але той бовдур ударив мене по голові, забрав карту й накивав п’ятами. Я був шокований: жертва, що мала ось-ось померти, показала зуби! Та я швидко отямився й побіг коротким шляхом, що виходив аж у гори. Я знав, що той пройдисвіт помчав до Шумська. Коли я наздогнав його, лауданум подіяв. Він уже майже спав, тримаючи в руках повіддя, коні йшли самі. Мені лишалося лише скочити на воза й прохромити шахрая, як хруща. Та він несподівано прокинувся й закричав. Довелося швидко його кінчати й тікати, адже я вже чув, як хтось ломиться крізь кущі.

— Стривайте, а смерть шинкаря, коли Мнішек був у Лишні?

— Тут усе просто. Муки сумління Мнішека потрібно було постійно підсилювати. Шинкар був п’яний, як чіп, скрутити йому в’язи було легко...

— Чому ви напали на Сташку? — перервав його Голота.

— Чому? Тут, до речі, ви можете винуватити лише себе. Я дав вам убивцю-маніяка, ми мали піти до Сангушка й розказати йому все. Але ви чомусь вошкалися, тож довелося вас переконувати, — проказав Хохриттер. — Мнішек заснув, а я виліз зі сховка в кімнаті й ударив... Бачили невеличкий гардероб зліва, як заходити в спальню? Звідти хід веде прямо до тринітарського монастиря, а тоді до мене...

— Так от куди ви так поспішали, коли тоді вийшли від Мнішека...

— Так, саме туди й поспішав... — погодився лікар. — Відправив вас до аптекаря, але все одно ледь устиг повернутись, і ви вже мало не розбили мені двері, — посміхнувся Хохриттер.

— У мене лиш одне питання, метре. Ви мені все отак розповідаєте, бо?..

— Бо, Голотонько, я все одно помираю...

— Ви ж не думаєте, що помрете спокійно, пане лікарю? Я вам не дам цього зробити, — проказав Голота, крутячи в руках склянку.

— Я не думаю, що ти будеш у змозі, милий мій квесторе, — проказав з посмішкою лікар і хлюпнув у Голоту зі свого келишка. Ліценціат, якого обпекло, немов вогнем, закричав і впав на коліна.

— Я поживу ще місяць, а от ти — ні, — проказав лікар, вихоплюючи з-за поясу Голоти пістоля й натискаючи на спусковий гачок.

Гуркіт боляче вдарив по вухах, Голота підвів очі й побачив, як у вибитих дверях стоїть Болиць з незмінною дев’ятихвосткою у руках.

— Не старайтеся марно, пане лікарю, цей бовдур ніколи не заряджає того пістоля. Носить його як прикрасу чи як талісман... І той талісман чомусь завжди рятує цьому дурневі життя...

Хохриттер розгублено подивився на ката. Той підійшов до Голоти й присів. Канчуком підняв йому підборіддя.

— Що, очі виїло? — з надією спитав він. — Чим то він тебе?

— Міцною горілкою, кислотою. Налив, видно, з тих своїх пляшечок — пробурмотів Голота. — Але я щось такого від нього чекав, прикрився рукою. Дивись, — показав Голота поїдений кислотою одяг та шкіру на руці. — Ох і лікар, дияволовий син, — засичав він від болю.

— Жаль, що не виїло. — скривився кат. — Але ж який вигадливий! — повернувся кат до Хохриттера, який отетеріло дивився на все, і сплеснув руками. — Треба й собі спробувати таку... як ти казав? Кислоту? Дякую, лікарю, за ідею. Завдяки вам ми підемо нога в ногу з прогресом. Правда, хлопці? — литвин повернувся до своїх похмурих підручних, що незворушно стояли в дверях, як два індіанських ідола. Ті лиш кивнули, дивлячись своїми маленькими свинячими очками на Хохриттера.

Голота встав, колихаючи обпечену руку. Здоровою кінцівкою він м’яко забрав із рук лікаря пістоль, і цей рух йому дорого дався, бо від болю ліценціату аж в очах потемніло.

— Ви ж не вважали, що я просто так відпущу вас, метре? Якщо ви думали, що втечете від усіх і веселенько помрете собі, скочивши з шинку з дівками прямо у якесь там коло пекла, мушу вас розчарувати. Оці хлопаки трохи підготують вас до вічних мук. Будете вмирати довго...

— Гарантую, — кивнув головою Болиць. — І, до речі, панове, хочемо з хлопцями подякувати вам за вашу бесіду. Було дуже цікаво, он Гавел рота не закривав, — кивнув він у бік рудого здорованя. — Велика то честь — мати справу з самим Кременецьким Звіром...

Хохриттер слухав усе це, нервово стріляючи очима по бокам. Він явно втратив свій гонор і пиху. Увесь змокрів, піт лився із чола, його погляд перебігав з Голоти на Болиця.

— Чекайте! Я вимагаю справедливого суду. Я маю право...

— Безперечно, маєте. Але ми у вас його забираємо. Отакі жорстокі закони у цій глушині, метре. Це Волинь. Жорстока земля, жорстокі люди, жорстокі звичаї, — розвів руками Болиць.

— Богуславе, — нервово кинув Хохриттер свій останній козир, — Я допоможу вам повернути своє! Батьківщину. Маєтки, землі, багатство. Справа про Звіра з Кременця, якщо тим Звіром буде Міхал, звалить Мнішеків. Якщо ви оголосите про свої права, то повернете Вишневець! Присягаюся.

— Дарма ви сюди приїхали, дарма влаштовували всі оті штуки, — проказав Голота, відвертаючись і падаючи на крісло. — І ще одне. Щоб ви знали — Сташка жива. Карась забрав її до себе й розпустив чутки про смерть. На цьому все. Бувайте, магістре.

До Хохриттера підскочили двоє підручних ката. Той звивався змією, та один удар по тельбухах охолодив його завзяття. Старигань скрутився калачиком й протяжно і страшно завив від страху.

— Куди, куди ви мене тягнете?! Ні, ні!

— У ваш же підвал. Ми вже навіть усе там підготували. Чого ви стоїте, йолопи?!! — несподівано закричав Болиць. — Тягніть його!.. — Йолопи негайно понесли зблідлого, як крейда, Хохриттера, який уже не плакав і не просив милості, а знаючи, що його чекає, лише тихенько вив. Його мляві крики на східцях врешті затихли, а Болиць сів у крісло біля Голоти.

— То ніяких убивств?

— Так, знову спокійне й мирне містечко Кременець, Болицю. Білі, іграшкові будиночки, милі люди. Ніяких жебраків, і убиваєш лише ти. Все, як любиш.

— І слава Богу, — проказав кат, понюхавши й відпивши трохи сливовиці. — І що він ото молов, яка там амброзія? Пійло як пійло. Ти йдеш? Мені треба зачинити за тобою двері...

— Усе, йду, — Голота й собі закинув голову, вливши у горлянку ядучу сливовицю. Устав і замружився від болю, стискаючи обпечену руку. — Надіюся він таки довго мучитиметься.

— Довго. — кивнув головою кат. — Голото...

— Що? — повернув голову той, уже починаючи відчиняти двері.

— Ти пам’ятаєш?

— Так, іти й ніколи не повертатись...

— Бо шансів більше не буде.

— Шанси є завжди, Болицю, дурний ти кате... Шанси є завжди.