Кременецький звір

Розділ 16 У якому багато дискутують про концентрацію під час шахової партії

Убивство королівської особи мало статися ось-ось. Треба було щось терміново робити й рятувати помазаника Божого від неминучої загибелі. Шансів було замало, та Голота збирався битися за монарха до кінця. Він задумливо потягнувся, щоб схопити короля за горлянку і тікати, як із подивом побачив краплю крові, що заструменіла з пальця. Він ошелешено підняв руку догори й уважно дивився, як червона цятка біжить униз до зап’ястка, залишаючи по собі слід.

— От і ти попався, ліценціате! — почув Голота сміх і підняв очі на Мнішека, що дивився на нього з іншого боку шахової дошки, вишкіривши у посмішці свої тридцять з лишком білосніжних зубів.

— Що? — нарешті отямився Голота.

— Ліценціате Голото, сьогодні тобі виказана неабияка честь, — дуркуючи, Мнішек запищав голоском церемоніймейстера, якого для шику тримав у палаці Сангушко. Та не витримав, знову розсміявся й заговорив звичним голосом. — Дивина, що ти не помітив. Ми ж дограємо нашу незакінчену партію не за звичними шахами, дорогий ліценціате, а сидимо за столиком, за яким я зазвичай граю сам із собою. Сьогодні вранці я наказав Мірекові приготувати його для нас і розставити фігури.

— Фігури? — досі не розуміючи, проговорив Голота.

— Прекрасна робота, лише придивися. Це зробив той львівський майстер, про якого я тобі говорив. Геній, без перебільшень.

Голота глянув на Мнішекового камердинера, що звично стояв біля дверей і насилу стримувався, аби не загигикати, як кінь, а тоді нарешті пильніше подивився на шахового короля, об якого він щойно порізався. За мить здивовано підняв брови, а тоді кинув погляд на Мнішека. Той беззвучно реготав.

— Чекай, він же весь з якихось гострих шпичаків, наточених мініатюрних лез... Такими шахами зарізати можна...

— Ти краще подивися, як усе ідеально зроблено... Поглянь, яка ажурна робота і яка смертельна краса...

— Ідеальна, ажурна... Не те слово. Я не знаю, що то за геніальний майстер їх зробив — просто шедевр... Шедевр дурні. Бо це ж таки дурня якась, Міхале, — Голота здивовано оглядав фігури. — Чи це якийсь жарт, чиясь хвора фантазія?

— То я придумав! Адже шахи — то війна в мініатюрі, і колись мені спало на думку, що до них треба ставитися серйозно, — відповів Мнішек. — Треба бути сконцентрованим, аби дограти партію без каліцтва, — засміявся шляхтич.

— Намагаючись бути сконцентрованим, ви собі колись відчикрижте пальця, Міхале. Але я вам аплодую за вигадку. Ви, магнати, неабияк вигадливі, особливо коли йдеться, як когось убити або помучити. Навіть якщо цей хтось — то ви самі. Це ж треба, різонуло, немов шаблюкою. — Голота, висмоктуючи кров з пальця, повернувся до Мірека. — Дай якогось полотна руку перев’язати, лобуряко! І не шкірся, бо якщо твій пан і вельможа, то тобі я можу й носа набік вкласти...

Навіть поріз не зміг очистити голову від сотень думок, які не полишали його після вчорашнього вечора. Вночі Голота ледве дотяг Ярину до її будинку, вклав у ліжко, а тоді всеньку ніч просидів біля вікна, тримаючи в руках свій заряджений турецький пістоль і чекаючи не знати чого. Через моторошний ритуал у будинку Потоцьких він не міг заснути ні на хвилину... Вовкулаки, вбивства, люди в балахонах, таємний орден, жертвоприношення — навіть для Голоти цього було забагато. Кременець, що завжди здавався йому маленькою спокійною оазою з ляльковими будиночками та охайними богобоязними міщанами, враз перетворився на якусь обитель зла. Стискаючи пістоль, Голота заснув лише за годину перед світанком. Зранку сонний і невиспаний він підійшов до дівчини, що ридма ридала на ліжку, й наказав не виходити з будинку. Сам же рушив до Мнішека. Йому терміново треба було поділитися з кимось своїми думками... Зараз він сидів змарнілий, втомлений і роздратований через ідіотські жарти веселуна Мнішека. Думав, як розповісти про вчорашні пригоди, аби той не підняв його на кпини. — Не ображайся на Мірека, Голото. Твоя мармиза виглядала надто вже кумедно. Ти краще розкажи про зосередженість на дуелях. Ти щось там розповідав про десятки дуелей без єдиної подряпини, — знову почав Мнішек під’юджувати свого супротивника. — Флорентійська школа, випади, контргра... Щось я починаю недовірливо ставитися до твоїх італійських історій. Не може бути дуелянт таким неуважним телепнем.

— Може, якщо дуелянт не спав усеньку ніч, а його товариш, від якого він не чекає підступу, підсовує заточені, як ножі, шахи. Це ж треба до такого додуматися, неймовірно просто! Можете ще замовити десь стільці, нашпиговані кольками, або приготувати отруєну їжу, чи хай Мірек будить вас пострілом по ліжку. Запевняю вас, це також неабияк сконцентрує й підвищить уважність...

— Ти просто не розумієш жартів. У шинку вчора перегуляв? — примирливо заговорив Мнішек. — Якась удовиця відмовила знаменитому ліценціату Болонського університету, неперевершеному майстру риторики й права? Чи досі так переживаєш за нашого вовка? Мушу тебе заспокоїти, не ти один почуваєшся дурнем. Я того вечора мусив вислуховувати Сангушкові кепкування, аж поки не відкланявся до сну. Це було нестерпно, повір мені.

— Ні, Міхале, про вовка я вже не думаю, — похитав головою Голота. — Більше міркую про того, хто справді вбиває.

— А я цього разу погоджуся з Сангушком. Думаю все ж, то якісь розбійники з гір. Їм треба посіяти страх, аби жертви тремтіли й не противилися, коли вони виходять із хащів. І треба визнати, їм це цілком вдалося. Пам’ятаю, у Провансі мені розповідали про савойара[36], що сам один нападав на валки з десятками людей. Виходив у сутінках з лісу з кабанячою головою на плечах і так грабував. Так-так, із кабанячою головою! Маска була зроблена просто майстерно, і люди були такі ошелешені, що й не думали відбиватися — віддавали тому кабану все, що мали.

— І довго він так ходив?

— Поки не зустрів не надто полохливого мандрівника. Чи то навпаки — занадто нервового. Той вихопив пістоля й зацідив вигаднику кулю межи очі, — захихотів Мнішек.

— У нас ситуація не така комічна. Наш розбійник — убивця, і свідків не залишає.

— Так, це правда. Та й не грабує... — дещо знітився Мнішек.

— А от це хтозна.

— Як це?

— З одного боку, він — звір без докорів сумління. Так страшно вбивати й нівечити своїх жертв... Але з іншого — він не нападає аби на кого. Обирає лише тих, хто має грошенята. Бо знає, що люди їдуть з грошима. Звідки?

— А ти впевнений, що з грошима? — здивовано облизав губи Мнішек. — Мені здавалося, що жертви випадкові...

— Сам дивись, узагалі зниклих, яких можна вважати жертвами, семеро. Ти сам казав, що двоє твоїх орендарів саме везли тобі гроші. Так?

— Так. Марчевський та Ржонса їхали з грошима.

— Убитий Мільчек саме продав крам у Дубні. Так?

— Так.

— Двоюрідний брат радника магістрату пропав разом з боргом, який віз родичу, а василіянин мав при собі пожертви для монастиря. Ще про двох зниклих, отого чиншового шляхтича Бжозовського й жидовина Йосипа я нічого не знаю. Але підозрюю, вони теж мали при собі щось цінне. Покійному шинкарю, знову таки, ти заплатив за тиждень наперед...

— Про шинкаря я тобі сказав, а про інших ти звідки дізнався?

— Встиг поговорити з усіма, хто жалівся старості. І родичів навідав. І посидів по корчмах, послухав, що люди кажуть. У тому, аби вивідати щось у такому невеликому містечку як Кременець, немає нічого складного. А я майстер у цій справі, ти ж знаєш. Хіба що голова зранку боліла й нудило. До речі, до шинку отого Майтуза, на Медовій, не ходи, продає якесь страшне пійло, яке видає за першокласний угрин. Краще заходь у «Під сливою» на Вишневецькій, острозьке пиво під раки — то просто казка...

— Які раки? Що далі? Ну, дізнався ти, що їх грабують, і що? — нетерпляче ляснувши в долоні, Мнішек перервав Голотині гастрономічні розповіді.

— Далі в мене з’явився підозрюваний, — зізнався Голота.

— Хто він, кажи швидше, — нахилився до ліценціата шляхтич.

— Скажи мені ти. Бо ти й сам би його назвав, якби склав два і два. Хто в нас знає все про всіх, вирізняється жорстокістю й злобою десятьох, любить убивати і жадібний, як сам чорт? Чия жорстокість — то звична тема для розмов міщан, особливо коли вони оковитої трохи ковтнуть?

— Ну катова, звісно. Болиця... Болиць??? — вирячив очі Мнішек на власну здогадку.

— Я почав підозрювати ката відразу, ще до того, як ми вполювали вовка. Але ж знаєш, ти б подумав, що то я так мщуся, і нізащо мені не повірив би. А коли лікар сказав, що рани на спині загиблих можуть бути від гачків кількахвостого нагая, то я зразу зрозумів, що вбиває саме Болиць.

— Не може бути, — очі у Мнішека розширилися, — треба терміново йти до Юзека... Але ж це треба — на нього ніхто ж і не подумав би...

— Не треба будити старосту. Я був трохи розбурханий, тож навідався до ката відразу, як зрозумів, уночі.

— То Болиць мертвий? — спитав Мнішек, — Ну, я роблю логічний висновок, з огляду на те, що ти живий...

— Скажімо так, я таки навідався до нього й уже був готовий зійтися з ним у чесному поєдинку один на один, — трохи зніяковіло проказав Голота і збентежено подумав: «Не згадувати ж, як душив ката, якого заскочив на нічному горщику, а той відбився тим самим горщиком».

— І що? — зацікавлено проговорив Мнішек.

— Ну, скажімо так: Болиць зміг мене переконати, що то не він, — Голота доторкнувся до голови, на якій досі була гуля.

— Ти впевнений?

— Цілком. Катові аргументи були досить... вагомі, — Голота скривився, згадавши, що ті аргументи ще й не дуже добре пахли.

Мнішек відкинувся на спинку крісла й потер лоба. Він виглядав засмучено.

— Я вже мало не подумав, що ти знайшов убивцю.

— Ти ще ніколи не був так близько від істини.

Мнішек здивовано підвів очі на свого товариша. Голота, що ще секунду тому розповідав про свої пошуки весело, тепер дивився зосереджено. Навіть більше — похмуро.

— Як це? Що ти маєш на увазі?

— Розумієш, Міхале, — повільно, наче обдумуючи кожне слово, почав говорити Голота, — майже всіх зниклих люди востаннє бачили у цій частині міста. Я вже довго роздумував над цим, поки Болиць не розповів мені про будинок, в якому коїться щось чудне. Знаєш, оте рококове нещастя покійного Потоцького?

— Ой, завжди, як бачу його, серце кров’ю обливається. Старий Потоцький був трохи несповна розуму, це ж усі знають, — Мнішек так нервово гигикнув, що Голота здивовано зиркнув на нього, та не підтримав жарту.

— Ну, не настільки ж, аби робити шахи, гострі, як ножі, але достатньо навіжений — так. Отож... Я вчора навідався туди, в оте страшне кладовище поламаних амурів, безголових німф та покалічених атлантів... — зробивши паузу, Голота продовжив: — І побачив якийсь моторошний ритуал... Чи то чорна меса, чи то ще якісь сатанинські вечорниці... Суцільна чортівня. Я не думав, що таке може бути в Кременці, де в магістратському суді здатні засудити за відьмацтво через кривий погляд на чужого чоловіка. І ось тут, у центрі міста, чорнокнижні гімни, заклинання, жертвоприношення... А насамкінець, знаєш, що я побачив?

Мнішек захитав головою. Йому передалася серйозність Голоти, і він уже не сипав жартами, як зазвичай, а слухав з якоюсь хворою цікавістю.

— Гадки не маю...

— Вовкулаку... — Голота нервово посміхнувся і повернувся до Мнішека. — Тільки не смійся, прошу тебе. Мені досі моторошно, але я бачив саме вовкулаку. Я знаю, це звучить кумедно, але це правда. От тобі хрест, — Голота дивився на Мнішека, але той і не думав кепкувати. — Людина перетворювалася на вовка, я справді це бачив, — повторював Голота раз у раз. — Я тепер думаю, що це саме той вовкулака, котрий убиває людей. Згадай, селяни впевнені, що саме перевертень нападає... От, диявол! Що ж це за шахи такі, ними неможливо грати, пане Мнішеку!!! Я так без пальців залишуся!

— Концентрація... — кволо проговорив той.

— До біса концентрацію, Міхале!.. — роздратовано крикнув Голота, дивлячись, як тура розпанахала його інший великий палець. — Тобі вона допомагає?

— Не дуже, — Мнішек нервово засміявся, показуючи руки, вкриті дрібного павутиною з порізів. — Що, вражає?

Голота не відповів, а мовчки дивився на свіжу білосніжну пов’язку на руці Мнішека, що виглядала з-під рукава шовкового халата в химерних єдинорогах. Він згадав учорашній ритуал і ножа, який різонув вовкулаку по руці-лапі. Мнішек обірвав сміх, простежив за поглядом застиглого Голоти, подивися на руку й собі. Раптом його пальці затремтіли, мов у пропасниці, і долоня насадилася на гостряка, яким була увінчана голова ферзя.