Кременецький звір

Розділ 22 У якому розповідають легенди

Абат Бернард сидів у кріслі, заплющивши очі, а молодий послушник читав йому вголос якийсь із розділів «Дослідів» Монтеня. Закутаний у ковдру сивий настоятель лише кивав головою, коли чув якесь улюблене мудрагельство філософа, й аж мружився від задоволення, повторюючи пошепки сентенції великого француза, які знав напам’ять. Голота, який завмер на порозі, ввічливо кахикнув — настоятель відразу ж розплющив одне око, а за ним і друге. З відчутним зусиллям він таки вийшов із напівсну і, навіть не встигнувши стерти блаженну усмішку з обличчя, повернувся до ліценціата. Той підняв руку з шаблею і рукавом витер пошкрябану щоку.

— Що з вами, мій милий друже? Чому ви такий стривожений?

— Нічого страшного, отче. Єдине що: треба допомогти вашому охоронцеві. Отому брату Циклопу, що зараз лежить і пускає криваві бульки в кучугурі...

— Господи! Яне, йди поклич братію й віднесіть пораненого... Чи мертвого? — занепокоєно подивився настоятель на шаблю Голоти.

— Живий, — запевнив той. — Напевне. Найімовірніше, — виправився ліценціат.

— І навіщо ви...

— Він надто багато питав, святий отче. Але це я завжди терпів. А от коли торкаються мого обличчя, не люблю, — провівши долонню по щоці, проказав Голота.

— Забудемо про той прикрий випадок. Думаю, як брат очуняє, я вас швидко примирю, — просто сказав Бернард і швидко змінив не надто приємну тему. Щоправда, згадав ще менш приємну.

— Як здоров’я мого милого Міхала? — отець Бернард турботливо насупився, явно примусивши себе думати про сумну пригоду з небожем. — Я вже збирався йти підтримати його святим словом, але Хохриттер відговорив. Сказав, треба дати хлопчику трохи підлікуватися...

— Я думаю, уже можна. Він попрохав запросити вас до нього сьогодні ввечері. Я саме через це й прийшов.

— О, дуже добре, дуже добре. Я навідаюся до нього... Йому потрібна підтримка, як нікому на світі. Господь завжди підтримує своїх дітей, навіть якщо діти вчиняють нерозумно...

Голота ввічливо слухав стандартні форми, які священик, мабуть, тисячі разів промовляв на проповідях. Схилившись перед настоятелем, він бачив, як рухаються губи отця Бернарда, відкриваючи червоні пусті ясна василіянина, й не розумів ні єдиного слова. У голові в нього роїлися купа думок, що їх ліценціат ніяк не міг упорядкувати. Голота аж напружився — так намагався заспокоїти й утихомирити цей вулик, що дзижчав у макітрі, й отямився, лише коли помітив погляд отця Бернарда, — він завершив своє святенницьке ґелґотання й тепер дивився на ліценціата, якийсь чомусь не поспішав відкланюватись, натомість стояв із застиглою ввічливою усмішкою, то стискаючи, то відпускаючи руків’я карабели.

— Отче Бернарде, хотів спитати вас... Я чув, ви цікавитеся підземеллями, — обережно почав Голота.

— Що? Кажіть голосніше, — абат високо підняв брови й приклав до вуха руку, вдаючи, що не розчув, хоч Голота й бачив, як здригнулися кутики Бернардового рота. Отець-настоятель явно зрозумів, що каже Голота.

— Підземеллями, високопреподобний отче, — із задоволенням голосно гаркнув Голота у вухо абату.

— Господь святий, не кричіть так, я ж не глухий, ліценціате.

— Вибачте, високопреподобний отче.

— Це вам хто казав? Знають про те небагато людей... Так, із самого дитинства мене не полишає мрія знайти підземне місто з легенд, — не надто ласкаво почав василіянин.

— Яке місто з легенд? — здивувався Голота. — Всі кажуть хіба про тунелі, що лежать під Кременцем...

— Тунелі, тунелі. То все полова, мій юний друже. Ті нори нічого не варті. Головне — куди вони ведуть.

— І куди ж?

Настоятель пильно подивився на Голоту, схрестивши руки на грудях. Він роздратовано пожував трохи своїм беззубим ротом, а тоді проказав.

— Якщо ви з тих жартівників і вирішили собі кепкувати, то йдіть собі геть, молодий чоловіче. Я нічого вам не скажу. І можете передати привіт тим, хто вас підіслав!

— Зовсім ні, високопреподобний отче. Я й не чув про те місто. Чесно кажу вам.

Голота виглядав ошелешеним, тож чоло настоятеля, вкрите зморшками, врешті розгладилося. Ще з секунду він порозглядав ліценціата, наче очікував, що той вибухне реготом, та зрештою почав говорити.

— Ті, кому я, старий дурень, розповів історію, вважають мене схибленим дідом, що любить казочки.

— Я не вважатиму...

— Може. А можливо, й ні. Але в будь-якому разі я вирішив, що розповім вам, то слухайте й не перебивайте дурними питаннями!

— Мовчу, — схилив голову Голота.

— Це все забута історія цього міста. Все своє життя я по клаптиках збирав...

— Що збирали?

— Уривки літописів, речення в старих фоліантах, легенди. Колись давно місце, де ми з вами стоїмо, було звичайною долиною річки. Люди тут не жили. Воліли селитися в гірських печерах, а не в низині, яку часто топило розливами повноводдя. Але з часом річка обміліла й відступила, а люди потроху почали спускалися сюди, де був плодючий ґрунт і добрі врожаї. Тут горяни будувалися так, як звикли робити це сотні років: копали глибокі землянки, схожі на печери, з’єднували їх переходами, а вже пізніше над ними ставили будинки. Так почався Кременець.

Старий пожував беззубим ротом і подивився на свої вкриті плямами руки.

— Незабаром на горі виріс замок, і місто почало процвітати, бо стояло на перехресті важливих шляхів, якими йшли сотні купецьких валок. Так було до того, як прийшли кочівники з далекого сходу, що нищили все на своєму шляху. Монголи кілька разів намагалися взяти замок, і щоразу наші відбивалися. Та 1287 року орда Бурундая, великого отамана Чингізхана, посунула сюди. У битві Бурундай переміг князя, і це був кінець Кременця, він був знищений. Те, що не зруйнував монгол, довершила стихія. Того ж року місто накрило величезним потоком грязюки, що зсунулася з гір. Однак Кременець помер на поверхні, але вижив під землею. Адже зсув хоч і знищив надбудови, не зачепив величезного підземного лабіринту підвалів старого міста.

— І що, ним таки користувалися?

— Так. У руїнах замку знайшли прихисток жменька містян, що вижили після навали. Вони почали відбудовуватися. Поволі народився нинішній Кременець. Та це вже було місто над містом. Старий же Кременець нікуди не подівся. Величезний підземний мурашник, поритий ходами, він і досі там, під землею, хоч про нього всі й забули. Сотні тунелів, про які нинішні городяни дізнаються, лише коли після дощу їхні подвір’я сунуться в чергове бездонне провалля. Та загалом підземне місто вважається дідівською казкою, яку, до речі, також забули.

— То ви його знайшли?

— Якби ж то. Я шукаю загублений Кременець ось уже п’ятдесят років, та лише приблизно знаю, де він.

— А хто вам розповів про це? Звідки ви знаєте про все це?

— Колись давно мені, як і вам я, розповіли цю історію. І з того часу я шукаю...

— Але, що ж ви знайшли за ці п’ятдесят років?

— На жаль, небагато, — чернець відкинувся на спинку крісла. — Всі тунелі, які я знаходив, засипані, зруйновані або ж повні води. Ходити ними неможливо. Всі ті розповіді про кілометри підземних переходів під землею... Я не знайшов нічого.

Голота несподівано піднявся, отець Бернард лише провів його здивованим поглядом. Ліценціат підійшов до тапчана отця і, впершись ногою на бильце, посунув ліжко. Тоді так само мовчки витяг шаблю і запхав між камінцями, що вкривали підлогу, натиснув, і одна з плит піднялася. Голота схопив її за край і відсунув убік, відкриваючи порожнечу. У кімнату війнуло сирістю з підземного ходу, що темною пащекою дивився на ліценціата. Голота встав із колін, обтрушуючи руки.

— От вам і пусті балачки, високопреподобний отче...

— Як ви...

— Як я дізнався? А просто — пройшов із гір до вашого будинку, отче. Під землею. Шляхом отого Кременецького Звіра, що шинкує місцевих, як овець. І побачив ось цей камінець, що лежить прямісінько під вашим ліжком. Ляду, яку ви відкривали, аби впустити до підземель убивцю. Як вам відчувати себе помічником диявола, святий отче? — несподівано запитав Голота.

— Що? Ви забуваєтесь...

— А по-моєму, це ви забули про закони людські й Божі, отче! — глухим голосом проказав ліценціат.

— Чи ви збожеволіли, Голото? — ошелешено проказав василіянин.

— Я можу запитати це й вас, — спокійно проказав Голота, дивлячись на висохле обличчя настоятеля так, наче намагався угледіти на ньому якісь ознаки божевілля. — Увесь час ви покривали вбивцю, святий отче. Увесь час ви давали поживу хворій істоті, що вбивала людей, як свиней, показували йому дорогу до жертв. Підземну дорогу зі святої обителі.

Сивий настоятель мовчав, судомно вчепившись за бильця свого крісла. Його зморшки, здавалося, ще глибше врізалися в шкіру, очі розкрилися, стиснені губи побіліли. Він хапав ротом повітря.

— Ти не розумієш, — зненацька прошепотів він. — То були необхідні жертви. І я змирився, бо саме такою була дорога до знахідки. Вона б осяяла все місто святою благодаттю. Завдяки їй люди б вийшли з тіні нинішнього убозтва та забобон, що століттями тримають їх, наче диявольські пазурі. Всі ці відьми, вовкулаки, лісовики й мавки, в яких вірять ці темні дурні люди. Я б приніс їм спасіння, я б приніс їм світло. Боже світло.

— Яке світло, отче Бернарде? Про що ви? — Голота з опаскою дивився на старого василіянина, а той, вирячивши очі, повернув голову до вікна.

«Дід явно здурів на старості років. Зараз почне пророкувати й розповідати про Апокаліпсис і Божий суд з піною на губах», — про всяк випадок Голота трохи відійшов від ченця.

— Бо тут свята земля, — мовив настоятель. — Саме тут, у підземеллях старого Кременця, заховали мощі святого апостола Матфея.

— Кого? — Голота аж відкрив рота від здивування.

— Апостола Матфея, Христового учня, того, що дав нам перше Євангеліє, — повторив отець Бернард. — Увесь час місце його поховання вважалося втраченим. Хтось казав, що апостола заховали в Ефіопії, де він прийняв смерть мученика, хтось твердив про Малу Азію, але реальність зовсім інша. Апостола поховали в Індії, а кілька століть тому його мощі таємно вивезли звідти францисканські монахи. Одними з найвпливовіших покровителів францисканського ордену були міланські герцоги Сфорца, тож коли королевою Польщі стала Бона Сфорца, францисканці приїхали сюди й заховали мощі тут, у старовинних печерах під містом.

— Але навіщо?

— Щоб навернути місцевий люд до лона католицької церкви. Я знайшов лист Бони, в якому вона говорить про реліквії. Реліквії, що мають приєднати до Святійшого престолу величезну територію, населену схизматами-православними. Вона не писала, що то за реліквії, і лише пізніше я зрозумів... Папа мав отримати нові землі на сході, і Кременець обрали за центр католицького Сходу. Реліквії от-от мали оприлюднити, але...

— Але?

— У печері, де вони були сховані, стався обвал. Мощі засипало землею. І це була катастрофа. Від горя через втрату такої реліквії, що мала б прославити її у віках, королева місяць не вставала з ліжка. Врешті повернулася до Неаполя і там померла. Францисканці ж кілька століть намагалися знайти мощі, але марно. Мені було вісімнадцять, коли я почув цю історію від сторічного францисканця, що зберігав цю таємницю. Я заприсягнувся їх відшукати. Рік за роком я дізнавався про підземелля Кременця, знав кожен закуток, кожен поворот, але не міг знайти... І лише він мені розказав... і мав показати...

— Ваші пальці, — перервав настоятеля Голота, дивлячись у вікно. — Я звернув на них увагу, щойно вперше переступив поріг вашого будиночка. Мені було дивно, де це ви так до крові збиваєте руки. То ж ви каменя постійно підіймали, так? А ще ви страждали від того, що стали співучасником убивств. І навіть вирішили розповісти всім про них. Розповісти, нічого не розповідаючи. Звеліли написати картину. Муки святого Еразма, — показав Голота на картину. — Вгадав?

— Так.

— У Болоньї, де я навчався, копії Боутса з образом мук святого Еразма висіли всюди. Це все через те, що мощі святого були поховані в одній з тамтешніх церков. Я не відразу помітив, що ваша картина відрізняється. Хоча щось дивне в ній мені відразу впало в око, от тільки я не зрозумів, що саме. Та під час останнього до вас візиту мене наче по лобі ляснуло — я нарешті збагнув. Один з катів на картині чомусь чернець, інший же також відрізняється від оригіналу — він високий, в обладунках, а головне — на ногах у нього шпори. Лицарські шпори, — повторив Голота.

— Усе правильно.

— Чому ви замовили таку картину? Так ви сповідалися? Вам справді не давало спати сумління?

— Мені не давало спати сумління, — повторив одними губами чернець. — І хоч так я міг сказати правду.

— Це самообман, отче. Ви такий же вбивця, як і він. Хоч і прикривалися своєю нездійсненною мрією.

Отець Бернард дивився помертвілими очима на картину й лише ледь помітно кивнув.

— Я завжди це знав. Та це була ціна за знання, і я її платив.

— Але що він знав? Що змусило вас іти за ним?

— Бо він дав мені надію... Маленький нікчемний шанс... Він змалку любить книги. Ту старовинну інкунабулу знайшов в Італії, в якомусь Богом забутому монастирі. Там була історія писаря Бони Сфорци, який розповідав, де саме кременецьких підземеллях сховали раку з мощами апостола... Міхаель показав мені частину розповіді, яку переклав з італійської, і я втратив сон. Ви колись опинялися за крок до мрії, Голото? До якої марно йшли все своє життя... Я не міг не збожеволіти. Кожну хвилину, кожну мить я чекав, коли ж він покаже мені все... Та він так і не показав. Так і не показав... — сумно повторив настоятель. — Голото, будьте ласкаві, принесіть мені води. Кухоль там, біля колодязя... Тільки обережно, стежка вся замерзла й слизька.

Голота рвучко відчинив двері і вийшов у морозний вечір, залишивши старого. Він крутнув корба криниці і, дивлячись невидющими очима в небо, намагався зрозуміти історію отця настоятеля. Він зачерпнув води і пішов до будинку.

— Ось ваша вода, отче...

Старий Бернард лежав на своєму вбогому ліжку й усміхався мертвими губами. До грудей він притискав порожню пляшечку. Голота повільно випив кухоль крижаної води, не відриваючи погляду від василіянина, а тоді підійшов і тремтячою рукою провів по очах мерця.

«Хоч хтось із Мнішекового роду вміло накладає на себе руки». — пульсувала в голові ліценціата незграбна думка.