Кременецький звір

Розділ 13 У якому друзі почуваються тріумфаторами, але впевнюються, що немає нічого мінливішого за славу

Цок-цок-цок. Копита коней змушували дзвеніти кременецьку бруківку, і звук розходився Широкою, що застигла немов зачарована. Вулиця, на якій ще хвилину тому вирував галасливий людський потік, завмерла й заніміла. Міщани зачаровано глипали і, повертаючи голови аж до хрусту у в’язах, не відводили очей від Голоти й Мнішека, які хиталися зі сторони в сторону на втомлених конях. Хтось дивувався поверненню нещодавно зниклого сина покійного галицького старости, через якого поставили на вуха все місто, хтось вдивлявся в хитру мармизу його супутника, який надто вже нагадував пройдисвіта. Однак більшість затихала, коли дивилася на страшні ікла химерної тварюки, величезна туша якої звисала з худого крупу кобили. Супроводжувані поглядами завмерлих людей Голота та Мнішек врешті завернули на Ринок. Там їх уже чекали.

Ліценціат потяг на себе поводи й зіскочив із коня перед Хохриттером, який спирався на палицю, виблискуючи на сонці лисиною й окулярами. До них усе підходили й підходили люди, трохи далі в натовпі Голота розгледів Ярину Ястжембець, яка аж рота відкрила від здивування. Голота відвернувся, швидким непомітним рухом підкрутив вуса й уперся кулаком у бік, набувши героїчно-лінивого вигляду.

Досі висіла мертва тиша. Задоволений ефектом ліценціат ухопився за вузол шворки, якою Звір був прив’язаний до коня. Важко посунувшись, туша впала прямо до ніг лікаря. Той відразу присів біля мертвого Звіра, торкнувся його ікл. А ще за кілька секунд він підняв голову й подивився на Голоту знизу вверх.

— Це ж звичайний вовк.

— Так, Canis lupus[32], магістре, — струснув головою Голота й повів очима по затихлій юрбі. — Голова, чотири лапи, хвіст. Величезний, три lokieca[33], центнер ваги, але лупус. Старий облізлий вовк. А ви кого хотіли бачити, лікарю, Жеводанське чудовисько[34]? Пекельного вогнедишного дракона? Три голови та вісім хвостів, прибулець із дев’ятого кола пекла? Тоді вам до тих довбнів, які розповідають казки. Вони вам розкажуть сотню історій про вовкулаків, перевертнів й іншу нечисть. Про величезного сома, що їсть рибалок у ставку, або пекельного діда, що заводить у болото... — зневажливо скрививши губи, проказав Голота. — Я навіть скажу, чого він нападав на людей. Знаєте, ні? Бо лапа в нього перебита, нічого вже не міг уполювати.

Люди, які пильно слухали Голоту, не пропускаючи ні слова, схвально загули. Якийсь знавець новомодних слів навіть крикнув Голоті «браво» й узявся аплодувати, щоправда, збентежений нетямущими поглядами сусідів, відразу ж припинив. Хохриттер питально подивився на свого пана.

— Усе так, лікарю, усе правда, — втомлено кивнув із сідла Мнішек, що сидів, спершись на луку сідла. — Людожера вже нема.

Слова молодого магната викликали у міщан, що пильно прислухалися до розмови, шалений захват. Умить тишу розірвав крик, виск, радісне гелготіння. Голоту та Мнішека, якого зняли з коня, підняли на руки, пронесли майданом, а тоді знову поставили на бруківку, плескаючи по плечах і спині. Дякували й міщани, і селяни, що продавали на майдані жито, і старі євреї, що повибігали з-за своїх яток із тканинами, ґудзиками та поясами. Найбільш розщедрився пузатий бровар, який приніс і вручив Голоті й Мнішеку по кварті пива. Ліценціат вдячно вклонився товстуну і, здмухнувши пишну білу шапку піни, з превеликою насолодою одним махом випив смачнюще темне.

«Було б непогано вивернути в себе ще з шість таких кварточок. Для початку», — Голота радісно примружився, дивлячись не так на Хохриттера, що далі сидів унизу, оглядаючи зуби й кігті Звіра, як на красивих молодок, що злякано збилися докупи біля старого лікаря.

— Давайте не будемо заважати людям радіти, — хтось прошепотів у вухо Голоті так зненацька, що той навіть відсахнувся. Ліценціат повернувся й побачив блідого голомозого вусаня, що тримав Голоту за рукав, а тоді підтяг його до себе. — Дивіться, біля нас уже починається справжній карнавал.

І справді людей, що хотіли подивитися на забитого вовка, ставало все більше. То тут, то там чулися радісні крики, хтось реготав, а хтось мовчки дивився на «кременецького вбивцю», через якого люди з весни боялися потикатися за місто.

— І що? Я взагалі-то збираюся на ньому повеселитися, — висмикнув рукава Голота з чіпких пальців незнайомця.

— Я Можаровський, медик із суду, — знову взявся шепотіти на вухо Голоті нервовий вусань, та той відсунувся, тож він почав говорити нормальним голосом: — Я давно хотів з вами поговорити, ще після того, як пан Сангушко розповів, що ви працювали в суді в самій Варшаві. Тут одні бовдури, а ви зможете оцінити... Пане ліценціате, не відмовте мені у проханні. Прогуляймося містом, я вам покажу свій барліг.

— Для чого? — з подивом подивився Голота на лікаря. Він уже притоптував і збирався піти в танок — скрипка й бубон уже призивно звучали ринком. Крім того, ліценціат знову угледів Ярину Ястжембець, яка явно була готова почути відверту розповідь рятівника Кременця. Рятівник уже навіть відчував смак її поцілунку на своїх губах.

Голота хотів було скинути руку Можаровського з плеча, та той не вгамовувався, як кліщ, вчепився в рукава кунтуша і зазирав в очі, підштовхуючи ліценціата.

— Нам треба дещо прояснити. Я трохи посидів над тілом отого нещасного Мільчека, якого знайшли жовніри в лісі. З’ясував дещо дуже цікаве, та не знав, кому це розповісти, — Можаровський нервово посміхнувся, відпустивши нарешті рукав ліценціата. Голота здивовано подивився на лікаря.

«Не битися ж із ним. Крім того, цей чортів лисань знає, як зачепити... Що ж він там міг побачити, у тій мішанині, на яку перетворився нещасний Мільчек?»

Голота повагався, озирнувся на Мнішека, який уже спустошив другу кварту пива, а іншою рукою обіймав міщаночку, шепочучи їй щось на вухо, і аж сплюнув із досади.

«Перемога, як при Кунерсдорфі. Виграв, але не зміг насолодитися плодами успіху. Справедливість на цьому світі — таки річ ефемерна», — Голота похмуро пішов за медиком, що проворно вимахуючи палицею, попрямував вуличкою на південь від ринку. Голота боровся з бажанням зламати ту палицю об згорблену спину. Йшов Можаровський дуже швидко, його супутник аж засапався, коли врешті вони зупинилися біля невеликої одноповерхової кам’яниці, що була, м’яко кажучи, не в надто доброму стані, а простіше кажучи — розвалювалася на очах...

— Ось моє скромне житло, — проказав лікар і відчинив двері. — Прошу, пане ліценціате, — Голота зайшов у розчинені двері будинку, за ним, запаливши свічку, рушив і сам медик. — Прошу вниз, до підвалу. Там я тримаю тіло нещасного Мільчека.

Сходи, якими тюпали Голота й Можаровський, були вогкими й усенькі покриті мохом. Таким слизьким, що Голота кілька разів ледь не навернувся й не покотився вниз.

«Хай йому грець, цьому дурнуватому. Не вистачало ще тут зламати собі шию! І це в день, коли ти назавжди ввійшов у історію Кременця!»

Внизу було холодно, як у Сибіру. Голота здригнувся й зіщулився. Він побачив стола, де обкладене брилами льоду, лежало тіло Мільчека. Лікар запалив ще одну свічку.

— Я хотів би з вами порадитися, Голото, — впер кулака в стіл Можаровський, пильно вглядаючись в обличчя ліценціата.

— Зі мною? — здивувався Голота. — Але я не медик. Я, звичайно, ходив на лекції анатомів в Падуї та Болоньї, але, зізнаюся, зрозумів небагато.

— Я знаю, що ви не медик, але ви маєте досвід, так сказати, спілкування з мерцями.

— Не буду сперечатися...

— То подивіться сюди, — Можаровський різким рухом зірвав рядно з тіла.

Ярина побачила Голоту ще здалеку. Той похмуро сунув вулицею, опустивши плечі, дивлячись під ноги. Вона усміхнулася, однак усмішки у відповідь не дочекалася.

— Ви зникли з власного свята досить несподівано.

— Назвати це святом було б занадто... — буркнув Голота.

— Чому ж?

— Скоріше, це сценка з комедії, і скоро ми з Мнішеком із тріумфаторів перетворимося на двох дурнів, Арлекіна та Пульчінелла[35]... Точніше вже перетворилися, — потер ліценціат потилицю.

— Це як? Розкажіть...

— Думаю, скоро всі це зрозуміють...

— Що саме? — у голосі варшавської гості почулося роздратування.

— Що то не вовк убивав!

— Чому? — здивувалася Ярина.

— І ми обидва помилялися, убивства продовжаться, — уперто вів далі ліценціат, неначе не чуючи Ярину.

— Чому ж? — аж крикнула Ярина, яку вже розізлили ці напівнатяки та недомовки. — Ви можете відповісти на це досить просте запитання!? — схопила вона Голоту за рукав. Той підняв голову й подивився їй в очі.

— Щойно судовий лікар показав мені тіло забитого Мільчека, точніше те, що від нього залишилось. Його рани....

— На Бога! Що там із ранами?

— Ви знаєте, як полює вовк? Вовки — то не великі коти, як, наприклад, леви чи тигри. Вони кусають. Так-от, слідів від укусів на тілі жертви немає... Я щойно бачив.

— Це нічого не доводить, — заперечила Ярина. — Самих тіл багатьох зниклих немає. Та й тіло Мільчека є лише тому, що Звіра злякали, найімовірніше.

«Наприклад, я власною персоною», — подумав Голота.

— Можливо, але хтось усе ж встиг пошматувати тіло саме кігтями. І ще — я не думаю, що звичайний вовк зміг би зробити те, що я бачив, — Голота знову пережив напад нудоти, як і щойно у підвалі Можаровського.

— У Мільчека не було серця... — сказав він, і у Ярини сіпнулися губи...

— Вовкулака, — прошепотіла вона, і цього разу Голоту й самого сипонуло мурашками по спині.

«Не дуже легко перестати відчувати себе імператором Адріаном після перемоги над даками і знову повернутися до ролі невдахи», — роздратовано вгатив ногою Голота по великій сніговій кучугурі. Він не знав, що й думати. Слова лікаря знову перевернули все догори ногами. Ліценціат заскреготав зубами й зайшов до будинку Сангушка.

Пан Міхал та пан Юзеф саме грали в шахи. Судячи з кислої фізіономії Сангушка, шахіст із нього був такий собі, і розчарування кременецький староста намагався залити штофом бургундського. Не відмовив собі у вині й молодий Мнішек. Як і Голота трохи раніше, він почувався героєм і тепер задоволено слухав п’яні компліменти Сангушка.

— О, пане ліценціате! — староста Сангушко побачив Голоту, що зайшов до зали зі скорботною міною. — Давайте, Міхале, ще раз вип’ємо за ваше з Голотою здоров’я. Про ваш героїчний вчинок сьогодні гуде вся Кременеччина, а завтра заговорить уся Річ Посполита. Присягаюся! — нетверезо белькотів Сангушко Мнішеку під вухом. Тому ця похвала, хоч і з вуст п’яного друга все ж видавалася дуже приємною, і він лише мружив від задоволення зелені котячі очі.

— Що ви, Юзефе, нам просто пощастило, — врешті промовив він.

— Кидайте цю вашу скромність і приймайте почесті, — вигукнув нетверезий Сагнушко. — Голото, нумо до гурту!

— О, мій дорогий друже, — сміючись, вигукнув Мнішек до Голоти, — товариш у страшній пригоді, герой достойний Олімпу. Скажи старості, що то ми вдвох... Як два Аякси з Іліади, як Геракл і Полай, як Персей і Тезей. Удвох проти Звіра з Аїду, — Голота слухав цей потік свідомості, не перериваючи, та з таким кислим виглядом, що Мнішек, навіть нетверезий, щось таки второпав і замовк. — Щось сталося, ліценціате?

— Пане Міхале...

— Та кажіть уже швидше! Що?

— Доведеться відкласти наш тріумф, — Голота без запрошення впав на м’яке крісло, що стояло поруч, і переповів те, що тільки-но розповів Ярині Ястжембець. Обличчя магнатів усе більше смутніли.

— Отакої. То ми вже не герої... — розвів руками Мнішек.

Та очевидно було, що найбільше засмутився Сангушко, котрий уже вирішив, що спекався проблеми, якою мучився ось уже рік.

— Так хто ж убиває? — запитав він безпомічно, виливши на свій жупан добру половину бургундського з келиха. Голота лише знизав плечима й неохоче почав згадувати розповіді селян з Лишні.

— Ще селяни говорили... про вовкулаку, справжнього вокулаку, не вовка, — Сангушко коротко реготнув, усміхнувся і Мнішек.

— Це людина, що на вовка перетворюється? — запитав староста глузливо.

— Саме так, і селяни в горах вірять у це, як у Бога, — промовив Голота.

— Наші мудрі селяни вірять у таку кількість дивних речей, мій дорогий друже, що, я думаю, у вас очі повилазили б, якби я розповів вам хоч трохи з того, що вони тут роблять, — промовив почервонілий кременецький староста.

— Що саме? — зацікавлено запитав Мнішек.

— Я ж кажу, що завгодно. Чари, магія, відьми. Мені лише цього тижня он нарозповідали. Одна он нащось землю з могили крала, інша щось підливала у їжу пану — причаровувала. І це, мій милий Мнішеку і шановний Голото, люди роблять у вісімнадцятому столітті! Подумайте тільки!!!

Від будинку Сангушка до монастиря василіян Голота йшов повільно, задумливо розкидаючи ногами снігові замети. У голові була справжня каша, і він ніяк не міг зібрати думки докупи. Щось його дуже турбувало, а що саме — не міг зрозуміти... Врешті від різких рухів стрельнуло в спині. Голота скривився, схопився за рану, а тоді його наче пронизало. Він завмер, постояв з секунду, обмірковуючи, а тоді повернувся й кинувся бігти вулицею, забувши про біль.

Біля будинку Хохриттера він був за хвилин двадцять і загатив у вікно кулаком, немов хотів розтрощити скло. Двері обережно відчинилися, і звідти на нього подивилося злякане й заспане обличчя німця у незмінних окулярах.

— Голото? — ошелешено дивився старигань на Голоту, що нервово сіпався в нього на порозі.

— Немає часу пояснювати! Шановний лікарю, ви ж бачили мою побиту спину. Як вона виглядала, ви ще казали мені?

— Га? — здивовано просипів сонний німець.

— Як моя спина виглядала кілька днів тому?

— Наче хтось виривав м’ясо кігтями, але... До чого тут це, Голото?

— Дякую, лікарю, — Голота повернувся й побіг у ніч. Серце мало не вискакувало з грудей, а в голові колотилася єдина думка: «Тепер я знаю, що за Звір тут убиває».