Кременецький звір

Розділ 3 З якого стає зрозуміло, що здоровий жебрак, який за відомим висловом «щасливіший хворого короля», може миттю перетворитися на жебрака мертвого

Був сонячний, хоч і прохолодний жовтневий ранок, коли у місто почала затікати лава кіннотників. За ними йшли запилені піші жовніри. Дубенську браму залив суцільний потік похмурих втомлених вусанів, що гупали бруківкою важкими черевиками з пряжками. Потік цей подзвякував зброєю, іржав, вигукував накази та втомлено лаявся. Чутки летіли перед солдатами, як на крилах, тож зустрічало вояків півміста. Усі дивилися на самісінькій хвіст ланцюга піхотинців, де стукотів по камінцях віз — на ньому лежало накрите рядниною тіло. За брамою жовніри зупинилися. Натовп хитнуло, і найсміливіші потроху почали наближатися до возу. Його оточили щільним колом і мовчали, гучно сопучи. Хтось протягнув руку й скинув полотно, що закривало мерця, і всі мовчки дивилися на пошматоване, з величезною вирвою на грудях, тіло веселуна Мільчека, який лише кілька днів тому харапудив місцеві шинки своїм тонким пронизливим голосом.

Бадьоро збиваючи пил голими ногами, Голота спускався з Кременецьких гір до лялькового білого містечка зі стрімкими сторчаками дзвіниць та червоними черепичними дахами, густо присипаними зеленню.

«Заходити сюди жебраком це, звісно, невимовна дурість. Але якщо вже прийшов, то не пройтися Широкою і не послухати кременецькі дзвони — то справжній злочин», — з незрозумілою навіть йому радісною збудженістю думав Голота, ляскаючи п’ятами по холодній кременецькій бруківці. Він крутив головою навколо й уже не думав про Сташку, з якою розпрощався кілька хвилин тому, і не згадував про моторошну знахідку, на котру вони натрапили вчора. А просто йшов і насолоджувався чистим небом, яскравим сонцем та мальовничим виглядом затиснутого між крутими пагорбами міста.

Голота минув Лубенську браму і відразу потрапив у людський вир. Хто пішки, хто на возі, а хто верхи неспішно пхався Широкою, що вела прямісінько до галасливого серця Кременця — широкого ринку, який із заходу та сходу підпирали дві найвеличніші будівлі міста — єзуїтський та францисканський монастирі.

З того часу, як Голота був тут востаннє, нічого не змінилося. Точнісінько такий рівний гул натовпу, ті ж будиночки з різьбленими балкончиками та верандами, те ж синє марево гір та стрімка вишина замкової гори з руїнами фортеці королеви Бони.

«І та ж нелюбов до волоцюг», — відзначив Голота, коли зловив на собі не вельми доброзичливий погляд перехожого, що глипнув на нього з-під свого ковпака з облізлим хутром.

«Ні, ну ти подивися, як вирячила очі ота очмана в побитому міллю малахаї! Наче принц крові якийсь», — роздратовано майнуло в голові Голоти.

Хоч він і розумів, що навіть бідний міщанин на його тлі має вигляд, як іспанський гранд, та лише міцніше стиснув щелепи й насупив брови, готуючись захищати свою жебрацьку честь. Убогий підмайстер був першим і далеко не останнім, хто вирячився на босоногого й обшарпаного волоцюгу, який чалапав Широкою. Від прекрасного настрою, з яким Голота збігав з гір, не лишилося й сліду.

На ринку, яким ходили натовпи міщан і селян, полум’яних поглядів на жебрака-чужинця стало куди більше, і хоч гість міста відправляв у відповідь такі ж злі міни, надуваючи щоки, та все ж розумів, що треба швидше забиратися геть. Уся Волинь знала, що місцеві старости князі Сангушки вже років сорок як оголосили війну жебракам та волоцюгам і весь цей час радо ловили й віддавали бідолах до рук свого ката. Про це кременецькі старости потім чванливо розповідали на різноманітних сеймах і сеймиках, пишаючись, що зайди мало потикаються до їхнього Кременця, який вони тримають залізною рукою.

Та цього разу ненависть до зайд, яка відчувалася в кожному погляді на злидаря, була великою навіть для Кременця. Голота відчув — це не просто так, і лише тепер зрозумів, якою дурістю було отак нахабно пертися через старе місто в його лахах. Поштовхавшись на ринку, він швидко перейшов на Вишневецьку, тоді повернув на Поперечну, а там з полегшенням угледів потрібний ріг старого будинку. Вже не криючись, Голота побіг туди й звернув в один з численних бічних провулків. Той нагадував скоріш звивисту стежину, над якою нависали будинки з тими самими химерними кременецькими балконами та верандами. У цьому лабіринті Голота проскочив кілька кам’яниць, вибіг на сходи білого будинку з дерев’яними колонами у вигляді двох велетенських рибин і, хекаючи, нервово затарабанив у двері.

— Хто там? — майже відразу різко запитав зсередини глухий голос.

— Це я. Швидше, Карасю! — нетерпляче заговорив Голота.

— Хто там за «я»? — невдоволено загув голос, але двері прочинилися, і Голота протиснувся досередини, відіпхнувши пузатого Карася, що стояв із пістолем у руках.

— Голото, ти?!

— Ти, Генричеку, навдивовижу спостережливий і швидкий на розум як на провінційного негоціанта, — подивився на чоловіка Голота. — Так-так, я, Карасику, я. Чого ти дивишся на мене, як баран на нові ворота? Відчиняти двері старим друзям треба швидше.

Поважний кременецький торговець волами Генрик Карась лише важко засопів своїм приплюснутим носом. Усе місто знало й поважало цього благочестивого й набожного вдівця, батька двох близнюків, спокійного й роботящого. І лише Голота знав його як Товстого Генриха Карауше з Баутценського лісу. Розбійника й грабіжника мали відправити на шибеницю ще років з десять тому на майдані в Гьорлитці[2]. Повисіти у зашморзі на радість мстивим міщанам Товстому Генрику завадив Голота, і з того часу розбійник віддячував своєму рятівникові, як міг.

— Це якщо від друзів нема стілько головного болю і якщо ці старі друзі зараз мають бути десь приблизно між Тигром і Євфратом, а не в Кременці... Ти це Широкою швендяв, отак вирядившись? — загуркотів спокійним басом товстун, обдивившись Голоту. — Як тебе жовніри не забрали ще, як ти заходив?

— Та цур тобі! Чиряка на язика! — відрізав Голота, падаючи на лавку.

— А що? — флегматично відповів Карась. — Он учора якраз такого, як ти, Болиць батогом на площі забив, бідноту якусь із Жолобів. Магістратський суд присудив. Кажуть, так дідича свого прокляв, що той захворів і мало не вмер. Відьмак — не інакше.

— Аякже, — роздратовано буркнув Голота. — Дивно, що не сам Сатана був у особі того селюка, якому надто вже треба була душа якогось задрипаного дідича, — передражнив гість Карася. — Не знаю жодного іншого міста, де б із таким завзяттям полювали на нечисту силу, як у вашому Кременці. Як не суд, то відьмак або песиголовець, або перевертень. Щомісяця хтось біжить і торочить про сусіда-слугу Сатани або про бабу, що чаклує. Не інакше, як десь поруч вихід у пекло. На диво тут привітні людоньки. Та й зі своїм катом ви всі в Кременці, наче збожеволіли... Тільки й патякаєте, що про нього.

— Та й ти б торочив, якби щонеділі на майдані при тобі він із чотирьох ударів батога людину на-смерть забивав. Так швидко легені вириває своєю проклятущою нагайкою, що ніхто й видихнути не встигає...

— Ой, та доста вже... — шарпнув головою Голота, що мав про кременецьку катівню свої не надто гарні спогади.

— Що, згадав трохи кременецьку катівню, еге ж? — угадав причину Голотиного шарпання Карась, а тоді подивився на лахміття гостя, хмикнув і статечно вийшов геть. Хвилину він кректав у сусідній кімнаті, а тоді повернувся з квартою паруючої варенухи й купою одягу. Голота відразу схопив кухоль обіруч, як найдорожчий скарб у світі, а на одежину лише покосився.

— А ти не міг чогось пристойнішого мені знайти? — гидливо взяв двома пальцями селянську сорочку Голота. — Я, наприклад, сиджу в справжньому князівському кунтуші, хай він і дещо втратив свій первозданний вигляд.

— Та хоч би й кафтані самого короля Станіслава Августа[3]! — вибухнув Карась. — Хоча я й не здивувався б, якби побачив того бевзя самого в такому лахмітті. У країні безлад, торгівля йде, як гусак під ніж. Пани чубляться на сеймах, дорогами можна їздити хіба валками з сотнею озброєних слуг, бо ними швендяє саксонська і царська солдатня і гайдамаки. Скоро у Речі Посполитій у таких лахах як на тобі мандруватиме кожен, і я також. То ж, Голото, не ганьби чесних жебраків. Бери, що дають. І вдягай швидше, пройдисвіте. Не зли чесного бюргера й негоціанта.

— Кого це? Коли це ти чесним став, гер Генриху Карауше? Чи в Аужицях уже забули, як ти з купчин золото витрушував по лісах та полях? — примружився Голота. — Як під час нападу на графського скарбника забрав...

— Забули, — перебив Карась-Карауше Голоту. — Бо давно то вже було. А я забув відтоді, як ти мене з в’язниці в Гьорлиці витяг, Голото. І завершимо цю тему. Ти ж знаєш, я не люблю оте все згадувати. Перевдягайся.

За годину від обдертого жебрака не залишилося й сліду. Голота помив задубілу від пилу шию, пошкрябав бритвою місячну бороду і дивився тепер у маленьке люстерко на свою чудернацько засмажену під час мандрівок мармизу — аж чорного лоба та білі-білісінькі щоки й удавано печально зітхав.

— Ох і мордяка. Ех, перетворили вільного птаха на нудного міщанина. — Голота подивився на льняні сорочку та штани, полотняну свиту та міцні, хоч і поношені, постоли. Він витяг ноги до вогню, поклав постоли на ґратки й аж засопів від задоволення, потягуючи третій кухоль варенухи й дивлячись на вогонь, що мляво лизав дубові дрова. Голота завмер, а тоді струснув головою і повернувся на голос Карася, який, виявляється, вже щось розповідав.

— ...Птаха... Радуйся, що тебе не обскубли і не обсмалили, дурню. Що, надумав мені нарешті розповісти, що й до чого? — загув той.

— Усе розповісти ще встигну. А ти знаєш, Генрику, дивна пригода сталася зі мною, поки я йшов до Кременця горами, — задумливо проговорив Голота.

— Що саме?

— Знайшов я вбитого якогось чи то купця, чи то багатого селянина... Що сталося, досі не можу зрозуміти, наче якийсь звір його подер...

— Де це ти його бачив? — насторожено запитав Карась.

— А на отій старій дорозі з Шумська в Дубно. Ще жовніри з’явилися, почали стріляти...

— Святий Віт допоможи мені! То був ти?! Ти тікав від жовнірів? Вони ж оце й розповідають про якогось страхопудала, що стояв над бідним Мільчеком, кров з нього пив. Кажуть, вовкулак.

— Аякже, хіба у вас у Кременці по-іншому буває? Вовкулак, відьма, лісовик, мавка, чугайстер, Румпельштільцхен[4]! Кого ви ще не спалили тут? — розплився в глузливій посмішці Голота.

— Е, не патякай. То, значить, тебе шукали? І досі шукають... — мовив купець, задумливо чухаючи товсті щоки.

— О страсті Христові, до чого тут я?! Чого це мене шукають? — стривожвся волоцюга.

— Бо мають же когось шукати? — резонно відповів Карась. — Хтось же таки вбив Мільчека?

— Та кажу ж...

— Та нікому не цікаво, що ти кажеш. Жовніри, що рискали лісом у пошуках розбійників, розповіли: почули крики і бачили дивну істоту.

— Яку істоту? — обурився Голота. — Ви тут подуріли, чи що? Лише за кілька сотень миль на захід — цивілізація, хімія, алхімія, фізика. Люди вигадують таке, що скоро переверне світ догори дриґом. Там наукові відкриття, досліди, диспути! А тут на вовкулаків полюють! — аби заспокоїтися він відпив варенухи. І додав, дивлячись на купця: І не дивися на мене, не вбивав я... Ось тобі хрест! Сташка Федотиха, знахарка, може сказати. Вона зі мною йшла і бачила, як я знайшов мертвого...

— А де вона, та знахарка?

— Пішла в Почаїв, але має повернутися... Я їй сказав до тебе йти.

— Так, бо в мене тут корчма для волоцюг, — сплюнув Карась. — Тепер ти зрозумів, чого на тебе всі дивилися вовками? Тут такий люд настрахопуджений, що скоро всіх чужих хапатимуть і вбиватимуть...

— Чого?

— Бо це не перша смерть, от чому! Як ти від ката втік, почалося. Почали люди зникати. То один, то інший. Заможні купці, міщани, орендатори. Поміж людей про вовкулака говорять, а Сангушки, старости наші, вже й не знають, що робити. Шляхта думає королю на їхню бездіяльність жалітися.

— А як зникають?

— Живуть собі, а потім — раз і ніхто не знає, де людина ділася.

— Цікаво.

— Що ж тут цікавого, дурню?

— Цікаво, бо я оце, мабуть, знайшов ваших зниклих. У лісі. Те, що від них залишилося.

— Де?

— Розкажу, тільки не сьогодні, завтра, — Голота раптом стрибнув на ноги. — Ех, Генрику, щось тихо в тебе, а душа молодецька просить льоту! Піду я до шинку. Bonum vinum lactificat cor hominis[5].

— Сиди, дурню, який шинок? Ти при своєму розумі, Голото?

— Та я швидко. Не бійся, друже, не для того Голота повернувся сюди, аби...

— А я й зараз не можу до тями взяти. Ти чого повернувся, Голото? Я б на твоєму місці десь на Дону пшеницю сіяв.

— Ех, ти, ница твоя душа. Повертаюсь я...

— Куди? — не зрозумів Карась.

— Додому, шляхами, якими весь час тікав, — п’яно прошепотів Голота, заплющивши очі. А коли розплющив, то побачив Карася, який по-німецькому вперто дивився на нього з-під брів. Чекав відповіді.

— Бо я втомився тікати, Карасику. Кінець усе одно однаковий. Біля Острога мене ледь не спалили як чаклуна, в Дубні ледь не забили палками як злодія, тут он, якби зловили, забили б батогами як жебрака. Після такого розумієш: бути вбитим найманим убивцею якогось магната, коли вертаєшся від полюбовниці, — то ще непогана смерть. Отож... Краще я повернуся. Подивлюся кілька вистав, полюблю кількох красунь, вип’ю трохи, погуляю, ніж мене підвісять на ременях в якомусь смердючому хліві...

— Не мели дурні, Голото. Іди проспись, бовдуре, патякаєш, як той божевільний капелюшник.

— E, ні. Піду до шинку! — Голота піднявся, але наштовхнувся на живіт Карася, що затулив йому дорогу. Колишній розбійник з Рудних гір дивився на Голоту серйозно, від жартівливого й спокійного товстуна не залишилося нічого.

— Сиди, кажу, тихенько. Ти й так дурниць наробив, повернувшись сюди. Твою пику тут ще добре пам’ятають. Особливо один кат, якому в’язні, що втекли навесні, відчикрижили вухо. Ти взагалі дивом досі не в катівні, дурню ти щасливий...

— Та я тихенько, Карасику, он у той шинок, що за рогом.

— Голото, я не жартую, — у тихому голосі Карася почулася погроза. — Зачиняю двері, а не заспокоїшся, накажу слугам зв’язати...

Голота мовчки дивився, як Карась зачинив двері, забрав ключа, а тоді повернувся до нього, уперши руку в бік. Голота сплюнув спересердя, підійшов, узяв з рук купця свічку й під пильним поглядом друга пішов до кімнати.

За годину від голосного хропіння Карася тремтіли стіни. Щойно Голота почув перший звук цієї фуги, гідної самого Баха, як тієї ж миті розплющив очі, тихо зліз з ліжка й навшпиньки пішов сходами вгору, а тоді видерся на горище, відчинив вікно й виповз на дах. Яскраво горіли зорі, і якусь мить нетверезий Голота просто лежав і дивився на них, насолоджуючись вітерцем, що війнув з гір. Несподівано його огорнули тиша і спокій. Він просто хотів лежати отак і слухати ніч усе своє життя. Усі страхи, бажання, зради й перемоги здавалися зараз дрібними й ницими, не вартими навіть маленької хвильки цього споглядання за вічним, поцяцькованим світляками зірок, неба. Голота дивився угору й несподівано згадав Сташку. Йому захотілося, аби зараз вона лежала поряд, притискаючись своїм гарячим тілом...

У розпал цих відвертих мрій загавкав сусідський пес. Голота отямився, підвів голову й побачив тьмяні вікна пивниці, що призивно світилися в темряві. Усі думки про вічний покій, як і сороміцькі нісенітниці, одразу вилетіли з голови, і Голота почав згадувати, як саме він колись злазив з цього даху...