Кременецький звір

Розділ 20 У якому Голота дізнається про чортячу родину

Сташка лежала в ліжку — в обличчі ні кровинки, раптово схудла та притихла. Голоті було чудно бачити її такою, без звичного блиску очей, безлічі поривчастих рухів та всього того шуму, який вона навколо себе створювала. Її великі заплющені очі запали, пухкі губи пересохли й потріскалися, жодна жилка не ворушилася на висохлому лиці, яке нагадувало тепер маску. Час від часу Голоті здавалося, що він сидить біля неживого вже тіла. Тоді він притуляв вухо до її вуст і весь напружувався, аби почути тихеньке дихання дівчини. Щоразу йому здавалося, що цей рух її губ останній. Зненацька Голоту охопила лють від власної безпорадності. Його аж затрусило, він рвучко підвівся, обхопив голову й заходив по кімнаті нервовими кроками. Гнів вигорів швидко, як жмут соломи. Голота зупинивсь, а тоді різко видихнув, витяг карабелу, сів на підлогу поруч зі Сташчиним ліжком, схрестивши по-турецьки ноги. Дістав мантачку й провів нею по лезу.

Дзвінкий удар мантачки по залізу, «ш-ш-шак-шак-шак», «дзін-н-нь», «ш-ш-шак-шак-шак». Ритмічні звуки, звичні рухи та руків’я карабели, яке він стискав у долоні, трохи заспокоїли. Він повільно шкрябав шаблю і, здавалося, його геть поглинула ця безглузда зараз робота. Несподівано рука завмерла, а спина напружилася. Не встаючи, він різко повернувся до гостя, направивши шаблю в його бік, та тут же заспокоївся. У дверях, вп’явши очі в дівчину, стояв Карась.

— А, це ти, Генрику... — Голота хитнув головою, вітаючись. Карась засмучено гледів на поранену, і його товсті щоки дрижали, як драглі.

— Привіт, Богуше, — проказав він тихим, незвичним для себе голосом. — Я прийшов, як тільки дізнався. Як вона?

— Без пам’яті... — Голота повернувся до свого заняття.

— Що сталося?

— Напали, вдарили, пошматували, — кинув Голота.

— Хто?

Голота промовчав, далі шваркаючи мантачкою по лезу карабели.

— Ніхто не знає, її та Мнішека знайшли непритомними, по всіх кімнатах її кров... — підняв голову ліценціат.

— Що лікар каже? Виживе? — після паузи запитав Карась.

— Хохриттер каже: мало крові залишилося в жилах. Може, виживе, а може, й ні. Ось таке, друже, каже лікар Хохриттер, — безбарвним голосом проказав Голота й виставив руку із шаблею уперед, дивлячись, як карабела засвітилася під променями сонця. — Ти знаєш, вони завжди так кажуть, Генрику... Ще казав покладатися на милість Божу... Хоча милість Божа в наші часи — то... — голос Голоти обірвався, рука з шаблею зрадницьки задрижала, і він опустив її додолу.

Карась помовчав, дивлячись на дівчину, що лише позавчора перехарапудила весь його будинок, бігаючи наввипередки з близнюками, а до того приготувала обід і перепрала весь його одяг. А ще раніше прибрала в будинку. Точніше, викинула мотлох на вулицю, начхавши на крики Карася про жінчине придане. Ще за мить підпалила побите міллю майно, що за кілька хвилин перетворилося на попіл.

Від спогадів у купця задряпало у грудях, і він прочистив горлянку, кілька разів голосно кахикнувши. Тоді провів по своїм товстим вусам. Не знаючи, куди подіти руки, Карась ухопився за шовковий золототканий пас так, що аж побіліли пальці.

— Я зустрів черниць надворі. Сказали, за нею будуть ходити, аби ти не сидів день і ніч. Піди, поспи, — тихо сказав Карась.

— Добре, Генрику, скоро так і зроблю, — не піднімаючи голови відповів Голота.

— Ще щось треба?

— Дякую, друже. Нічого, все є.

Карась повернувся, аби йти, і вже виходив на ґанок, коли Голота раптом згадав щось і гукнув:

— Генрику!

— Що? — промовив купець з передпокою.

— Вона мені щось говорила перед тим, як... Як обдирали палаци в Кременці. Я тоді слухав її у піввуха і не дуже зрозумів, про що то вона. Сказала, що ти їй розповідав про якихось таємничих розбійників, що грабували Джевецьких і Потоцьких. Щось про магію, чари чи відьомство? То коли таке було? Я не чув.

— То я про Микольцьо-каменяра і його братів розповідав. Не чув про них? — повернувся Карась до кімнати і знову застиг у дверях.

— Чув, що були якість брати-розбійники. А що в них такого?

— Років з десять тому вони тут наробили гармидеру. Сиділи собі селюки, мовчки камінь добували, а тоді раптом у гори пішли, опришкувати почали. Корчили з себе чи то Довбуша, чи того, як його, Бойчука. Спритні були, як чорти. Чортами їх і називали. Ніхто не міг зрозуміти, як їм оте все вдається. Бо вони грабували в Підзамчому будинки один за одним, а їх і не бачив ніхто. Ти ж знаєш тутешніх, на чари все скидали. Та й схоже було на те, що якісь чари, бо вискакували вони наче з-під землі, як привиди. А тоді виявилося, що і точно з-під землі. Змалечку хлопці облазили всі підземелля під містом. Ти ж знаєш, тут усеньке місто в тих тунелях, старі розповідали, що чи не до кожної старої кам’яниці раніше йшов хід, а виходи були аж десь у горах. Ніхто вже й не пам’ятав, де ті підземелля. А ці, бач, якось надибали. Навіть карту, кажуть, склали. Вночі залазили до шляхетських будинків і виносили все, що бачили. Десь рік їм це з рук сходило.

— А далі що?

— Та як завше. Кінець їм настав. Хтось із них у корчмі п’яний проговорився, хтось перснем родовим шляхетським посвітив, хтось полюбовниці лахи якісь віддав... Ото й усе. Микольця жовніри порубали, коли налетіли на їхнє лігво на Чернчій, його брата до Болиця кинули. Іванцьо, той уже був готовий розповісти і як Христа на Голгофі розпинав, а не тільки про те, де ті підземелля зі скарбами. Та підручні Болицеві, ще ті бовдури — так добряче його пошматували, що... Коротше кажучи, віддав Богу душу. Ото хіба що перед смертю і розповів про ті тунелі. Та тільки не показав їх, не встиг, бідака...

— То ти кажеш тунелі...

— Так, вони і Джевецького так будинок пограбували, де зараз тринітарії сидять, ще з десяток інших...

— І чого досі не знайшли тих тунелів? Не може бути, щоб не шукали...

— Шукали, аякже. Отець Бернард, настоятель василіянський шукав. Та, — Карась розвів руками, — марна справа. Буває, люди копають криницю і натрапляють на якісь проходи, але то старі, завалені. Микольцьо ж знав усі, якими можна було ходити. Бо камінь у горах добував і, кажуть, натрапляв на виходи... Така от історія...

— Дякую, друже, — знову почав мантачити карабелу Голота, відвернувши від Карася голову. Той відкрив було рота, аби спитати щось, та подивився на напружені плечі Голоти, що здригалися у такт «ш-ш-шак-ш-ш-шак», махнув рукою і пішов геть.

Ще не благословилося на світ, як Голота стояв на пустельній вулиці. Він дивився на коней, запряжених у карету. Дивився повз Ярину Ястжембець, яка вже сиділа всередині, напружено намагаючись піймати погляд Голоти.

— Щось таки сталося, і ви не хочете мені говорити, — нервово покусувала губи Ярина.

— Можливо, — Голота провів руками по вусах, повернувшись до дівчини.

— Я маю знати...

— Ярино, ви маєте доста, аби написати будь-що.

— Але...

— Усе інше може коштувати вам голови, — Голота різко перервав дискусію. — Якщо ви й далі лізтимете у самісіньке пекло, то хтозна, чим це закінчиться. Ви бачили, що тут коїться?

Від самовпевненості Ярини не лишилося й сліду. Вона швидко відвела очі і кутики її губ здригнулися. Останні дні вона прожила, боячись навіть вийти надвір.

— Будинок моєї мамці у Варшаві у Старому місті. А ще ми часто гостюємо у тітки у Львові, неподалік Ринку... — дівчина затнулася. — Вам кожен покаже...

Голота подивився на Ярину, а тоді відступив на крок назад і вклонився. Карета негайно рвонула з місця. Голота прослідкував за нею очима, а тоді повернув і почовгав до монастиря, будівля якого чорною скелею врізалася в рожеве небо. Вершечок прихистку василіянів осяяло світло, яке за хвилину почало заливати все місто. Охайний, ляльковий Кременець, що сховався між відногами гір, засипаний снігом аж по черепичні дахи, здавався в цю мить казковим містом із солодощів та печива. Однак Голота не звертав на те уваги. Він надто втомився. Просидів зі Сташкою всю ніч, поки монахині мало не силоміць відправили його відпочити. Роль доглядальника зовсім виснажила чоловіка, його обличчя застигло немов у сновиди, а плечі тяглися додолу. Голота весь час дивися собі під ноги й підняв очі лише коли дійшов до монастирських мурів. Втомлено сперся на ворота, погрюкав кулаком по дубових дошках і кивнув знайомому брату, який висунув сонну мармизу в віконце, а за мить відчинив хвіртку.

— Слава Ісусу Христу, пане Богуславе. Щось ви пізно. На тижні раніше приходили.

— Краще пізно, брате Петроніє, ніж ніколи, — кволо усміхнувся Голота сторожу, що явно був не проти перекинутися кількома словами із завжди веселим та говірким пожильцем. Та цього разу ліценціат не був налаштований на розмову, не надто ввічливо відвернувся від брата Петронія й пішов собі стежкою до келії.

Голота встиг лише зробити кілька кроків, як на нього насунулася величезна тінь. Богуслав сахнувся, однак підняв очі й побачив величезного брата, що вартував будиночок настоятеля.

— Іди з богом, сину мій, злякав мене, аж серце ледь не стало! Бігаєш ти, як олень, не скажеш, що в тобі фунтів триста чи чотириста живого м’яса. Це ж треба так вимахати на пісній монастирській їжі.

Циклопічний василіянин, одначе, люто грав щелепами й навіть не думав іти. Він стискав кулаки, а тоді наче виплюнув:

— Отець Бернард сказав, як побачу тебе, щоб ти до нього йшов.

— Зараз? — здивовано запитав Голота.

Брат кивнув, і вони пішли до маленького будинку, що притулився до монастирської огорожі. Голота переступив поріг, перехрестився й став біля Бернарда, що, шморгаючи носом, швидко щось писав. Сухопарий, сивий, аж білий абат лиш тоді підняв голову, коли Голота присунувся до нього впритул.

— А, це ви, ліценціате. Сідайте... Що сталося, що за переполох стоїть у місті? Я за вами посилав, бо ви з останніх пір знаєте всі новини.

— Дівчину-знахарку мало не вбили в Сангушковому маєтку, — Голота був надто втомлений, аби пояснювати щось детально.

— Як це сталося? — зацікавлено запитав абат.

— Вона була наодинці з Міхалом... Ми з лікарем повернулися, а там така катавасія. Сташка в крові, Міхал непритомний.

— Хтось удерся й напав? Розбійник? Злодій? Як він потрапив до будинку?

Голота лише знизав плечима. Несподівано йому обридло грати в цьому маскараді, він був надто втомлений, аби виплітати мережива вишуканих розмов, саме тому роздратовано скривив губи, аби сказати Бернардові щось різке, але останньої миті стримався.

— Чари, магія, вовкулаки, привиди... Що завгодно. Зараз у цьому місті все цілком можливо.

— Бідна дівчинка. Я щоночі бачив, як вона перелазила через огорожу й ішла до вас, ліценціате...

— То вона лікувала мене.

— Знаю. Інакше я не допускав би. Вона виживе?

— Лікар сказав не плекати надій. Я залишив її з почаївськими черницями.

— Її забрали з будинку?

— Так, я наполіг. Там стаються надто дивні речі...

— Невже?

Голота промовчав, а настоятель, побачивши, що гість не налаштований на подальшу розмову, швидким рухом долоні відпустив його. Збираючись на службу, Бернард уже наче й не помічав ліценціата, тож той вклонився й посунув геть. Але пройшовши вже майже до дверей своєї келії, зупинився, по-злодійськи окинув оком пустельне подвір’я. Ним, не обертаючись, до церкви йшли абат та його охоронець. Голота хвилю повагався, кусаючи губи, а тоді прожогом кинувся до будиночка Бернарда...

Голота заскочив до середини й секунду, важко дихаючи, дивився навкруги. Що він хотів знайти або побачити — не знав і сам, бо керувався якимось дивним імпульсом, що чи не силою кинув його сюди. Поштовхом, що завжди допомагав Голоті вгепатися в найдурнуватіші історії. Цього разу щось в абатовій оселі було не так, і саме це змусило Голоту повернутися.

«Псякрев, треба швидше забиратися звідси, бо мало не буде», — згадав Голота волохаті лапи брата Титана й поспіхом пробігся очима по помешканню.

З першого погляду було очевидно, що нічого таємничого в келії нема. Ніяких чорних зловісних скринь, шаф чи секретних пакунків. Це було типове монастирське житло, що нічим не відрізнялося від сотні інших помешкань монахів. Голота обдивлювався все навколо, але оку навіть ні за що було зачепитися. Проте він знав: щось таки у кімнаті видалося йому дивним. Але чим було те «щось» — Голота й гадки не мав. Біблія в шкіряній обкладинці, картина з муками святого Еразма на голій стіні, убогий тапчан у дальній кімнаті. У келії було порожньо.

«Треба тікати, бо той брат Циклоп зробить з мене шкварки», — знову згадав Голота здоровенні кулаки василіянина. Механічно узяв до рук Біблію, погортав її, а тоді поклав і знов пильно глянув на дивну картину з муками святого. Придивляючись, він несподівано відчув протяг, що йшов по підлозі... За хвилину Голота з усіх ніг вибіг з келії і зробив це дуже вчасно. З-за дерев повільно виходив брат-здоровило. Він дивом не помітив непроханого гостя, який упав у кущі, поповз до муру, а тоді злодійкувато став навкарачки й озирнувся. Наступної миті Голота повільно розпрямився, статечно випнув груди й пішов стежкою, зберігаючи богобоязливий вираз обличчя. Та ще раз зиркнувши й збагнувши, що за ним не стежать, прудко побіг до воріт монастиря. Брат Петроній з подивом провів поглядом ліценціата, що лише хвилину тому ледве човгав стежкою, а тепер вискочив за ворота, неначе за ним гналася зграя вовків.

За кілька хвилин Голота швидким кроком ішов Вишневецькою й уже здалеку побачив Хохриттера, що нервово ходив перед будинком Сангушка. Неподалік курив люльку й сам кременецький староста.

— Пане Богуславе, маю до вас розмову. Термінову! — ще здалеку закричав князь до Голоти.

— Що? — Голота, відчуваючи недобре, кинувся вперед.

— Ліценціате, мені дуже й дуже жаль. Ви не уявляєте, наскільки... — з розпачем у голосі проговорив Сангушко.

— Сташка... — закам’янів Голота.

— Вона померла. Десять хвилин тому... Втрата крові виявилася дуже великою... Тільки-но черниці приходили... Сказали, що почали обмивати тіло. Нам усім треба заспокоїтися, Голото! Не робити поспішних вчинків. Голото! Голото! Богуславе! — Хохриттер намагався заглянути у помертвілі очі Голоти, який нервово кусав губи, а потім потер обличчя тремтячими пальцями й глибоко видихнув. Лице його затіпало, немов судомою, і лікар відсахнувся від Голоти, який тягучим рухом поклав руку на руків’я карабели. У будинок він увійшов під розпачливий крик Хохриттера:

— Чого вирячилися, зупиніть його хто-небудь!!!

Цього разу минути Мірека було дуже просто.

Довготелесий камердинер, що замахав руками й скривив свою лакейську пику, лише побачивши Голоту, впав, як підкошений. Затискаючи носа, з якого фонтаном била кров, він так і залишився сидіти на підлозі. Голота шарпнув двері і, не побачивши у вітальні Мнішека, вдерся до спальні. Там також було пусто, і Мірек, що випхав свого розбитого носа у прочинені двері, погугнявив:

— Пане Голото, у кабінеті можете не дивитися. Пан Міхал наказав нікого не пускати і не турбувати, він зараз приймає ванну...

Голота не удостоїв лакея й погляду, але відразу попрямував до кімнати, де мав бути магнат. Він зупинився біля дверей і постукав. Відповіді не було. Тоді Голота рвучко шарпнув ручку й побачив Мнішека, що лежав у купальні, відкинувши голову й заплющивши очі.

Одна його закривавлена рука з перерізаними венами звисала з краю і торкалася червоної калюжі, що натекла на підлогу. Інша фарбувала червоним воду у купелі.

«Прямо як ота королева Бона, що купалася в замку у крові місцевих цнотливих дівиць», — майнуло в голові отетерілого Голоти, та цієї миті очі Мнішека розплющилися, а тіло шляхтича зісковзнуло під воду.