Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Запозичені винаходи

У Росії полюбляють вихвалятися винаходами, що їх нібито здійснили російські винахідники. Так, до прикладу, стверджується, що кріпосні механіки-самоуки, батько і син Черепанови, побудували перший паровоз, морський офіцер А. Можайскій винайшов перший літак, електротехніки П. Яблочков і А. Лодиґін — перші електролампи, А. Попов — перше радіо тощо.

Однак відомий російський письменник І. Турґєнєв, побувавши на Великій виставці промислових робіт усіх народів у 1851 році в Лондоні, писав про свої відчуття: “Посетил я нынешнею весной Хрустальный дворец возле Лондона; в этом дворце помещается, как вам известно, нечто вроде выставки всего, до чего достигла людская изобретательность, — энциклопедия человечества, так сказать надо. Ну-с, расхаживал я, расхаживал мимо всех этих машин и орудий, и статуй великих людей; и подумал я в те поры: если бы такой вышел приказ, что вместе с исчезновением какого-либо народа с лица земли немедленно должно было бы исчезнуть из Хрустального дворца все то, что тот народ выдумал, — наша матушка, Русь православная, провалиться бы могла в тартарары, и ни одного гвоздика, ни одной булавочки не потревожила бы, родная: все бы преспокойно осталось на своем месте, потому что даже самовар и лапти, и дуга, и кнут — эти наши знаменитые продукты — не нами выдуманы. Подобного опыта даже с Сандвичевскими островами произвести невозможно; тамошние жители какие-то лодки да копья изобрели: посетители заметили бы их отсутствие...”

Справді, внесок Росії у світовий технічний прогрес сильно перебільшений, а всі “геніальні” російські ідеї були просто запозичені.

Так, перший паровоз у 1814 році побудував англієць Дж. Стефенсон. Усі основні елементи його “парового візка” стали використовувати на інших прототипах, зокрема, коробчата топка, котел з димо-нагарними трубами, пристрої для створення штучної тяги відпрацьованою парою тощо. У 1829 році в Англії вже влаштовували перегони паровозів. І лише через п’ять років, в 1834 році, на одному з Нижньотаґілських заводів гірничозаводчика Дємідова, механіки М. і Ю. Чєрєпанови побудували свій перший паровоз. До речі, вони свій невдалий паровоз почали будувати після поїздки до Англії, де його вперше й побачили.

Літак, спроектований і побудований А. Можайским в останній чверті XIX століття, навіть не зміг відірватися від землі, зазнавши аварії при спробі зльоту. Перший у світі політ такого апарату відбувся 17 грудня 1903 року. Літак мав назву “Флаєр-1”, його сконструювали американці брати Райт.

1809 року англієць Деларю будує першу лампу, тілом розжарення якої була платинова спіраль. У 1838 році бельгієць Жобар винаходить вугільну лампу розжарювання. У 1854 році німецький винахідник Г. Ґьобель розробив першу “сучасну” лампу: обвуглену бамбукову нитку у вакуумній посудині. І лише 11 липня 1874 року російський інженер А. Лодиґін отримав патент на свою ниткову лампу. Як нитку розжарювання він використовував вугільний стрижень, уміщений у вакуумовану посудину. П. Яблочков розробив один із варіантів електричної вугільної дугової лампи.

Першою людиною, яка тримала в руках невеличкий прилад, що міг передавати електромагнітні сигнали на відстань, був німецький фізик Г. Герц, який відкрив електромагнітні хвилі. Потім англієць В. Крукс і серб Н. Тесла практично одночасно заявили, що на основі герцевих хвиль можна створити прилади телекомунікації, виходити в космос, передавати повідомлення на іншу сторону земної кулі. Н. Тесла ж винаходить антену, малює схему радіо. Єдине, що Н. Тесла не зміг зробити, — це знайти добрий приймач (він використовував дротове кільце). Зате це завдання вирішив француз Е. Бранлі, який запропонував як приймач трубочку з металевим порошком. Радіоприймач винайшов англієць О. Дж. Лодж. Перша успішна демонстрація радіотелеграфії була здійснена в Англії 14 серпня 1894 року. Про англійські досліди дізнався і А. Попов, який почав їх повторювати, збільшуючи підняття антени і потужність сигналу. В цьому й полягав увесь його винахід.

Загалом не тільки всі винаходи і техніка, а й уся наука прийшли в Росію з-за кордону. Першу академію наук заснував Пьотр I за зразком і подобою Académie des sciences у Франції і The Royal Society в Англії. Царський указ про заснування Петербурзької академії наук був затверджений сенатом 22 січня 1724 року. В Європі для неї були закуплені численні прилади та інструменти, а також запрошені провідні вчені. Перші 11 академіків Петербурзької академії були вихідцями з Європи, а всього у XVIII столітті зі 111 академіків іноземцями були 78 осіб.

Подібні приклади можна наводити й наводити. Зазвичай факти запозичення не заперечували, але й не афішували їх. Адже за радянської влади саме визнання західного пріоритету загрожувало ідеології: наміри-то були ні багато, ні мало — як перегнати загниваючий Захід в усьому. Природно, цього не вийшло. Тому брали західний виріб і робили точну копію. В умовах залізної завіси і закритих кордонів попит на контрафактну продукцію був гарантований.

П’ятирічку — за чотири роки

Після завершення громадянської війни і початку будівництва соціалізму керівництво Радянського Союзу висунуло першочерговим завданням відновлення і технічну модернізацію економіки. Проте вирішення цього надзавдання було неможливим без відновлення економічних зв’язків із Заходом. Цей процес почався в роки так званого НЕПу (1921–1927 рр.) залученням іноземних інвестицій за допомогою концесій, головно у видобувних галузях. Концесії припускали передачу західним компаніям в користування державної власності (земель, лісів, рудників, шахт, промислових об’єктів). Компанії, користуючись переданими багатствами, змушені були створювати для себе інфраструктуру і розвивати виробництво, соціальну сферу, впроваджувати супутні технології.

Однак цього було замало. Дореволюційного досвіду індустріального будівництва не вистачало. У 20-ті роки XX століття в СРСР зазнали фіаско перші проекти самостійного промислового будівництва. З ходу не був побудований Маґнітоґорский металургійний комбінат, провалилися проекти моторного заводу в Уфі, Чєлябінского тракторного заводу, Свірської ГЕС тощо.

Тому радянський уряд приступив до закупівлі західних технологій. Їх обмінювали на все, що можна: на зерно, хутро, продукти харчування, нафту, кольорові метали. Своєю чергою західні компанії в роки Великої депресії 1929–1933 років теж були зацікавлені в налагодженні економічних зв’язків із СРСР і погоджувалися на будь-які більш-менш вигідні угоди.

З огляду на це, в ході реалізації першого п’ятирічного плану 1929–1932 років у Радянському Союзі почали широко використовувати технічну допомогу західних компаній у проектуванні об’єктів і проведенні будівельних робіт. У другій п’ятирічці 1933–1937 років технічна допомога змінилася переважно закупівлями обладнання для розширення та модернізації побудованих підприємств, а також введенням у дію нових об’єктів.

Найбільші підприємства, поява яких пізніше була представлена кремлівською пропагандою як “великий подвиг” індустріалізації СРСР (ДніпроГЕС, Сталінґрадський тракторний завод, Маґнітоґорский металургійний комбінат, Ґорьківський автозавод), насправді, проектували і створювали за допомогою компаній США. Фактично, це були підприємства американського типу. В їх створенні, зокрема, брали участь компанії International General Electric, Radio Corporation of America, Ford Motor Company, International Harvester, Dupont de Nemours.

У житловому будівництві також використовували іноземні технології, це стосувалося насамперед механізації та проектування будівництва. Разом із заводами іноземці створювали міста для робітників. Так, наприклад, німецький архітектор Ернст Май брав участь у розробці архітектурних проектів близько 20 радянських міст.

Принцип типового будівництва був упроваджений в СРСР американським архітектором Альбертом Каном. Цей індустріальний архітектор Детройта, що спроектував майже всі заводи Форда, відпрацював високопродуктивну технологію проектування промислових підприємств. У США його фірма штатом у 400 осіб готувала робочі креслення за тиждень, а корпуси промислових підприємств зводила за кілька місяців.

Відомі, наприклад, такі цікаві факти. Сталінґрадський тракторний завод, побудований і розроблений за проектом фірми Кана, спочатку був повністю зведений у США, а потім розібраний і перевезений до СРСР, де знову був зібраний під контролем американців усього лише за шість місяців. На цьому заводі випускали перші радянські танки.

Прототипом Маґнітоґорского металургійного комбінату, героїчної “Маґнітки”, про яку, як про вершину радянських досягнень у галузі індустріалізації, в СРСР не писали хіба що найледачіші журналісти, був металургійний комбінат U.S. Steel Corporation. Легендарний ДніпроГЕС спроектувала американська фірма Cooper Engineering Company разом із німецькою Siemens. А автозавод ҐАЗ повністю спроектував американський автогігант Ford за участі будівельної фірми Austin.

Усього за 10 років (1930–1940 рр.) американці створили в СРСР хімічну, авіаційну, електротехнічну, нафтову, гірничодобувну, вугільну, металургійну та іншу промисловість, збудували найбільші у Європі заводи для виробництва автомобілів, тракторів, авіаційних двигунів та іншої продукції. Загалом американці побудували в Радянському Союзі близько 1500 заводів і фабрик.

До СРСР приїхало близько 200 тисяч американських інженерів і техніків, які керували майже мільйонною армією в’язнів ҐУЛАҐу. Таким чином, матеріальну базу соціалізму побудували капіталісти США, використовуючи дешеву робочу силу радянських зеків.

Автопромом по бездоріжжю

Головними автомобільними плагіаторами сучасності зазвичай вважають китайців, які без зайвого збентеження копіюють європейські та японські моделі, лише трохи змінюючи їхній зовнішній вигляд. Однак пальма першості тут по праву належить радянському автопрому, який упродовж багатьох десятиліть випускав моделі, що як дві краплі води були схожими на американські та європейські автомобілі.

Уже перші моделі автомобілів в СРСР були сконструйовані за зразками іноземних авто. Надалі систематичне копіювання дизайну автомобілів набуло масового характеру.

А почалося все 31 травня 1929 року, коли урядова комісія СРСР підписала з американською компанією Ford Motor Company ліцензійний договір на збірку легендарного легкового автомобіля середнього класу “Ford Model А”. Цей перший радянський легковий автомобіль масового конвеєрного складання випускали з 1932 по 1936 роки на Ґорьківському автомобільному заводі імені В. Молотова під маркою “ГАЗ-А”. А в 1936 році вперше зійшов із конвеєра і “ГАЗ-М-1”, аналог “Ford Model В”.

1940 року конструктори Московського автоскладального заводу імені Комуністичного Інтернаціоналу молоді (пізніше — АЗЛК) був спроектований автомобіль “КІМ-10”, в основу якого покладено “Ford Prefect”. Планувалося, що “КІМ-10” стане найдоступнішим автомобілем для радянського народу, але початок німецько-радянської війни в 1941 році перешкодив цьому, і завод перепрофілювали на випуск військової техніки.

Легендарний “ЗІС-110”, випущений на Заводі імені Сталіна (пізніше — ЗІЛ) у 1945 році, до найдрібніших деталей повторював американський “Packard 180”. “ЗІС-110” став першим радянським автомобілем представницького класу з незалежною підвіскою передніх коліс. У цій моделі, як і у її американського прототипу, була добра шумоізоляція, м’які сидіння, обшиті драпом, система вентиляції й опалення.

У 1946 році вийшов перший масовий радянський автомобіль “Москвич-400”, який був аналогом німецького “Opel Kadett К38”. Деяка частина оснащення для конструювання “Москвича-400” була вивезена з Німеччини, решту обладнання створювали вже на місцевій базі. У 1954 році з’явилася і нова версія — “Москвич-401”.

Німецький “Opel Kadett К38” та радянський “Москвич-400”

1950 року з’явився перший в СРСР шести-семимісний легковий автомобіль, за основу якого було взято “Buick Super”. За рівнем комфортабельності “ГАЗ-12 ЗІМ” мав зайняти проміжне місце між відомою “Побєдою” (ГАЗ-М-20) і “ЗІС-110”.

У 1956 році був випущений “Москвич-402”, схожий на “Opel Olympia Rekord”. Порівняно з попередніми моделями, “Москвич-402” зробив крок далеко вперед: салон моделі був оснащений відкидними сидіннями і радіоприймачем. Однак за основними характеристиками він поступався своїй німецькій післявоєнній “двоюрідній сестрі” — “Олімпії”. Також цьогоріч було ухвалено рішення сконструювати новий легковий автомобіль, яким став “ГАЗ-21 Волга”. За основу “Волги” були взяті “Ford Mainline” та інші іномарки.

У 1959 році була сконструйована легендарна “Чайка” (ГАЗ-13). Цю модель представницького класу спеціально створили як персональний транспорт партійних бонз: перших секретарів обкомів, голів центральних органів виконавчої влади. Автівку також використовували на святкових парадах. За основу моделі взяли американські автомобілі “Packard Caribbean” і “Packard Patrician”. Цього ж року був випущений легковий автомобіль вищого класу “ЗІЛ-111”. За зовнішніми параметрами він копіював “Чайку”, а механічна частина повторювала “Cadillac Fleetwood 75”.

1964 року був випущений “Москвич-408”, аналогічний “Opel Каdett А”. Нова модель вирізнялася шириною та довжиною автомобіля, місткістю, стійкістю і деякими іншими технічними параметрами.

Італійський автомобіль “Fiat-124” та радянський “ВАЗ-2101” (“Жигулі”)

“Москвич-412” зійшов із конвеєра у 1967 році і був схожий на “Opel Kadett В”. Ця модель відрізнялася від попередньої потужнішим двигуном. “Москвич-412” поставлявся більш ніж у 70 країн і став першим радянським автомобілем, який пройшов краш-тест у Франції.

У 1967 році був випущений малосерійний урядовий лімузин “ЗІЛ-114”. За зовнішнім виглядом модель була подібна з американським автомобілем “Lincoln Continental”.

У 1969 році радянські інженери сконструювали “ГАЗ-24”, прототипом якого стали іноземні моделі “Ford Falcon” і “Plymouth Valiant”. А рік потому, в 1970, на новозбудованому Волзькому автомобільному заводі був випущений “ВАЗ-2101” (“Жигулі”), повністю скопійований з італійської моделі “Fiat-124”, що отримала в 1967 році титул “Автомобіль року”.

У 1986 році з’явився новий “Москвич-2141”, який запозичив базу кузова у французького автомобіля “Simca-Chrysler 1308”. “Москвич-2141” був першим радянським автомобілем із п’ятиступінчастою коробкою передач і дволітровим об’ємом двигуна.

Така кількість збігів була зовсім не випадковою — це свідома політика, що її проводило радянське керівництво. Як бачимо, більшість радянських автомобілів — не оригінальні розробки, а всього лиш перекроєні на свій лад американські та європейські моделі.

Ну, комп’ютере, стривай!

Відомо, що в 1946 році у США був запущений перший комп’ютер, прототип електронних обчислювальних машин (ЕОМ). Щоправда, в Німеччині перший комп’ютер створив інженер Конрад Цузе ще до війни, але він не отримав практичного застосування.

У СРСР ЕОМ почали будувати відразу після війни, приблизно тоді, коли англійці й американці. Можна сказати, що перші радянські розробки в галузі обчислювальної техніки були повністю незалежними. Проте так було лише до початку 1970-х років. Після виходу в США у 1964 році комп’ютера ІВМ-360 радянське керівництво вирішило копіювати американську машину під назвою “ЄС”.

Перші комп’ютери серії “ЄС ЕОМ” з’явилися в 1971 році. Випускали їх, зокрема, на заводах у Казані (Казанський завод ЕОМ), Мінську і Пензі. Останні такі машини були зроблені в 1998 році (ЄС-1220). Всього за цей час було випущено понад 15 тисяч машин ЄС ЕОМ.

Надалі у галузі комп’ютерної техніки в СРСР перестали винаходити щось своє, а за старою звичкою бездумно копіювали західні зразки. Іноді проектні інститути спеціалізувалися на різних іноземних фірмах. Наприклад, одне виробниче об’єднання робило копії з IBM PC, а інше — з Apple Macintosh. У СРСР вміли і любили копіювати будь-яку електронну техніку, анітрохи не переймаючись про авторські права.

Багато хто, напевно, пам’ятають чудові електронні іграшки “Ну, постривай!”, які в 1980-х роках були майже в кожній радянській сім’ї. Однак мало хто знає, що ці іграшки були піратського походження, скопійовані й адаптовані до радянських реалій з подібних зразків, розроблених японською компанією Nintendo.

Для того щоб простежити історію їх появи в СРСР, навідаймося спочатку до Японії. Саме там розробникові ігор для компанії Nintendo Гумпею Йокої одного разу прийшла ідея створити подібний пристрій. За легендою Йокої їхав якось у потязі і побачив, як один його супутник розважав себе тим, що натискав на клавіші калькулятора. Саме тоді й виникла ідея створення мініатюрної електронної гри, яка б могла також виконувати функцію годинника і яку можна було б усюди брати з собою. Така ідея сподобалася керівництву Nintendo, і в 1980 році гра вийшла під назвою Game & Watch. Існувало декілька різновидів Game & Watch, але кожен з них дозволяв грати лише в одну гру, що було обумовлено використанням сегментованого рідкокристалічного дисплея.

Незабаром новинка потрапила в поле зору представників радянського уряду, і було вирішено випустити власну гру такого типу. Недовго думаючи, Міністерство електронної промисловості СРСР вирішило закупити кілька примірників японської гри і віддати її на завод “Електроніка” для всебічного вивчення. Так, методом копіювання і з’явилася на світ радянська версія Game & Watch під назвою “Ну, постривай!”

Випуск гри був налагоджений у 1984 році на заводі “Дифузант” в Орлі. Гру створили на вітчизняній елементній базі, і незабаром вона стала дуже популярною по всьому Радянському Союзу.

Комп’ютер Apple II, уперше випущений в США в 1977 році, зробив невелику компанію одним із лідерів ринку персональних комп’ютерів, а її засновників — мультимільйонерами. Всього за період виробництва було випущено близько 6 мільйонів таких комп’ютерів.

А тим часом, незважаючи на залізну завісу, в СРСР доволі швидко ознайомилися з цією машиною, і радянське керівництво вирішило, що подібний комп’ютер не буде зайвим і для радянських громадян. Так, на початку 1980-х років у профільному НДІ обчислювальних комплексів був “розроблений” власний персональний комп’ютер “Агат”, за основу якого було взято архітектуру і програмне забезпечення Apple II.

“Агат” позиціонували як навчальний комп’ютер, був оснащений накопичувачем магнітних дисків і укомплектований двома ігровими пультами. Разом із комп’ютером користувачі отримували операційну систему Apple DOS 3.3 й інтерпретатор мови Basic, а також деяке інше програмне забезпечення. Щоправда, через особливості архітектури (комп’ютер збирали на вітчизняній елементній базі) “Агат” не здатний був виконувати програми, створені для оригінального Apple II.

Серійне виробництво почалося в 1984 році і тривало аж до 1993 року. Цікаво, що, незважаючи на відверто піратське походження, СРСР навіть виставив один екземпляр комп’ютера на міжнародній виставці інформаційних технологій CeBIT.

У 1980-х роках по всьому світові величезною популярністю стали користуватися домашні комп’ютери. Однією з найпоширеніших моделей була ZX Spectrum, що її випускала англійська компанія Sinclair. Саме цей комп’ютер і став черговою жертвою радянських “піратів у законі”. Наприкінці 1980-х років на прилавках магазинів у різних містах СРСР з’явився домашній комп’ютер “Байт”, що був копією ZX Spectrum.

Щоправда, як й інші зразки західної техніки, що їх копіювали, “Байт” дещо відрізнявся від оригіналу. Зокрема, тут було встановлено двоканальний звуковий синтезатор на вітчизняній мікросхемі, а також чотирипозиційний джойстик на клавіатурі. Крім того, розміри “Байта” істотно перевищували розміри ZX Spectrum (як тут не згадати, що “радянські мікросхеми — найбільші мікросхеми у світі”). Незважаючи на це, програмне забезпечення машини було повністю ідентичне тому, яке встановлювали на ZX Spectrum. Комп’ютер користувався величезною популярністю в Радянському Союзі. Його виробництво згорнули лише в 1996 році. За цей час Брестське ВО “Засоби обчислювальної техніки” встигло випустити близько 65 тисяч таких комп’ютерів.

“Битовуха”, або побутовий плагіат

Не обійшлося без копіювання іноземних зразків і під час випуску фототехніки.

Так, наприклад, у СРСР Харківський машинобудівний завод “ФЕД” (Фєлікс Едмундович Дзєржінскій) з 1934 року випускав фотоапарати ФЕД. Однак якщо уважно придивитися, то неважко помітити, що ці фотоапарати були копіями фотоапаратів німецької фірми Leica. Так, ФЕД-1 скопійований із Leica II, ФЕД-В аналогічний Leica III, а фотоапарат ФЕД-С (так званий “Командирський”) створений за зразком моделі Leica IIIf.

Ще однією такою копією є однооб’єктивний середньоформатний фотоапарат “Салют”, під час створення якого за основу взято шведську камеру Hasselblad 1600F, яку вперше було представлено в 1948 році у Нью-Йорку, а з 1949 року її випускали серійно.

Зовні ці дві камери хоча й мають деякі відмінності, але все ж таки дуже схожі. Внутрішня будова камер також практично ідентична. “Салют”, як і Hasselblad 1600F, був виконаний модульним, до нього окремо приєднувався об’єктив, а також видошукач і касета для плівки. Фотоапарат був оснащений шторним фокальним затвором із гофрованими шторками, зробленими з нержавіючої сталі. Єдиною відмінністю виявилося використання власного байонета (кріпильного вузла, за допомогою якого об’єктив фіксується на корпусі фотоапарата).

Загалом якість апарата була на доволі високому рівні. Прикметно, що компанія Hasselblad припинила випуск моделі 1600F у 1953 році, в той час як у СРСР “Салют” у різних модифікаціях виробляли аж до 1980 року.

Росіяни дуже полюбляють вихвалятися, що телебачення винайшов їхній співвітчизник В. Зворикін. Однак він був громадянином США, де і зробив свій винахід, а до створення радянського чи російського телебачення жодного стосунку не мав.

Англійський телевізор GEC ВТ2253 та радянський “Старт-3”

Набагато менше люблять згадувати, що в 1946 році понад 200 німецьких фахівців із радіотехнічних заводів ЛКБ “Обершпреє” (Берлін) і “Фернзеє” (Судети) були вивезені до Радянського Союзу. Їх доставили в підмосковне Фрязіно для роботи в галузі електроніки й радіотехніки (НДІ-160 і СКБ-883). Там на основі своїх розробок німецькі інженери винаходили радянське телебачення. Для СРСР вони розробили телеапаратуру першого у світі мовлення з 625-ма рядками, створювали електронно-променеві трубки (кінескопи, суперіконескопи), напівпровідникові детектори, прилади для радіолокаторів. Дуже характерно, що за винаходи, зроблені полоненими німцями під Фрязіно, трьом групам радянських фахівців, які працювали з ними, дали Сталінські премії.

Радянські телевізори також створювали за західними зразками. Так, до прикладу, перший масовий радянський телевізор “КВН-49”, що його випускали з 1949 року, нагадує американський RCA 621TS 1946 року випуску. Телевізор був “розроблений” у Лєнінґрадському НДІ телебачення. Радянський телевізор Московського радіотехнічного заводу “Старт-3” (1960-ті роки) неабияк схожий на англійський телевізор GEC ВТ2253, випущений у 1958 році.

“Електроніка” і ще кілька однотипних радянських телевізорів такого самого дизайну 80-х років — це копія американського Magnavox (1980 р.). Щоправда, тут була і “творча” переробка — панель управління розташовувалася знизу, а не зверху.

Практично у кожного з радянських телевізорів є західний аналог, випущений на кілька років раніше.

Незважаючи на прийняту за норму крадіжку іноземних технічних досягнень, в СРСР все ж таки дещо випускалося і за ліцензією. Найяскравішим прикладом є побутові кондиціонери “БК”, що їх масово виробляли на заводі в Баку. В 1970-х роках СРСР купив обладнання для випуску і ліцензію на технологію виробництва побутових кондиціонерів у компанії Hitachi. Незабаром було налагоджено масове виробництво радянських кондиціонерів, які почали встановлювати в різних держустановах.

Бакинський завод мав чималу виробничу потужність — до півмільйона одиниць на рік. При цьому частину продукції постачали на експорт. Основним закордонним покупцем була Куба, яка придбала за весь час близько 700 тисяч цих кондиціонерів.

Як вітряк став телевежею

Предметом особливої гордості радянської будівельної промисловості є Останкінська телевежа — телевізійна і радіомовна вежа, розташована в Останкінському районі Москви. Нині Останкінська телевежа є однією з найважливіших архітектурних пам’яток столиці Росії та символом російського телебачення.

Перші залізобетонні блоки були закладені в основу телевежі 27 вересня 1960 року. Однак остаточний проект був затверджений лише 22 березня 1963 року. Загалом вежу зводили з 1960 по 1967 роки, і 5 листопада 1967 року напередодні 50-річчя жовтневого перевороту була введена в експлуатацію перша черга будівництва.

За легендою проект вежі був створений головним конструктором Н. Нікітіним за одну ніч. Прообразом вежі нібито стала перевернута лілія — квітка з міцними пелюстками і товстим стеблом. За первісним проектом у вежі мало бути чотири опори, пізніше — за порадою всесвітньо відомого німецького інженера-будівельника Фріца Леонґардта, автора першої у світі бетонної телевежі в Штутґарті, — їх кількість збільшили до десяти. Ідея використати порожнисту залізобетонну трубу, яку стискають сталеві троси, дозволила зробити конструкцію вежі простою і міцною. А стійкість вежі забезпечувалася за рахунок багаторазового перевищення маси конусоподібної основи над масою щоглової частини.

Однак насправді ідею конструкції вежі Н. Нікітін запозичив, а прототип Останкінської телевежі був спроектований ще в 1937 році.

У 1937–1938 роках в Ялті часто можна було зустріти високого, худорлявого, небагатослівного чоловіка, який часто ходив у гори. Його звали Юрій Кондратюк. Так, це був той самий Ю. Кондратюк (Шаргей), відомий сьогодні як один із піонерів ракетобудування, що зробив неоціненний внесок у розвиток світової космонавтики. Варто зазначити, що він висловив ідею так званого пертурбаційного маневру, тобто прискорення і зміни напрямку польоту космічного апарату за рахунок використання гравітаційних полів небесних тіл, яка була використана при реалізації американського космічного проекту “Аполлон”. Оптимальну траєкторію польоту до Місяця американці назвали “трасою Кондратюка”, хоча віддавати кому б то не було перевагу в освоєнні космосу їм зазвичай не властиво.

Однак Ю. Кондратюк займався не лише космічними проектами, а й цілком земними. У 1920-х роках він спроектував гігантське зерносховище-елеватор у Західному Сибіру, яке отримало назву “Мастодонт”; також займався проблемами прискорення і полегшення проходки шахт із механізацією бетонних і породозбиральних робіт, зберігання бетону високого опору і постійного кріплення шахтних стволів; розробив проект залізобетонного копра.

У 1930-х роках у Радянському Союзі розгорнулося масштабне використання енергії вітру. Тоді було освоєно виробництво різноманітних малопотужних вітроустановок потужністю 3–4 кВт, що їх випускали цілими серіями. 1931 року в СРСР запрацювала найбільша у світі (на той момент) мережева вітроенергетична установка потужністю 100 кВт, слідом за нею на півдні країни були встановлені десятки подібних вітрогенераторів. Галузь почала стрімко розвиватися.

Проект вітроелектростанції Юрія Кондратюка та Останкінська телевежа

У 1932 році Наркомат важкої промисловості оголосив конкурс на ескізне проектування Кримської вітроелектростанції. Ю. Кондратюк узяв участь у цьому конкурсі і переміг, причому переможцями виявилися два науково-дослідних інститути — Харківський промислової енергетики і Московський вітроенергетичний. Проект Ю. Кондратюка значно перекривав завдання: можна було досягнути потужності 24 МВт замість передбачуваних 4 МВт — завдяки збільшенню діаметра вітроколеса до 100 метрів і висоти вежі до 165 метрів. Нічого подібного у світі ще не було.

Вітроелектростанцію вирішено було будувати на плато Бедене-Кир (Перепелина гора), неподалік від яйли Ай-Петрі, на висоті 1324 метрів над рівнем моря. На початку 1937 року розпочалося будівництво фундаменту станції, а Ю. Кондратюк за наполяганням наркома Ґ. Орджонікідзе був призначений головним конструктором і в Харківському НДІ промислової енергетики України почав розробляти робочий проект. До розробки цього проекту були також залучені молодий випускник Томского технологічного інституту Н. Нікітін і технік-будівельник Б. Злобін. Їх Ю. Кондратюк знав ще по роботі над сибірським елеватором.

Однак уже у травні, невдовзі після загибелі Ґ. Орджонікідзе, керівництво Головенерго вирішило задля економії коштів відмовитися від будівництва потужної двоярусної залізобетонної установки, а будувати одноярусну на 5 МВт. А ще через півроку будівництво КримВЕС було взагалі припинено. Проект, що коштував Ю. Кондратюкові кількох років напруженої праці, був буквально викинутий на звалище. Він був змушений звільнитися і переїхати до Москви в аналогічний інститут, де зайнявся проектуванням малопотужних вітроелектростанцій для колгоспів.

Усе, що залишилося від проекту Кондратюка, названого “Ікар”, — залізобетонний “стакан”, який мав стати фундаментом для 165-метрової конструкції, та ще унікальний досвід проектування величезної залізобетонної вежі, утримуваної зсередини натягнутими сталевими тросами. Однак ідея виявилася плідною. Через тридцять років у Москві збудували Останкінську телевежу.

Незважаючи на велику висоту, залізобетонна вежа не може перекинутися. Її центр ваги не виходить і ніколи не вийде за площу основи діаметром усього 60 метрів. А знаходиться центр ваги на висоті 110 метрів. Усередині башти зверху до низу, як струни, натягнуті сталеві канати. Кожен зі 150 канатів розтягнутий із силою у 70 тонн. Тому вежі не страшний навіть ураган — допустиме відхилення вершини під дією вітру становить близько 12 метрів.

Однак звідки у Москві ураганні вітри? Ось у тому-то й річ, що цю вежу спочатку проектували для Кримських гір і мала вона витримувати не антени, а величезний лобовий вітер.

Авторський колектив, який спроектував Останкінську телевежу, був удостоєний Лєнінської премії. Очолював його доктор технічних наук Н. Нікітін. Той самий інженер Н. Нікітін, що його прикріпили до Ю. Кондратюка в період, коли той проектував Кримську вітроелектростанцію. Той самий, який під час розслідування “справи Кондратюка” заявляв, що проектування “організовано неналежно, тому що раніше керівництво було зосереджено в руках Кондратюка, який не вів жодних записів і нотаток, а тримав усе в своїй голові”. Отримуючи премію, Н. Нікітін забув зізнатися, що скористався ідеєю Ю. Кондратюка-Шаргея, оформлену заявкою на винахід “Трубчаста залізобетонна вежа з відтяжками для вітряних двигунів”.

Справжнім пам’ятником видатному українському інженерові, одному з “піонерів” космонавтики, стала Останкінська вежа. Недарма своїм силуетом вона нагадує ракету, спрямовану до зірок.