Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Хрещені батьки-веслярі

Кожна країна має самоназву. Зазвичай її дають самі мешканці цієї країни. Однак у Росії, як і багато чого іншого, самоназва також запозичена.

Предметом гордості росіян є слово “русь”, від якого походять слова “Росія”, “російський”, “русскій”. Однак слово “русь” не російське, тобто не слов’янське, а має скандинавське, норманське (варязьке) походження.

Росіяни, починаючи з Міхаіла Ломоносова, намагаються це спростувати. Висуваються так звані антинорманські теорії походження Русі. З цією метою етимологію назви “русь” виводять від іраномовного племені роксоланів, таємничих россомонів, східнобалтійських ругів або від топонімів, таких як, до прикладу, річка Рось у Середньому Подніпров’ї, місто Руса (тепер Стара Руса) в Новгородській землі тощо. Безліч подібних коренів у назвах побутує на всьому просторі від Балтики до причорноморських степів.

Стверджують також, що легендарний Рюрик не варяг, а слов’янський князь, а самі варяги — теж слов’янське плем’я. Однак усі ці марні потуги не мають під собою наукової бази, а є лише результатом ураженого самолюбства росіян.

Насправді спочатку словом “русь” позначали не народ і не місцевість, а групу людей, яка представляла собою дружину веслярів, що складалася переважно зі скандинавів. Східні слов’яни спочатку називали так військово-соціальний прошарок — професійних воїнів, які складали князівську дружину і мали скандинавське походження.

Згідно з історичними і лінгвістичними дослідженнями, назва “русь” була запозичена з давньоскандинавського rods через посередництво фінського ruotsi, де воно означало “веслярі”.

Етимологія слова передбачає кілька етапів його розвитку: 1) формування давньоскандинавського вихідного найменування; 2) його поширення у фіномовному середовищі; 3) його подальше запозичення східними слов’янами.

Зазвичай слово виводять із давньоісландського RóÞsmenn або RóÞskarlar “веслярі, мореплавці”, яке споріднене зі шведським Roslagen “гребний стан” — назвою узбережжя Упланда (історичної провінції у Швеції).

Контакти скандинавів і населення Фінляндії та Південно-Східної Прибалтики, за археологічними даними, починаються вже із бронзового і раннього залізного віку та посилюються в середині I тисячоліття нашої ери. Ці контакти створювали підґрунтя для запозичення і поширення у фіномовному середовищі самоназви військових груп скандинавів у формі фінського Ruotsi / Rootsi.

Із західнофінських мов це слово потрапило до східних слов’ян. Вони сприйняли слово “руотсі” і перетворили його за законами своєї мови в “русь”. З погляду лінгвістики є доволі переконливим обґрунтування переходу західнофінського дифтонгу uo/oo в давньоруське (давньоукраїнське) “у”, оскільки слов’янське “у” в цей час було довгим голосним. Цей же перехід підтверджується найближчою аналогією suomi > сумь.

Дракар — корабель вікінгів із веслярами (Скандинавія, VIII–XI ст.)

Можливість переходу фінського “ts” у давньоруське (давньоукраїнське) “с” деякі лінгвісти брали під сумнів, оскільки воно мало б відбитися не як “с”, а як “ц”. Однак ще видатний російський філолог А. Шахматов зазначав, що давньоруське (давньоукраїнське) “ц” було м’яким звуком, який не тотожний фінському ts, тому імовірніша передача останнього звуком “с”.

Існують і непрямі підтвердження норманського походження слова “русь”. Так, наприклад, фіни й досі називають Швецію Ruotsi, а шведів Ruotsalainen. Те саме в естонській (Rootś, Rootslane), водській (Rotsi), ливській (Ruot’s) мовах.

Підтвердження знаходимо і на сторінках давньоруської письмової пам’ятки — “Повісті врем’яних літ”. Дослідники давно звернули увагу, що народи і племена, що їх згадує літописець, за формою назв поділяються на три типи. Перший становлять слов’янські племена, назви яких закінчуються на -ани, -єни (поляни, древляни, словени). Другий тип утворюють назви на -ичі (кривичі, радимичі, дреговичі). Вони також належать до слов’янських племен. Третій тип утворюють односкладові назви з м’яким приголосним на кінці (водь, чудь, сумь). Так у літописі позначені народи, які жили на півночі Східно-Європейської рівнини і говорили мовами фінської групи. Очевидно, що слово “русь” має подібність із третім типом назв.

Нарешті, на користь норманського походження назви “русь” свідчать і літописні імена. У договорах Русі з Візантією 911 і 944 років усі посли “отъ рода русьска” мають скандинавські імена: “Карлы, Инегельд, Фарлов, Веремуд, Рулав, Гуды, Руалд, Карн, Фрелав, Рюар, Актеву, Труан, Лидульфост, Стемир, иже послани от Олга, великаго князя Рускаго”.

Тож не дивно, що всі найавторитетніші російські історики XIX століття — Карамзін, Соловйов і Ключєвскій — були прибічниками норманської теорії.

Із приходом варягів із північних земель у Середнє Подніпров’я назва “русь” закріпилася за прибульцями і в тамтешніх мешканців, а незабаром перейшла і на назву держави, тобто з етноніма перетворилася на хоронім (різновид топоніма на позначення певної території). Таким чином, як би це не подобалося сучасним росіянам, етнонім “русь” має норманське походження і був запозичений у фіно-угрів.

Варто зазначити, що аналогічні випадки перенесення назви завойовників на завойовану територію доволі поширене у Європі. Так Франція отримала назву по імені франків, Англія — англів, Ломбардія — лангобардів, Андалузія — вандалів, Болгарія — болгар тощо.

А тепер з’ясуємо, які ж землі спочатку називалися Руссю, тобто простежимо походження хороніма “Русь”.

Де ти, Руська земле?

Історики давно звернули увагу на те, що в літописах топонім Русь, Руська земля використовується у двох значеннях — ширшому, під яким розуміють усі східнослов’янські землі, що входять до складу Київської держави, і вужчому, що належить тільки до південної частини цих земель, тобто до земель полян, древлян і сіверян.

Джерела IX–XII століть чітко показують, що назви “Русь”, “Руська земля” споконвічно відносилися лише до Середнього Подніпров’я з центром у Києві. Тобто Руська земля у вужчому розумінні — це Київське, Переяславське та Чернігівське князівства.

Щодо північно-руських земель, то спочатку їх називали Заліссям, Заліською землею. Ця назва мала на увазі все те, що знаходилося “за лісом” стосовно київських і чернігівських земель, від яких Залісся відокремлювали важкопрохідні брянські (“дебрянські” — від слова “дебрі”) ліси.

Межі “Руської землі” у вузькому значенні терміна

Давньоруські літописи чітко відокремлювали Русь від північних князівств, які пізніше почали називатися Московією, а потім Росією, фактично привласнивши собі назву Русь. “Поехать в Русь” із Ростова, Суздаля чи Новґорода в літописах означало поїхати на південь.

Так, князь Юрій Довгорукий виступив із військом із Ростово-Суздальської землі “в Русь”, тобто на Київ. У Лаврентіївському літописі про це під 1152 роком читаємо: “Поиде Гюрги (Суждальский) с сыном своим, и с Ростовцы, и с Суждальцы, и с Рязанцы, со князи Рязанскими в Русь”.

У 1155 році, згідно з Іпатіївським літописом: “Юрий Владимирович... йде из Суздалья в Русь и приде Києву”. Ще переконливіше цей самий літопис говорить про те, що в столицю суздальської землі приходили купці “из Царьгорода, и от иных стран, из Русской земли и аче латинян”.

Новґородський перший літопис у запису під 1180 роком повідомляє: “Въ лето 6688 [1180]. Переставися кънязь Мьстиславъ Новегороде Ростиславиць, вънукъ Мьстиславль, месяця июня въ 14, и положиша и въ святии Софии у святыя Богородиця. И послаша новгородьци къ Святославу въ Русь по сынъ, и приведоша Володимира въ Новъгородъ, и посадиша и на стол въ 17 август”.

Того самого 1180 року, як записано в Суздальському літописі, “иде князь Святослав... с половцы поганымы, с черниговцы из Руси на Суздаль ратью”.

Землі Суздальська, Ростовська, Владімірська, Рязанська та інші, що потім стали Московською землею, впродовж кількох століть Руссю не називалися і Руссю не вважалися. Вони навіть бунти підіймали, наприклад, у 1176 році, як про це свідчить Лаврентіївський літопис, проти князя і вимагали, щоб він не приводив до них “русь” і не роздавав їй посад.

Таких записів, що прямо говорять про те, що північні землі, які нині входять до складу Росії, насправді Руссю не були, дуже багато міститься у літописах, які складають 43 томи “Полного собрания русских летописей”.

Видатний український історик М. Костомаров писав із цього приводу: “Это название — Русь, название первоначально Порусско-варяжской горсти, поселившейся среди одной из ветвей южно-русского народа и поглощенной ею вскоре. Уже в XI веке название это распространилось на Волынь и на нынешнюю Галицию, тогда как не переходило еще ни на Северовосток, ни к Кривичам, ни к Новгородцам ... В XII веке, в Земле Ростовско-Суздальской, под Русью разумели вообще юго-запад нынешней России в собирательном смысле. Это название, отличное от других Славянских частей, сделалось этнографическим названием южно-русского народа...”

Далі вчений продовжує: “Когда из разных земель составилось Московское государство, это государство легко назвалось Русским, и народ, его составлявший, усвоил знакомое прежде ему название и от признаков общих перенес его на более местные и частные признаки. Имя Русского сделалось и для севера, и для востока тем же, чем с давних лет оставалось как исключительное достояние юго-западного народа. Тогда последний остался как бы без названия; его местное частное имя, употреблявшееся другим народом только как общее, сделалось для последнего тем, чем прежде было для первого. У южнорусского народа как будто было похищено его прозвище”.

З первісним вужчим значенням поняття “Русь” погоджувалася і радянська історична наука. Так, відомий радянський історик і археолог П. Трєтьяков писав: “Не только в ІХ-Х вв., но и в XI–XII вв. Русью, Русской землей называлась обычно лишь сравнительно небольшая область в пределах Среднего Поднепровья, лежащая вокруг трех городов: Киева, Чернигова и Переяславля-Русского. Население других земель — галичских, смоленских, новгородских, залесских — русским первоначально не называлось”. Такої самої думки дотримувалися також М. Тіхоміров, А. Насонов, Б. Рибаков, П. Толочко та інші провідні радянські історики.

Таким чином, назву “Русь” Росія запозичила в України, так само, як нахабно був украдений образ Володимира Мономаха — Великого князя київського, а не попередника московських царів.

Історія знає чимало прикладів, коли колонія брала собі ім’я метрополії. Так, наприклад, об’єднані дунайські князівства Молдова і Валахія стали називатися Румунією (Romania), хоча жодного стосунку до Риму (Rome) не мають. Відомо, що ще у 271 році римські війська і колонії під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там залишилися лише місцеві латинізовані фракійські племена (даки, карпи та ін.). Так само в Середньовіччі Німеччина офіційно називалася Священною Римською імперією (Sacrum Imperium Romanum).

Таке запозичення потрібне було для самоствердження і звеличення в очах інших народів. З цієї самої причини і Московія привласнила собі назву Русь. При цьому привласнено було не лише назву, а й історію, хоча до Київської держави (Київської Русі) Росія жодного стосунку не має. Карл Маркс у роботі “Викриття дипломатичної історії XVIII століття” справедливо зауважував із цього приводу: “Московська історія пришита до історії Русі білими нитками”.

Хто вигадав Росію?

Коли ж з’явилася власне Росія і звідки взялося таке ім’я? Росію вигадали греки, а точніше — візантійці. А відбувалося це так.

У 1453 році турки захопили Константинополь, і Візантійська імперія впала. Багато візантійців утекли до Риму або були змушені шукати покровительства інших православних правителів. У 1472 році за посередництва Папи Римського відбувся шлюб московського князя Івана III і Софії Палеолог, небоги останнього візантійського імператора Константина XI Палеолога. Їхній син, Васілій III Іванович, по матері також вважався Палеологом.

Саме за правління московського князя Васілія III і народилася концепція, що Москва — це третій Рим (Константинополь вважався другим), тобто Московська держава є правонаступницею Візантійської імперії. У цей самий час з’являється міф про шапку Мономаха, гербом Московії стає візантійський двоголовий орел, а Васілій III приймає титул “государя всея Русии”. Тоді ж уперше в московських документах з’являються і назви “російський”, “Росія”.

Форма на -о- походить від грецького ρωσία (росія) з мови патріаршої канцелярії у Константинополі. Вперше вона фіксується у візантійського імператора Константина VII Багрянородного, який жив у X столітті. Як вказує М. Фасмер, чи не вперше слово “росія” зустрічається в Московській грамоті 1517 року, потім уже в Івана IV Ґрозного.

З початком російсько-польської війни 1654–1667 років та приєднанням Лівобережної України до Московії в титулі російського царя з’являється формула “всея Великия, Малыя и Белыя России”. З цього часу попередня назва “Московское государство” уже не використовується.

Особливого поширення слова “Росія, російський, росіяни” набули за часів Петра I. При ньому поряд зі звичайною назвою “Россия” застосовувалися також інші назви “Российское государство” або “Российское царство”.

У 1721 році Петро прийняв новий титул “Отца Отечества, Императора Всероссийского”. Назву “Всероссийский” було створено від попереднього титулу “всея ... России”. Назва “Російська імперія” вперше з’являється в інструкції київському митному поручикові Залеському від 10 березня 1723 року. Цікаво, що імперія називалася не тільки Російською, а й Всеросійською, що відповідало титулові імператора. Так, наприклад, іменується Росія в договорі про “вічний мир”, укладеному з Річчю Посполитою у 1786 році.

Згодом слова “российский”, “россияне” зустрічається у М. Ломоносова, Н. Карамзіна та інших і зберігаються аж до наших днів поруч зі словами “русский”, “русские”.

Русини, росіяни, “русскіє”

Загальновідомо, що в середньовічній Європі Росію називали Московією (на відміну від Русі-України), а її мешканців — московитами, москвинами, москалями. Та й самі жителі Залісся тоді так себе називали.

На картах і атласах XVI, XVII і навіть XVIII століть ви не знайдете країни під назвою Росія, а територія, до якої тепер відноситься ця назва, раніше на всіх мапах називалася не інакше як Московія, Москва, Московитія, а іноді навіть Велика Тартарія, на відміну від Малої (кримської) Тартарії.

Так, на мапі англійського мандрівника Ентоні Дженкінса 1563 року є чіткий напис: “RUSSIAE, MOSCOWIAE et TARTARIAE”. На мапі голландця Фредеріка де Віта 1680 року також є Руссія, Московія і Тартарія, при цьому Тартарія займає практично всю Азію, а Московія — це Московська область і Урал. На карті Я. Брюса і Г. Фон Ментена 1697 року показані дві країни: Русь, або Russie та Московія, або Moscow. Таким чином, європейські картографи чітко розрізняли дві різні країни: Русь і Московію.

Та й самі майбутні росіяни називали себе москвинами (досі у них збереглися прізвища Москвін, Москвінов), а свою мову — московською. Так, наприклад, у 1706 році на замовлення царя Пєтра I у Голландії просвітитель Ілля Копієвіч видав “Руковедение въ грамматыку во славянороссийскую или московскую, ко употреблению учащихся языка московского”. А ще у середині XIX століття російський історик і журналіст М. Поґодін видавав журнал “Москвитянин”.

Та той таки Пьотр I доклав чимало зусиль, аби у Європі Московію називали Росією.

Ще на початку 1703 року в Москві вийшла перша газета під назвою “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, яку називали також скорочено “Ведомости московские”. У 1725 році “Ведомости московские” були перейменовані на “Ведомости Российские”. Тоді ж за дорученням Петра I, як свідчить російський історик С. Соловйов, його фаворит А. Меньшіков надіслав послу в Копенгаґен таку директиву: “Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано”. Так Московська держава змінила свою старовинну споконвічну назву, перетворившись на Російську.

Треба зауважити, що в Україні тривалий час, аж до початку XX століття, це не визнавали і продовжували по-старому називати Росію Москвою, Московщиною, російську мову — московською, а росіян — московитами, москвинами чи москалями. Ось, наприклад, уривок із книги ієромонаха Захарії Копистенського “Палінодія, або Книга оборони...”, виданій у Києві в 1621–1622 роках: “Москва з Росѣю нашою, на Москву пріѣзжаючею, як и послове московскіи, в Литвѣ и в Коронѣ бываючіи, сполечность церковную в собѣ мѣвали”. Як видно, Копистенський під “Росѣю нашою” (як утім й інші автори того часу) розуміє Україну, а нинішню Росію називає Москвою.

Цікаво також розглянути, чому етнонім “русский” є прикметником.

Академік О. Трубачов пише з цього приводу: “Когда меня попросили выступить на тему, мне вспомнились прочитанные несколько лет назад в одном толстом журнале (помнится, это был «Новый мир») посмертные записки одного литератора, вновь ставшего популярным после 1985 г. (помнится, это был Даниил Хармс). Там были, в частности, рассуждения, для меня, лингвиста, досужие и даже невежественные. Может быть, не стоило бы и вспоминать, но я все-таки позволю себе это. Суть рассуждений касалась популярного и сейчас вопроса о русской «странности»: «странным» тому литератору показалось у русских то, что они именуются не существительным, как якобы нормально для других народов (англичанин, немец, француз), а прилагательным: русские. Однако, имей он чуть более знаний или просто — внимания к небрежно затронутому им вопросу, то писатель, думаю, согласился бы, что дело обстоит иначе. Названия (самоназвания) наций, народов вообще, как правило, адъективны: все эти Espańol, Italiano, Français, Deutsch, American, Magyar, Suomalainen — прилагательные, а значит, они типологически однородны с нашим самоназванием русский, русские, а не отличны от него, и эту черту, кажется, тоже имеет смысл удержать в памяти, вместо того, чтобы соблазняться услышанным понаслышке”.

Однак академік О. Трубачов лукавить. Насправді в жодного слов’янського народу самоназва (як, між іншим, і взагалі назва будь-якої національності) не є прикметником. Усі без винятку слов’яни називають себе іменниками (поляк, чех, серб, болгарин, українець тощо) і тільки росіяни, як виходить, запозичили принцип самоназви із Західної Європи.

У Давній Русі також не було ні “русских”, ні навіть русичів. Були тільки русини. Уперше термін “русин” фіксується в “Повісті врем’яних літ” і датується 911–912 роками у договорах Великого київського князя Олега з Візантією.

Форма “росіяни” була утворена від слова “Росія” і використовували її уже в XVI столітті. Вперше вона зустрічається у Максіма Ґрека. Однак значного поширення слово “росіяни” в Росії набуло лише наприкінці XVII століття, і вже не через греків, а завдяки вихідцям із Південної Русі, тобто України.

Так, у такому значенні його вживає архімандрит Інокєнтій Ґізєль, імовірний автор “Синопсиса” (1674), підручника історії, найпопулярнішого в Росії аж до середини XVIII століття. Феофан Прокопович у промові на поховання Пєтра I виголосив: “Что се есть? До чего мы дожили, о россиане? Что видим? Что делаем? Петра Великого погребаем!” Далі це слово активно використовували М. Ломоносов, А. Суворов, Н. Карамзін та інші. До середини XIX століття поняттям “росіяни” послуговувалися все рідше, проте його все ж продовжували використовувати у старому значенні.

Слово “русский” у сучасному значенні вперше зустрічається в різних політичних трактатах, починаючи з 1730 року. Його вживає, наприклад, у формі “русской”, російський історик М. Щєрбатов у мемуарному памфлеті “О повреждении нравов в России”, написаному в 1786–1787 роках: “Захар Данилыч Мешуков, бывший порутчиком во флоте прежде, 1718 году, любимый государем яко первый русской, в котором он довольно знания в мореплавании нашел...”

Цікаво також, чому в слові “русский” з’явилося дві літери “с”. У давньоруських пам’ятках цей прикметник пишеться переважно з однією “с”. Так, у “Слові о законі і благодаті” згадується “язык (тобто народ) руский” и “Руская земля” (між 1037 і 1050 роками), в “Повісті врем’яних літ” — “русьтии людье” (початок XII століття), в “Задонщині” — “руский народ” (кінець XIV — початок XV століть), навіть у Новоторговому статуті (1667 рік) — “руские люди”.

В. Даль стверджував, що писати “русский” із двома “с” — неправильно, і писав з однією (рускій язык, рускій человек, руская земля тощо). У своєму тлумачному словнику про букву “с” він зазначає: “С, эсъ, се, слово; под титлою означает 200, а со знаком ҂ двести тысяч. Сдваивается весьма редко (ссора, ссужать), чаще неправильно (русскій, в изобретенном россійскій, Россія вм. Русь)”.

А в одній зі статей В. Даль пояснює і причину: “Встарь писали Правда Руская; только Польша прозвала нас Россіей, россіянами, россійскими, по правописанию латинскому, а мы переняли это, перенесли в кирилицу свою и пишем русскій!” Справді в латинському правописі одна буква “с” вимовляється як [з], а якщо їх дві, то як [с].

Таким чином, росіяни тричі запозичили свою самоназву. Перший раз — у фінів (русь), другий раз — у Києва (Руська земля, Русь), і, нарешті, третій раз — у Візантії (Росія) та у латинян (здвоєна “с” — Россия). Та й назва “русский”, як показав академік О. Трубачов, сконструйована за західним зразком.

Можна сперечатися про те, норманське, скіфо-сарматське чи західнослов’янське походження слова “русь” (і його похідного “русскій”), але головне, що в будь-якому разі воно є запозиченим.

На чию честь названо елемент?

Відомо, що багато хімічних елементів отримали свої назви на честь видатних учених, міфологічних персонажів, міст, країн і континентів. Так, до прикладу, на честь Франції названо відразу два елементи — Галій і Францій, на честь Польщі — Полоній, на честь Індії — Індій, на честь Америки — Америцій, Європи — Європій тощо.

У Росії нині поширюють думку, що нібито хімічний елемент Рутеній (Ruthenium), відкритий у 1844 році хіміком Карлом Клаусом, названий так на честь Росії. Однак це знову не більше, ніж кремлівський міф.

Назву якої країни має насправді цей елемент?

У 1826 році німецький фізик і хімік Ґотфрід Вільгельм Озанн, професор університету в Дерпті (тепер Тарту, Естонія), опублікував роботу, де заявив про відкриття ним трьох нових елементів, що їх він назвав плураном, поліном і рутенієм. Таким чином, уперше в хімічну науку був введений термін “рутеній”. Однак відкриття не підтвердилося іншими вченими і навіть сам Ґ. Озанн не зміг його повторити.

Уперше рутеній виявив у 1844 році в уральській платиновій руді професор хімії Казанського університету Карл Клаус, німець за походженням.

Дослідники зазначають, що К. Клаус з великою повагою ставився до праць свого попередника з вивчення платинових металів. Тому, спираючись у пошуках на праці Ґ. Озанна, К. Клаус вирішив зберегти запропоновану його попередником назву. Про це він пише у своїй статті: “Цей метал я назвав рутенієм тому, що він у невеликій кількості міститься в тілі білого кольору, про яке згадує Озанн... Озанн, який прийняв це тіло за особливий оксид металу, назвав його оксидом рутенію ... Оскільки цей метал в оксиді рутенію Озанна зустрічається у невеликій кількості, я пропоную назвати його рутенієм”.

Яким чином і звідки взяв назви для своїх елементів сам Г. Озанн, достеменно невідомо. Можна припустити, що для “поліна” ним була використана латинська назва Польщі (Polonia). Ну, а яке ж тоді походження назви Рутеній?

Ґ. Озанн був німцем й, очевидно, термін “рутеній” був йому знайомий, оскільки в Австро-Угорщині латиною словами Ruthenus, Ruthenia називали русинів (українців) і Україну. Загалом цим терміном визначали українців у Західній Європі в історичних джерелах, написаних латиною у XIV–XIX століттях. Цю назву вживали ще й на початку минулого століття, коли русинами називали слов’янське населення Галичини, Буковини та Закарпаття і відповідно країну, де вони жили, що зафіксовано у багатьох європейських словниках та енциклопедіях.

Закарпатський будитель О. Духнович писав: “Я русин есьм, був і буду...” Русином вважав себе Іван Франко та багато галицьких діячів XIX століття. В Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона повідомляється: “Рутены (нем. Russinen, Ruthenen) — употребляемое преимущественно поляками и немцами название русского населения австро-венгерских земель, в отличие от русских (русских подданных)...”.

Однак русинами були не лише західні українці. Раніше всі українці називалися русинами, а етнонім цей походить саме із Середнього Подніпров’я. Етнонім “русини” — перша самоназва українського народу, який пізніше з певних причин змушений був її змінити.

В Енциклопедії українознавства подається таке пояснення: “Rutheni (латинське Rutheni, Ruteni) синонім назви русини, українці”. Крім того, підкреслюється, що наприкінці XIX — на початку XX століття назву “рутени”, “рутенський” (нім. Ruthenen, франц. Ruthenes, англ. Ruthenians) вживали для відмінності термінів “русини”, “руський” від “русскіє”, “русскій”.

Чому ж тоді в поширених радянських і російських виданнях стверджується, що К. Клаус назвав елемент на честь Росії?

Витоки цих помилкових визначень можна знайти у виданнях царської Росії. У тому ж Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона знаходимо таке: “...назва рутенія походить від Ruthenia, що означає Росія”. Однак відомо, що в царській Росії українців не визнавали окремим народом, і все, що стосувалося українців, поширювалося на всіх росіян.

Зі сказаного видно, що поширене кремлівською пропагандою твердження про те, що рутеній названий на честь Росії, не відповідає дійсності. По-перше, К. Клаус не називав Рутеній на честь Росії, а зберіг назву, дану Ґ. Озанном. По-друге, словами Rhutheni, Rhuthenia латиною називали українців-русинів та їхню країну, а широковживаною латинською назвою Росії було і залишається Russia, а не Ruthenia.

Таким чином, не тільки назву Русь, а й назву хімічного елемента Рутенію, як багато чого іншого, росіяни намагаються привласнити собі, хоча обидві вони по праву належать українцям.