Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Бретонська сорочка

У багатьох країнах світу тільняшку сприймають як предмет споконвічно російської військової атрибутики. У Росії навіть існує культ тільняшки. Так, одним із неофіційних військових свят, значення якого важко перебільшити, є день народження російської тільняшки, що його щорічно відзначають 19 серпня. Однак, як і у багатьох інших військових атрибутів, у “російської” тільняшки неросійське походження.

Офіційний прапор французької Бретані

Нині більшість істориків сходиться на думці, що перші тільняшки з’явилися у Франції близько 1850 року. Так, наприклад, представники французької фірми “Сен-Жам” (Saint James) заявляють, що тільняшку як предмет одягу було винайдено в однойменному нормандському місті приблизно 160–170 років тому. Щоправда, існують історичні факти, які свідчать про те, що перший прототип тільняшки — так звана “бретонська сорочка” (breton top) — з’явився набагато століть раніше у Бретані у тамтешніх рибалок, імовірно, в XVII столітті. Навіть прапор Бретані схожий на тільняшку. Тоді багато бретонських рибалок вступали на морську службу. З ними по всьому Старому Світові почала подорожувати і мода на бретонські сорочки з бавовни.

Хай там як, саме французи першими почали навмисно одягати чорно-білі довгі сорочки. Згідно зі старовинним повір’ям, морську безодню населяли різні духи, демони і русалки, в тому числі й морський диявол, яким здавна лякали всіх, хто виходив у відкрите море. Кожен з цих духів становив серйозну небезпеку для підкорювачів морів і океанів. Для того щоб їх обманути, і використовували тільняшку. Вважалося, що, одягнувши таку сорочку, моряки здавалися духам моря вже небіжчиками, від яких залишилися лише кістяки.

Моряки гідно оцінили чорно-білу смугасту тільняшку, оскільки вона давала змогу не стати здобиччю міфічного морського диявола, ще й дозволяла зігрітися навіть на поривчастому вітрі у відкритому морі, а також доволі швидко висихала безпосередньо на тілі. Спочатку “бретонські сорочки” виготовляли вручну, і вони були в’язаними. Деякі моряки самі в’язали тільняшку гачком, убиваючи час на вахті.

Батько російської тільняшки

У Росії перша тільняшка з’явилася трохи більше 140 років тому. Запровадив тільняшку як частину форменого одягу військових моряків син імператора Ніколая I — великий князь Константін Романов, на той час — голова Державної ради Російської імперії.

А сталося це так. У 1850-х роках російські моряки торговельного флоту почали купувати бретонські сорочки у європейських портах, куди заходили російські кораблі. 1868 року Константін Романов приймав екіпаж фрегата “Адмірал”, і моряки, які прийшли на прийом, похвалилися смугастими сорочками, що їх купили в Європі. Особливо вони відзначали функціональність і зручність трикотажної сорочки з поперечними чорними і білими смугами, яка в побуті вже отримала назву тільняшки, оскільки одягали її просто на тіло.

Будучи великим поціновувачем простоти й естетики військового обмундирування, великий князь у 1874 році подає імператорові ідею запровадити тільняшки з вовни і бавовняної тканини серед моряків російського флоту. 19 серпня цього самого року імператорським указом Алєксандра II тільняшка офіційно ввійшла до переліку амуніції, обов’язкової для носіння російськими моряками. Відтоді цю дату і вважають днем народження російської тільняшки, а сама смугаста сорочка ввійшла в життя російських моряків.

Російські моряки в тільняшках (поч. XX ст.)

За деякими даними, статутна тільняшка зразка 1874 року повинна була мати точну певну масу, близько 340 грамів — за цим стежила спеціальна комісія, яка здійснювала вибіркові перевірки продукції майстерень. Ось витяг з указу, що описує флотську тільняшку: “Сорочка, в’язана з вовни наполовину з папером (бавовна. — Авт.); колір сорочки білий із синіми поперечними смугами, віддаленими одна від одної на один вершок (стара міра довжини, що дорівнювала 44,45 мм. — Авт.). Ширина синіх смуг — чверть вершка... Маса сорочки пропонується не менше 80 золотників (приблизно 341 грам. — Авт.)”.

Як бачимо, у першої російської тільняшки ширина смуг була різною: білі смуги були значно ширші за сині. Рівноправність між ними було встановлено лише в 1912 році. З цього моменту ширина смуг становила чверть вершка, тобто в сучасних одиницях вимірювання — приблизно 11 мм.

У бретонську сорочку в Росії було внесено і нововведення — чорні смуги замінили синіми. Сині та білі поперечні смуги російських тільників відповідали кольорам російського військово-морського Андріївського прапора.

Скільки смуг на тільняшці?

Варто зазначити, що, запроваджуючи тільняшки серед моряків російського флоту, великий князь Константін Романов врахував відгуки російських моряків про цей предмет гардероба. Тільняшка має значні переваги перед іншими натільними сорочками. Щільно облягаючи тіло, вона не заважає вільному рухові під час роботи, добре зберігає тепло, вона зручна при пранні, швидко сохне на вітрі.

Ще одна важлива особливість тільняшки полягала в тому, що людину, яка опинилася за бортом, в ній легше було помітити. Чорні (сині) і білі смуги у воді відразу ж кидаються в очі і привертають до себе увагу. Крім того, такий “орнамент” був помітний і в “небі”. Матроси в далеких плаваннях часто піднімалися на щогли, щоб згорнути або розпустити вітрила. На тлі білої тканини було добре помітно, що робить людина нагорі, і її дії було зручно коригувати з палуби.

Однак чергування смуг тільняшки та її подальша популярність обумовлені не тільки візуальною привабливістю, а й набагато утилітарнішими причинами. Саме чергування контрастних смуг давало змогу знизити собівартість виробництва тільників, оскільки перші в’язальні машини за своєю будовою та продуктивністю істотно відставали від тих, які ми маємо тепер. Нитка під час роботи такої машини могла закінчитися в будь-якому місці, тому чергування смуг використовували для того, щоб не були помітними місця стиків шматків тканини.

Перші російські тільняшки виробляли за кордоном, у Голландії, і їх видавали не всім морякам, а тільки учасникам далеких морських плавань. У Росії тільняшки вперше були виготовлені на трикотажній фабриці Керстена у Санкт-Пєтєрбурзі. І тільки тоді їх стали видавати всім матросам.

До речі, французи стверджують, що справжня історична тільняшка повинна мати точно по двадцять одній смузі чорного (синього) і білого кольорів. Це пов’язано з числом важливих перемог Наполеона Бонапарта. Однак деякі історики вважають, що зв’язок кількості смуг тільняшки з наполеонівськими перемогами це лише збіг, гарна легенда і не більше. До прикладу, у голландців і англійців темних смуг було дванадцять — за кількістю пар ребер у людини. Так забобонні моряки намагалися обдурити свою долю, нібито вони вже померли і стали скелетами-примарами.

Нині кількість смуг на тільнику насамперед залежить від її розмірів. Так, на російській тільняшці, залежно від розміру, їх кількість коливається від тридцяти двох до п’ятдесяти двох смуг.

Не тільки на флоті

У Росії за 140 років офіційного використання флотської тільняшки її популярність анітрохи не зменшилася. Навпаки, з морського флоту тільняшка перекочувала на суходіл, потрапивши і в інші роди військ.

Так, морська піхота, як і підводники, одягають тільняшку з чорними смужками. Завдяки відвазі моряків на полях Другої світової війни з 1969 року тільняшка ввійшла в обмундирування повітряно-десантних військ.

До слова, поява тільняшки серед атрибутів уніформи бійця повітряно-десантних військ так само пов’язана з водною стихією. Спочатку біло-блакитну тільняшку вручали тим десантникам, які вдало стрибнули з парашутом на водну поверхню. Крім того, в Росії формені тільняшки використали найрізноманітніші види і роди військ. Нині, крім класичних флотських темно-синіх тільників, біло-чорних тільників морської піхоти і біло-блакитних тільників бійців повітряно-десантних військ у наявності є й інші варіанти. Це і біло-зелені для прикордонних військ, і біло-червоні для внутрішніх військ, і біло-помаранчеві для підрозділів із надзвичайних ситуацій.

Також тільняшка входить до комплекту форми курсантів військових навчальних закладів і солдатів російської армії. Такий широкий “асортимент” тільників у силових структурах Росії зайвий раз свідчить про величезну популярність цього форменого предмета.

Однак саме біло-синя тільняшка стала не тільки “улюбленицею” моряків, а й символом їхньої доблесті та братства. Моряки всіх поколінь російського флоту із задоволенням носять її не лише на флоті, а й у побуті. Причому популярний цей одяг не тільки у професіоналів, а й у дорослих і в дітей. Вона давно стала не лише елементом морської амуніції, а й предметом гардероба багатьох людей, не пов’язаних із флотом.

Не забувають про тільняшку і її “батьки”. Так, наприклад, відомим популяризатором цієї смугастої сорочки є французький модельєр Жан-Поль Ґотьє, який презентував у 1990-х роках кілька колекцій прет-а-порте в синьо-білу смужку.

До речі, такий елемент форми російських десантників і морських піхотинців як берет також запозичений. Прообразом сучасного берета, імовірно, був кельтський головний убір. Берет був доволі поширеним у країні Басків, в Іспанії, а також на території Франції у все тих же бретонських моряків. А поштовх до широкого застосування беретів в армії дала Велика Британія на початку XX століття. Ще раніше, в XVII–XVIII століттях, шапочки, що нагадують берети, носили окремі частини шотландських горців британської армії.

Голландський морський костюм

Відомо, що в XVIII столітті тон у морській справі задавали голландці. Вони добралися в ті часи і до Росії, коли їхні судна почали заходити в Арханґєльск.

Пьотр I, одержимий створенням російського флоту, переймаючи все, що вже було перевірено часом і досвідом моряків інших країн, прийняв для російських моряків і голландську морську форму, але... без “бретонських сорочок”.

Чому ж російський цар, практично цілком перейнявши морські традиції Голландії, відразу не запозичив і тільняшку?

Річ у тому, що, незважаючи на популярність тільняшки, до XVIII століття вона була заборонена. Причина заборони, попри всю очевидність дурниці, була доволі банальною. Керівництво військово-морських сил ряду європейських країн вважало тільняшку нестатутною формою одягу. Справді, часто моряки в’язали ці сорочки вручну, не дотримуючись стандартів якості матеріалу і ширини смуг. До того ж тоді в більшості країн з’явилася казенна морська форма: білизна, короткі штани з панчохами, формені каптани й капелюхи. Тому тільняшка майже на сто років зникла з активного вжитку моряків. За носіння тільників матросів суворо карали.

Реабілітували смугасту сорочку лише в середині XIX століття, коли в моду знову ввійшла голландська морська форма: короткий бушлат, розкльошені чорні штани, сині фланелеві сорочки із глибоким вирізом на грудях, з якого виднілися смужки. З цього моменту кожен моряк зобов’язаний був мати у своєму гардеробі як мінімум три тільняшки.

Двобортна суконна чорна куртка на теплій підкладці з відкладним коміром на голландський манер у російському флоті була введена в 1848 році як повсякденна форма одягу матросів так званих робочих екіпажів. Щоправда, назву вона отримала німецьку і спочатку називалася “брушлат”. У наказі 1848 року зафіксовано перше найменування цього предмета одягу від німецьких слів Brust — груди і latte — лати, тобто “захист грудей”. Пізніше, наприкінці XIX століття, брушлат стали іменувати буршлатом, і лише в 1917–1918 роках була прийнята нова форма вимови — бушлат.

Російські моряки у голандських костюмах та ще без тільняшок (1890-ті роки)

Іноземне походження і у знаменитих матроських штанів-кльош. У Франції за часів вітрильного флоту матроси носили штани особливого крою, які мали кінці штанин, що розширюються донизу, і формою нагадували дзвін. Французькою “дзвін” — cloche, що російською звучить як “кльош”. Такий покрій мав практичну потребу під час корабельних прибирань, коли вся палуба була мокрою, при підйомі на реї, під час приставання шлюпок до берега: було зручно одним рухом руки загнути кінці широких штанин догори вище колін і не намочити їх.

А формена матроська сорочка з білого полотна, парусини або синього сукна з великим відкладним коміром прямокутної форми (який може бути блакитним із білими смугами по краю), що відкинутий назад і залишає відкритою передню частину шиї (видно натільний одяг — смугасту тільняшку), отримала назву голландка (голланка). Вже сама ця назва вказує на джерело запозичення — форму голландських матросів.

Голландка відома в Росії з кінця XVII — початку XVIII століть. А ось білі смуги на блакитному комірі вперше з’явилися в 1851 році у веслярів корабельних шлюпок. Причому їх кількість залежала від нумерації морських підрозділів: у 1-ї дивізії — одна смужка, у 2-ї — дві, у 3-ї — три. У 1881 році три білі смуги на комірі були введені на комірах Гвардійського флотського екіпажу, а з 1882 року — для матросів і старшин усього флоту. З цього часу три білі смуги символізують три великі перемоги російського флоту — при Ганґуті (1714 р.), Чесмі (1770 р.) і Синопі (1853 р.). Назва “голландка” проіснувала на флоті до 1917 року, коли була витіснена назвою “форменка”.

Морська форма стала популярною і за межами флоту, в цивільного населення. Наприкінці XVIII століття деякі елементи морського форменого костюма ввійшли в дитячу і підліткову моду.

Дитячий або підлітковий костюм з елементами форменого одягу моряка — великим відкладним квадратним (зазвичай білим) коміром зі смужками і краваткою, іноді прикрашеною якірцями, — отримав назву матроска. Матроска могла бути не тільки білою полотняною, а й синьою. Вона була такого самого покрою, як і голландка, блакитний комір якої випускався поверх полотняної форменки.

Термін “матроска” утворений за тим самим принципом, що і назва цього одягу в англійській (sailor’s jacket) та французькій (matelot) мовах. В основу російської назви покладено слово голландського походження “матрос” (matroos), яке з’явилося на початку XVIII століття, в петровську епоху.

Як і доросла морська форма, матроска була запозичена. У Франції в другій половині XVIII століття під впливом ідей просвітителя Ж.-Ж. Руссо відбулася реформа дитячого костюма, який до того практично нічим не відрізнявся від одягу дорослих, що особливо болісно відбивалося на дітях з вищих верств суспільства, оскільки вони були змушені носити перуки, корсети, туфлі на підборах тощо.

Французька художниця Е. Віже-Лебрен сприяла поширенню нової моди як жіночої, так і дитячої. Ще в 1790 році вона написала портрет дофіна — сина короля Людовика XVI у матроському костюмі. Саме Е. Віже-Лебрен, яка в 1795–1801 роках жила в Росії, ввела матроску в російський побут. Художниця не тільки придумувала нові крої, а й дуже часто сама виконувала їх. Її добре прийняло російське суспільство, її вважали знавцем моди, і з її легкої руки поширилася не тільки доросла мода, а й дитяча матроска.

Отже, як бачимо, всі деталі російського морського костюма не тільки дорослого, а й навіть дитячого, були запозичені.

Із кашкета — в безкозирки

Розповідь про морський військовий костюм була б не повною, якби ми не згадали про такий незамінний його атрибут, як безкозирка.

Прототипом матроської безкозирки була фуражна шапка (російською “фуражка”) — формений головний убір фуражирів у російській армії, що його з невеликою видозміною було введено як формений головний убір для матросів російського флоту. Цей кашкет відрізнявся від сучасної безкозирки відсутністю стрічки, темно-зеленим кольором і великими пробивними номерами флотських екіпажів на околиші.

Кашкет уперше з’явився в російській армії в останні роки XVIII століття, коли у військових з’єднаннях була особлива служба фуражирів, в обов’язки яких входили прийом, зберігання та облік фуражу для кавалерійських й артилерійських частин. Виконувати ці обов’язки у громіздких ківерах і касках було вкрай незручно. Тому в 1797 році вперше були введені фуражні шапки, що становили собою гострий кольоровий суконний ковпак із пензлем.

1811-го року його замінив м’який кашкет без козирка. Варто зазначити, що кашкет-безкозирка вперше з’явився саме в Росії, в усіх арміях і флотах світу кашкети були введені пізніше.

Фуражна шапка зразка 1811-го року стала повсякденним головним убором в усіх частинах російської армії та флоту зі збереженням ківерів і каски — для строю, а в офіцерів — також і капелюхів. У 1844 році був затверджений інший тип кашкета вже з кокардою, який дозволялося носити під час перебування офіцерів у столицях імперії. Кашкет 1844-го року мав околиші, тулію, що складалася з чотирьох четвертинок і донця або верху з тугим дротовим каркасом. При цьому кольори околиша й облямівки були свого роду знаками відмінності. Фасон російського кашкета багаторазово змінювався, але завдяки своїй практичності пережив і каски, й ківери.

Німецький моряк (1914 рік) та радянські моряки (1941 рік) — знайдіть відмінність

У 1872 році на кашкетах-безкозирках російських моряків з’явилися стрічки. Існує кілька версій появи на безкозирці чорної стрічки.

Згідно з однією з них, традиція серед моряків усіх країн носити на матроських кашкетах стрічку бере початок від рибалок Середземного моря, які у старовину, вирушаючи в плавання на своїх вутлих вітрильних суденцях, зазвичай отримували від матерів, дружин і близьких стрічки з вишитими словами молитви, заклинань, сердечних нагадувань тощо. Моряк підв’язував своє довге волосся подарованою стрічкою, будучи переконаним, що любляча рука матері або нареченої, яка вишила рятівну молитву, незримо захистить його від будь-якого лиха на морі. Іноді на стрічці малювали фарбою напис з іменем коханої або зі словами, які визначали характер її власника: “Не чіпай мене”, “хоробрий”, “морський волоцюга” тощо.

Згідно з іншою версією, чорна стрічка вперше з’явилася в англійців, коли у Трафальгарському бою в 1805 році влучною кулею французів був убитий на палубі свого флагманського корабля “Вікторія” англійський флотоводець віце-адмірал Г. Нельсон. На знак жалоби британські офіцери пов’язали на туліях своїх капелюхів крепові чорні пов’язки, а матроси — чорні шийні хустки-краватки, які у формі одягу англійських матросів збереглися й досі.

У 1874 році наказом генерал-адмірала по Російському Імператорському Військово-морського флоту була оголошена нова форма одягу для моряків. Відтоді були введені кашкети-безкозирки чорного кольору з білою вовняною облямівкою (кантом), чорними стрічками і назвою корабля або номера екіпажу на ньому, а також із кокардою, що кріпилася на тулії. Тоді ж були затверджені тип написів, розміри букв і форма якорів на стрічках.

Звідки прийшли флотські ритуали

З історією військової форми одягу нерозривно пов’язані й особливі ритуали. До прикладу, один із найдавніших військових ритуалів — віддання військової честі.

Хто не бачив, як при зустрічі військовослужбовці, приклавши праву руку до козирка кашкета, вітають один одного. Цей ритуал називається відданням військової честі. Його виконання обов’язкове для всіх, хто носить військову форму. Причому він настільки міцно ввійшов у життя і побут військових, що вони виконують його не замислюючись, автоматично. Проте мало хто з тих, які виконують цей ритуал, не кажучи вже про тих, хто за ним спостерігає, знає історію його походження.

Більшість дослідників вважає, що традиція віддання військової честі прикладанням руки до головного убору прийшла від рицарів, які при зустрічі один з одним “у чистому полі”, коли вони не мали наміру вступати в бій, підіймали забрало шолома, щоб показати обличчя, і робили це завжди правою рукою, оскільки в лівій тримали щит.

Однак існує й інша версія, згідно з якою вважають, що поява ритуалу сягає 1588 року, коли ватажок піратів англійський мореплавець віце-адмірал Френсіс Дрейк, зустрічаючи на борту свого галеону “Золота лань” англійську королеву Елізабет I (відому своєю потворністю), зробив вигляд, що засліплений її красою, а тому змушений був, піднісши руку, затулити очі долонею. Відтоді нібито подібне військове вітання стало традицією.

Свого часу ритуал віддання військової честі полягав у знятті головного убору. Зараз важко сказати точно, коли його було скасовано. Однак відомо, що на флоті зняття головного убору під час віддання військової честі було замінено прикладанням руки до тулії кашкета відразу після Кримської війни 1853–1856 років.

Цікаво, що в російському флоті віддавати військову честь в повсякденній службі на кораблі було не потрібно. Її віддавали тільки ті, хто ніс службу (вахтовими), під час отримання матросами наказу, а також при особистому зверненні кожного члена екіпажу до старшого. Робили це прикладанням правої руки до тулії кашкета і швидким опусканням руки. Цим флот відрізнявся від армії, де нижній чин тримав піднесену руку до спеціального дозволу опустити її.

Ще одна загальновійськова традиція в російській армії також пов’язана із флотом, куди вона своєю чергою знову-таки потрапила від іноземців. Чи замислювалися ви коли-небудь, чому російські військові відповідають на наказ командира: “Єсть!”? Виявляється, тому, що англійські моряки в подібному випадку відповідають: “Yes, sir!”

Історія появи такої відповіді бере свій початок у пєтровську епоху.

Для того щоб захопити Азов, турецьку фортецю у гирлі Дону, Росії потрібен був флот. Його будували у Воронежі навесні 1696 року. Ударною силою ескадри стали 22 галери “ліцензійного зразка” — точні копії судна, купленого в Нідерландах. Такого типу кораблі в Росії називали запозиченим із грецької словом “каторґа”, звідси вислів “каторжна робота”, тобто дуже важка. З власної волі ніхто не йшов веслярем на галери, туди посилали тих, хто чимось завинив, а також злочинців. Веслярів-каторжників вистачало, а ось професійних матросів у країні не було. Тоді Пьотр I відрядив на кораблі солдатів зі свого “потішного війська”, а для їх навчання найняв англійців із торгових кораблів, що зимували в Арханґєльску. Охочих перейти на російську службу було небагато — всього по дві людини на галеру.

Росіяни мали повторювати всі дії британців. Зокрема, отримавши наказ, відповідати: Yes, sir! (“Так, сер”). Ось так під керівництвом англійських моряків і рушили російські кораблі униз по Дону. За кожним наказом англійською мовою звучала відповідь, яка в російських вустах звучала як “єсть”. Цей вислів прижився спочатку на флоті й у гвардії, а згодом укоренився і в армійському статуті.