Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Давньоболгарське коріння

Росіяни дуже пишаються своєю мовою, називаючи її не інакше, як “великою і могутньою”. Ось тільки мало хто з них здогадується, що мова ця не повною мірою російська, а багато в чому запозичена у давніх болгар.

Відомо, що разом із появою християнства в Русі з’являється своєрідна писемність, яка ґрунтувалася не на розмовній мові, а на книжній старослов’янській або, як її зазвичай називають, церковнослов’янській. Ця мова була створена братами Кирилом і Мефодієм спеціально для перекладу Святого Письма та богослужбових церковних книг із грецької мови на мову, зрозумілу слов’янам. Мова, якою говорили і писали брати, пізніше канонізовані православною церквою, була за своїм походженням давньоболгарською (точніше — македонським діалектом давньоболгарської мови), оскільки основним населенням Солуня (тепер Салоніки, Греція), звідки походили Кирило і Мефодій, були болгари.

Ми будемо послуговуватися звичним терміном “церковнослов’янська мова”, розуміючи під ним його стародавню версію (IX–XIII століть). Слов’яни того часу настільки легко розуміли цю мову, що з поширенням серед них християнства не треба було щоразу перекладати Священні книги на інші слов’янські наріччя, і всі розуміли й користувалися для богослужіння книгами в перекладі Кирила й Мефодія. Таким чином, мова братів скоро стала богослужбовою церковною мовою для слов’ян, тому вона й називається церковнослов’янською.

З появою християнства церковнослов’янські книги з’явилися і в Русі. Дуже швидко церковнослов’янська мова стала не тільки церковною, а й літературною мовою (нею послуговувалися для створення власних слов’янських релігійних і світських творів), і навіть розмовною для певної частини освіченого давньоруського суспільства (духівництва, переписувачів, княжих дружинників і адміністрації).

Святі Кирило і Мефодій та пам’ятник їм у Москві від “благодарной Росии”

“Апостол” Івана Федорова (1564 рік), друкований церковнослов’янською мовою

Оскільки церковнослов’янська мова не була розмовною мовою східних слов’ян IX століття, а була мовою, спеціально створеною для перекладів християнської літератури, зрозуміло, що вона просто не могла збігатися з живою мовою того часу.

Таким чином, після хрещення Русі на її території почали функціонувати дві мови: жива розмовна мова давніх українців — давньоруська (давньоукраїнська) і літературна письмова (книжна) мова — церковнослов’янська.

Ця книжна мова була зрозумілою мешканцям давньої Русі і за своєю фонетикою, і морфологією, і синтаксисом, а пов’язана з новою релігією лексика, що її не вживали в розмовній мові, заучувалася, поступово входячи у вжиток разом із новою вірою. З другого боку, в книжну церковнослов’янську мову проникали елементи живої народної давньоруської (давньоукраїнської) мови, про що свідчать численні давні слова в церковнослов’янських текстах. Поступово відбувалося змішування цих мов і почала утворюватися нова мова. По суті, це була церковнослов’янська мова, яка запозичила деякі риси живої розмовної, і в такому вигляді вона проіснувала аж до XVII століття як основна писемна літературна мова Московської держави. Саме з цієї мови і розвинувся сучасний “вєлікій і моґучій”.

Церковнослов’янський складник у російській мові здавна привертав увагу лінгвістів, передусім російських і радянських. Із цього приводу є безліч фундаментальних досліджень і висловлювань.

Лінгвістичний клон

Наскільки ж сильно вплинула церковнослов’янська мова на становлення сучасної російської мови?

Вплив церковнослов’янської мови відбився у фонетиці, морфології, синтаксисі та лексиці. З церковнослов’янської мови до російської ввійшло так багато слів і їх уживають настільки часто, що деякі з них, утративши свій книжний відтінок, проникли в розмовну мову, а аналогічні їм слова споконвічного давньоруського (давньоукраїнського) походження вийшли з ужитку. Все це показує, наскільки органічно ввійшли в російську мову церковнослов’янські елементи.

Щоб не бути голослівними, наведемо основні ознаки церковнослов’янізмів у сучасній російській мові.

До фонетичних ознак церковнослов’янізмів належать:

1) сполуки -ра-, -ре-, -ла-, -ле- на місці давньоруських (давньоукраїнських) -оро-, -оре-, -оло-, -еле- в одній морфемі: враг (замість ворог), чрево (черево), сладкий (солодкий), плен (полон);

2) сполуки ра-, ла- на початку слів на місці давньоруських (давньоукраїнських) ро-, ло- работа (робота), ладья (лодья);

3) сполуки -жд- на місці давньоруського (давньоукраїнського) -ж-, ограждение (огорожа), одежда (одежа);

4) приголосний -щ- на місці давньоруського (давньоукраїнського) -ч-: пещера (печера), овощ (овоч);

5) голосний е- на початку слова на місці давньоруського (давньоукраїнського) о-: елень (олень), единица (одиниця);

6) голосний ю- на початку слова на місці давньоруського (давньоукраїнського) у-: юг (уг), юный (уний).

Морфологічні ознаки характеризуються церковнослов’янськими префіксами і суфіксами, а також двоскладовими коренями. До них належать:

1) префікси воз-(вос-), из-(ис-), низ-(нис-), чрез-, пре-, пред-: воззвание, восстание, изгнание, исход, низвергнуть, ниспадать, чрезмерный, преступить, предсказать;

2) суфікси -ств-, -стви-, -еств-, -ени-(-ани-), -знь, -те-, -ч-, -ущ(-ющ-), -ащ-(-ящ-), -ейш-, -им-(-ом-), -енн-, -тель, -тельн-: свойство, пришествие, множество, строение, терзание, жизнь, битва, зодчий, сведущий, знающий, кричащий, говорящий, добрейший, гонимый, ведомый, откровенный, зритель, восхитительный;

3) двоскладові основи зі звичними для церковнослов’янізмів елементами бого-, благо-, добро-, зло-, суе-, чрево-, едино- та інші: богоугодный, благодать, добродетель, злоумышленник, суеверие, чревоугодие, единоначалие.

За лексичним ознаками всі церковнослов’янізми можна розподілити на кілька груп:

1) застарілі церковнослов’янізми (архаїзми). Вони відомі з поетичної мови XVIII–XIX століть і в сучасній літературній мові практично не вживаються: уста, персты, ланиты, перси, очи, глас, власы, длань, младость;

2) стилістичні церковнослов’янізми, що підкреслюють їх урочистість і піднесеність: хлад, врата, страж, влачить, воспеть, изобличить, содрогаться, попрать, присущим, священный, нетленный, вездесущий;

3) нейтральні церковнослов’янізми. Вони ввійшли в російську мову і не відзначені в ній ні як стилістично забарвлені, ні як застарілі: здравствуйте, сладкий, храбрый, главный, влага, одежда, плен, среда. У багатьох випадках власне давньоруський (давньоукраїнський) еквівалент виявився витісненим (так, до прикладу, тепер сприймаються як застарілі або побутують лише у просторіччі такі слова, як одежа, полон, середа);

4) церковнослов’янізми, що вживаються поряд із російськими варіантами і набули в мові іншого семантичного значення: ограда — огород, прах — порох, глава — голова, власть — волость, предать — передать, равнять — ровнять;

5) церковнослов’янізми, утворені від давньоруських (давньоукраїнських) слів, що змінилися лише фонетично, але зберегли початкову семантику: прибрежный (від берег), прохладный (холод), младенец (молодой), млекопитающее (молоко), вождь (вожак), освещение (свеча), древесный (дерево);

6) група церковнослов’янізмів, які нічим не виокремлюються на тлі решти лексики: глагол, лестница, льгота, истина, распри, нарекать.

Церковнослов’янізми третьої — шостої груп не сприймаються носіями сучасної російської мови як чужорідні, — вони настільки обрусіли, що практично не відрізняються від споконвічно російських слів. Ці слова вживаються в усіх стилях мови і здаються споконвічно властивими російській мові. У сучасній мові наших сусідів є безліч слів з ознаками церковнослов’янізмів. Точну їх кількість неможливо підрахувати.

Отже, як ми переконалися, літературна російська і книжна церковнослов’янська мови не просто є спорідненими, а перша фактично становить лінгвістичний клон останньої.

І в усній мові також

Варто зазначити, що церковнослов’янська мова вплинула не лише на писемну російську літературну мову, а й значною мірою і на розмовну. Дуже важливим є також факт наявності великої кількості церковнослов’янізмів в усній народній творчості, зокрема в російських билинах.

Дослідження текстів билин за записами XIX, XVIII і навіть XVII століть показали, що їхня мова і текст різко змінюються (всупереч старій думці про традиційну скам’янілість билинних текстів): змінюються зі століття в століття їхня лексика, фразеологія, граматика (залежно від часу запису, від належності оповідача до певного діалектного середовища тощо).

У пісенному російському фольклорі часто трапляються такі церковнослов’янізми, як “златой”, “младой”, “сладостный” та багато інших.

Церковнослов’янізми здавна дуже широко використовували в усному мовленні в Московській державі, а в XVIII столітті, наприклад, вони входили до складу розмовної мови дворянства і виконували нерідко номінативну функцію; також часто використовували їх правителі держави у зверненнях до народу, чиновники на різних державних зборах для надання мові особливої виразності та пафосу. В XIX столітті церковнослов’янізми зберігають свої попередні функції, але поряд з цим використовують у мові і для додання їй особливого божественного, переконливого звучання та красномовства.

Досі в усному мовленні російського народу церковнослов’янізми не просто продовжують у деяких випадках виконувати номінативну функцію, а й мають свої особливості використання.

У різних телевізійних шоу, радіо і телепередачах церковнослов’янізми використовують у складі різних мовних конструкцій як кліше. Так, до прикладу, часто використовують такі вирази, як “опустить очи долу”, “молча созерцать”, “чаша сия”, “указующий перст”, “недуги”, “разглагольствовать”, “отведать”, “гневить”, “благоухать”, “поучать”, “бытие”, “юродство”, “братия”, “сотоварищи”, “песнопения”, “ныне”, “не чета”, “на страже”, “не от мира сего” і навіть цілі фразеологізми, наприклад, “устами младенца глаголет истина”, “от избытка сердца уста глаголят” та інші.

Двічі запозичена

Виникає закономірне питання, чому російська мова ввібрала в себе так багато церковнослов’янізмів, а українська — ні. На це були дві істотні причини.

Перша полягає в тому, що, на відміну від Південної Русі, на північному сході населення було змішаним угро-фіно-слов’янським, тому для значної його частини і церковнослов’янська, і давньоруська (давньоукраїнська) мови були чужими. Оскільки церковнослов’янська була мовою книжною, тобто і мовою навчання, і мовою богослужіння, її місцеве населення вбирало активніше і ширше. Іншим важливим чинником було те, що російська мова, на відміну від української (за часів Київської Русі), зазнала не одного, а двох церковнослов’янських або, як їх називають у науці, південнослов’янських впливів.

Другий південнослов’янський вплив як особливе явище в духовному житті Московської держави відкрив А. Соболєвскій на великому матеріалі середньовічних рукописів. У статті “Південнослов’янський вплив на російську писемність у XIV–XV ст.” він підсумував свої багаторічні спостереження: “Ясно, что между половиною XIV и половиною XV в. русская письменность подпала под очень сильное влияние южнославянской письменности и в конце концов подчинилась этому влиянию. Это произошло благодаря усилившимся сношениям России с Константинополем и Афоном”.

Південнослов’янські рукописи були сприйняті в Московській державі як найбільш правильні, такі, що відроджують у всій чистоті стародавні загальнослов’янські мовні норми часів Кирила і Мефодія та наближують церковнослов’янську мову до грецької як хранительки чистої віри. Південнослов’янські тексти були до вподоби московитським книжникам настільки, що вони почали переписувати і наслідувати їх. Це і стало головною причиною другого південнослов’янського впливу.

Так, наприкінці XIV — на початку XV століть у московитських рукописах виявляється пристрасть до церковнослов’янізмів і архаїчних форм: відновлюються старослов’янські написання зі сполукою “жд”; використовуються складні слова книжного (штучного) характеру, так звані неослов’янізми, наприклад, бесояростный, младорастущий, светлозрачный, злораспаляемый, каменносердечен; широко вживається абстрактна лексика із книжними церковнослов’янськими словотворчими елементами; ускладнюються синтаксичні побудови з нагромадженнями синонімічних конструкцій, близьких за значенням слів і виразів; часто цитуються висловлювання зі Святого Письма.

Таким чином, під час другого південнослов’янського впливу відбувається архаїзація і грецизація книжної мови, посилюється прагнення очистити її від впливу розмовної мови, повернути до “першопочаткового”, загального для всього православного слов’янства, стану. Мовні норми другого південнослов’янського впливу жорсткіше і чіткіше відокремили книжну мову від розмовної. Так, у новгородських книж-кових текстах до XVI століття майже повністю зникає змішання букв “ц” і “ч”, що відбивало на письмі діалектне цокання і було яскравою особливістю новґородської писемності у XI–XIV століттях.

Згідно із загальнопоширеним поглядом у XVIII і на початку XIX століть церковнослов’янська і російська мови вважалися майже однаковими. Тому російську мову в той час часто називали “славенороссийской”. Очевидно, наведеного матеріалу досить, щоб переконатися у значному впливі церковнослов’янської мови на російську. Нині в російській мові церковнослов’янізми є найважливішим компонентом її структури, які визначили повною мірою її характер та історичний розвиток, в той час, як в українській вони є лише додатковим елементом.

Н. Трубєцкой писав: “Секуляризація російської літератури в XVII ст. піднесла власне російський шар в літературній мові і створила певну гібридну структуру, де частки церковнослов’янської та розмовної складових варіювали залежно від стилю. Російська в основному зберегла свій усвідомлено гібридний характер до нашого часу, в той час як сербська та українська під впливом романтизму позбулися церковнослов’янського шару”.

Таким чином, російська мова є плодом запозичення штучної церковнослов’янської мови. Причому запозичення це відбувалося двічі — за часів Київської Русі і під час так званого другого південнослов’янського впливу.

Щоправда, самі росіяни давно вже забули про болгарське коріння своєї мови, беззастережно привласнивши собі стародавню спадщину. Відомий російський філолог О. Востоков, автор двох граматик російської мови, зазначав: “Какому бы диалекту первоначально ни принадлежал язык церковных славянских книг, он сделался теперь как бы собственностью россиян, которые лучше других славян понимают сей язык и более других воспользовались оным для обогащения и для очищения собственного своего народного диалекта”.

Ось чому сучасну російську мову практично неможливо відділити від церковнослов’янської.

Хто ви така, “Гражданко”?

Разом із церковнослов’янською мовою, російська писемність, як, до речі, й багато інших слов’янських мов, запозичила й азбуку, так звану кирилицю.

Кирилиця мала кілька видів чи форм написання. Найдавнішою формою кириличного письма був устав. Проте уставне письмо доволі рано почало переходити в більш швидкі почерки: з’являється нахил; частішають частини букв, що виступають за межі рядка; розвивається система скорочень. На зміну уставу приходить напівустав і скоропис. Для заголовків застосовували особливу техніку декоративного поєднання букв — в’язь.

Якийсь час кириличне письмо з успіхом використовували для переписування книг, а з появою друкарства — і для друкованих. Та згодом громіздкий і застарілий кириличний друк із його складним правописом і численними титлами став непридатним для друкування наукових видань, навчальних посібників, художньої літератури тощо.

Тому невдовзі з’явився спрощений друкований шрифт, що дістав назву “гражданська азбука”, або “гражданка”.

Серед росіян поширена думка, що нібито гражданський шрифт був вигаданий у Росії Пєтром I у 1708 році для друку світських видань у результаті першої реформи російського алфавіту. При цьому новий шрифт із простішим і закругленішим накресленням літер було створено на основі нового скорописного почерку московського кириличного письма кінця XVII — початку XVIII століття (ним вели дипломатичне листування і писали грамоти) та латинського шрифту “антиква”.

Стверджують навіть, що на початку 1707 року Пьотр I власноруч намалював ескізи, за якими кресляр і малювальник Куленбах, який служив при штабі армії для креслення мап і диспозицій, зробив малюнки тридцяти двох малих літер нового алфавіту, а також чотирьох великих літер “А”, “Д”, “Е” і “Т”. Повний комплект шрифтових знаків у трьох розмірах за малюнками Куленбаха був замовлений в Амстердамі у друкарні білоруського майстра Іллі Копієвіча.

Та чи справді цар Пьотр I був винахідником “гражданки”? Виявляється, що ні.

Ось, наприклад, які дані наводить український письменник, фольклорист і літературознавець І. Глинський. У 1637 році в Печерській друкарні за участі Петра Могили надрукували книгу “Євангеліє учительноє” шрифтом, схожим на сучасний. Пєтру I, який відвідав Печерську друкарню, “сподобався «київський шрифт», і згодом він використав його під час створення російської «гражданки», трохи пізніше відлитої в Амстердамі”.

А ще раніше подібне стверджували й самі росіяни. Так, російський журналіст і перекладач В. Кєльсієв у 1868 році писав таке: “Говорят, что Петр Великий гражданскую печать выдумал, а оказывается, он просто-напросто заимствовал ее у галичан и прочих малорусов, которые употребляли ее еще в XVI в. Заголовки многих грамот и статутов, виденные мною в Ставропигии, начерчены чисто нашими гражданскими буквами, а текст, писанный в XVI в., — очевидный прототип нашей скорописи и наших прописей елисаветинских и екатерининских времен”.

У дореволюційному “Русском энциклопедическом словаре” 1875 року читаемо: “Гражданские буквы (в противоположность церковнославянским), ныне употребляемые в России, впервые употреблены в печати Петром Могилою, окончательно введены императором Пєтром I в 1708 г.”

А відомий український мовознавець Г. Півторак наводить такий цікавий факт: “Перші зображення 32-х літер гражданського шрифту на замовлення російського царя виконано у місті Жовква (нині Львівської області) у січні 1707 року ... військовим інженером і креслярем Куленбахом...”

Отже, як бачимо, без “галичан и прочих малорусов” тут не обійшлося.

У червні 1707 року Пьотр I вже отримав з Амстердама перші проби шрифту середнього розміру, а у вересні — відбитки пробного набору шрифтами великими і дрібними. Потім у Голландії придбали друкарський верстат та інше друкарське обладнання, було запрошено майстрів-друкарів для роботи в Росії та навчання російських фахівців, які наприкінці 1707 року разом зі шрифтом, друкарським верстатом та іншим обладнанням добралися до Москви і відразу ж приступили до роботи.

1 січня 1708 року Пьотр I підписав указ, у якому зазначалося: “...присланным Галанския земли, города Амстердама, книжного печатного дела мастеровым людем... теми азбуками напечатать Геометрию на русском языке... и иныя гражданския книги печатать темиж новыми азбуками...” Отже, наближений за графікою до західноєвропейського новий шрифт виготовили західноєвропейські майстри у Західній Європі для спрощення друкарського набору на друкованих верстатах, виготовлених у тій самій Західній Європі.